Улас Самчук (1905-1987)

Василь Барка (1908-2003)

Василь Костянтинович Барка (справжнє прізвище - Очерет) народився у селі Соло-ниця біля міста Лубни на Полтавщині 16 липня 1908 року. Батько після поранення на фронті Першої світової війни змушений був продати ділянку землі й переїхати до Лубен. Василь почав вчитися в духовному училищі («бурсі»), котре після революції було реорганізоване на «трудову школу».

1927 року він закінчив педагогічний техні­кум за спеціальністю учитель фізики і ма­тематики і виїхав на роботу до шахтарсько­го селища Сьома Рота (нині м. Нижнє).

1928 року В. Барка виїхав з України на Північний Кавказ і вступив на українське відділення філологічного факультету Крас­нодарського педагогічного інституту, який і закінчив 1931 року.

1930 року в Державному видавниц­тві в Харкові вийшла перша збірка поезій «Шляхи», а 1932 - друга збірка «Цехи». Після згортання «українізації» Кубані В. Барка викладав зарубіжну літературу в Краснодарському педагогічному інсти­туті, працював співробітником художнього музею. 1940 року в Москві захистив кан­дидатську дисертацію на тему: ««Божест­венна комедія» Данте: (Політична теорія, гуманізм, риси стилю)». З початком війни вступив до «народного ополчення». У серп­ні 1942 року він був поранений і потрапив в оточення. Працював коректором у газеті «Кубань», а потім як «остарбайтер» був ви­везений до Німеччини. Після закінчення війни потрапив до таборів «Ді-Пі», залишив­ся в еміграції. З 1950 року мешкає у США: до 1970 р. - у Нью-Йорку, з 1970 - у міс­течку Ґлен Спей. Помер В. Барка 11 квітня 2003 р. у містечку Ліберті (СІЛА).

В. Барка є автором збірок поезій «Апос­толи» (1946), «Білий світ» (1947), «Псалом голубиного поля» (1958), «Океан І» (1959), «Лірник» (1968), «Океан II» (1979), «Океан III» (1992), роману у віршах «Свідок для сон­ця шестикрилих» (1981), прозових романів «Рай» (1953) та «Жовтий князь» (1963), епічної поеми «Судний степ» (1992), драма­тичної поеми «Кавказ» (1993), збірок есеїв та ін. Переклав «Короля Ліра» Шекспіра, «Бо­жественну комедію» Данте, «Апокаліпсис».

Для творчості В. Барки характерне поєд­нання широкої ерудиції та християнського духовно-містичного світосприйняття. У ро­мані «Жовтий князь» автор виділяє три пла­ни зображення. 1. Реалістичне змалювання трагедії родини Катранників і масової заги­белі українських селян у 1932-1933 роках.

2. Психологічний: показ змін, які відбува­ються в душі людини під впливом голоду.

3. Метафізичний або символічний план бо­ротьби світлих християнських начал із тем­ними (інфернальними) силами зла, яких у романі уособлюють образи «Жовтого кня­зя» (Сатани) та його слуг - Сталіна, Отроходіна, Шікрятова та ін.

Улас Олексійович Самчук (справжнє пріз­вище - Данильчук) народився 20 лютого 1905 року в селі Дермань на Рівненщині. Батьки - Олексій (1869-1936) та Анастасія (1877-1933) - були заможними селянами. Із п'ятьох дітей вижив лише він.

У. Самчук закінчив спочатку сільсь­ку школу в селі Тилявці, потім Дерманську двокласну школу при семінарії та Крем'янецьку гімназію ім. Стешенка. 7 бе­резня 1927 року він був мобілізований до польської армії, служив у Західній Польщі, звідки 23 серпня 1927 року дезертирував до Німеччини. У. Самчук опинився у місті Бойтен, три місяці працював бендюжни­ком, учителював у родині директора місце­вої гімназії, пізніше переїхав до міста Бреслау (нині - Вроцлав), де почав відвідувати лекції в місцевому університеті. 1929 року У. Самчук залишив Німеччину і переїхав до столиці Чехословаччини Праги, де завер­шив своє навчання в українському, вільному університеті (1929-1931).

З 1929 року У. Самчук плідно співпрацює зі львівським «Літературно-науковим вісни­ком», часописами «Самостійна думка» (Чер­нівці), «Розбудова нації» (Берлін) та іншими. У цей час письменник розпочинає працю над епопеєю «Волинь». Перша книга під назвою «Куди тече та річка» з'явилася 1934 року, два наступні томи: «Війна і революція» та «Батько і син» були написані упродовж 1935-1937 років. Паралельно з працею над «Волинню» У. Самчук написав ще два рома­ни, присвячені українському селу: «Кулак», (1932) і «Марія» (1934).

Восени 1938 - весною 1939 року У. Сам­чук як кореспондент брав безпосередню участь у проголошенні Закарпатської Украї­ни під проводом Августина Волошина. Після поразки цієї відчайдушної спроби самостій­ного державного будівництва письменник потрапив до угорської тюрми, звідки йому майже чудом вдалося вислизнути. Наслідком цих вражень став роман «Гори говорять».

З початком агресії фашистської Німеччи­ни проти Радянського Союзу У. Самчук, не полишаючи надії на розбудову Української Самостійної Держави, нелеґально перетнув кордон у липні 1941 року і прийшов до Льво­ва. Пізніше він став головним редактором рівненської газети «Волинь». За публікацію 23 березня 1942 року статті «Так було і так буде» У. Самчука заарештували. Внаслідок втручання колишніх приятелів (ще з часів перебування його в Німеччині) письменника через місяць звільнили. Після виходу з тюр­ми він продовжує друкуватися в різних, пе­реважно українських, виданнях.

З 1943 року У. Самчук перебирається на захід: Львів, Польща, Німеччина. Після за­кінчення війни письменник опинився в табо­рах «Ді-Пі», де був обраний головою Мистець­кого українського руху (МУР) - організації українських митців-еміґрантів, до якого се­ред інших входили Василь Барка, Іван Баг­ряний, Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, Юрій Шевельов. Там же вийшов друком ав­тобіографічний роман «Юність Василя Шере-мети» (1947) та перша частина нового роману-епопеї «Ost» під назвою «Морозів хутір» (1948). (Другий том епопеї - «Темнота», ви­даний в Америці 1957 року, а третій - «Вте­ча від себе» - 1982 року в Канаді).

23 вересня 1947 року У. Самчук виїхав до Канади, де в Торонто провів останні сорок років життя. У цей час він став одним із за­сновників Об'єднання українських письмен­ників «Слово» 1954 року. З-під пера

пись­менника вийшли романи: «Чого не гоїть вогонь» (1959) про боротьбу УПА на Во­лині, «На твердій землі» (1967), «Слідами піонерів» (1980) про життя українських переселенців у Канаді та США. У. Самчук пише також спогади, присвячені передусім рокам Другої світової війни: «П'ять по

два­надцятій», «На білому коні», «На коні во­роному», «Планета Ді-Ш» тощо.

Помер У л ас Самчук 9 липня 1987 р. в Торонто, похований на цвинтарі церкви св. Володимира канадського містечка Київ. Твори У. Самчука написані в кращих традиціях європейської реалістичної про­зи, для яких характерні масштабність і багатоаспектність охоплення дійсності, глибоке розкриття психології персонажів. Письменнику вдається поєднати публіцис­тичність оповіді з поетизацією селянського життя.

Роман «Марія» належав до числа улюблених автором, він неодноразово до нього повертався у своїх письменницьких роздумах, часто читав уривки з «Марії» на власних творчих вечорах і зустрічах із читачами. Роман було написано по гарячих слідах подій із винятковим емоційним напруженням як у зображенні самих подій, так і в психологічних характеристиках героїв, у першу чергу, центральної постати роману - Марії. Життя і смерть Марії, яку вбив голодомор, набуває розширеного, символічного значення - за ними стоїть Україна. В цьому контексті зрозумілим стає й вибір імені героїні. Божа мати, вбита штучним голодом в Україні тридцятих років двадцятого століття,- що може бути жахливішим для християнського світовідчування народу? Мабуть, саме тому з такою силою співпереживання сприймали сучасники.- читачі й слухачі - цю високу трагедію.

Євген Маланюк (1897-1968)

Євген Филимонович Маланюк народився 2 лютого 1897 року в Новоархангельську на Кіровоградщині. Батько походив із козаць­ко-чумацького роду, а мати, Гликерія, була дочкою чорногорця Якова Стоянова.

1914 року Є. Маланюк закінчив земське реальне училище в Єлисаветграді і вступив до Петербурзького політехнічного інститу­ту. Але з початку світової війни став слуха­чем військової школи в Києві. У січні 1916 року Є. Маланюк потрапив на Південно-Західний фронт, де до пізньої осені 1917 року очолював кулеметну роту. Невдовзі він став старшиною української армії, брав актив­ну участь у визвольних змаганнях 1917-1920 рр. Є. Маланюк був ад'ютантом гене­рала В. Тютюнника, служив сотником у 5-й Херсонській дивізії. Однак після падіння УНР разом з іншими потрапив до Польщі, де в таборі інтернованих у Каліші почав пи­сати перші вірші. Тут же в Каліші Є. Мала­нюк взяв участь у збірці «Озимина» (1923).

З 1923 року він студент гідротехніч­ного відділу інженерного факультету Гос­подарської академії у чеському місті Подє­брадах, яку закінчив 1928 року. 1925 року Є. Маланюк побрався з молодою студенткою медицини Зоєю Равич із Полтавщини, але 1929 року вони розлучилися.

1925 року в Подєбрадах виходить перша збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», а 1926 року в Гамбурзі - друга - «Гербарій». Піз­ніші збірки поета - «Земля й залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939). У грудні 1926 року в «Літератур­но-науковому віснику» з'явилося довге «Посланіє» Є. Маланюка до Максима Рильського, в якому він докоряв поетові, що той байдуже ставиться до подій в Україні. Ні П. Тичина, ні М. Рильський на це «Посланіє» не зреагу­вали, а відповідь написав В. Сосюра.

З 1929 року Є. Маланюк переїхав до Вар­шави, де працював інженером і брав найак­тивнішу участь у літературному процесі (був одним з фундаторів літературної групи «Танк»). 1930 року він одружився з чеш­кою Богумилою Савицькою, яка. померла 1963 року. У них є син Богдан.

1944 року Є. Маланюк емігрував до За­хідної Німеччини, де працював учителем ма­тематики, брав участь у літературному про­цесі, зокрема був членом «МУРу». 1949 року він виїхав до СІЛА, де працював інженером. У післявоєнний період Є. Маланюк видав кілька збірок поезій («Влада», 1951, «Про­ща», 1954, «Остання весна», 1959, «Сер­пень», 1964) та літературно-критичних ста­тей («Книга спостережень», 1962, 1966; «На­риси з історії нашої культури», 1954) тощо.

16 лютого 1968 року Євген Маланюк по­мер від серцевого нападу в Нью-Йорку. Вже посмертно вийшла збірка поезій «Перстень і посох» (1972).

Головними мотивами творчості Є. Мала­нюка є втрачена батьківщина і розбите осо­бисте життя. Мотив «втраченої батьківщи­ни» поет розвиває у багатьох своїх віршах, аналізуючи причини та наслідки цієї втрати. Другий мотив, переплітаючись із першим, ґрунтується на особистісних почуттях поета, що випливають із мотивів розлуки з рідним краєм. Для стилю Є. Маланюка характерне протиставлення протилежних властивостей якогось явища задля досягнення більшої точності й виразності провідного мотиву.