СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.
Питання для самоконтролю
План
Тема 13: Світовий політичний процес
1. Поняття міжнародних відносин, місце в них політичних та етнонаціональних відносин.
2. Основні форми і принципи міжнародної політики.
3. Причини виникнення, види та способи врегулювання міжнародних політичних конфліктів.
4. Роль міжнародних організацій в системі міжнародних політичних відносин.
У сучасному світі з ядерною зброєю та хімічними виробництвами ні одна держава не може проводити свою політику без урахування інтересів світового співтовариства. На початку XX ст. людство починає розуміти, що світова політика повинна визначатися пріоритетом загальнолюдських цінностей; вимога-знаходити баланс інтересів у рамках міжнародних відносин. За останні п’ять з половиною тисяч років, мир на Землі панував лише три століття, а решта часу йшли війни. Їх було більше 15 тисяч. Тільки у Європі війни забрали в XVI ст.3 млн. чоловік, у XVIII - більше 5 млн., у XIXст. - 6 млн., у XX ст. - 70 млн. чоловік.
Під міжнародними відносинами розуміють системну сукупність політичних, економічних, науково-технічних, соціальних, дипломатичних, правових, воєнних, гуманітарних зв’язків і відносин між основними суб’єктами світового співтовариства, до яких відносяться держава, народ, суспільні та громадські рухи, організації.
Г.Шахназаров визначає міжнародні відносини як «сукупність інтеграційних зв'язків, які формують людське співтовариство», і цим виходить при визначенні цього поняття за межі міждержавної взаємодії.
Специфіка міжнародних відносин полягає, насамперед, у їх учасниках. З точки зору Р.Арона, «…міжнародні відносини – це відносини між політичними одиницями…Змістом міжнародних відносин є передовсім відносини між державами: так, безперечним прикладом міжнародних відносин є міждержавні угоди». У свою чергу міждержавні відносини виражаються, на його думку, у специфічній поведінці двох символічних персонажів – дипломата і вояка.
Натомість Д.Розентаувважає основними символічними суб’єктами міжнародних відносин туриста і терориста. На його думку, структурні зміни, які відбулися за останні десятиріччя у світовій політиці, викликали докорінні трансформації у міжнародних відносинах. І їхньою головною дійовою особою стає вже не держава, а конкретна особа.
Дедалі міцніє тенденція до розширення кількості учасників міжнародних відносин за рахунок недержавних і приватних суб’єктів. Проте держави на сьогодні ще залишаються головними суб’єктами міжнародних відносин. Це пояснюється тим, що саме держави концентрують у собі політичну владу, володіють механізмом силових, матеріальних, дипломатичних, ідеологічних засобів та інститутів для проведення міжнародної політики.
Окрім держав, членами міжнародної спільноти є міжнародні організації (наприклад, всесвітні організації системи ООН), кількість яких на сьогодні становить близько двох сотень. Міжнародні організації полегшують врегулювання деяких міжнародних конфліктів. Крім цього існує близько трьох тисяч т. зв. «неурядових організацій», які покликані на міжнародному рівні без прибуткової мети розв’язувати найрізноманітніші завдання (наукові дослідження, гуманітарні акції, захист прав людини, охорона довкілля тощо).
Численні приватні юридичні особи, які створюють спільні підприємства чи мають філії своїх структур за кордоном, є активними учасниками міжнародних відносин. Але чи не найважливішими суб’єктами міжнародних відносин є особи – десятки мільйонів емігрантів, комерсантів, студентів, спортсменів, туристів та ін. Тобто, міжнародні відносини є суспільними відносинами, які виходять за межі внутрішньо суспільних взаємодій і територіальних утворень.
Основні форми міжнародної політики:
- пасивна(означає відмову від частини суверенітету на користь інших держав. Притаманна слабо розвинутим країнам);
- активна(характеризується пошуками рівноваги між зовнішньою і внутрішньою політикою);
- агресивна(для неї характерна постановка експансійних цілей, втручання у зовнішню і внутрішню політику інших держав);
- консервативна(притаманна енергійна, навіть дещо агресивна політика, націлена на захист досягнутого раніше балансу між внутрішньою і зовнішньою політикою.
У системі міжнародних відносин діє величезна кількість взаємозумовлених чинників, які мають враховуватися усіма учасниками міжнародного життя. Серед них можна виділити: географічний, демографічний, економічний, воєнний, культурний, національний, науково-технічний, фактор громадської думки, міжнародного права та ін.
Види міжнародних відносин:
- за сферами суспільного життя – економічні, політичні, воєнно-стратегічні, культурні, ідеологічні;
- на основі взаємодіючих суб’єктів – міждержавні, міжпартійні, відносини між різними неурядовими асоціаціями, приватні та ін.
Т.Гоббспояснював походження міжнародних конфліктів трьома причинами – суперництвом, недовірою і жаданням слави. У цілому він ставився до війни негативно, бо під час її ведення «нема місця для працьовитості, нема зручних помешкань, ремесел, літератури, а є вічний страх і постійна небезпека насильницької смерті». Т.Гоббс припускав можливість підтримання миру між народами за умови створення політичних організацій, які стояли б над державами.
Дж.Локкрозглядав війну як «силу без права». Він ставив питання про відповідальність і покарання осіб, винних у розв’язанні війни, яка є злочином не тільки проти народу чи окремих осіб, а й проти усього людства.
Представник німецької політичної думки Ф.Ніцшевважав війну необхідною умовою для саморегулювання життя, бо під час воєн відбувається відбір найбільш цінних індивідів, формується панівна аристократія. Ф.Ніцше писав: «Життя є результатом війни, а саме суспільство – засіб для війни». У праці «Так казав Заратустра» Ф.Ніцше стверджував: «Любіть мир як те, що породжує нові війни. А короткий мир ще більше, ніж тривалий…Війна і мужність звершили більше великих справ, а ніж любов до ближнього».
І.Кант аналізував проблеми міжнародних відносин з позиції захисту прав та інтересів людини. Розробник ідеї правової держави вважав, що війна суперечить ролі та призначенню людини, а тому вона немає виправдання. Автор праці «До вічного миру» висловлювався за виконання міжнародних договорів, невтручання у внутрішні справи держав, за розвиток між ними торгових та культурних зв’язків. Кант висуває проект встановлення «вічного миру» шляхом створення всеохоплюючої федерації самостійних рівноправних держав, побудованих за республіканським типом.
Головним міжнародно-правовим документом сучасності, в якому визначені основні принципи міжнародного права є Статут Організації Об’єднаних Націй, прийнят у 1945р. 50 державами - засновниками ООН).
Основні принципи:
1. Підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою застосовувати ефективні колективні заходи для запобігання й усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру.
2. Розвивати дружні відносини між націями на основі рівноправності й самовизначення народів.
3. Здійснювати міжнародне співробітництво щодо розв’язання міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру і в заохоченні розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії.
4. Бути центром узгодження дій націй у досягненні цих загальних цілей.
Найважливіші принципи сучасної міжнародної політики викладено також у «Декларації про принципи міжнародного права» (1970), «Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам» (1960), «Декларації про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав» (1981), Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (1975) та ін.
ООН відіграє помітну роль у врегулюванні конфліктних ситуацій. За деякими підрахунками з 1945р. у світі відбулося понад 300 конфліктів, у врегулюванні майже 200 з них брала участь ООН. Результати миротворчої діяльності ООН не завжди давали цілком позитивні наслідки, однак вони є вагомими. Американські соціологи Р.Ригас і Д.Плано, проаналізувавши дії ООН щодо врегулювання 123 конфліктів з 1945 по 1980рр. , дійшли висновку, що рівень успішності становить 51 %. А.Л.Бенкет визначив, що понад 90% конфліктів були певною мірою врегульовані внаслідок миротворчих зусиль ООН.
Нині ООН зосереджує свої зусилля на забезпеченні узгодженої та надійної системи міжнародного миру і безпеки. Найважливішим її органом є Рада Безпеки, яка концентрує у своїх руках всю політичну владу. Згідно зі ст. 39 Статуту Рада Безпеки визначає існування загрози мирові, порушення миру або акту агресії і дає рекомендації або вирішує, яких заходів треба вжити для підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки.
Останнім часом обговорюється доцільність реформування ООН, демократизація діяльності її закладів. Піддається сумніву правомірність збереження положення, згідно з яким п’ять ядерних держав зберігають статус постійних членів Ради Безпеки, володіють правом «вето» з питань, які мають всесвітнє значення, а Генеральна Асамблея, членами якої є майже всі держави світу, не має жодних контрольних функцій щодо Ради Безпеки.
Інші міжурядові організації покликані узгоджувати дії в межах певного регіону (Європейське Співтовариство, Організація Африканської Єдності, Організація Африканських Держав та ін.) або сфери суспільного життя – у галузі економіки, наукового співробітництва, оборони. Так, країни ЄС координують свої дії з політичних, економічних питань та питань безпеки, виступають на захист прав людини в усіх регіонах світу, підтримують ООН в її миротворчій діяльності, сприяють формуванню колективної безпеки, виступають за мирне врегулювання суперечок, за додержання норм міжнародного права.
Міжнародні неурядові організації різноманітні за своїми цілями і складом. Це – політичні, профспілкові, молодіжні, жіночі, наукові, культурно-освітні, релігійні організації та об’єднання. Вони формують і виражають громадську думку з проблем міжнародної політики. Їхні оцінки певних ситуацій у світі мають велику політичну вагу, впливають на політиків щодо вироблення важливих для людства рішень.
Нині жодна держава одноосібно не зможе контролювати міжнародну ситуацію, диктувати свої умови, оскільки існують серйозні обмеження для концентрації влади.
На сучасному етапі простежується тенденція до нарощування зусиль міжнародних організацій, багатьох держав, політичних і громадських організацій, політиків і вчених для подолання конфронтації, відмови від насильницьких засобів вирішення конфліктних ситуацій, надання пріоритету загальнолюдським інтересам й інтересам людини.
Цю тенденцію посилили розпад СРСР та соціалістичної співдружності, ліквідація Ради Економічної Взаємодопомоги, саморозпуск Організації Варшавського Договору, що дало змогу покінчити з конфронтаційним протистоянням Заходу і Сходу, «холодною війною», гонкою озброєнь, яка вимагала колосальних витрат. За даними Стокгольмського міжнародного інституту миру, в середині 80-х років XX ст. воєнні витрати становили млрд. дол. США на рік.
Однак тенденція до демократизації та гуманізації міжнародних відносин, стабілізації міжнародного життя наштовхується на серйозні перешкоди. У світі ще існують намагання силового, навіть збройного, розв’язання проблем між державами, про що свідчать локальні війни в різних регіонах. У 1945-1986рр. відбулося до 250 війн, у яких брало участь до 90 держав, а втрати в них перевищили 35 млн. осіб. Численними конфліктами супроводжувалися розпад колишніх СРСР, Югославії, утворення на їх теренах нових суверенних держав.
У війнах із застосуванням новітньої неядерної зброї загинули мільйони людей. Тільки в іраксько-іранській війні (1980-1988рр.) полягло понад 1 млн. осіб, в тому числі цивільних. Ще не підраховано жертв війни і збройних сутичок після 1988 року. А вони вибухають у різних регіонах світу. Деякі гарячі точки загрожують перетворитися на міжнародні збройні конфлікти.
Скорочення ядерної зброї водночас супроводжується і її вдосконаленням, про що свідчить випробування її Францією, Китаєм. Крім п’яти держав, які володіли ядерною зброєю на час укладення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, можливості виробництва її нині мають Індія, Пакистан, Ізраїль, Південна Африка, Аргентина. Не всі ці держави готові відмовитися від її виробництва. Прагнення заволодіти ядерною зброєю розглядається деякими державами як спосіб гарантувати власну безпеку, оскільки навіть мала держава з ядерною зброєю є серйозною силою для могутнього агресора.
Не всі держави дотримуються правових норм, розроблених і підтриманих ООН, ЄС, іншими міжнародними організаціями. Так, наприклад, США під приводом захисту людей, запобігання поширенню агресії, встановленню диктатури здійснили збройні акції щодо Лівії, Панами, на Гаїті. Без санкції ООН були використані збройні сили НАТО в Югославії.
Враховуючи неможливість повністю виключити війну з практики міжнародних відносин, світове співтовариство виробляє норми міжнародного права, які визначатимуть головні вимоги щодо ведення війни. Ці норми зазначенні в Женевській конвенції 1949р. , у додаткових документах до неї 1977р., у багатосторонніх міжнародних угодах. У них йдеться про захист жертв війни, заборону певних видів зброї масового знищення, режим утримання військовополонених, зокрема поранених і хворих, про поводження під час війни з цивільним населенням, заборону залучення до бойових дій осіб, молодших 15 років. Порушення цих норм є воєнним злочином і підлягає покаранню.
Отже, світ перебуває в перехідному, досить суперечливому періоді, коли тенденція до утвердження нового порядку, безпеки і мирного розвитку країн наштовхується на протидію тенденції до застосування силових засобів у політиці й відносинах з іншими державами. Треба сподіватися, що прагнення людства до самозбереження сприятиме остаточній перемозі першої тенденції, гармонізує політичне мислення світового співтовариства з новими реаліями.
Групу суб’єктів міжнародних відносин складають багатоманітні міжнародні організації. До них належать міжнародні організації глобального й регіонального масштабу, міжурядові й неурядові організації, інтеграційні угруповання і воєнно-політичні блоки.
Міжнародні організації як об’єднання держав характеризуються такими загальними ознаками: договірна основа утворення; наявність певних цілей; організаційна структура; самостійні права та обов’язки; утворення згідно з міжнародним правом. Міжнародні організації виникли ще в середині XIX ст. і мали неполітичний характер. Однією з таких організацій був, наприклад, Всесвітній поштовий союз, створений у 1874р. Першою постійною діючою міжнародною політичною організацією була створена у 1919р. для розвитку співробітництва між народами, сприяння запобігання воєнних конфліктів, підтримання міжнародного миру й безпеки Ліга Націй, яка проіснувала до 1946р.
Однією з найбільших за кількістю членів (190 держав станом на 01.11.2000р.) і найвпливовішою сучасною міжнародною політичною організацією глобального масштабу є Організація Об’єднаних Націй (ООН).Створена 1945р. за ініціативою провідних держав антигітлерівської коаліції (СРСР, США, Китаю, Великобританії і Франції) як універсальна міжнародна організація безпеки, наступниця Ліги Націй, вона має такі основні цілі: підтримання міжнародного миру й безпеки; вжиття ефективних колективних заходів для запобігання та усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру; розв’язання мирними засобами міжнародних спорів; розвиток дружніх відносин між народами; здійснення міжнародного співробітництва у розв’язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного й гуманітарного характеру; заохочення і розвиток поваги до прав людини.
Найважливішим органом ООН є Рада безпеки, до складу якої входять 15 держав-членів, з них 5- постійних (США, Росія, Китай, Великобританія, Франція) і 10- непостійних, що обираються Генеральною Асамблеєю терміном на два роки. Рішення Ради Безпеки є вирішальними у міжнародних спорах і можуть передбачати використання як економічних санкцій, так і військової сили проти країни-агресора. Генеральна Асамблея, що також є одним із головних органів ООН складається з усіх держав-членів і наділена широкими повноваженнями. Вона може обговорювати будь-які питання, у тому числі й ті, що належать до повноважень і функцій будь-якого з органів ООН. За рекомендацією Ради Безпеки Генеральна Асамблея призначає Генерального секретаря ООН, приймає в ООН нових членів, вирішує питання призупинення здійснення прав і привілеїв держав-членів, виключення їх з ООН.
Крім Ради Безпеки і Генеральної Асамблеї, до головних керівників органів ООН належать також Економічна і соціальна рада, Рада з опіки, Міжнародний суд і Секретаріат.
Міжнародні міжурядові організаціїстворюються з метою розвитку міжнародного співробітництва в галузях економіки, культури, охорони здоров’я, освіти. Укладаючи угоду з ООН, такі організації набувають характеру її спеціалізованих установ. До системи ООН входять майже 20 таких спеціалізованих установ, зокрема: Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО); Всесвітня організація охорони здоров’я; Світовий банк, який включає Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Міжнародну фінансову корпорацію і Міжнародну асоціацію розвитку; Міжнародний валютний фонд; Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ); Продовольча й сільськогосподарська організація (ФАО); Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку; Всесвітній поштовий союз; Всесвітня організація інтелектуальної власності та ін.
Найвідомішими міжнародними організаціями регіонального масштабує: Організація американських держав; Організація африканської єдності; Ліга арабських держав; Організація центральноамериканських держав, Асоціація держав південнo - східної Азії, Центральноєвропейська ініціатива; Організація з безпеки і співробітництва в Європі та ін.
Але найбільшу роль у Європі відіграє Рада Європи – утворена ще 1949р. перша європейська міжурядова організація, яка об’єднує більш як 40 держав. Цілями Ради Європи є: забезпечення дедалі тісніших зв’язків між державами-членами для захисту й реалізації їх ідеалів і принципів; сприяння перетворенню Європи в демократичний і безпечний простір; захист і зміцнення плюралістичної демократії і прав людини; розвиток і зміцнення європейської самосвідомості для формування європейської культурної ідентичності. Структуру Ради Європи утворюють: Комітет міністрів; Парламентська асамблея; Наради галузевих міністрів; Секретаріат.
В останні десятиріччя чимраз помітнішу роль у міжнародних відносинах стали відігравати інтеграційні угруповання,які утворилися в результаті інтернаціоналізації економічного, соціального й політичного життя держав певного регіону. Яскравим прикладом є Європейський союз (ЄС), до складу якого нині входять 15 держав: Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція. Претендентами на вступ до ЄС є низка колишніх європейських соціалістичних країн і радянських республік. ЄС найбільш інтегрована в економічному й політико-правовому відношенні міжнародна організація. Його вищими органами є парламент, уряд, комісія, суд.
Інтеграційним угрупованням є утворена у грудні 1991р. Співдружність незалежних держав (СНД). Відповідно до угоди про утворення СНД та її статуту цілями об’єднання є розвиток рівноправного і взаємовигідного співробітництва народів і держав у галузі політики, економіки, культури, освіти, охорони здоров’я, охорони навколишнього середовища, науки, торгівлі та інших, сприяння широкому інформаційному обміну. Основними консультативними й координуючими органами СНД є: Рада глав, Рада глав урядів, Виконавчий секретаріат, Міждержавний економічний комітет, Міжпарламентська асамблея держав-учасників СНД.
Важливими суб’єктами міжнародних відносин є воєнно-політичні блоки.Вони виступають організаціями колективної безпеки держав-членів, інструментом спільної розробки їх зовнішньополітичної стратегії, координації діяльності на міжнародній арені. Найвпливовішою такою організацією на сьогодні є Організація північноатлантичного договору (НАТО). Колишні воєнно-політичні блоки Організація центрального договору (СЕНТО), Організація договору Південно-Східної Азії (СЕАТО) та Організація варшавського договору з різних причин припинили своє існування. До складу утвореного в 1949р. блоку НАТО входять: Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, США, Туреччина, Угорщина. Франція, ФРН, Чехія. Франція у 1966р. вийшла з воєнної організації НАТО, залишаючись учасником договору про його утворення. До розпуску Організації варшавського договору блок НАТО протистояв їй як воєнно-політичне угруповання. Тепер він виконує в основному координуючу, інтегративну й миротворчу функції в межах Європи. У Європі діяла також воєнно-політична організація Західноєвропейський союз у складі Бельгії, Великобританії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Франції і ФРН, який був тісно пов'язаний з НАТО і не відігравав відчутної самостійної ролі в політичному житті Європи. У листопаді 2000р. державами-учасницями було прийнято рішення про його розпуск.
Міжнародні організації відіграють значну позитивну роль у розвитку міжнародних відносин. Проте їхню діяльність не варто ідеалізувати. Утримання таких організацій, особливо ООН, досить дорого обходиться платникам податків країн-членів. Як і будь-яким великим організаціям, їм притаманна тенденції до олігархізації структури й діяльності, про яку говорив ще Р.Міхельс. Апарат міжнародних організацій, який складається з численних високооплачуваних представників, радників, консультантів, експертів тощо, значною мірою працює на себе. Формується він здебільшого закритим шляхом із представників наближених до влади елітарних груп населення і не контролюється громадськістю.
Значну роль у розвитку міжнародних відносин відіграють також міжнародні неурядові організації,до деяких належить будь-яка міжнародна організація, не створена на основі міждержавної угоди. Їхніми ознаками є: визнання щонайменше однією державою; наявність консультативного статусу в міжнародних міжурядових організаціях. Нині існує декілька тисяч міжнародних неурядових організацій. Це різноманітні молодіжні, жіночі, профспілкові та інші організації.
Неурядові організації, а також деякі міжурядові організації є частиною неформалізованих міжнародних суспільних рухів –антивоєнного, екологічного, молодіжного, жіночого, профспілкового, національно-визвольного тощо, які також є суб’єктами міжнародних відносин.
1. У чому полягає особливості світового політичного процесу?
2. У чому специфіка міжнародних відносин?
3. Яке місце займають етнонаціональні відносини у системі міжнародних відносин?
4. На яких принципах здійснюється міжнародна політика?
5. Що розуміється під поняттям «міжнародний конфлікт»?
6. Які існують способи врегулювання міжнародних конфліктів?
7. На яких принципах здійснюється міжнародна політика?
8. Які політичні проблеми вирішує ООН та інші міжнародні організації?
1. Азаркин Н.Н., Шевченко В.Н., Мартышкин О.В. История политических учений. – М., 1994.
2. Алмонд Г. Политическая наука: история дисциплины. //Полис. – 1997. - №6.
3. Алмонд Г.К. Политическое лидерство: оптимальный стиль. // Общественные науки и современность. – 1993. - № 2.
4. Аристотель. Политика. // Соч.: В 4-х т. – Т.4. – М.,1990.
5. Бебик В.М. Політологія: теорія, методолія, практика: Підручник. – К., 1997.
6. Бей О. Ідеологема «третього шляху». Модель європейської соціал-демократії та її відношення до України. // Політика і час. – 2002. - №2.
7. Василенко С. Українська геополітика. Вектор визначено // Вече. – 2000- № 9.
8. Воскресенський Г.А. Новые тенденции в политических и социальных процессах на Востоке: (левые силы и массовые организации). М., 1991.
9. Габрієлян О. Політична наука в Україні: стан і перспективи. // Політична думка. – 2001. № 4.
10. Гаврилин Б.Україна і Росія у світовому контексті // Філософська і соціологічна думка. – 1991. № 10. – с. 3-7.
11. Галкин А. Фашизм: его сущность, признаки и формы правления. // Полис. – 1995. - №2.
12. Гарань О.В. Убити дракона (з історії Руху та нових партій України). – К., 1993.
13. Гоббс Т. Левіафан. / Пер. З англ.. – К., 2000.
14. Голубицький О., Кулик В. Консерватизм – ідеологія порядку, стабільності і добробуту. – К., 1995.
15. Гордієнко М. Концепція політики еліти В. Липинського як фактор національно-державної ідентичності України. //Нова політика. – 1998 - № 2.
16. Грушевський М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990.
17. Гуревич П.С. Новая технократическая волна на Западе. – М., 1986.
18. Донцов Д. Історія розвитку української державницької ідеї. – К., 1990.
19. Дорошенко Д. Нариси історії України. – Львів, 1991.
20. Другі Всеукраїнські Збори Народного Руху України: Документи. – К., 1990
21. Зілинський М. Зовнішньополітична організація України на порозі ХХІ століття. // Політична думка. – 1994. - №3.
22. Иванов В. Политическая психология. – М., 1990.
23. История политических и правовых учений. / Под.ред.С.Нерсесянца. – М., 1995.
24. Кампанелла Т. Город Солца. – М., 1954.
25. Кирилюк Ф.М., Ковш О.Г. Западноевропейские социально-политическое учения ХІІ в. – К., 1991.
26. Кремінь В., Базовкін Т. Партії та громадські об’єднання України. –К., 1998.
27. Кремінь В., Ткаченко В. Україна в контексті глобалізму. – К., 1998.
28. Литвин В. Зовнішня політика України: 1990-2000. // Віче. – 2001. -№ 1.
29. Локк Дж. Сочинения: В з-х т. - М.,1987.
30. Макиавелли Н. Государь. - М., 1990.
31. Миргарян А.М. Переосмысливая консерватизм. // Вопросы философии. – 1990. - №11.
32. Монтескье Ш. – Л. Избранные произведения. – М., 1955.
33. Мор Т. Утопия. – М., 1978.
34. Нерсесьянц В.С. Политическое учения Древней Греции. – М., 1979.
35. Платон. Диалоги. – К., 1999.
36. Политология для всех: Введение в политическую науку. – Ч.І. /Под ред.. проф.. Пушкина В.Е. – Днепропетровск, 2002.
37. Политология: Учебное пособие. /Под общ. ред.. Г.Г.Шестопалова. – Днепропетровск, 1998.
38. Політологія: Кінець ХІХ – перша половинна ХХ ст. Хрестоматія. – Львів, 1996.
39. Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. – К., 1993.
40. Скальковський А. Історія Нової січі. / Наук. Ред.. Швидко Г. – Дніпропетровськ, 1994.
41. Современная социал-демократия: Словарь - справочник. – М., 1990.
42. Сучасна західна політологія: Короткий нарис історії і теорії. – К., 1991.
43. Тарасюк Б. Україна в сучасному світі. // Політика і час. – 1995. - № 1.
44. Україна ХХ століття: культура, ідеологія, політика. – К., 1993.
45. Утченко С.Л. Политические учения Дневнего Рима. – М., 1977.
46. Цицерон. Про державу. Про закони. Про природу Богів. – К., 1998.
47. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків.- К., 1990.
48. Аристотель. Політика.//Соч.: В 4-х т. – Т.4.-М., 1990.
49. Ашин Г.К. Современные теории элиты: Критический очерк. – М., 1985.
50. Баталов Э. Политическая культура как социальный феномен. // Вестник Московского университета. Серия 12. Пролитические науки. – 1995. - № 5.
51. Безродний Є.Ф.Політична влада. – К., 1998.
52. Болл Т. Власть. //Полис. – 1993. - № 5.
53. Бондар А. Наука о политике. – М., 1990.
54. Графский В.Г. Государство и технократия: Историко-критическое исследование. – М., 1981.
55. Гулієв А. На шляху до демократичної, правової, соціальної держави. //Політика і час. – 2001. - № 9.
56. Закон України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів». – К., 1998.
57. Закон України «Про вибори народних депутатів України». – К., 2001.
58. Иванов М.В., Коваль Б.И. Две стороны одной медали: гражданское общество и государство. //Полис. – 1992. № 1-2.
59. Каверин С.В. Потребность власти. – М., 1991.
60. Кезенюк А.І. Політичні режими. – К., 1998.
61. Кірішов І. Хто для кого: держава для людини чи людина для держави. //Нова політика. – 2001. - № 2.
62. Корнієнко В. Держава: ідол чи ідеал. //Віче. – 2001. - № 4.
63. Кравченко Ю., Чечель В. Легітимність політичної влади й можливість її досягнення. // Політологічні читання. – 1993. -№ 2.
64. Кремінь В.Г., Базовкін Є.С. Політичні партії України. Порівняльний аналіз програмних документів. – К., 1993.
65. Лобер В. Демократия: от зарождения до современности. – М., 1990.
66. Лузан А.О. Політика і суспільство. // Політичні читання. – 1993. - № 1.
67. Миллс Р. Властвующая элита. – М., 1959.
68. Нечай В.І., Остапенко М.В. Партії та громадські об’єднання. – К., 1998.
69. Політичні об’єднання України. – К., 1993.
70. Рабинович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К., 1993.
71. Романюк О.Г. Суспільство, влада, політика. – Харків. 1993.
72. Рябов С.Г. Політика як соціальне явище. // Політологічні читання. – 1994. - № 2.
73. Рябов С.Г. Теорія міжнародної політики. // Політологічні читання. – 1994. - № 11-12.
74. Рябов С.Г. Державна влада: проблеми авторитету і легітимності. – К., 1996.
75. Сікора І. Проблеми легітимності політичної влади і державності в перехідних суспільствах. // Політологічні читання. – 1992. - № 1.
76. Славний Б.И. Проблема власти: новое измерение. // Полис. – 1991. - № 5.
77. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Нові політичні партії України: Довідник. – К., 1994.
78. Тиканенко А.Г. Авторитет власти: прошлое и настоящее. – Минск, 1992.
79. Тимошенко В.І. Правова держава. – К., 1994.
80. Трипольський В. Демократія і влада. //Віче. – 1997. - № 1.
81. Хомелева Р.А. Природа политической власти. – СПб., 1996.
82. Шмочкова Т.В. Лицо политических партий. //Полис. – 1991. № 1-2.
83. Шумпетер Й. Капитализм. Социализм. Демократия. – М., 1995.
84. Энтин Л.М. Разделение властей. Опыт современных государств. – М., 1995.
85. Якушкін В. Політична система та політичний режим. // Політична думка. – 1994. - № 1.
86. Ашин Г.К. Современные теории элиты: Критический очерк. – М., 1985.
87. Блондель М. Политическое лидерство. – М., 1992.
88. Выдрин Д.И. Политический лидер и проблемы его формирования. – К., 1990.
89. Головаха Е.И. Демократизация общества и развитие личности. От тоталитаризма к демократии. – К., 1992.
90. Дай Т.Р., Зиглер Л.Х. Демократия для элиты: Ведение в американскую политику. – М., 1984.
91. Кузьменко Б. Политична еліти у пострадянській Україні: яка вона. // Право України. – 1998.- № 1.
92. Кухта Б., Теплоухова Н. Політичні еліти і політичне лідерство. – Львів, 1995.
93. Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси: (Етнополітологічний аналіз) – К., 1998.
94. Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення. – К., 1997
95. Пахарєв А. Стиль політичного лідерства: фактори формування та складові. // Нова політика. – 2001. - № 5.
96. Похило І. Лідерство. // Політологічні читання. – 1994. - № 1.
97. А. Свідзінський. Проблеми формування нації та держави в сучасній Україні розбудова держави. – 1997. -№ 10.
98. Теплоухова Н. Політична еліта і ледерство. // Віче. -1994. -№ 5.
99. Чешкова С. Політична еліта і демократична процедура // Нова політика. – 2001 № 6.
100. Баталов Э. Политическая культура как социальный феномен. // Вестник Московского университета. Серия 12. Политические науки. – 1995. - № 5.
101. Видрін Д., Табачник Д. Україна на порозі ХХІ ст. політичний аналіз. – К., 1995.
102. Гавриленко І. Чи потрібна державі ідеологія? // Віче. – 1996.- № 4.
103. Гаджиев К.С. Политическая культура: концептуальный аспект. // Полис.- 1991. - № 6.
104. Головаха Є. Пухляк В.Політична соціалізація в посткомуністичній Україні // Політична думка. 1994. - № 2.
105. Грозіцька Т. Консенсусна теорія демократії: оптимальна модель для України. // Нова політика. – 1998. - № 5.
106. Грушин В.А. Массовое сознание: Опыт определения и проблемы исследования. – М., 1987.
107. Дем’янчук І. Людство має бути захищене від тероризму // Універсам. – 2001. № 7-10.
108. Деркачев А. Украинско-российские отношения – Европейский и евразийский контекст // Полис.- 200. -№ 6. с. 110-121.
109. Дзюбко І. Україна і світ // Вісник АН. України. – 1990. - № 12.
110. Житенев В.А. Политическая культура: опыт формирования и проблемы. – М., 1990.
111. Івченко О.Г, Україна в системі міжнародних відносин: історична ретроспективна та сучасний стан. – К., 1997.
112. Ляхов Е.Т. Тероризм и международные отношения.
113. Мадіссон В., Шахов В. Глобальні проблеми та національний інтерес у зовнішній політиці. // Політологічні читання. – 1993. - № 4.
114. Мадіссон В., Шахов В. Політологія міжнародних відносин: Навчальний посібник. –К., 1997.
115. Мартинов А. Виклик з боку терористів // Політика і час. – 2001. -№ 10.
116. Мігул І. Політичні ідеології: порівняльний аналіз. К., Українська перспектива, 1997.
117. Проблеми та перспективи взаємин України з державами ГУУАМ та Євразійського економічного співтовариства. // Політична думка. – 2001. -№ 1-2.
118. Шлаєн О. Аллах акбар? (Міжнародний тероризм і небезпека для загальнолюдських цінностей). //Політична думка. – 2001. -№ 4.
119. Яцько А. Тероризм як форма політичної боротьби. // Політика і час. – 2002. - № 2.
.
Навчальне видання
Табінська Любов Мойсєївна