Загальні умови виконання рішення про заборону діяльності об'єднання громадян

Виконання рішення про примусовий обмін

Правила ст. 80 ЖК щодо примусового обміну жилого примі­щення в судовому порядку, якщо немає згоди між членами сі­м'ї, не поширюються на обмін жилого приміщення, що нале­жить їм на праві приватної власності. Вони регулюють тільки правовідносини між членами сім'ї наймача жилих приміщень у державному або громадському житловому фонді.

Згода про обмін жилими приміщеннями набирає чинності з моменту одержання ордерів, які видають виконавчі комітети міських, районних у місті, селищних, сільських рад за місцем оформлення обміну жилими приміщеннями (п. 13 Правил об­міну жилих приміщень в Українській РСР, затверджених по­становою Ради Міністрів УРСР від 31 січня 1986 р. № 31^і). Угода про обмін житловими приміщеннями вважається вико­наною з моменту переселення наймачів в обмінювані житлові приміщення.

Державний виконавець, одержавши виконавчий документ про примусовий обмін, встановлює строк для добровільного виконання рішення боржником. У разі добровільного виконан­ня рішення стягувач і боржник підписують акт, який переда­ють державному виконавцеві разом із заявою стягувача про повернення йому виконавчого документа. У разі, якщо рішен­ня про примусовий обмін у добровільному порядку не викона­но державний виконавець виконує його примусово відповідно до ст.ст. 79 і 80 Закону (про виселення та вселення).

Про виконання рішення щодо примусового обміну держав­ний виконавець складає акт, який підписують стягувач і борж­ник (ст. 81 Закону). Відмова третіх осіб, які брали участь у справі про примусовий обмін, від проведення обміну після на­брання рішенням законної сили не може бути підставою для примусового щодо них виконання рішення. Наявність рішення в таких випадках не є перешкодою для пред'явлення позову про примусовий обмін жилого приміщення з новими варіанта­ми (п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України"¹ від 12 квітня 1985 р. № 2).

Ст. 37 Конституції України встановлює, що заборонено утво­рення і діяльність політичних партій та громадських організа­цій, програмні цілі або дії яких спрямовано на ліквідацію не­залежності України, зміну конституційного ладу насильниць­ким шляхом, порушення суверенітету і територіальної ціліс­ності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалю­вання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення. Діяльність об'єд­нань громадян може бути заборонено лише в судовому порядку.

Діяльність об'єднання громадян може бути припинено шля­хом його реорганізації або ліквідації (саморозпуску, примусо­вого розпуску). Ліквідацію об'єднання громадян здійснюють на підставі статуту або рішення суду (ст. 19 Закону України "Про об'єднання громадян").

До об'єднань громадян може бути застосовано, серед ін­ших, такі санкції, як тимчасова заборона (зупинення) окремих видів або усієї діяльності об'єднань громадян (ст. 31 згаданого Закону) або примусовий розпуск (ліквідація) об'єднання гро­мадян (ст. 32). Наприклад, із метою припинення незаконної ді­яльності об'єднання громадян за поданням органу з легалізації або прокурора суд може тимчасово заборонити окремі види діяльності або тимчасово заборонити діяльність об'єднання громадян на строк до трьох місяців.

Може бути тимчасово заборонено проведення масових за­ходів (зборів, мітингів, демонстрацій тощо), здійснення видав­ничої діяльності, проведення банківських операцій, операцій із матеріальними цінностями тощо. За поданням органу, який звертався до суду щодо тимчасової заборони окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян, суд може продовжи­ти цей термін, причому загальний термін тимчасової заборони не повинен перевищувати шести місяців. За усунення причин, що були підставою для тимчасової заборони, за клопотанням об'єднання громадян його діяльність може бути відновлено судом у повному обсязі.

За поданням легалізую чого органу або прокурора рішен­ням суду об'єднання громадян примусово розпускають (лікві­дують) у випадках:

1) вчинення дій, передбачених ст. 4 Закону України "Про об'­єднання громадян" (не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об'єднань громадян забороняється у судово­ му порядку, якщо їх метою є: зміна шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі те­риторіальної цілісності держави; підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав;
пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму; розпалювання національної та релігійної во­рожнечі; створення незаконних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав людини);

2) систематичного або грубого порушення вимог ст. 22 Зако­ну України "Про об'єднання громадян" щодо джерел одержання коштів та іншого майна політичними партіями, їх установами та організаціями;

3) продовження протиправної діяльності після накладення стяг­нень, передбачених Законом України "Про об'єднання гро­мадян";

4) зменшення кількості членів політичної партії до числа, ко­ли її не визнають як таку.

Суд одночасно вирішує питання про припинення випуску друкованого засобу масової інформації об'єднання громадян, яке примусово розпускають. Про примусовий розпуск (ліквіда­цію) об'єднання громадян реєструючий орган протягом п'ятнад­цяти днів після набрання рішенням суду законної сили повідом­ляє у засобах масової інформації. Рішення про примусовий роз пуск всеукраїнських та міжнародних громадських організацій на території України приймає суд (ст.ст. 31—32 Закону).

Діяльність політичної партії може бути заборонено лише за рішенням суду. В першій інстанції справу про заборону полі­тичної партії розглядає Верховний Суд України (ст. 5 Закону України "Про політичні партії в Україні"). Політичну партію може бути за поданням Мінюсту чи Генерального прокурора України заборонено в судовому порядку у разі порушення ви­мог щодо створення і діяльності політичних партій, встановле­них Конституцією та законами України про створення та діяль­ність об'єднань громадян та політичні партії.

Заборона діяльності політичної партії тягне за собою при­пинення її діяльності, розпуск керівних органів, обласних, мі­ських, районних організацій політичних партій, її первинних осередків та інших структурних утворень, передбачених стату­том партії, припинення членства в політичній партії (ст. 21, 24 Закону України "Про політичні партії в Україні").

Державний виконавець розпочинає виконання рішення про заборону діяльності об'єднання громадян за заявою органу, уповноваженого відповідно до закону здійснювати легалізацію такого об'єднання, на основі виконавчого документа про при­мусовий розпуск цього об'єднання громадян. Легалізуючий орган подає цю заяву до ДВС після офіційного повідомлення у друкованих засобах масової інформації про набрання чинно­сті рішенням щодо заборони діяльності певного об'єднання громадян.

Державний виконавець виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, встановлює строк для добровільно­го виконання рішення та здійснює виконавчі дії, передбачені рішенням суду про заборону діяльності об'єднання громадян, у встановленому порядку.

Він повинен витребувати від керівників або засновників об'єднання громадян оригінали свідоцтва про державну реєст­рацію та Статуту об'єднання громадян, документи органів внутрішніх справ, які підтверджують знищення печаток та штампів, дані від банківських установ про закриття рахунків, акт із податкової інспекції про здавання звітності керівним ор­ганом об'єднання тощо. У разі невиконання об'єднанням гро­мадян зазначених вимог державний виконавець сам уживає за­ходів до виконання (вилучає свідоцтво, статут, печатку, штамп; свідоцтво та Статут передає легалізуючому органу, печатку та штамп — до органів внутрішніх справ тощо) (п. 8.7.3 Інструкції про проведення виконавчих дій).

Про виконання рішення суду про заборону діяльності об'­єднання громадян державний виконавець складає акт, який підписують державний виконавець і представник легалізуючо­го органу. Копії акта надсилають до суду, який постановив рі­шення, та легалізуючого органу (ст. 82 Закону).

Глава 10. ГАРАНТІЇ ЗАХИСТУ ПРАВ УЧАСНИКІВ ВИКОНАВЧОГО ПРОВАДЖЕННЯ

§ 1. Поняття та значення гарантій прав учасників виконавчого провадження

Закон (ст. 7) визначає такі гарантії прав громадян і юридичних осіб у виконавчому провадженні:

• обов'язок державного виконавця здійснювати надані йому права у точній відповідності із законом і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів гро­мадян та організацій-учасників виконавчого провадження й
інших осіб;

• обов'язок державного виконавця роз'яснити особам, які бе­руть участь у виконавчому провадженні та залучаються до проведення виконавчих дій, їх права і обов'язки, відповідно до їх визначення;

• оскарження особами, які беруть участь у виконавчому провадженні, рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця.

Відповідно до ст. 7 Закону України "Про ДВС" працівник органу ДВС зобов'язаний сумлінно виконувати службові обо­в'язки, не допускати в своїй діяльності порушення прав грома­дян та юридичних осіб, гарантованих Конституцією та закона­ми України.

Це законодавче визначення гарантій прав учасників вико­навчого провадження є, на наш погляд, недостатнім. Профе­сор М. Й. Штефан зазначає, що права та інтереси сторін та ін­ших осіб у виконавчому провадженні забезпечуються числен­ними гарантіями, закріпленими у нормах Закону та інших ак­тів законодавства України. До них, зокрема, належать:

1) функціонування загальних, міжгалузевих принципів, на яких побудовано діяльність державних виконавців та учас­ників виконавчого провадження (ст.ст. 5, 18, 32, 35, 37, 45 та ін. Закону);

2) контроль та нагляд за законністю виконавчого провадження (ст. 8 Закону);

3) віднесення на розгляд суду окремих питань, від яких зале­жить розвиток виконавчого провадження (ст.ст. 28, 32, 33,
42, 78 Закону);

4) звільнення майна з-під арешту (ст. 59 Закону), пред’явлення позову до юридичної особи, з вини якої не було стягне­но кошти» з боржника, а також відшкодування збитків, за­подіяних державним виконавцем (ст. 86 Закону);

5) контроль державного виконавця за правильним і своєчас­ним виконанням судових рішень про стягнення періодич­них платежів (ст. 74 Закону);

6) поворот виконання.

Гарантії прав учасників виконавчого провадження є невід'­ємними від юридичних гарантій законності, під якими розумі­ють передбачені законом спеціальні засоби впровадження охо­рони та, у разі порушення, відновлення законності. За найближ­чими цілями їх поділяють на превентивні, або запобіжні (спрямовані на запобігання правопорушенням); відновлювальні (спрямовані на усунення чи відшкодування негативних наслід­ків правопорушень).

Зважаючи на це, можна визначити такі основні гарантії за­конності виконавчого провадження та захисту прав його учас­ників:

- виконавча процедура;

- контроль, нагляд та юрисдикційний захист у виконавчому
провадженні;

- відповідальність у виконавчому провадженні.

Під виконавчою процедурою слід розуміти чітке визначення законом порядку проведення виконавчих дій. Загальну проце­дуру виконавчого провадження окреслює Закон, а докладні­ше — нормативно-правові акти Мінюсту, основним з яких є Інструкція про проведення виконавчих дій.

Зважаючи на загально-заборонний принцип регулювання ді­яльності органів державної влади, який проголошено ст. 19 Конституції України і щодо ДВС безпосередньо закріплено у ст. 1 Закону, працівники ДВС можуть вчиняти тільки визначе­ні дії у порядку і способом, що дозволені законом. До слова, дія цього принципу поширюється не тільки на діяльність пра­цівників ДВС, а й на інші органи державної влади, органи міс­цевого самоврядування, службових та посадових осіб, які бе­руть участь у виконавчому провадженні або залучені держав­ним виконавцем до проведення виконавчих дій.

Крім положень, закріплених ст. 7 Закону, до гарантій також належать визначення участі понятих у виконавчому провад­женні для засвідчення ходу виконавчої дії (обов'язкова та фа­культативна участь); окреслення чіткого порядку звернення стягнення на майно фізичної особи, звернення стягнення на майно боржника-юридичної особи тощо.

Важливим аспектом забезпечення захисту прав учасників виконавчого провадження є документальна фіксація ходу ви­конавчого провадження. Насамперед, підставою для відкриття виконавчого провадження є виконавчий документ, щодо зміс­ту та форми якого законом встановлено певні вимоги. Якщо його немає або ж є вади змісту чи форми, виконавче провад­ження не може бути відкрито.

Складання інших документів, їх форму та реквізити перед­бачено у додатках до Інструкції про проведення виконавчих дій, в яких налічується близько 40 форм виконавчих постанов. Порядок ведення діловодства в ДВС визначає Інструкція з ді­ловодства в органах державної виконавчої служби, затвердже­на наказом Мінюсту від 5 липня 1999 р. № 470/7\

§ 2. Контроль, нагляд та юрисдикційний захист у виконавчому провадженні

Оскільки державний виконавець є суб'єктом владних відносин, то можуть мати місце такі випадки, коли він порушує норми чинного законодавства, а, отже, і права, свободи та законні ін­тереси сторін та інших учасників виконавчого провадження. У цьому разі може бути застосовано зовнішні способи забезпе­чення захисту права: контроль, нагляд та юрисдикційний за­хист у виконавчому провадженні.

Закон передбачає три форми:

1) оскарження особами, які беруть участь у виконавчому про­вадженні, рішень, дій чи бездіяльності державного виконав­ця (ст. 7);

2) контроль за законністю виконавчого провадження (ст. 8);

3) перевірка виконавчого провадження (ст.ст. Б^Б"³);

Однак ці визначення не повністю розкривають сутність зо­внішнього забезпечення законності виконавчого провадження.

Слід визнати, що такими способами (формами) зовнішньо­го забезпечення захисту прав учасників виконавчого провад­ження, а отже» і законності виконавчого провадження, є:

• адміністративний контроль;

• судовий контроль;

• діяльність органу, який видав виконавчий документ (при
виконанні рішень несудових юрисдикційних органів);

• діяльність органів прокуратури.

Загальною рисою забезпечення законності виконавчого про­вадження і захисту прав його учасників є можливість оскар­ження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця та інших працівників ДВС. Норми про оскарження можна поді­лити за сферою поширення на загальні та спеціальні. Загаль­ною нормою є положення ст 85 Закону, відповідно до якого на дії (бездіяльність) державного виконавця та інших посадо­вих осіб ДВС з виконання рішення або відмову у здійсненні вказаних дій стягувачем чи боржником може бути подано скар­гу до начальника відповідного відділу ДВС або до суду за міс­цем знаходження відповідного відділу ДВС, або до іного су­ду згідно з вимогами закону.

Спеціальними нормами є встановлення можливості оскар­ження:

• дій державного виконавця, його відмови від вчинення пев­ної виконавчої дії, зволікання з вчиненням виконавчих дій,
а також відмови у задоволенні заяви про відвід державного виконавця (ст. 7) (суб'єкт права — особи, які беруть участь у виконавчому провадженні або залучаються до виконання виконавчих дій);

• постанови про перевірку, проведення чи результат перевір­ки виконання провадження (ст. 83);

• дії (бездіяльності) державного виконавця з питань виконав­чого провадження (ст. 111) (суб'єкт права — сторони та учасники виконавчого провадження);

• відмови у задоволенні відводу державного виконавця, екс­перта, спеціаліста, перекладача (ст. 17);

• постанови про відкриття виконавчого провадження (ст. 24);

• постанови про відмову у відкритті виконавчого проваджен­ня (ст. 26);

• постанови про відкладення провадження виконавчих дій
(ст. 32);

• постанови про зупинення виконавчого провадження (ст. 36);

• постанови про закінчення виконавчого провадження (ст. 37);

• постанови про повернення виконавчого документа та аван­сового внеску стягувачеві (ст. 40);

• постанови про повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав (ст. 401);

• незвернення державного виконавця до суду у випадках обов'язкового проведення розшуку, а також постанови дер­жавного виконавця про відмову у розшуку майна боржника та постанови про стягнення витрат, пов'язаних із розшуком (ст. 42);

• постанови про стягнення з боржника витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій (ст. 45);

• постанови про стягнення виконавчого збору (ст. 46);

• оцінки майна (ст. 46);

• постанови начальника відділу ДВС щодо вирішення питан­ня про звільнення майна з-під арешту, якщо допущено по­ рушення порядку накладення арешту (ст. 59);

• постанови про накладення штрафу (ст.ст. 87, 88 Закону).

Адміністративний контроль.

Органами державної влади, діяльність яких гарантує закон­ність виконавчого провадження та захист прав його учасників, є органи та особи вищого рівня у структурі ДВС. Контроль та захист прав сторін та інших учасників виконавчого прова­дження у порядку законодавства про виконавче провадження слід відрізняти від захисту, який здійснюється у порядку влад­ної (управлінської) діяльності. На діяльність органів ДВС по­ширюється дія Закону України "Про звернення громадян" від

2 жовтня 1996 р., однак застосовують його у тому разі, якщо предметом контролю є не виконавчі дії, а інша діяльність ор­ганів та працівників ДВС. Захист у порядку Закону України "Про звернення громадян" не становить предмет виконавчого провадження, до нього вдаються, якщо скарга не відповідає вимогам, встановленим ст. 85 Закону.

Діяльність органів ДВС із забезпечення законності виконав­чого провадження поділяють на такі види:

б) попередня (санкціонуюча) діяльність;
а) наступна діяльність (оскарження);

в) контроль та перевірка виконавчого провадження.

Попередній (санкціонуючий) адміністративний контроль. Начальник районного (міського) відділу ДВС слідкує за закон­ністю виконавчого провадження шляхом затвердження окре­мих процесуальних дій державного виконавця (проведення ви­конавчих дій у нічний час, у неробочі та вихідні дні, про ви­плату винагороди експертові, спеціалістові, перекладачеві, стяг­нення з боржника виконавчих витрат та виконавчого збору, зупинення, поновлення, закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачеві, розшук майна боржника, стягнення з боржника витрат на розшук, повернен­ня виконавчого документу накладення штрафу, відвід експер­та, спеціаліста, перекладача, арешт майна боржника та оголо­шення заборони на його відчуження, арешт коштів боржника, акт виконання робіт). До попереднього адміністративного кон­тролю належить також процедура надання дозволу на вчинен­ня виконавчих дій на території іншого відділу ДВС.

Наступний адміністративний контроль (адміністративне оскарження. Чіткої процедури оскарження рішень, дій чи без­діяльності державного виконавця не визначено, тим паче, що є розбіжності у розумінні самого адміністративного оскарження.

Контроль та перевірка виконавчого провадження. Ця фор­ма адміністративної діяльності полягає у тому, що проводить­ся, на відміну від оскарження, не лише за ініціативою сторони чи іншого учасника виконавчого провадження. Відповідно до ст. 8 Закону контроль за своєчасністю, правильністю, повно­тою виконання рішень державним виконавцем здійснюють на­чальник відділу ДВС, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, та керівник вищого рівня.

Керівник органу ДВС, контролюючи дії державного вико­навця під час виконання рішень, якщо вони суперечать вимо­гам закону, вправі своєю постановою:

а) скасувати постанову, акт, інший процесуальний документ,
винесений у виконавчому провадженні державним виконав­цем, який йому підпорядкований;

б) зобов'язати державного виконавця провести виконавчі дії в
порядку, визначеному законом.

Кортроль за законністю виконавчого провадження здійсню­ють Міністерство юстиції України через Департамент ДВС, а Головне управління юстиції Мінюсту в АР Крим, управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі — через від­повідні відділи ДВС.

Перевірка є формою контролю за виконавчим проваджен­ням, здійснюється у порядку та особами, визначеними зако­ном. Перевірити законність виконавчого провадження мають право:

1) директор Департаменту ДВС та його заступники — вико­навче провадження, що перебуває на виконанні у будь-яко­му структурному підрозділі органів ДВС;

2) начальники відділів ДВС Головного управління юстиції Мінюсту в АР Крим, управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, їх заступники — виконавче провад­ження, що є на виконанні підрозділів примусового виконання рішень цих відділів ДВС та районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділах ДВС, що підпорядковані зазначеним управлінням юстиції (ст. 8 ^і За­
кону).

Посадові особи, зазначені у ст. 8^і Закону, можуть перевіря­ти законність виконавчого провадження:

а) за дорученням посадової особи вищого рівня;

б) з власної ініціативи;

в) під час розгляду скарги на постанову начальника підпоряд­кованого органу ДВС, винесеної за результатами розгляду скарги на дії (бездіяльність) державного виконавця, інших посадових осіб ДВС.

Перевірку законності виконавчого провадження має бути проведено протягом 10 робочих днів, а зведеного виконавчого провадження — протягом 15 робочих днів, після надходження витребуваного виконавчого провадження. На час перевірки виконавче провадження може бути зупинено посадовою особою, яка його витребувала, про що зазначається в постанові. Про результати перевірки виконавчого провадження посадова осо­ба, яка його витребувала, виносить постанову, що є обов'язко­вою для виконання державними виконавцями та підлеглими посадовими особами ДВС (ст. 8^ Закону).

Виїмка чи вилучення виконавчого документа або виконав­чого провадження іншими органами (наприклад при вирішенні питання про порушення кримінальної справи) здійснюється лише за рішенням суду.

Судовий контроль.

Судові гарантії законності виконавчого провадження та за­хисту прав його учасників полягають у тому, що до юрисдик­ції суду віднесено вирішення низки питань, які мають значен­ня для виконання рішень суду та інших юрисдикційних орга­нів, а також можливість оскарження рішень, дій чи бездіяль­ності державного виконавця та інших працівників ДВС.

Відповідно до Закону та цивільного процесуального зако­нодавства до цивільної юрисдикції суду належить вирішення питань щодо:

• видачі дубліката виконавчого листа або судового наказу (ст. 353 ЦПК, ст. 111 Закону, ст. 370 ЦПК 2004 р.);

• поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконав­ чого документа до виконання (ст. 350 ЦПК, ст. 23 Закону, ст. 371 ЦПК 2004 р.);

• відстрочка або розстрочка виконання, зміна чи встановлен­ня способу і порядку виконання (ст. 351 ЦПК, ст. 33 Зако­ ну, ст. 373 ЦПК 2004 р.);

• розгляд питання про затвердження мирової угоди та відмовивід примусового виконання рішення (ст. 35? ЦПК, ст. 37, 111, Закону, ст. 372 ЦПК 2004 р.);

• вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу (ст. 354 ЦПК, ст. 78 За­кону, ст. 374 ЦПК 2004 р.);

• вирішення питання про оголошення розшуку боржника або
дитини (ст. 355 ЦПК, ст. 42 Закону, ст. 375 ЦПК);

• вирішення питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи (ч. З ст. 5 Закону, ст. 376 ЦПК 2004 р.);

• вирішення питання про звернення стягнення на грошові кош­ти, що є на рахунках (ст. 53 Закону, ст. 377 ЦПК 2004 р.);

• заміна сторони виконавчого провадження (ст. 11 Закону, ст. 378 ЦПК 2004 р.);

• визначення частки майна боржника у майні, яким він воло­ діє спільно з іншими особами (ч. 6 ст. 50 Закону, ст. 379 ЦПК 2004 р.);

• роз'яснення судового рішення (ст. 215 ЦПК, ст. 28 Закону, ст. 221 ЦПК 2004 р.);

• вирішення питання про поворот виконання (ст.ст. 420—422 ЦПК, ст.ст. 380—382 ЦПК 2004 р.).

ГПК передбачає участь суду при виконанні рішень, ухвал та постанов господарського суду щодо: поновлення пропуще­ного строку (ст. 119), видачі дубліката наказу господарського суду (ст. 220), відстрочки або розстрочки виконання рішення, зміни способу та порядку виконання рішення, ухвали, поста­нови, затвердження мирової угоди у виконавчому провадженні за наказом господарського суду (ст. 121), зупинення виконан­ня рішення (ст. 221), вирішення питання про поворот виконан­ня (ст. 122).

Судове оскарження рішень, дій чи бездіяльності державно­го виконавця та інших працівників ДВС є важливим способом захисту прав сторін, інших учасників виконавчого проваджен­ня та осіб, які залучаються до проведення виконавчих дій, які вважають, що їх права порушено.

Юрисдикцією щодо розгляду скарг на дії державного вико­навця наділено загальний територіальний та господарський су­ди. Скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного вико­навця чи іншої посадової особи ДВС розглядають у порядку, передбаченому гл. 31-Г ЦПК та ст. 121² ГПК, причому перша норма з'явилася у законодавстві у 2000 році¹, а друга — у 2001 році², що певним чином ускладнило застосування цієї, часом альтернативної, юрисдикції. Це спонукало Пленум Вер­ховного Суду України дати роз'яснення окремих положень, які стосуються судового оскарження діяльності державних ви­конавців та інших працівників ДВС у постанові "Про практи­ку розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звер­нень учасників виконавчого провадження" від 26 грудня 2003 р. № 14.

Відповідно до глави 31-Г ЦПК (ст. ст. 248²⁰—248²⁶) справи за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність державного вико­навця або іншої посадової особи ДВС, належать до провад­ження у справах, які виникають з адміністративно-правових відносин. Питання з оскарження дій державного виконавця у порядку господарського судочинства вирішують, не відкрива­ючи окремого провадження за цим спором.

Право на звернення до суду у порядку цивільного судочин­ства мають учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій.

Форма звернення — скарга, яку подають у письмовій формі із зазначенням:

1) назви відділу ДВС, до якого подають скаргу;

2) точної назви стягувача та боржника, їх місця проживання (для фізичних осіб) а^Р перебування (для юридичних осіб), а також назви представника сторони виконавчого провад­ження, якщо скаргу подає представник;

3) реквізитів виконавчого документа (назви виконавчого доку­мента, органу, який його видав, дати видачі виконавчого документа та його номера, резолютивної частини виконав­ чого документа);

4) змісту оскаржуваних дій (бездіяльності) та норми Закону, яку порушено;

5) викладу обставин, якими скаржник обґрунтовує свої вимоги;

6) підпису скаржника або його представника, дати подання
скарги (ст. 85 Закону). Підвідомчість — до суду безпосеред­ньо або після оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС до начальника відповідного відділу ДВС.

Підсудність — місцевий суд за місцезнаходженням відпо­відного відділу ДВС або інший суд згідно з вимогами закону. Скаргу у виконавчому провадженні з виконання судових рі­шень на дії (бездіяльність) державного виконавця або началь­ника відділу ДВС подають до суду, який видав виконавчий документ. Скарги з виконання інших рішень — до суду за міс­цем знаходження відповідного відділу ДВС, крім скарг на дії (бездіяльність) державних виконавців та посадових осіб Департаменту ДВС та відділів ДВС Головного управління юсти­ції Мінюсту в АР Крим, обласного, Київського та Севасто­польського міських управлінь юстиції, які подають до апеля­ційного суду за місцем знаходження відповідного органу ДВС (ст. 85 Закону).

Строк звернення до суду:

- десять днів із дня, коли особа дізналася або повинна була
дізнатися про порушення її прав чи свобод;

- три дні з дня, коли особа дізналася або повинна була дізна­тися про порушення її прав чи свобод, у разі оскарження постанови про відкладення провадження виконавчих дій (ст. 248 ЦПК).

Однак якщо спеціальними нормами (наприклад, ст. 26, ч. 4 ст. 57 Закону) встановлено інший порядок обчислення строку на звернення до суду, то слід застосовувати ці спеціальні строки (п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 14).

Пропущений із поважних причин строк для подання скарги може бути поновлено судом.

Наслідки порушення справи у суді — повідомлення відпові­дного відділу ДВС не пізніше ніж наступного дня після при­йняття її судом.

Справу розглядають у десятиденний строк у судовому засі­данні за участю заявника і державного виконавця або іншої посадової особи ДВС, рішення, дію чи бездіяльність якої оскар­жують.

Скаргу, подану у виконавчому провадженні до начальника відділу ДВС, розглядають у 10-денний строк. За наслідками розгляду скарги начальник відділу ДВС виносить постанову про задоволення чи відмову в задоволенні скарги, яку в 10-денний строк може бути оскаржено до органу ДВС вищого рівня або до суду (ст. 85 Закону).

Зважаючи на те, що спір у виконавчому провадженні має не особистий, а функціональний характер, суд, якщо встано­вить, що особа, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржу­ються, не працює на попередній посаді, залучає до участі в справі посадову особу, до компетенції якої належить вирішен­ня питання про усунення порушення прав чи свобод заявника.

За результатами розгляду справи суд виносить рішення, яким або:

• визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправо­мірними і зобов'язує державного виконавця або іншу поса­дову особу ДВС задовольнити вимогу заявника та усунути порушення або іншим шляхом поновлює його порушені права чи свободи, або ідмовляє у задоволенні скарги.

При задоволенні скарги суд може призначити негайне ви­конання рішення.

Ухвалюючи рішення, суд вирішує також питання про роз­поділ витрат. Витрати, пов'язані з розглядом скарги, врахову­ючи й витрати для надання юридичної допомоги, а також ті, що пов'язані з поїздками, суд покладає на заявника, якщо бу­ло постановлено рішення про відмову в задоволенні його скар­ги, або на відділ ДВС, якщо було постановлено рішення про задоволення скарги заявника.

Рішення суду в справі може бути оскаржено в апеляційно­му порядку. Після набрання рішенням законної сили або при застосуванні негайного виконання його надсилають не пізніше десяти днів після набрання ним законної сили до відповідного відділу ДВС для виконання, а також заявникові. Про виконан­ня рішення відповідний орган ДВС повідомляє суд і заявника не пізніше ніж у місячний строк із дня одержання рішення суду. , .

ЦПК 2004 р. дещо по-іншому визначає питання, пов’язані з оскарженням рішень, дій чи бездіяльності державного вико­навця чи іншого працівника ДВС. Насамперед, цю категорію справ вилучено зі справ адміністративної юрисдикції, їх вирі­шують у порядку, визначеному розділом VII (ст.ст. 383—389), тобто поряд з іншими питаннями, які виникають у зв'язку з виконанням судових рішень.

Предметом оскарження є рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС щодо виконання судових рішень у цивільних справах, тобто лише щодо тих виконавчих документів, які видано у порядку здійс­нення цивільної юрисдикції. Тому в цьому разі слід керувати­ся положеннями ст. 15 ЦПК 2004 р. щодо цивільної юрисдик­ції суду. Отже* не належатимуть до цивільної юрисдикції суду справи щодо контролю за виконанням рішень господарських та адміністративних судів, оскільки щодо них встановлено ін­ший порядок судового вирішення.

ЦПК 2004 р. відмовився від родової підсудності та визна­чив, що усі справи вирішуються по першій інстанції тільки міс­цевими судами, тож скарга у виконавчому провадженні пода­ється до суду, який видав виконавчий документ. За результа­тами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (ст. 387 ЦПК 2004 р.).

Оскарження діяльності державного виконавця до господар­ського суду має певні особливості, а саме:

• суб'єкт оскароюення — стягувач, боржник або прокурор, хоча відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Су­ду України від 26 грудня 2003 р. X» 14 скаргу до суду мо­жуть подати й інші учасники виконавчого провадження у справах про виконання постанов господарського суду;

• суб'єкт оскароісуваної діяльності — органи ДВС;

• предмет оскароюення — дії чи бездіяльність щодо виконан­ня рішень, ухвал, постанов господарських судів;

• строк оскароюеиия — протягом десяти днів із дня вчинен­ня оскаржуваної дії, або з дня, коли зазначеним особам ста­лопро неї відомо, або з дня, коли дію мало бути вчинено;.

• постанова господарського суду — ухвала;

• оскарження — може бути оскаржено.

При виконанні вироку в кримінальній справі усі питання про різного роду сумніви і суперечності, що при цьому мо­жуть виникати, вирішує суд, який постановив вирок, а у разі виконання рішення в іншому місці, — суддя місцевого суду, щодо осіб, засуджених військовими судами, — суддя військо­вого місцевого суду гарнізону за місцем виконання вироку (ст. 409 КПК).

Контроль юрисдикційного органуза ходом виконавчого провадження має формальний характер і зводиться до його по­інформованості про порядок виконання рішення та ускладнен­ня, які виникають при цьому. Орган, який видав виконавчий документ, повідомляють про відкладення провадження вико­навчих дій (ст. 32 Закону), йому надсилають копію постанови державного виконавця про відкриття, зупинення, закінчення відновлення виконавчого провадження (ст.ст. 24, 36, 37, 41 За­кону). Однак чинним законодавством не визначено сутності та­кої дії, крім загальної інформації про хід виконання рішення.