Загальна характеристика

Розвиток українського письменства знач­ною мірою залежав від історичних обста­вин. На середину XIV ст. більша частина українських земель увійшла до складу Ли­товського князівства та Польського королів­ства, а в XVI ст. усі ці території опинились у складі Польської держави.

Доленосним моментом української іс­торії стала середина XVII ст., на яку при­пав перебіг національно-визвольної війни під проводом гетьмана Богдана Хмельниць­кого. Шукаючи підтримки у війні з Поль­щею, гетьман був змушений піти на союз із Московським царством. Після завершен­ня війни Лівобережна Україна увійшла до складу Московського царства, тоді як ук­раїнські землі Правобережжя майже до кін­ця XVIII ст. лишалися в складі Польщі.

Історичні обставини по-різному позна­чалися на розвитку літературного життя. Чужі культурні впливи не завжди зале­жали від адміністративно-територіального статусу українських земель. Часто вони співвідносилися з традиційними релігій­ними та церковними зв’язками в межах православного світу. Так, у XIV—XV ст. українське письменство зазнало відчутно­го південнослов'янського впливу. У цей період постали нові переклади біблійних текстів, широко перекладалися твори ві­зантійських та південнослов'янських цер­ковних письменників. Тоді ж активного переосмислення зазнала літературна спад­щина Київської Русі.

У другій половині XV — в XVI ст. поси­лились зв'язки українського письменства із західноєвропейською традицією. Особливого розвитку набула вітчизняна новолатинська лі­тература. Серед найбільш відомих її представників можна назвати Юрія Дрогобича, Павла Русина, Станіслава Оріховського, С. Ф. Кльо­новича.

Період з другої половини XVI до середи­ни XVII ст. позначений відчутним пожвав­ленням громадського й культурного життя. Особливо активно в цей час розвивається шкільна справа. У 1631 р. заходами тодіш­нього архімандрита Києво-Печерської лав­ри Петра Могили при монастирі було за­сновано школу, з 1632 р. — колегію, що з поч. XVIII ст. одержала статус вищого навчального закладу — академії. Поряд із шкільництвом суттєвий вплив на розвиток літературного життя справило книгодруку­вання.

Як наслідок змін у громадському та цер­ковному житті на середину XVI — першу половину XVII ст. припав бурхливий розви­ток полемічної літератури. Полеміка особ­ливо загострилася у зв'язку з Берестейсь­кою церковною унією 1596 р. і точилася між католиками й уніатами, з одного боку, та представниками православного населення Польської держави, з другого. Серед числен­них православних полемістів окреме місце посідає Іван Вишенський.

Поетична творчість XVI—XVII ст. розви­валася в кількох напрямках. Це були пе­реважно полемічні вірші, епіграматична по­езія, декламації-панегірики.

У XVII—XVIII ст. панівним літератур­ним стилем стає бароко, що дістало теоре­тичне обґрунтування у шкільних курсах поетики й риторики. С. І. Маслов, один з авторитетних дослідників бароко, зокрема, писав: «Характерною ознакою його є над­звичайно гіпертрофований розвиток словес­но-декоративного орнаменту: в художньому творі на перше місце висувається форма — вишукані, штучні метафори, несподівані порівняння, ефектні антитези. Запозичені у ренесансу образи античної міфології та історії посідають видатне місце в реквізиті барочних форм. Засоби прикрашення мови, орнамент розбухають в добу бароко надмір­но; змістові надається другорядне значення. Мета мистецтва за часів бароко — врази­ти читача, зацікавити його несподіваними стилістичними ефектами».

У добу бароко ще досить активно роз­вивалася полемічна проза, однак, значного поширення набула також проза історіогра­фічна — так звані козацькі літописи. Серед них найбільш відомими є літописні праці Самовидця, Григорія Грабянки та Самійла Величка. Ключовим компонентом названих творів є відображення національно-визволь­ної війни українців під проводом Богдана Хмельницького у 1648-1654 рр.

Ідейну спорідненість з козацькими лі­тописами засвідчує «Історія русів» — іс­торична й публіцистична пам'ятка, перей­нята ідеєю українського автономізму та праг­не­нням козацької старшини утвердити історичну виправданість своїх прав і при­вілеїв.

У XVII—XVIII ст. продовжувала розви­ватися полемічна, релігійно-філософська та панегірична поезія. Цікавим явищем масо­вої культури цього періоду стала поетична творчість мандрівних дяків, переважно сту­дентів, школярів, які заробляли на життя, розважаючи публіку виконанням віршів та співами.

Розвиток драматургії був тісно пов'язаний з тогочасною школою. Авторами й вико­навцями ролей у п'єсах частіше виступали викладачі та студенти різних навчальних закладів. Передусім культивувалися жанри містерії (твір, побудований на різдвяному або великодньому євангельському сюжеті), міраклю (п'єса, засновані на осмисленні подій з життя святих) та мораліте (алегорич­ний твір на повчальну тему). Цікавим дра­матургічним явищем були інтермедії — не­величкі сцени з анекдотичним сюжетом, що виконувалися між діями основної драми.

З інтермедіями певною мірою пов'язана вертепна драма, що набула поширення в другій пол. XVIII ст. Вона передбачала ви­користання особливої скриньки — вертепу, де на верхньому ярусі у вигляді лялькової вистави розігрувались події на різдвяний сюжет, а на нижньому — комедійні сценки з простонародного життя.

Окреме місце в українському письмен­стві XVHI ст. займає творчість видатного філософа та письменника Григорія Сково­роди, автора філософських праць, ліричних поезій та байок.

У XVIII ст. завершується тривалий пе­ріод, який дістав означення давньої ук­раїнської літератури. Тоді ж починають накреслюватися риси нового українського письменства.

ЗАЛІК № 2