Дослов’янський період історії України. Стародавні слов’яни

ЛЕКЦІЯ 1

1 Первісне суспільство на території України. Трипільська культура.

2 Перші державні утворення. Кіммерійці, скіфи, сармати. Античні міста.

3 Розселення слов’ян у Східній Європі. Проблема походження, соціально-політичний устрій.

Вивчення найдавнішого періоду історії України слід починати з раннього палеоліту, культура якого зафіксована рядом стоянок у нижньому Подніпров’ї, Приазов’ї, на Волині та в інших регіонах. У період пізнього палеоліту (40000-15000 рр. до н. е.) фактично вся територія сучасної України була заселена людьми. За часів мезоліту (10000–7000 рр. до н. е.) почалося формування первісного суспільства. Перша землеробська культура на Критерії України дістала назву трипільської від назви перших її пам’яток, розкопаних поблизу с. Трипілля на Київщині. Вона характеризувалася висо­ким рівнем гончарного ремесла, вироби якого прикрашались поліхромним і стрічковим або спіральним орнаментом. Певного рівня досягла обробка заліза, міді, виробництво знарядь праці, зброї, прикрас та ін. Трипільці вирощували пшеницю, ячмінь, просо на родючих ґрунтах межиріччя Дніпра і Дністра, господарюючи великими матріархальними родовими громадами.

Слід зазначити, що поряд із місцевими землеробськими племенами, які споконвіку жили в Україні, на її території з’являються й інші племена різного походження та рівня культурного розвитку. З X ст. до н. е. в південних причорноморських степах бачимо кіммерійців – перший народ на території України, назва якого зафіксована в писемних джерелах. У VII ст. до н. е. кіммерійці були витіснені кочовими племенами скіфів (іранського походжен­ня), які опанували територією Північного Причорномор’я, а також частково Криму. Ім’я скіфів стало збірною назвою для різних племен, які заселяли те­риторію між Доном і Дунаєм. Воно заховало у собі й місцеві осілі земле­робсько-скотарські племена, які споконвіку населяли райони Подніпров’я. На відміну від скіфів-кочовиків, грецький історик Геродот називає їх скіфами-орачами. Вони займалися орним землеробством, обробляючи землю де­рев’яними ралами, широко культивували пшеницю, ячмінь, жито, просо. Деякі вчені вважають, що скіфи-орачі були безпосередніми предками слов’ян.

Необхідно мати на увазі, що з початком грецької колонізації північного уз­бережжя Чорного моря на скіфів дедалі сильніше впливає антична цивілізація. Це відбилось у їхньому мистецтві, побуті тощо. Про високий рівень культури скіфів свідчать художні вироби, знайдені у курганах Чортомлицькому і Солохи, Куль-Оби, Гайманової могили, Товстої могили та ін. У IV ст. до н. е. скіфи утворили державне формування, яке об’єднувало племена Придніпров’я, Побужжя, Криму. Дальшим розвитком скіфської державності було утворення у III ст. до н. е. великого пізньоскіфського царства зі столицею Неаполем Скіфським (поблизу Сімферополя). Існування скіфських держав супроводжу­валось ослабленням кочових елементів і зростанням чисельності хліборобсько­го населення. Рух осілих племен до Чорного моря посилив торговельні та куль­турні зв’язки землеробських регіонів України з античною Грецією. їхніми опорними пунктами стали міста-колонїі у Причорномор’ї, які з’являються тут а VII–V ст. до н. е. Найзначнішими з них були Тіра, Ольвія, Керкінітіда, Херсонес, Пантікапей, Танаїс, Фанагорія. У V ст. до н. е. об’єднання ряду міст-полісів привело до створення Боспорської держави з центром у Пантікапеї. Греки принесли в Україну більш досконалі знаряддя обробітку ґрунту, сприяли піднесенню сільськогосподарського виробництва, здійснювали значний вплив на культурний, релігійний і мистецький розвиток протослов’янського ет­носу скіфських племен.

У III ст. до н. е. в результаті занепаду військової могутності скіфів у Причорномор’ї та Приазов’ї з’являються іранські племена сарматів, які до того кочували у прикаспійських степах. Починаючи з II – ІІІ ст. н. е. значні групи сарматів проникають у лісостепову зону Лівобережжя й Правобереж­жя. Зіткнувшись із місцевим землеробським населенням, яке споконвіку про­живало у цих регіонах, вони досить швидко втратили свої етнічні ознаки і були асимільовані. Проте сармати панували у степовій частині України аж до появи там готів наприкінці II – на початку ІІІ ст. н. е.

Студенти мають знати, що перші писемні згадки про давніх слов’ян, які виступають під ім’ям венедів, зустрічаємо у працях античних авторів І і II ст. н. е. Плінія Старшого, Таціта і Птолемея. Вони засвідчують, що слов’яни у І ст. н. е. займали величезну територію від лівобережжя Середнього Подніпров’я на сході до р. Ельби на заході. Північною межею їх земель бу­ло лівобережжя р. Прип’яті, південною – рубіж лісостепу і степу.

Наприкінці II ст. н. е. у чорноморських степах з’являються германські пле­мена готів, які підкорили собі як автохтонів, так і сарматів та рештки скіфів. Готи, які прийняли християнство, мили значний вплив на слов’янство, особливо в організації, військової справи. Починаючи з IV ст., н. е східнослов’янські племена – анти, які жили на території сучасної України, – утворили своє державне об’єднання. На цей же період припадає початок великої міграції народів зі Сходу, яка проходить в основному через степову частину України, – гунів (IV ст.), болгар (V ст.), аварів (VI ст.) та ін. У кінці IV ст. у південних регіонах України формується гунський союз пле­мен, цинії, поглинувши готів, здійснював свою експансію далеко на захід. Розпад гунського союзу після смерті його вождя Атіли в середині V ст. посилив політичну й військову активність слов’ян, які просунулись далеко на захід і південь, їхні колонізаційні потоки дійшли до узбережжя Балтики та земель, по Віслі, Одеру й Ельбі, закарпатських і дунайських земель, звідти пробилися на Балкани, влилися в чорноморські степи. Із цим розселенням слов’ян пов’язаний також процес утворення груп південних, західних та східних слов’ян, який завершився у другій половині І тис. н. є. студентам важливо знати, що східні слов’яни зайняли територію від оз. Ільмені, дл берегів Чорного моря на півдні, західні – від берегів р. Вісли до р. Ельби, її притоки Заале і Середнього Дунаю, південні – на Балканському півострові.

Слід звернути увагу, що слов’яни відігравали дедалі активнішу роль в європейській історії, вступаючи у боротьбу з Візантією і водночас зазнаючи її культурного впливу, тісно контактуючи із західноєвропейськими етносами (готи, кельти та ін.). Відбувається проникнення християнства на терени України не лише з півдня через Візантію, а й із заходу. Під кінець античної доби у Причорномор’ї з’являються ранньохристиянські храми, архітектура яких представлена численними херсонськими базиліками починаючи з VI ст. н. е.

Важливе значення в історії політичних і культурно-економічних взаємин на сході та півдні Європи мала держава антів. Без усвідомлення ролі антського періоду української історії годі зрозуміти підстави становлення і розвит­ку Старокиївської держави, її економічні, соціальні і культурні підвалини. Цивілізація створена у VI ст. антами, стала основою багатої і розмаїтої культури Русі-України.