Поняття політики. Політика і влада
Поняття "політика" (від грецького поліс — місто-держава; і похідного від нього — політикос — усе, що пов'язано з містом — держава, громадянин, управління та ін.) має особливу історію. Загальновизнаною є думка, що цей термін набув поширення під впливом трактату Арістотеля "Політика". Там подається оригінальне вчення про державу, правління (урядування) та уряд. І саме в руслі цієї традиції аж до кінця XIX ст. політичне знання традиційно розглядалось як учення про державу. Однак поступово уявлення про політику значно розширилися, а розуміння політики окреслилось як досить складна проблема, яка стала предметом найрізноманітніших тлумачень.
Сучасна світоглядна культура подає поняття політики у найрізноманітних формах. Значна частина сучасних вчень розглядають політику як відносини між соціальними групами (включаючи і класи), окремими людьми, державами, а також особистістю і державою, соціальною групою і державою стосовно злагоди, панування, підпорядкування, конфліктів тощо.
Інші вчення тлумачать політику як курс, напрям, на основі якого приймаються рішення, намічаються заходи щодо формування і виконання різних владних завдань (наприклад, "міжнародна політика уряду", але водночас "торговельна політика фірми").
У практичному вимірі найчастіше політику розглядають як конкретну сферу, в якій окремі люди і соціальні угруповання ведуть боротьбу за завоювання державної влади (в такому разі кажуть: "Займатися політикою" або навіть — "Триматися подалі від політики").
І нарешті, політику розглядають як найбільш широке явище, а саме — як мистецтво управляти людьми в суспільстві.
Такі тлумачення дають змогу насамперед розрізняти два аспекти політики.
З одного боку, політика постає як така сфера суспільного життя, де інтереси, які вступають у реальні, уявні чи "символічні" суперечності, так чи інакше збігаються і поєднуються між собою, будучи регульовані владою, яка володіє монополією на законний примус, законне насильство. У такому випадку політика охоплює всю палітру життєдіяльності людини і суспільства.
З іншого боку, політика — це відносини, де в боротьбі за завоювання державної влади чи за безпосередній вплив на неї стикаються особистості і соціальні групи та їхні представники, партії, лобі чи більш-менш організовані й недовготривалі соціальні рухи.
Крім цього, наведені вище тлумачення поняття політики дають змогу побачити політику як вид діяльності, який здійснюється на кількох рівнях. Перший, нижчий, рівень охоплює вирішення місцевих проблем (житлові умови, школи, громадський транспорт, соціальне забезпечення, організація торгівлі тощо). Політична діяльність на цьому рівні здійснюється окремими громадянами, але деякі питання можуть вирішуватися місцевими асоціаціями, об'єднаннями, особливо якщо рішення потребує виходу на більш високий владний рівень.
Другий, локальний, регіональний рівень (для України районний, міський, обласний тощо) вимагає так чи інакше втручання держави. Політична діяльність на цьому рівні найактивніше здійснюється групами й асоціаціями, які зацікавлені в економічному розвитку свого регіону.
Чільне місце в політиці займає третій, національний рівень, який визначається, головним чином, діяльністю держави як основного інституту організації життя громадян, розподілу та перерозподілу ресурсів.
І останній, міжнародний рівень. Основними агентами політичної діяльності на цьому рівні є національні держави і різні транснаціональні (міжнародні) організації — ООН, ЮНЕСКО, ЄС, НАТО та ін.
При цьому слід підкреслити, що політична діяльність на всіх рівнях має як свої особливості, так і загальні риси. Однак безсумнівним і найголовнішим тут є одне — основним суб'єктом політики є людина як особистість і громадянин.
І тут, природно, виникає запитання, кого ж ми маємо називати справжнім політиком? Чи природно особистість прагне стати політиком?
Перш за все, потрібно нагадати, що в самій природі людини існує необхідність займатися політикою. Адже політика — це відносини між людьми стосовно влади. А влади прагне будь-яка людина. Навіть якщо сама собі вона в цьому не зізнається.
Однак прагнення до влади і процес його реалізації відмінні між собою. І це залежить як від самої особистості, так і від соціальних умов, обставин.
Саме тому політиками можна назвати нас усіх, громадян тієї чи іншої країни, коли ми опускаємо свій виборчий бюлетень або аплодуємо чи протестуємо на (дійсно чи уявно) доленосних зборах, мітингах, виголошуємо "політичну" промову тощо. Проте загальновідомим є й твердження, що справжня політика на площах, мітингах не твориться.
Часто політиками називають довірених осіб кандидатів до органів державної влади, членів чи керівників партійно-політичних союзів, представників різних дорадчих державних утворень, деяких парламентарів, які працюють на "політику" лише під час сесій парламенту. Але що реально залежить від таких "політиків"?
Безсумнівно, що назвати справжнім політиком не можна ані рядового учасника виборів, ані "функціонера від політики". Справжнім, професійним політиком слід називати того громадянина, для якого політика стала першочерговою справою життя і в матеріальному, і в духовному аспекті. І ним може стати не кожна людина.
Передусім ця людина повинна мати своєрідне відчуття влади: навіть на формально скромних посадах усвідомлювати свій вплив на людей, участь у владі над ними, а особливо — відчувати те, що "у руках знаходиться нерв історично важливих подій". Саме це здатне підняти політика вище повсякденності, тобто на професійний рівень.
Тому той, хто постає як справжній політик, обов'язково повинен виробляти в собі такі риси, які дають йому право і можливість справитися з владою (як би вузько вона не була окреслена в кожному конкретному випадку) і відповідно — з тією відповідальністю, яку вона на нього покладає.
Сучасна світоглядна культура має оригінальні напрацювання у цій сфері. Зокрема, вона дає досить працездатну відповідь на запитання: "Якою повинна бути людина, щоб вона могла тримати руку на пульсі історії і вирішувати долю інших людей?"
Насамперед справжній політик повинен досягти рівня громадянської самоповаги до себе. Основним джерелом цієї самоповаги повинна стати пристрасть, яка реалізується через масштабне бачення та розуміння суті справи, через жагучу, нестримну самовіддачу цій справі і, головне, через глибоку, непохитну віру у справедливість цієї справи та власну здатність до звершень у цій справі.
Справжній політик також має зробити відповідальність головним дороговказом своєї діяльності. Адже пристрасть тільки тоді робить людину політиком, коли та пронизана почуттям і усвідомленням обов'язку стосовно справи, в яку вона вірить і якій служить.
Людина, що йде дорогою справжнього політика, повинна бути чесною, насамперед стосовно тих, кому вона підвладна. Чесним політик буде тільки тоді, коли він буде працювати з внутрішньою зібраністю, зі спокоєм піддаватися впливу, відчувати дистанцію щодо людей і речей та самого себе. Відсутність чесності — один із смертельних гріхів будь-якого політика.
Політик, який по-справжньому відчув і усвідомив "солодкий" та "гіркий" смак влади, повинен бути справедливим, особливо стосовно тих, кого він використовує. Це означає, що реалізація справжнім політиком влади має бути пронизана відчуттям та розумінням міри відносин між людьми.
І нарешті, справжній політик повинен бути добродійним. Тобто стверджувати своєю владою те благо, яке творять йому підвладні, і знешкоджувати зло, що намагається посіяти та вирощувати влада тих, кого він нею наділив.
Таким чином, формування та діяльність справжнього політика мають дві основні складові, що висвічуються у вигляді необхідності й достатності.
Необхідність — це наявність особистості, громадянські якості якої пронизані окресленими вище самоповагою, відповідальністю, справедливістю і доброчинністю. Звичайно, не треба забувати, що коло цієї необхідності здатне невпинно розширюватися.
Достатність — це існування суспільства, яке здатне цю особистість народити і в змозі її виплекати та вберегти від звабливої природи влади.
Таке розуміння суб'єкта політики дає змогу зробити висновок. Політика — це особливий вид людської діяльності, пов'язаний зі здобуттям і здійсненням влади. Політика — це відносини, які виникають і існують між людьми, спільнотами, державами стосовно влади, та організація управління цими відносинами.
Наведене тлумачення поняття політики показує, що центральним, організаційним і регулятивно-контрольним началом політики є влада. Адже саме влада постає як одна з найбільш важливих і найбільш давніх проблем політичних відносин, політичного знання, політичної культури.
Однак потрібно зауважити, що проблема влади — це питання не тільки політичного життя. Ця проблема має загальнолюдський, загальносоціальний вимір. Адже у найширшому світоглядному розумінні влада — це здатність і можливість окремих осіб, груп, верств, прошарків, страт, або класів, здійснювати визначальний вплив на діяльність інших людей, спільнот, суспільств.Влада — це здатність певних соціальних суб'єктів економічними, політичними, ідейними, моральними засобами запроваджувати свою волю в суспільне життя. Влада — це єдність можливого і дійсного в підпорядкуванні дій і волі одних соціальних суб'єктів іншим. Влада — це можливість або здатність одних примушувати інших робити те, чого вони, можливо, не хотіли б робити. І цей примус здійснюється за допомогою загрози санкцій чи їхнього застосування.
Взагалі, у загальноціннісному аспекті, владу понятійно можна окреслити одним словом — панування. Панування як здатність підпорядковувати чиюсь волю своїй волі, присвоювати чужу волю, користуватися волею інших. Це означає, що будь-яка влада є процесом підкорення. А коритися люди, спільноти, держави можуть по-різному, однак обов'язково, — або примусово, або непримусово. Саме тому основними засобами реалізації влади, як правило, вважаються:
а) авторитет (формальний, що є прикладом примусовості; справжній — як приклад непримусовості);
б) насильство, що здійснюється завжди примусовим нав'язуванням комусь своєї волі.
І цілком справедливим є те, що часто в повсякденному вжитку поняття "влада" використовується досить широко. Кажуть, наприклад, про владу традиції, владу ідей, владу кохання, владу надії, владу забобонів та ін. Звичайно, що владні відносини характерні для церкви, профспілок, сім'ї (особливо у відносинах між батьками і дітьми) тощо.
Але, переконавшись, що владні відносини пронизують усі сфери суспільного життя, ми все-таки основну увагу звернемо на розкриття сутності такого феномена, як політична влада. Саме через політичну владу найбільш органічно реалізується взаємозв'язок соціальних прагнень і реального втілення їх. Адже у соціумі найбільш потужно діють ті соціальні сили (творячи історію суспільства), які засобами влади у своїх інтересах виробляють і здійснюють власну політику. В цій політиці народжується соціальний ідеал. А будь-який ідеал вимагає свого захисту і реалізації. Тому політика стає владною. Водночас нічийної влади не буває, тому влада одразу стає політичною.
Така природа політичної влади з необхідністю робить її пріоритетною стосовно інших видів влади у суспільстві (економічної, моральної, правової, культурної, естетичної, екологічної тощо). А пріоритетність, у свою чергу, породжує публічний характер політичної влади. Це означає, що політична влада за своєю природою зобов'язана пронизувати своїм існуванням усі сфери життєдіяльності суспільства, що стає можливим перш за все завдяки тому, що дійсної реальності владі надають інститути, посередництвом яких вона й втілюється у життя. Саме інститути влади,а не соціальні сили, які владу фактично породили, стають справжніми її носіями. Адже народ не завжди бачить численні течії у "коридорах політичної влади", для народу найбільш видимим є те, що творять інститути публічної політичної влади (держава, громадянське суспільство, політичні партії, різноманітні об'єднання професійного, економічного, правового, морального плану тощо). Народ оцінює рівень розвитку й ефективності політичної влади через вчинки законодавчих чи виконавчих органів державної влади, через уміння громадських організацій контролювати дії держави, через те, як — конструктивно чи деструктивно — поводяться на владній арені політичні партії та їхні лідери.
Проте не слід забувати, що вирішальним у житті народу тієї чи іншої країни безумовно є й те, із яких джерел виникає в його історії і сьогоденні влада та які політичні сили стоять біля її (влади) важелів і якими ці важелі (владні інститути) є.
Історія подарувала нам приклади таких джерел влади.
Насамперед це патріархальне джерело, з якого виникає феномен спадкової влади.
Існує харизматичне джерело, яке пробивається як потреба суспільства в лідерові, вождеві.
Сутністю патріархального і харизматичного джерел є те, що вони мають ірраціональний характер існування.
Є також джерела влади раціонального характеру. Це демократія, вибори, пошук справедливого розподілу влади тощо.
Разом із тим, необхідно звернути увагу й на те, що у вигляді особливих джерел влади виблискують політичною відвагою, світяться авантюризмом, мерехтять швидкоплинністю дій і непередбачуваністю соціальні революції, путчі, двірцеві перевороти тощо.
Ці джерела є особливими перш за все тому, що їх можна назвати своєрідною єдністю ірраціонального (ґрунтується на почуттях) і раціонального, що продиктоване тверезим, холодним соціальним розрахунком.
Стосовно сьогодення, основним джерелом влади називають демократію, як прояв народовладдя. Це джерело спонукає на вибір найпрозорішого шляху до влади — через конституцію. А конституція, як Основний Закон держави, показує, як і через кого народ як джерело влади шляхом виборів делегує свої повноваження державі як її (влади) носію і гаранту її (влади) дієвості. Конституція також вказує на місце функціонування інших носіїв влад: парламенту, суду, уряду (інших органів виконавчої влади), партій, органів безпеки, армії, правлячої еліти, політичних лідерів, мафії (незаконний носій влади) тощо.
До особливих джерел влади належить така її суттєва риса як вольовий характер. Найчастіше ця воля виявляється через мораль і право. У політиці вольовий характер влади особливо прозоро виявляє себе через уже згадані авторитет і насильство та через заохочення, суперництво, співробітництво.
Водночас вольовий характер влади спонукає до життя низку її внутрішніх властивостей:
а) суверенність, авторитарність, амбівалентність (тобто нерівність сторін — владних і підлеглих);
б) відповідальність влади перед народом;
в) примусовість;
г) легітимність, що є визнанням законності влади.
Джерела влади породжують відповідний їм механізм її реалізації. Цей механізм складається: по-перше, з владних інститутів та відповідних структур, що забезпечують їхнє функціонування, а також методів, засобів, відносин, через які реалізується влада; по-друге — із політичної системи, про яку йтиметься нижче.
Вічна недосконалість механізму влади вимагала і вимагатиме його вдосконалення. Наслідком цього вдосконалення було виникнення ще у XVII ст. ідей демократизації влади, підпорядкування влади закону з метою підвищення її ефективності.
Ці ідеї спонукали виникнення проекту розподілу єдиної влади на декілька окремих, однак взаємопов'язаних гілок влади, які могли б співробітничати і контролювати одна одну. Перший проект такого змісту висунув англійський філософ XVII ст. Джон Локк. Він запропонував розподіл влади на законодавчу, виконавчу (вона ж водночас і судова) і федеративну, яка зобов'язана займатися управлінням міжнародними відносинами. Пізніше, у XVIII ст., видатний французький просвітитель, політолог Шарль Луї Монтеск'є створив теорію розподілу влади, яка, враховуючи своєрідність часу, функціонує і в сучасних умовах. Він вважав, що дотримання принципу розподілу влади є необхідною умовою забезпечення свободи в суспільстві і запобігання демократії та тиранії.
Структура влади, за Ш. Монтеск'є, набуває такого вигляду:
а) законодавча (парламент, місцеві органи самоврядування);
б) виконавча (уряд і його установи, виконавчі органи на місцях — префектури та ін.);
в) судова (конституційний і верховний суди, судова система, органи нагляду тощо).
Стосовно практичного рівня ефективності влади, то у схемі Монтеск'є немає одного із суб'єктів вищої влади, який виступав би координатором і арбітром у конфліктах між гілками влади. Саме тому в певних конкретно-історичних умовах схема Моктеск'є доповнюється центральним легітимуючим важелем, наприклад, владою монарха, президента, керівництва правлячої партії (особливо в однопартійних системах) тощо.
Роль цих важелів у тих чи інших країнах різна — від суто номінальної до вирішальної.
Особлива і досить вагома роль як вищого арбітра в наші дні належить конституційному судові. Він визначає і встановлює статус відношення всіх інстанцій влади, суспільства, його членів до права, закону і до його центральної ланки — Конституції.
Однак, хоча відносини між гілками влади регулюються відповідними законами, Конституцією (якщо вона є), традиціями політичної культури певного суспільства, проте в реальному житті ці відносини не завжди є гармонійними. Скоріше навпаки. Досить часто ті чи інші гілки влади не тільки співробітничають, а й протистоять одна одній і навіть ворогують. Конкуренція гілок влади, різноманітні колізії суспільного життя спонукають до виникнення інших гілок влади, які можуть мати різний рівень офіційного визнання та ефективності дії. Часто ця ефективність є досить високою. Наприклад, олігархи, мафія і, звичайно, так звана четверта влада — засоби масової інформації (ЗМІ).
Отже, розглянувши сутність влади і політики у співвідношенні їх, можна зробити такий висновок. Влада — це ланка, яка завдяки своїй дієвості (або, навпаки, паралічу) творить (або спотворює) політичне життя суспільства. Вона виражає і захищає корінні інтереси, сукупну волю різних соціальних груп. Проте цей процес відбувається при ствердженні пріоритетності дійсних інтересів одних соціальних груп на противагу іншим. Тому, в свою чергу, політичне життя суспільства спонукає владу виступати засобом організаційного регулювання суперечностей соціальних інтересів, бути гарантом і засобом стабільного функціонування соціуму.