Заняття № 2

Твори українських письменників емігрантів. ( 2 год.)

Посилення міграції є однією з ознак теперішнього часу. Однак і у новому тисячоліття людство зберегло усі форми переселення людей – від добровільної міграції в обрані для комфортнішого проживання чи кращої роботи країни, до вимушеного переселення, на яке людина йде сама під тиском тяжких обставин, а то й депортації, виселення чи заслання. Усі ці форми міграції впливають і на демографічний, і на культурний ландшафт як тих країн, котрі втрачають своє населення, так і тих, які отримують поповнення.
Вже склалися суспільства – цілі нації емігрантів, такі як у Сполучених Штатах Америки чи в Канаді. Там сформувалася мультикультурна спільнота.
Однак, у більшості країн домінує національна культура, а мігранти доповнюють її своїм особливим колоритом. Українські емігранти фактично у кожній країні поселення витворили своє мистецтво і свою літературу.

Термін «емігрантська література» не підходить для усіх
Усе розмаїття письменників емігрантів не можливо втиснути у термін «емігрантська література», бо кожен відчуває себе по-іншому, а відтак і пише по-іншому.
Такі письменники, як Іван Багряний та Улас Самчук є творцями суто української літератури, хоч і написаної в еміграції. Вони відчували себе українцями, які тимчасово вимушені жити на чужині, в екзилі. Ці письменники завжди мріяли про повернення додому й писали саме для українців. Їх не обходило, як будуть дивитися на них німці чи американці. Вони були скеровані своїми думками і своєю творчістю саме до України. І тому – це література заслання. Такою ж є творчість Володимира Винниченка і митців «празької школи». Ціла група українських поетів у Празі писали по-українськи й весь час мріяли повернутися до України. Щоправда, повернутися їм вдалося лише у своїй творчості – після того, як Україна здобула незалежність.

Подібне явище існує і в арабській літературі. Ціла плеяда письменників і поетів не з власної волі вимушені жити на чужині, але вони завжди писали арабською мовою і апелювали до свого народу. Своєю творчістю вони створили школу, яка натурально влилася у річище сучасної арабської літератури.
А як визначити літературу, витворену мігрантами, але вже мовою країни проживання? Таке явище характерне для Франції. Там вже виросли письменники, народжені батьками емігрантами. І хоч ці письменники пишуть по-французьки, але у їхніх творах проглядає культурний пласт, який вони успадкували від батьків. Думаю, що таке явище варто називати діаспорною літературою.
Однак є письменники, які попри своє походження пишуть твори, що одразу стають органічною частиною літератури країни проживання. Зазвичай, ці письменники обирають зрозумілі усім теми й відтворюють сучасне життя.
Приміром, Джорджіо Щербаненко відомий в Італії автор детективів, але від українського він має хіба що прізвище.
Загалом левова частка творів, написаних українцями, які мігрували до інших країн - є продовженням літератури української. Письменники-мігранти відтворюють свою українську ідентичність і стверджують українську культуру. Це стосуються й представників інших культур та націй, що з різних причин живуть не на своїх теренах. Людям властиво зберігати й розвивати своє, бо це є підтвердженням їхнього власного буття.

Іван Багряний (1906-1963)

Іван Павлович Лозов'ягін (справжнє пріз­вище письменника, що походить від зруси­фікованого - Лозов'яга) народився 2 жовт­ня (за старим стилем 19 вересня) 1906 року в місті Охтирка в родині робітника-муляра. Початкову освіту він здобув у рідному місті, 1922 року закінчив Краснопільську худож­ньо-керамічну школу. З 1922 по 1926 рік майбутній письменник, поет і драматург працював на різних посадах: від секретаря комсомолу Тростянецького цукрового заво­ду до окружного інспектора міліції, викла­дав малювання тощо. У 1926-1930 роках учився в Київському художньому інституті.

Літературну творчість І. Багряний роз­почав ще під час навчання в Охтирській вищепочатковій школі, редагуючи учнівський рукописний журнал «Надія». З 1924 року він входив до охтирської філії літературно­го угрупування «Плуг», де 1925 року під псевдонімом «Іван Полярний» видав збірку новел «Чорні силуети». Перший твір, під­писаний ім'ям «Іван Багряний», був надру­кований у київському журналі «Глобус» за 1926 рік. У наступних роках його поетичні та прозові твори періодично з'являються на сторінках українських журналів. 1929 року вийшла перша збірка поезій І. Багряного «До меж заказаних», що мала підзаголовок «Поезії. Кн. 2».

Сенсацією в українському літературному середовищі стала поема «Ave Maria» (1929), яку молодий поет видав в Охтирці власним коштом. Твір одразу ж був заборонений, але 90% тиражу вже встигло розійтися. Гнів цензури викликав не так зміст поеми, як передмова, написана у формі листа до ре­дактора, де автор виступив проти свавілля радянської цензури.

1930 року І. Багряний видав великий іс­торичний роман у віршах «Скелька». Але ситуація в країні вже докорінно змінюва­лася. 1931 року в журналі «Критика» була надрукована велика стаття-донос О. Прав-дюка «Куркульським шляхом», в якій ав­тора «Скельки» було названо «співцем кур­кульської ідеології» та відвертим ворогом радянської влади. Була заборонена поетична збірка «В поті чола». І. Багряний ще встиг видати книжку нарисів «Крокви над табо­ром», але 16 квітня 1932 року його було заарештовано і за звинуваченням у контр­революційній пропаганді засуджено до за­слання на Далекий Схід. Там він оселився серед українців т. зв. Зеленого Клину, жит­тя і побут яких він пізніше змалював у ро­мані «Тигролови».

Звільнившись, І. Багряний виїхав до Ох­тирки. І року не пробувши на волі, 16 черв­ня 1938 року він знову потрапив за ґрати. Письменник вже мав досвід і попереднього слідства, і табору, тому, визнаючи звинува­чення у контрреволюційній агітації (за що вже відсидів), він не підписав «зізнання» у терористичній діяльності, якого всіма за­собами намагалися вибити з нього слідчі. Після падіння наркома НКВС М. Єжова час­тину в'язнів, які не визнали себе винними, було звільнено. 1 квітня 1940 року справу І. Багряного було припинено за відсутністю доказів, і він вийшов із неволі. Два роки допитів у харківських тюрмах лягли в осно­ву роману «Сад Гетсиманський».

Під час окупації України фашистами І. Багряний працював художником в Ох­тирському театрі, друкувався в газетах «Го­лос Охтирщини», «Нова Україна», «Наші дні». Написав комедію-сатиру « Генерал », яку запропонував до постановки Охтирському театру. 1942 року, коли почалися реп­ресії фашистів проти українського само­стійницького руху, письменника засудили до страти, і він був змушений переховува­тися. І. Багряний перебрався на Галичи­ну, де на нелегальній схованці УПА за два тижні написав роман «Тигролови», який у дуже скороченому вигляді вийшов 1944 року у видавництві «Вечірня година» під назвою «Звіролови». Тоді ж була написана поема «Гуляй-поле».

Наближення кінця війни змусило І. Баг­ряного емігрувати: спочатку до Словаччини, потім до Австрії та Німеччини, де він опи­нився в американській зоні окупації у та­борах «Ді-Пі» («D. Р.» - від англійського «Displaced person» - переміщена особа, уті­кач). Виступаючи проти примусового повер­нення до СРСР, якого вимагала радянська адміністрація, І. Багряний написав памф­лет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?», в якому пояснював західним союзникам, що змусило тисячі людей тікати зі своєї бать­ківщини.

В еміграції І. Багряний займався громад­сько-політичною та журналістською діяль­ністю: заснував газету «Українські вісті», разом з І. Майстренком став ініціатором створення УРДП (Української Революцій-но-Демократичної партії), обирався заступ­ником і головою Української Національної Ради, був організатором і засновником ук­раїнського молодіжного руху ОДУМ.

Разом з громадсько-політичною діяльніс­тю І. Багряний брав активну участь у лі­тературно-мистецькому житті української еміграції. Наприкінці вересня 1945 року І. Багряний разом з В. Домонтовичем, Ю. Косачем, І. Костецьким, І. Майстрен­ком, Л. Полтавою та Ю. Шерехом заснува­ли об'єднання українських митців на еміг­рації під назвою «Мистецький український рух» (МУР). Письменник брав найактивні­шу участь у роботі МУРу, виступаючи не лише з художніми творами та теоретико-літературними статтями, але й створивши книжку жартів, пародій та епіграм «Буря в Мурі» (1947). Після 1948-1949 років че­рез від'їзд багатьох членів діяльність цього об'єднання припинилася.

Плідно працював І. Багряний як пись­менник. 1946 року вийшла збірка поезій «Золотий бумеранг», що мала підзаголо­вок «Рештки загубленого, конфіскованого та знищеного». Того ж року в двох томах, повністю, вийшов роман «Тигролови», 1947 року - драматична повість «Морітурі» та «повість-вертеп» «Розгром». Наступного року письменник видав комедію-сатиру «Ге­нерал», а в 1950 - роман «Сад Гетсимансь­кий». 1953 року вийшла повість «Огнен­не коло» про розгром дивізії «Галичина». І. Багряний замислив написати роман-епопею у чотирьох книгах (тетралогію) про долі української молоді 1940-х років. Із цього задуму 1957 року побачила світ лише пер­ша частина - роман «Маруся Богуславка». Твори письменника перекладалися багатьма мовами. Так, лише перекладів роману «Тиг­ролови» було розпродано понад мільйон примірників.

Проте підірване в молодості здоров'я да­валося взнаки: до набутого в тюрмі тубер­кульозу долучився діабет, потім - серцева хвороба. В останні роки письменникові до­водилось все частіше перебувати в лікарнях та санаторіях.

Помер Іван Багряний у західнонімець­кому санаторії Сент-Блазієн 25 серпня 1963 року. Похований у Новому Ульмі. Вже піс­ля смерті письменника друзі видали роман «Людина біжить над прірвою», який був на­писаний ще в 1948-1949 роках. З 1990 року твори письменника почали друкувати і на батьківщині, а 1991 року І. Багряний був нагороджений Державною премією України ім. Т. Г. Шевченка (посмертно).