Заняття № 3

Сучасний літературний процес. ( 2 год.)

Період 1956-1964 рр. дістав у СРСР на­зву «хрущовської відлиги». Перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов у 1956 р. на XX з'їзді КПРС зробив спробу врятувати комуністич­ну ідеологію шляхом відмови від масових репресій, гострої критики сталінізму та пос­лаблення ідеологічного тиску. Повернулися живими зі сталінських таборів Б. Антоненко-Давидович, В. Мисик, 3. Тулуб. В УРСР у цей час з'явилися нові журнали «Березіль» (з 1956 р. до 1991 р. «Прапор»), «Всесвіт» (1958), «Слово і час» (з 1957 р. до 1990 р. «Радянське літературознавство»). Було ви­дано твори деяких знищених у добу терору письменників (І. Микитенко, Г. Косинка, М. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник, В. Свідзинський, Б.-І. Антонич та ін.) і вилучених на довгі роки українських класиків (М. Драгома­нов, Μ. Костомаров, Б. Грінченко, О. Олесь, М. Старицький). Але залишилися нереабіліто­ваними М. Хвильовий, К. Буревій, М. Івченко, Г. Михайличенко, Г. Чупринка, не дру­кува­лися твори В. Під могильного, не всіх класиків було повернуто до літератури (П. Куліш, В. Винниченко, Б. Лепкий), під суворою забороною залишалися науковці та письменники еміграції. Однак і такі захо­ди стали поштовхом до творчого оживлення і розвитку української літератури.

Послаблення ідеологічного тиску сприяло певному творчому піднесенню митців стар­шого покоління: М. Рильського (сам поет назвав це добою свого «Третього цвітіння»), М. Бажана, Л. Первомайського, А. Малиш­ка та інших поетів старшого покоління. В. Сосюра написав автобіографічний роман «Третя рота» та поему «Розстріляне безсмер­тя» (які були надруковані лише наприкінці 1980-х рр.)· Тема сталінських репресій ста­ла однією з провідних у романах О. Гонча­ра «Людина і зброя» (1960), М. Стельмаха «Правда і кривда» (1961), Л. Первомайсь­кого «Дикий мед» (1963), поеми М. Бажана «Політ крізь бурю» (1964).

На початку 1960-х рр. постало нове по­коління молодих поетів та письменників, які дістали загальну назву «шістдесятни­ки». Це були поети: Д. Павличко, Л. Кос­тенко, І. Драч, В. Симоненко, В. Коротич, Б. Олійник, М. Вінграновський, І. Жиленко, Р. Третьяков, М. Сингаївський; прозаїки: Ю. Му шкетик, Є. Гуцало, В. Дрозд, Ю. Щер­бак, В. Шевчук, Гр. Тютюнник, Р. Іваничук; критики: І. Дзюба, І. Світличний, М. Коцюбинська, Є. Сверстюк та ін. Шістдесят­ники зробили спробу звільнитися з лабетів тоталітарної ідеології та ствердити в ук­раїнській літературі гуманістичні цінності, відродити національну культуру. На думку сучасної дослідниці Н. Зборовської, шістде­сятництво постало в історії української лі­тератури як «дволике, перехідне явище». Оскільки більшість митців значною мірою залишалося в полоні радянських ілюзій, то зруйнувати старий «соцреалістичний» міф та створити модерний національний їм так і не вдалося. Світоглядна роздвоєність між радянським та українським призвела до по­дальшого конформізму та відсутності при­нципово нових художніх ідей. Як зазначає Н. Зборовська, «характерною ознакою про­валу в прозі була відсутність повноцінного реалістичного роману» в українській літера­турі другої половини XX ст.

Поети-шістдесятники прагнули оновити поезію, пов'язавши українські національні традиції із модерністськими художніми до­сягненнями вітчизняної та світової літера­тур. Поезія 1960-х рр. прагнула до синте­зу, до взаємодії з публіцистикою і наукою, особливо з філософією та іншими формами мистецтва. Притча і балада - улюблені жанри шістдесятників. В українській поезії з'явилися такі різновиди східного вірша, як газель і рубаї.

Усе це мало на меті створити інтелек­туальний дискурс на національному ґрун­ті, вийти за межі утилітарно-провінційної обмеженості, на яку прирікала українську культуру колоніальна сутність соцреалізму. У прозі 60-70-х рр. значною мірою поси­лився психологізм, що свідчило про пере­несення центру уваги зі сфери соціального та публічного до приватного та індивідуаль­ного. Найяскравіше психологічна тенденція української прози проявилася в інтелекту­ально-міфологічних творах В. Шевчука та реалістично-імпресіоністичній новелістиці Гр. Тютюнника. Провідною ознакою творів Гр. Тютюнника стала трагічна самотність його героїв, що програли боротьбу із соціу­мом внаслідок своєї душевної незахищенос­ті та доброти. Цікавими спробами українсь­кого інтелектуально-психологічного роману стали твори Р. Андріяшика «Люди зі стра­ху» (1965), «Додому нема вороття» (1969), «Полтва» (1969).

Популяризації української літерату­ри сприяли історично-психологічні романи П. Загребельного «Диво» (1968), «Первоміст» (1972), «Євпраксія» (1975), «Роксола­на» (1980), «Я, Богдан» (1983). Письменник прагнув розширити межі російської істо­ричної міфології і розвинути державниць­ку ідею, запропонувавши авантюрно-гіпоте­тичне прочитання історії. Це поєднувалося з глибоким розкриттям психології персо­нажів, філософською аналітичністю, оригі­нальною композиційною побудовою.

Цікавим явищем стала умовно-алегорич­на, т. зв. «химерна» проза, що використову­вала елементи міфологічного мислення, по­чаток якій поклав роман О. Ільченка «Коза­цькому роду нема переводу» (1959). Це були твори «Катастрофа» (1968) та «Ірій» (1974) В. Дрозда, «Хроніка міста Ярополя» (1968) Ю. Щербака, «Жбан вина» (1968) Р. Федоріва, дилогія «Лебедина зграя» (1971) і «Зе­лені млини» (1976) В. Земляка та ін.

Шістдесятники виступали як певна культурно-ідеологічна опозиція системі, що спричиняло, зрозуміло, незадоволення з боку влади. З середини 1960-х рр. роз­почалися арешти української інтелігенції. 1965 р. потрапили за ґрати І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Калинець, В. Стус, В. За-харченко, В. Марченко та ін. Нова хвиля арештів пройшла 1972 р. Водночас були засуджені офіційною критикою за відсту­пи від радянської ідеології та пропаганду націоналістичних ідей такі твори, як «Со­бор» О. Гончара, «Мертва зона», «Родинне вогнище» Є. Гуцала, «Мальви» Р. Іваничука, «Полтва» Р. Андріяшика, «Меч Арея» І. Білика та ін. Фактично, ці твори було вилучено з літературного процесу того пе­ріоду. Звільнили з роботи або позбавили можливості друкуватися Б. Антоненка-Да­ви­довича, Μ. Лукаша, Г. Кочура, Михайлину Коцюбинську, В. Голобородька, В. Іва-нисенка та ін. Багато з тих, хто дебютував у шістдесяті, змушені були на довгі роки замовкнути (В. Шевчук, Л. Костенко) або писати «покаянні листи». Твори замовчу­ваних і ув'язнених митців поширювалися у машинописах («самвидав») або виходили за кордоном, де діяло кілька українських видавництв.

Для українців, як і для багатьох народів світу, тією чи іншою мірою не чужим є явище еміграції. Громадяни нашої держави виїжджали зі своєї землі з різних причин, але в основному з економічних і політичних.

Серед емігрантів було багато таланови­тих письменників, художників, компози­торів, науковців. Час еміграції був ще й ча­сом революційних подій, часом українсько­го відродження - дивовижним, радісним, тривожним. На літературному небосхилі з'явилися революційні романтики, символіс­ти, модерністи, футуристи. Що не поет - то нова форма, нова концепція художнього розвитку. Багато хто з них емігрував до Чехословаччини, зокрема до Праги, згодом там виникла так звана поетична «Празька школа».

Чеський літературознавець Мікулаш Неврлий сказав: «»Празьку школу» утвори­ли художньо найталановитіші пореволюційні поети, більшість з яких ще донедавна зі зброєю в руках боролась за українську дер­жаву і після занепаду УНР опинились за кордоном. Світоглядно й тематично до неї належали Ю. Дараган, Є. Маланюк, Олег Ольжич, Л. Мосендз, Юрій Клен, Юрій Липа, О. Лятуринська, Н. Левицька-Холодна, О. Теліга, Галина Мазуренко, О. Степа­нович, А. Гарсевич. Це не група, об'єднана організаційно,- це поети, які писали в емі­грації в Празі та Подєбрадах».

Термін «Празька школа» умовний, тому що це не була група, об'єднана організаційно,- із статутом, ідеологічною та політичною плат­формою.

У творчості письменників «Празької школи» звучать ностальгічні мотиви до іс­торичного минулого України. Окреслений новий ліричний герой у поезії - свідомий до національного обов'язку, твердий у пере­конаннях, рішучий, вольовий.

Поезія представників «Празької школи» має високий естетичний рівень, вона прой­нята новаторськими пошуками і за стилем є синтезом реалізму/ неоромантизму, сим­волізму та інших новітніх досягнень модер­нізму.

Оксана Лятуринська - письменниця, скульптор, маляр, есеїст та перекладач. В еміграції з 1924 року: спочатку жила в Чехословаччині, а потім у Німеччині та СІЛА, померла 1970 року в Міннеаполісі.

Перша її збірка має назву «Гусла» (1938). Поетеса занурювалася у проукраїнську добу. Вона уникала стилізації. Для Оксани Лятуринської неначе не існувало часових меж, оскільки історична протяжність «стискала­ся» в одній точці ліричного сюжету.

Історіософічні мотиви є центральними і для Олега Ольжича, сина уславленого ук­раїнського лірика Олександра Олеся. Архе­олог за фахом, він заглиблювався у праіс­торичну добу (збірка «Рінь», 1935). Також йому належать збірки «Вежі», «Підзамча», «Гали», «Воно зросло з шукання і розлуки».

Ліричний герой його поезій - твердий у переконаннях борець за національну ідею, сильна людина. Для поетичного стилю О. Ольжича характерні висока культура та самобутність образного мислення.

В осередді тематичного розмаїття єдиної поетичної збірки Юрія Клена «Каравели» (1944) символом історіософічних роздумів також поставала Україна в широкій історичній протяжності - від Київської Русі до періоду більшовицьких експериментів над Україною.

У своїй ліриці поет поєднував мотиви західноєвропейської лицарської романтики, античної героїки, української барокової та «неокласичної» культури.

Найвагомішою у доробку Юрія Клена вважається незакінчена епопея «Попіл імпе­рії» (1943-1947) - художній документ ви­сокого гуманізму, в якому з переконливою силою розкрито природу однаково антилюд­ських тоталітарних систем — більшовицької та нацистської, вказано на їхню спільну, не­безпечну для світу сутність, завбачено неми­нучість краху імперій зла, на уламках яких має виникнути, відродитися, наче фенікс із попелу, нова Україна.

Юрій Клен (Освальд Бургард) створив також декілька психологічних новел («Ака­ція », « Яблука », « Медальйон »), нарисів, його перу належать і майстерні переклади творів світової класики.

Олена Теліга - мужня учасниця на­ціонально-визвольного руху, антифашист­ського підпілля - трагічно загинула в Ба­биному Яру. Вона продовжила й розвинула традиції Лесі Українки. В її віршах «Літо», « Мужчинам », « Вечірня пісня » дивовижно поєдналися жіноча ніжність та мужність чоловіка-борця.

Євген Маланюк - відомий світові тала­новитий поет, мистецтвознавець, літератур­ний критик.

У його поезії відчутне національне корін­ня. Найвідоміші збірки - «Стилет і стилос», «Гербарій», «Земля й залізо», «Земна Мадонна», «Серпень» та інші, видані у різ­них куточках світу.

Про що б він не писав, його погляди звернені до України, рідного народу. Своє завдання поет вбачає у тому, щоб сфор­мувати національну свідомість. І робить він це, вдаючись, з одного боку, до без­компромісного суду над слабким, негід­ним у національному характері, історії, а з іншого - возвеличуючи все гідне, висо­ке, що в ньому є.

Погляди Є. Маланюка лягли в основу естетичної концепції «Празької школи». У ній не знімалися, а навпаки, підкреслю­валися питання відповідальності письмен­ника за долю нації, література визнавалась як рівновелика, непідлегла іншим (політи­ка, релігія, педагогіка) сферам духовного життя.

В особі Є. Маланюка щасливо поєднали­ся поет-трибун і поет-лірик. Йому належать і вишукана любовна лірика, і пейзажні за­мальовки, сповнені філософських роздумів про «світ гріховний».

Ю. Дараган не розгортає перед читачем конкретних сюжетів з минулого (крім хіба

поеми «Мазепа»), він оспівує стихію приро­ди, пройняту духом язичницьких уявлень давніх русичів. Поезії Дарагана сповнені асоціацій, спогадів про «забутий край», вони ніжні й тужливі, а разом з тим тверді, мов криця. Дараганівська лірика відновлю­вала героїчний епос (билини, думи, історич­ні пісні тощо) києво-руських та козацьких часів. Збірка Ю. Дарагана «Сагайдак» міс­тила «всі елементи, які згодом розвиватиме решта поетів еміграції: яскравий історизм, варяги, дикий степ, сонячний Дажбог, на­строї вигнанця» - так писав про неї захід­ноукраїнський поет Богдан-Ігор Антонич.

Найяскравіші історіософічні осяяння знаходимо ми у творчості О. Степановича, автора самобутніх збірок «Поезії» (1927), (1938). У своєму доробку він заглиблював­ся в осмислення історичної долі України, у якій перехрещувалися язичницьке та християнське світобачення. В його дороб­ку трапляються вірші з органічним відтво­ренням колориту києво-руського мовлення, приміром «З літопису».

У літературі еміграції цікавим явищем стала поява наприкінці 1950-х рр. «Нью-Йоркської групи» поетів (Б. Рубчак, Б. Бой­чук. Ю. Тарнавський, Емма Андієвська, Віра Вовк, Патриція Килина (до речі, ірландка за походженням) та ін.). У своїй творчості вони прагнули відійти від публіцистичної заангажованості української емігрантської поезії та повернутися до естетичних витоків мистецтва, спираючись на засади філософії екзистенціалізму та естетику сюрреалізму. У цей час також плідно працювали І. Баг­ряний (повість «Огненне коло», 1954, рома­ни «Маруся Богуславка», 1957 та «Людина біжить над прірвою», 1964), В. Барка (ро­ман «Жовтий князь», 1963), У. Самчук (ро­манна трилогія «Ост», 1948—1982, романи «Чого не гоїть вогонь», 1959, «На твердій землі», 1967, «Слідами піонерів», 1980, ме­муари «П'ять по дванадцятій», «На білому коні», «На коні вороному», «Планета Ді-Пі») та інші.

1970-ті рр. в українській радянській лі­тературі позначені жорстким політичним диктатом. Реалістично-психологічні тенден­ції 1960-х рр. замінялися заангажованою за канонами соціалістичного реалізму творами. Н. Зборовська вважає, що компроміс між реалізмом та соцреалізмом, романтизмом і соцреалізмом на користь останнього спри­яв утвердженню «монументального епічного стилю» в українській прозі цього періоду. Об'єктом монументального епосу стала ра­дянська епоха доби науково-технічної ре­волюції. Яскравими зразками таких творів стали романи «Розгін» (1976) П. Загребель­ного та «Твоя зоря» (1980) О. Гончара. За­вдяки ідейній єдності героїчної біографії центрального персонажа з історією радянсь­кого суспільства особисте і державне в таких творах ототожнювалось. Основою героїчного самовизначення такого персонажа (що мас­кується духовно-етичною проблематикою) став захист соціалістичного світогляду.

Серед художньо вартісних творів цього періоду можна назвати поетичні збірки «Со­нети подільської осені» (1973) Д. Павличка; «Над берегами вічної ріки» (1977), «Непов­торність» (1980), історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979) Ліни Костенко; дра-. матичну поему І. Драча «Дума про вчителя» (1977). У прозі - романи «Лебедина зграя» та «Зелені млини» (1976) В. Земля­ка; збірки оповідань «Батьківські пороги» та «Коріння» (1976) Гр. Тютюнника; повісті Є. Гуцала «Шкільний хліб» та «Сіль­ські вчителі» (1982); роман «Рубіж» (1983) Ю. Мушкетика, «Містечкові історії» (1983) A. Дімарова, «Спектакль» (1984)

В. Дрозда та ін.

Початок «перебудови» в СРСР і Чорно­бильська катастрофа 1986 р. дала новий поштовх для розвитку «критичного» та «до­кументального» реалізму в українській лі­тературі. Цим позначені поеми Б. Олійни­ка «Сім» (1987) та І. Драча «Чорнобильсь­ка Мадонна» (1988), документальна повість Ю. Щербака «Чорнобиль» (1987), роман B. Яворівського «Марія з полином у кінці
століття» (1987).

«Перебудова» (1986-1991 рр.) прикмет­на передусім поступовим зняттям заборони з історичних постатей (І. Мазепи, М. Гру-шевського, С Петлюри та ін.), повним роз­криттям спецсховів і поверненням літератур­ної творчості багатьох письменників (М. Ку­ліша, М. Хвильового, В. Підмогильного, В. Винниченка (найкращі романи якого й досі не перевидано), Є. Маланюка. У. Самчука, І. Багряного, В. Барки, Б. Антоненка-Давидовича, В. Стуса та ін.). Суттєві зміни відбулися в українському літературознавстві після знайомства із забороненими працями українських вчених поч. XX ст. (М. Грушевського, С Єфремова, М. Зерова) та лі­тературознавців діаспори (Д. Чижевського, Ю. Шереха-Шевельова, Г. Костюка, І. Кошелівця, Г. Грабовича та ін.)

З кінця 80-х років письменники Ук­раїни беруть активну участь у політичній і культурній боротьбі за державну незалеж­ність. З ініціативи письменницької громади створюються Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка, Народний Рух України (І з'їзд якого відкривав О. Гончар), відбу­вається масовий вихід з лав КПРС творчої інтелігенції, яка бере участь у створенні й діяльності політичних партій тощо.

Після проголошення незалежності Ук­раїни 24 серпня 1991 р. остаточно скасо­вуються будь-які обмеження для самови­раження митця. Останнім часом до літера­турного лексикону ввійшло поняття «ук­раїнська література після 1991 року», яким стали позначати пострадянську літературну епоху, що співпала з входженням в історію нового покоління українських письменни­ків. «Дев'яностівці», на відміну від трохи старших « вісім-десятників », формували­ся в умовах національної депресії. В осно­ву естетики письменників-«дев'яностівців» лягли розчару­вання національною ідеєю, суспільством, самою людиною. У цей час раптово щезли ідеологічні прив'язні ремені, що дало літературі цікаві твори молодої ге­нерації творчої інтелігенції. Взагалі, літе­ратура останніх десятиріч XX ст. є вельми високохудожньою, а її автори удостоєні різ­номанітних премій.

У минуле відходять партійно-ідеологіч­ний контроль над літературою, соцреалізмівська закомплексованість письменницької творчості, а натомість активізуються роз­кутість художнього мислення, інтеграція у світовий літературний процес з його філо­софсько-естетичним розмаїттям.

Художня свідомість сучасних митців за­знає глобальних змін та переорієнтації, від­бувається переоцінка життєвих та естетичних цінностей - зрештою, завершується ще одна літературна епоха, й на наших очах постає й формується нова якість художнього слова.

Останнім часом з'явилися нові часопи­си: «Хроніка 2000», «Світовид», «Основа», «Знак», «Вежа», «Степ» та ін. Повернулися в Україну діаспорні видання «Сучасність», «Українське слово». Докорінно оновили­ся журнали «Вітчизна», «Дніпро», «Київ», «Дзвін» («Жовтень»), «Березіль» («Прапор»).

Сьогодні автори не мають обмежень у ви­борі стилю чи форми.

У літературному процесі можемо виділи­ти три основні стильові напрямки:

1) Традиційна народницько-реалістична
течія.

Представники: Анатолій Дімаров, Василь Захарченко, Юрій Мушкетик, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Роман Іваничук.

2) Модерністська течія. Представники: Василь Барка, Микола Вінграновський, Василь Голобородько, Іван Драч, Оксана Забужко, Ліна Костенко.

3) Постмодерністська течія. Представники: Валерій Шевчук, Іван Андрусяк, Микола Бабак, Юрій Андрухович, Степан Процюк, Андрій Охрімович, Євген Пєшковський.

У радянські часи були не лише заборонені письменники, а й заборонені твори на пев­ну тематику. За останні 10 років до читачів прийшли роман «Северин Наливайко» Ми­коли Вінграновського, «Берестечко»» Ліни Костенко, «Єрусалим на горах» Романа Фе­доріва, «Прибутні люди» Василя Захарченка. Духовне зубожіння нашого суспільства, крик душі - такі теми домінують у повістях і ро­манах Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Павла Загребе л ьного (роман «Гола душа»).

З'являються нові масові об'єднання, як-от: «Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота», «Черво­на фіра», «Пси святого Юра» тощо.

Поезія 90-х рр. окреслена в єдиній пло­щині жанру провідних художньо-філософсь­ких напрямків. Розвивається авангардна лі­рика. Прикладом може слугувати «Пропала грамота». їхня збірка з такою назвою вийш­ла у світ 1991 року.

Поезія кінця 90-х позначена іменами І. Бондаря-Терещенка, О. Гордона, І. Павлюка, С. Процюка, В. Слабчука та ін.

Естетичні шукання бачимо й у кращих пред­ставників поезії дев'яностих з харківського літгурту «Червона фіра» на чолі із С. Жа­даном. Його вважають непересічною поетич­ною індивідуальністю.

Поезія кінця XX ст.- це поезія нової епохи - епохи естетичної свободи.

Ю. Андрухович - одна з найпомітні­ших, найсуперечливіших і найцікавіших по­статей у сучасному українському літератур­ному процесі. Він має у творчому доробку такі збірки: «Небо і площі», «Середмістя», «Екзотичні птахи і рослини», є автором повісті «Рекреації» (1992), роману «Моско­віада» (1993) та «Перверзія» (1996). Учас­ник літгурту «Бу-Ба-Бу».

Особливий інтерес викликає роман пись­менника «Московіада». Це яскравий зразок літератури постмодернізму. З перших рядків впадає в око наскрізна його ознака - анти­ідеологічність. Читачеві про це говорить і місце, і час, і оточення, описані у творі. З перших епізодів видно, що мова в романі йде про щось грандіозне, а це, як бачимо далі, Російська імперія, СРСР, «Третій Рим». Автор показував лише один травневий день 1991 року (напередодні путчу?), але зумів подати повну картину життя людей у хаосі рабства. Кожен у цій країні живе сьогоденням (не випадково ок­реслена лише одна доба). Події цього дня не вимірюються ні змістовністю, ні ко­рисністю, ні перспективністю. Так автор підводить нас до розуміння причин, які змусили людей бути рабами своїх вчинків. Це - абсурд ідеології. Адже лише заідео­логізованість змусила коритися тому, чому б ніколи не скорився, слухатися тих, кого б ніколи не слухався. Герої навіть не на­магалися розібратися в тому, що коїться, і головний герой самотній у намаганні зро­зуміти навколишній світ.