Типологія політики

Структура політики

Структурний компонент політики Його сутність Форма прояву
Форма (polity) Політична організація суспільства Державний лад Політичний режим
Зміст (policy) Політична свідомість Образ дії влади, технологія прийняття політичних рішень Ідеологія Політична культура
Процес (politics) Політичні відносини Політична діяльність Політика як процес виникнення та розв’язання конфліктів

Таблиця 3.

Згідно сфери суспільного життя За об’єктами впливу За суб’єктами впливу За масштабом
економічна правова соціальна військова культурна демографічна екологічна релігійна етнонаціональна ґендерна внутрішня зовнішня світова класова національна державна партійна профспілкова регіональна локальна національна міжнародна

Політика – це самостійна сфера суспільного життя. Однак вона здатна впливати практично на всі елементи суспільства будь-якого рівня. Проникнення політики в економіку, культуру, екологію, право, релігію, суспільну свідомість та мораль, етнонаціональні та міжнародні відносини носить постійний та необмежений характер. Наслідком цього виступає:

· розширення кола суб’єктів, що беруть участь у здійсненні влади та зростанні їх впливу на зміст владної діяльності;

· ускладнення соціальної структури та урізноманітнення форм політичного життя соціальних спільнот;

· зростання політичної конкуренції та водночас пошук шляхів послаблення гостроти соціальних конфліктів;

· динамізм та постійне оновлення усіх сфер життя суспільства.

Висновки: політика – це організаційна, регулятивна і контрольована сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання і реалізацію влади індивідами і соціальними групами задля здійснення власних запитів і потреб. До кола суб’єктів політики належать: особистість, соціальні спільноти та політичні інститути. Політична організація, політична свідомість та політичні відносини складають головні структурні компоненти політики. Будучи самостійною сферою, політика спроможна об’єднуватися з неполітичними феноменами та впливати на всі області життя окремої людини та суспільства в цілому.

 

Лекція І. 3. Політична влада

Основні концепції розуміння поняття «влада».

Соціальна система влади. Класифікації влади.

Принципи організації та функціонування влади.

Ресурси влади.

 

Мета лекції: з'ясування сутності і видів влади; механізмів здійснення політичної влади; форм політичної влади; характеристика співвідношення ефективності та легітимності політичної влади.

 

Коли ми говоримо про науку в галузі політики, ми маємо на увазі науку про владу.

Гарольд Лассуелл.

Влада – це продукування навмисних наслідків.

Бертран Рассел.

Поняття «влада» є початковим і ключовим в політології. Воно має багато сенсів і різноманітних підходів до розуміння. Вітчизняні політологи зосереджують увагу на трьох визначеннях влади. Це:

· відносини командування і підпорядкування у суспільній групі, державі й суспільстві;

· вольовий елемент, який полягає у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам за допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;

· інститут, тобто організована установа, здатна забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.

У зарубіжних наукових джерелах виділяють декілька напрямів тлумачення влади.

Телеологічнийнапрям, представником якого був Т. Парсонс, інтерпретує владу як досягнення певних цілей і одержання результатів. Згідно з таким тлумаченням, влада існує для того, щоб реалізувати важливу суспільну мету, вона є засобом обміну, тобто її віддають тим політикам, які найбільш ефективно можуть задовольнити основні потреби соціальної спільноти; влада як і будь-яка інша річ, є засобом ринкових відносин і здобувається в жорстокій конкуренції.

Біхевіористськаконцепція розглядає владу як певний тип поведінки, заснований на можливості зміни поведінки інших людей. Цей підхід ґрунтується на вченнях Ф. Ніцше, Б. Рассела, Б. Скінера. Згідно з цим напрямом, прагнення до влади є атрибутом людської екзистенції. Більшість людей не здатна бути ініціатором будь-чого, зате має потребу в контролі над собою з боку інших осіб. Отже, біхевіористське розуміння влади передбачає її психологічне, а не інституціалізоване походження.

Інструменталістськаконцепція тлумачить владу як можливість використання певних засобів (інструментів). На думку О. Тоффлера, основними інструментами влади є сила, багатство і знання. Якщо в минулому домінували сила й багатство, то в сучасному інформаційному суспільстві домінують знання. Однак О. Тоффлер застерігає, що знання (інформація) без розвинених механізмів громадського контролю може перетворитися на засіб владного маніпулювання людьми.

Структуралістськийнапрям розглядає владу як особливі відносини між тим, хто управляє, і тим, хто підпорядковується, що ґрунтуються на співвідношенні винагороди і покарання. Залежно від того, як функціонує система стимулів між владою і соціальними групами, забезпечується механізм розв'язання конфліктів, стабілізації суспільства.

Конфліктологічнаконцепція розглядає владу як можливість прийняття рішень, які регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях.

Реляціоністськийпідхід тлумачить владу як міжособистісні стосунки, які дають змогу одному індивідові змінювати поведінку іншого.

Кращим прикладом реалізації владних повноважень є визначення влади, яке дав Роберт Даль: «Влада А над Б є здатністю А домогтися того, аби Б зробив щось таке, чого б він ніколи не зробив без впливу А». Під А і Б слід уявляти не тільки двох осіб, але й різноманітні, включно й великі спільноти – соціальні групи, громади, колективи, партії, нації тощо.

У структурі впливу є шість найбільш розповсюджених компонентів:

1. раціональний – влада інтелекту – вплив на людський розум. Метод впливу – переконування, аргументування;

2. емоційно-психологічнийвлада емоцій – вплив на людські почуття, переживання («вплив на серце»). Метод впливу – емоційні стосунки;

3. моральний– влада моралі – вплив на совість, на моральний світ особи. Метод впливу – повчання;

4. прагматичний – влада інтересу – вплив на людські інтереси. Метод впливу – стимулювання (моральне і матеріальне);

5. юридичний– влада закону – комплексний вплив на сукупність гуманістичних якостей людини (інтелект, моральний, духовний, психологічний лад тощо). Метод впливу – роз'яснення, переконування, присилування;

6. силовий – влада сили – вплив на біологічну, соціальну природу людини, її душевний стан, інстинкти. Метод впливу – застосування грубої сили, примусу.

Соціальна система влади включає ряд підсистем – політичну, економічну, правову, духовну, профспілкову, сімейну тощо. Якщо, наприклад, в економічній сфері базовими умовами реалізації влади виступають матеріальні відносини, то в політичному житті такою умовою є цілий комплекс побудованих на принципі адміністративно-управлінської ієрархії державних, партійних, господарських, суспільних, професійних відносин і відповідних інститутів, де кожна вища ланка у порівнянні з нижчими має більше можливостей для того, щоб примусити або стимулювати останні до виконання прийнятих на даному рівні рішень. Однак соціальна система влади не обмежується цими підсистемами, вона значно ширша і охоплює буквально всі сфери людської діяльності, в яких хоч якось виявляються сутнісні відносини залежності.

Основними формами політичної влади за засобами її здійсненняє панування, політичне керівництво й управління. Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об'єктів влади, через організацію, регулювання та контроль їх розвитку. Але практика владарювання свідчить про існування некоректних, а подекуди й аморальних форм та засобів: підкуп, обман, обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, викликає до неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб'єкта правління.До них належать: монархія, тиранія, аристократія, олігархія, тимократія, плутократія, теократія, охлократія, демократія. Сучасні дослідники відокремлюють ще владу партократії, бюрократії, технократії, меритократії, райтократії, геронтократії.

За типом владного суб’єктавлада може бути інституціалізованою, груповою, особистою. Інституціалізація влади фіксує обсяг повноважень, межі компетенції державних органів, органів регіонального і місцевого самоврядування, передбачені правом і традицією (як це було в стародавні часи). За цими критеріями влада може бути абсолютною, необмеженою (східні деспотії та абсолютні монархії) і обмеженою законом (конституційні монархії і сучасні республіканські форми правління), централізованою (концентрація влади у центральних державних органах), децентралізованою (розподіл компетенції між центральними органами державної влади й органами самоврядування).

Груповими суб’єктами влади можуть бути організації (партії, групи тиску, державна бюрократія), а також соціальні групи (класові, демографічні, територіальні, етнонаціональні). Реальний розподіл влади між груповими суб’єктами залежить від їхнього чисельного складу, організаційних і фінансових можливостей, типу політичного режиму, ідеологічного впливу. За цими критеріями влада поділяється на національну, партійну, корпоративно-кланову, мафіозну, з домінантно вираженими соціально-класовими інтересами або рівновагою соціальних інтересів тощо.

Особиста влада має інституціональні та психологічні аспекти, тобто масштаб і зміст влади визначається як інституціональними можливостями, так і особистими рисами політичних керівників. Особиста влада буває монархічною, деспотичною, тиранічною, диктаторською, харизматично-традиційною.

За способами взаємодіївладу поділяють на тоталітарну, авторитарну та демократичну.

За функціями органіввлада поділяється на: законодавчу, виконавчу і судову. Законодавча влада відповідає за створення й дотримання певної правової системи. Вона розробляє і вдосконалює закони та інші нормативні акти відповідно до очікувань і прагнень громадян. Виконавча влада забезпечує реалізацію ухвалених законодавчих та інших державних рішень, розробляє і здійснює державну політику. Судова влада врегульовує можливі конфлікти, слідкує за дотриманням законів у суспільстві.

За рівнем поширення виокремлюють: мегавладу (ООН, НАТО та ін.); макровладу (центральні органи держави); мезовладу (регіональні органи); мікровладу (малі групи, організації).

Сила влади залежить від ступеня її соціальної організованості. Політична влада здійснюється за допомогою специфічних методів та механізмів, вона організована та функціонує на основі певних принципів. Найбільш високим ступенем соціальної організованості серед суб’єктів політики володіє держава, вплив якої обумовлено наявністю потужного апарату, розгалуженої системи органів та широкого спектру ресурсів.

Головними принципами організації та функціонування влади є суверенітет і легітимність. Макс Вебер розробив концепцію ідеальних типів (моделей) політичного панування, на якій засновано сучасні уявлення про три головні типи легітимності (відповідно три способи легітимації влади):

· традиційний;

· легальний;

· харизматичний.

 

Структуру різних видів влади можна представити у формі наступної схеми:

  Джерела влади (авторитет, харизма, сила, престиж, закон, багатство, знання, інтерес)
  Суб’єкти влади (політичні інститути, група еліти, лідери)  
  Влада  
Функції влади (панування, керування, регуляція, контроль, координація та ін.)  
               

 

Об’єкти влади (суспільство, клас, група, індивід  

 

 

 

 

Засоби влади: (примус, насильство, переконання, заохочення, право, традиції, страх)  

 

Всі ресурси політичної влади можна поділити на декілька груп:

· економічні;

· політичні;

· соціальні;

· суб’єктні;

· силові;

· інформаційні;

· демографічні;

· культурні;

· правові.

Висновки: влада є необхідною умовою існування будь-якого суспільства. Вона є сполучною ланкою політичної системи, яка визначає її природу і стабільність. Влада є відображенням волі соціальних суб’єктів, а тому здійснюється як обов’язкова, публічна, така, що поширюється на всіх членів суспільства. Завдяки їй забезпечується порядок в суспільстві, тобто приведення поведінки суб’єктів у відповідність до певних суспільно узгоджених норм.

 

Лекція І. 4. Політична еліта та політичне лідерство

Поняття та основні теорії політичних еліт.

Типологія політичних еліт.

Природа, концепції та класифікація політичного лідерства.

 

Мета лекції: ознайомлення з основними категоріями суб’єктів політичної влади, розуміння їх місця в політичній системі та значення в політичному процесі, вивчення основних концепцій та напрямків розвитку світової політичної спільноти в майбутньому.

 

Термін elite в перекладі з французької означає – кращий, обраний, до наукового обігу термін введений в кінці XIX – на початку XX століття. Сучасні теорії елітизму пропонують цілий ряд визначень цього поняття, однак більшість сходяться на тому, що індивіди, які формують еліти мають володіти певними якостями, знаннями, підготовкою та політичним досвідом, необхідним для кваліфікованого керування суспільством, своєчасного прийняття правильних рішень. Виходячи з цього, політична еліта– це індивіди, які виділяються серед політичного середовища, так як знаходяться на досить високому ступені розвитку окремих політичних якостей та володіють можливостями і механізмами впливу на суспільство.

Хоча полеміка щодо відкритості чи замкненості сучасної політичної еліти і досі актуальна, безсумнівно, ототожнювати еліту лише з управлінським апаратом не можливо, оскільки існують групи (або субгрупи), які, знаходячись в “тіні”, мають реальну владу та здатні досить активно впливати на політику.

Основи сучасної теорії елітизму були закладені італійським соціологом В. Парето (1848–1923), якийвизначав еліту як сукупність індивідів, що діють в певній сфері. Вважав неможливим функціонування будь-якого політичного суспільства без еліти, відокремлюючи при цьому правлячу еліту як ту, що безпосередньо чи опосередковано приймає участь у владі та контреліту, що не залучається до керівництва і управління.

В. Парето описав процес циркуляції еліт – обмін індивідами між елітою та масами, що, на його думку, сприяє соціальній та політичній стабільності суспільства. З огляду на політичну історію країн саме цей процес вважав змістом та суттю революцій – правляча еліта замінюється потенційною – контрелітою.

Італійський політолог та соціолог Г. Моска (1853–1911) є представником “організаційного підходу”, пояснював владні стосунки як владу організованої меншості, тобто еліти, над більшістю. Поділ політичної спільноти на еліти та більшість називав однією з необхідних умов існування кожного суспільства. Оперуючи певним історичним досвідом, він вказував на деякі закономірності розвитку політичної еліти. Так, будь-яка еліта намагатиметься зберігати владу найдовший час, передаючи її шляхом наслідування, таку тенденцію автор визначав як аристократичну. Однак, закономірно, що з перегрупуванням соціальних інтересів у суспільстві, появою на політичній арені нових соціальних сил з'являється нарешті сила, яка використовуючи механізм демократичних виборів, прагнутиме до влади. Така тенденція здобула назву демократичної. Для позитивного розвитку суспільства необхідним є поєднання обох тенденцій.

Заперечував можливість прямої демократії та безпосередньої участі мас в політиці німецький дослідник Р. Міхельс (1876–1936). Закономірним явищем він вважав інтенсифікацію та ускладнення суспільних процесів, що неминуче спричиняє ускладнення також і суспільних структур (партій, профспілок). Їх функціонування протікає за власними законами, а отже, поступово виділяється група людей (еліта), незалежна від суспільства та орієнтована лише на керування суспільно-політичними інститутами та процесами. Тенденція формування спеціалізованого управлінського прошарку в будь-якому суспільстві – є, за Р. Міхельсом, “залізним законом олігархії”.

Сучасна політична наука пропонує одразу кілька підходів: від технократичних теорій з розумінням особливого домінуючого положення технократії в майбутньому до “революції менеджерів” (Дж. Бернхейм), яка призведе до переходу влади з рук власників до професіоналів-менеджерів. Взагалі обидва напрямки вважають формування еліти результатом так званого “природного добору” суспільством найбільш активних, продуктивних та цінних членів суспільства, а сам принцип елітарності обумовлений нерівністю здібностей окремих індивідів.

Ведуться суперечки щодо характеру та специфічних рис правлячої еліти. Ряд дослідників вважають, що економічна, політична, військова еліта складає єдину групу – а саме, керуючу моноеліту. На противагу прихильники плюралістичної концепції дійшли висновку, що в кожному суспільстві можуть співіснувати одночасно кілька елітних груп, які домінують кожна у власній сфері.

У науковій літературі існує багато типологій політичних еліт, в основі визначення яких є різні ознаки і дослідницькі підходи. Виділяють елітні групи, які різняться:

· за функціональною ознакою: політична, економічна, культурно-інформаційна;

· за структурою, тобто характером внутрішніх відносин. Виділяють інтегровані елітні групи та з низьким ступенем інтеграції. Перші мають досить стійкі зв’язки, незначні або зовсім безконфліктні, вони об'єднані ідеологічно або консенсусно. Другий вид характеризує низький ступінь узгодженості елітних груп;

· за ступенем представництва– з високим та низьким ступенем представництва, різниця між ними в тому, наскільки представлені інтереси різних соціальних груп;

· за інтенсивністю циркуляції та способами рекрутування: відкриті та закриті. Для відкритої характерна досить динамічна циркуляція та формально рівні, з незначними обмеженнями, можливості доступу до неї не-елітних груп. Закрита прагне до самовідтворення, доступ до неї для не-елітних груп обмежено, вона слабко реагує на потреби суспільства та поступово вироджується (див. табл.1).

Таблиця 1.