Синкретизм прийменника.

Светлана Александровна Бердникова

Редактор Т.М. Пыжик

Корректор О.В. Майко

Лицензия ЛР N 020372 от 29.01.97

Подписано в печать 26.06.2000. Формат 60х84/16.

Бумага тип. Печать офсетная. Усл. печ. л. 6,1.

Уч.-изд. л. 6,3. Тираж 300 экз. Цена договорная.

Издательский центр

Красноярского государственного университета.

660041 Красноярск, пр. Свободный, 79.

Синкретичне значення окремих різновидів ДЧР, зокрема з об’єктно-причиновим значенням, зумовлене, крім інших факторів, ще й синкретизмом самого прийменника, оскільки жоден із первинних прийменників не є виключно причиновим, спеціалізованим прийменником, а поряд із каузальними передає просторові, часові, об’єктні тощо значення. Вторинні прийменники, хоч і не використовуються для вираження різних ССВ, також не є однозначними, а можуть об’єднувати семантику причини зі значенням умови, мети, результату та ін., тому синкретичні й вони.

Названі фактори найчастіше діють комплексно, зумовлюючи синкретизм ДЧР.

Лекція № 3

Тема 3. Методика лінгвістичного аналізу синкретичних членів речення

Рекомендована література: основна: 2–6, 14, 17, 21, 23, 26; додаткова: 1, 10, 21, 31, 32, 33.

1. Етапи лінгвістичного аналізу. Метод запитань

Надзвичайно важливим чинником, від якого залежить ефективність будь-яких наукових пошуків, є адекватність розробленої методики дослідження, вдалий вибір методів і прийомів. Методика дослідження – це загальна програма наукового пошуку, що охоплює систему „процедур аналізу мовних явищ та / або перевірки отриманих результатів” [23 (дод.), 339], своєрідний інструментарій дослідження. Оскільки явища синхронної перехідності в граматиці вивчені недостатньо, то й методика дослідження синкретичних утворень також потребує вдосконалення. Недостатньо, як зауважує В. В. Бабайцева, кваліфікувати мовні / мовленнєві факти лише на основі інтуїції, потрібні граматичні, лексико-граматичні, синтаксичні „розпізнавальні знаки” тих чи тих явищ, аналіз компонентів їхньої семантики [6, 120], визначення міри вияву синтезованих диференційних ознак тощо.

З огляду на це, вважаємо за доцільне виокремити найбільш ефективні і специфічні для такого суперечливого об’єкта вивчення методи й прийоми, визначити основні етапи дослідження й опису явищ перехідності.

Одним із загальних методів лінгвістичних досліджень є структурний, основною метою якого є пізнати мову як цілісну функціональну структуру, елементи й частини якої пов’язані чіткою системою лінгвістичних відношень.

Структурний метод представлений різноманітними методиками синхронного аналізу мовних явищ, серед яких найбільш дієвими для дослідження явищ перехідності є такі:

1) методика опозиційного аналізу, що слугує для „виокремлення різних класів мовних одиниць, визначення таксономії цих одиниць на підставі їхньої семантично релевантної розбіжності за однією диференційною ознакою при схожості інших, тобто опозиції” [23 (дод.), 588];

2) трансформаційного аналізу, який „виявляє схожість і відмінність між синтаксичними конструкціями шляхом установлення правил перетворення їхніх ядерних структур і набору трансформацій за умови збереження лексичного складу конструкцій і синтаксичних зв’язків їхніх елементів” [23 (дод.), 588].

Як інструмент пізнання семантико-синтаксичної структури речення використовують і методику запитань, стосовно важливості якої для аналізу, зокрема другорядних членів речення, існують різні думки. Так, деякі мовознавці виступали проти запитань, вважаючи, що під час аналізу речення головне – зрозуміти відношення між членами, а з допомогою запитань це зробити не можна. Н. Л. Іваницька зазначає, що застереження стосовно використання запитань як практичного засобу розмежування членів речення певною мірою виправдані. „В основі плутанини лежать складні процеси утворення різного роду словосполучень, які вимагають визначення допоміжних критеріїв розмежування синтаксичної ролі складної і досить розгалуженої різноманітності. Таким чином, кожен член речення відповідає на синтаксичне запитання, але не кожен може бути легко визначений за ним” [15, 21–22].

Для кваліфікації типу семантико-синтаксичних відношень між лінгвоодиницями необхідний „спеціальний” технічний прийом, бо інакше довелося б кожного разу звертатися до логічного аналізу, що ускладнювало б вивчення граматики. Найкращим прийомом є застосування слів, що позначають відношення в найбільш чистому й узагальненому вигляді, – питальних займенників.

Пропонована для характеристики нетипових утворень методика лінгвістичного аналізу дає змогу виявити кількісні і якісні співвідношення диференційних ознак у синкретичних одиницях, визначити їхній функціональний статус у межах відповідного мовного рівня.

Зазвичай лінгвістичний аналіз здійснюють у два етапи:

1 – установлення можливих відтінків у значенні методом постановки запитань (цей етап прийнятний для характеристики не всіх синкретичних утворень, а лише тих, які перебувають у підрядній залежності від синтаксично головного компонента у межах словосполучення чи речення, тобто для аналізу семантико-синтаксичних відношень, членів речення, складнопідрядних речень);

2 – подальша обробка одержаних результатів методом рівнозначних трансформацій та шляхом опозиційного аналізу (у тих випадках, коли методика запитань недоцільна, цей етап аналізу є основним).

Метод запитань використовують насамперед для встановлення специфіки семантико-синтаксичних відношень та визначення часткових семантичних відтінків. Механізм його роботи включає два етапи. Суть першого полягає в переліку запитань. Завдяки використанню цього методу, на відміну від застосування запитань як методичного прийому навчання, важливим постає не одне, а весь набір запитань, які можна поставити, оскільки їхня наявність є показником особливої семантики компонента. Вибір питальних займенників здійснюють зі спеціальною цільовою настановою – виразити і тим самим установити синтаксичні відношення, що їх передає той чи той член речення. Питальні займенники, постаючи замінниками конкретних структурно-семантичних компонентів, зазнають упливу з боку цих компонентів, певною мірою визначені ними. Конкретна словоформа, яку заміщає займенник, упливає на його вибір, по-перше, своїм лексико-граматичним значенням, по-друге, своєю конкретною морфологічною формою і нарешті – і це головне в граматичному запитанні – значенням вираженого нею синтаксичного відношення. Усі ці фактори по-різному взаємодіють між собою.

У процесі аналізу синкретичних конструкцій синтаксичне значення заміщуваної словоформи виражається за рахунок її поєднання з іншими словами. У цьому випадку питальний займенник вибирають або під упливом лексико-граматичного значення й морфологічних особливостей, або з огляду на синтаксичне значення без урахування лексико-граматичного значення й морфологічних особливостей. Наприклад, у реченні Скарбне від браконьєрів стережу (О. Гончар) синтаксичне значення словоформи від браконьєрів виражається через її сполучуваність з іншими компонентами. Одне запитання (стережу ^{від кого?} від браконьєрів) вибираємо під упливом лексико-граматичного значення і морфологічних особливостей, друге – з огляду на синтаксичне значення без урахування семантики й морфологічної специфіки(стережу ^чому? від браконьєрів), тобто практично можливі обидва запитання, які для аналізованого компонента є уточнювальними, оскільки одне з них нечітко відтворює характер лінгвоодиниці, а тому потребує конкретизації й уточнення іншим або іншими.

Отже, можливість поставити два чи більше запитань до однієї словоформи зумовлена впливом різних показників цієї словоформи – лексико-граматичного і синтаксичного значень.

В основі другого етапу лежить аналіз специфіки поставлених запитань, тобто урахування характеру заміщення (повне чи неповне) і способу вираження семантико-синтаксичних відношень тим чи тим питальним займенником.

За способом вираження семантико-синтаксичних відношень питальні займенники розподіляють за двома групами: 1 – займенники, що своїм загальним лексичним значенням указують на характер семантико-синтаксичних відношень (чому? як? за якої умови? тощо), 2 – займенники, які лексично не визначають семантико-синтаксичних відношень, а передають їх шляхом поєднання з іншими словами (хто? що? у будь-якій відмінковій формі).

Отже, характер заміщення і спосіб вираження семантико-синтаксичних відношень становлять специфіку граматичного запитання, і тому в процесі аналізу слід ураховувати обидва ці фактори. Визначаючи доцільність запитань, обов’язково слід звертати увагу на лексико-граматичні особливості поєднуваних словоформ, що дає змогу кваліфікувати тип семантико-синтаксичних відношень.

2. Прийом трансформацій

Наступний етап опрацювання матеріалу здійснюють шляхом трансформаційного аналізу, що дає змогу перевірити й підтвердити інтуїтивне припущення, зроблене на основі поставлених запитань. У процесі перетворень уточнюють конкретні значення семантико-синтаксичних відношень, визначають специфіку кожного з них, об’єктивно встановлюють співвідношення наявних семантичних відтінків.

Під трансформацією зазвичай розуміють таке перетворення структури в іншу, за якого похідна структура тотожна вихідній за набором лексем і еквівалентна їй за змістом. Водночас варто відзначити й інший підхід, згідно з яким при всіх або майже при всіх трансформаціях змінюється не лише формальний, але й семантичний спектр речення. Якщо при окремих трансформаціях (активно-пасивних, з’єднання тощо) загальне значення висловлювання справді залишається незмінним і відбувається лише зовнішнє перетворення компонентів ядерної структури, то при трансформаціях іншого типу (наприклад заперечення) важко говорити про повну тотожність „вихідної” і „трансформованої” структур.

Теоретичні засади трансформаційного аналізу закладені в працях американського лінгвіста З. Харріса (поч. 50-х р.р. ХХ ст.), пізніше ця методика лягла в основу породжувальної граматики Н. Хомського. Як зауважує О. О. Селіванова, трансформаційний аналіз практично не використовують як спосіб представлення синтаксичної й семантичної структури речення в сучасному синтаксисі попри те, що означена методика зазнала критичного перегляду, знявши умову незмінності лексичного складу речення і синтаксичних відношень між лексемами. Його застосовують як прийом „демонстрації ознак мовних явищ на підставі їхніх трансформаційних можливостей” [23 (дод.), 627]. В „Українській мові: Енциклопедії” виокремлено трансформаційний метод і потрактовано його як „різновид лінгвістичних досліджень, що формулює правила перетворень (трансформацій) для різних синтаксичних одиниць” [21, 639]. Здійснюючи трансформації синтаксичних одиниць, дотримуємося думки, що будь-якій зміні форми відповідає деяка семантична зміна, хоч загальна семантика конструкції повинна залишатися, і кваліфікуємо трансформації як методику дослідження мови і як спеціальний прийом.

У проекції на граматичний лад мови доцільно застосовувати такі трансформації: уведення та опущення деякого елемента (службових частин мови, узагальнювальних та уточнювальних слів), трансформації зі збереженням кількості перетворюваних компонентів, але з деякими змінами, а саме: форми слова, належності до певного класу, перетворення словосполучення в підрядне речення, одного типу складного речення в інший, експліцитні трансформації вихідної структури із семантичним моделюванням предиката тощо.

Отже, застосування методики трансформацій дає змогу підтвердити або спростувати правильність визначення семантичних відтінків, здійсненого за допомогою методики запитань, провести, якщо можливо, подальшу диференціацію значень, а також „розкласти” синкретичні семантико-синтаксичні відношення і в такий спосіб визначити специфіку кожного з відтінків, що водночас є показником відповідності поставлених запитань характерові семантико-синтаксичних відношень.

3. Опозиційний аналіз конструкцій із синкретичними