Специфіка моралі як способу пізнання світу та регулятора соціальної взаємодії

У відомому соціологічному словнику за редакцією академіка Г. Осипова в статті, присвяченій соціології моралі, зазначається, що, на відміну від інших галузей соціології, ситуація в сфері соціології моралі є, мабуть, найневизначенішою: дискусійними та внаслідок цього невирішеними є важливі методологічні питання щодо її предмета, міждисциплінарних зв'язків, відсутнє чітке уявлення про методи тощо. Одну з основних причин такої ситуації автор вбачає в специфіці самої моралі, в її “розчиненості” практично в усіх сферах людського життя [34, с. 728–729].

Спробуємо більш детально пояснити, що мається на увазі.

Дійсно, мораль не локалізується в якійсь одній, чітко окресленій сфері людської діяльності. Так, для науки “ареалом перебування” є сфера пізнання, для політики – царина міждержавних, міжкласових, міжпартійних відносин тощо. Мораль же володіє свого роду всепроникаючою здатністю, регулюючи практично всі людські відносини, заохочуючи та караючи нас за всі наші вчинки та провини.

Як регулятор соціального життя мораль має поліфункціональний й амбівалентний характер. Вона може зміцнювати, охороняти певний соціальний устрій, а може й руйнувати, підточувати його. Мораль може викликати у людини задоволеність собою, своїми вчинками й карати її нещадним самосудом докорів сумління, почуттям провини, остракізмом громадської суспільної думки.

Як засіб освоєння навколишнього світу, як спосіб пізнання мораль має оцінювально-імперативний характер, регулюючи поведінку людини з позицій добра та зла. При цьому, даючи оцінку тому чи іншому вчинку у відповідності до загальноприйнятої системи цінностей, мораль одночасно велить діяти згідно з цією системою.

Щодо питання про структуру моралі, то у вітчизняній етичній науці існувало два підходи до його розгляду – функціональний та діяльнісний. У межах першого – мораль розглядалась переважно як форма суспільної свідомості, як сукупність норм та принципів, якими люди керуються у своїй поведінці.

Враховуючи, що мораль є практично орієнтованою формою духовних відносин зі світом, розгляд моралі з позицій діяльнісного підходу передбачає виділення в моралі кількох взаємопов'язаних підструктур: моральної свідомості, моральної діяльності та поведінки, моральних відносин. У структурі індивідуальної моралі до вказаних елементів додаються моральні якості особистості як своєрідний підсумок її розвитку, результат складних перетворень зовнішніх нормативних моральних вимог у внутрішній, особистісний план.

Проблема людських чеснот і пороків (у сучасному звучанні – моральних якостей) належить до числа найстаріших та традиційних в етиці. Вона є одним із головних пунктів застосування етичного знання в практиці виховання і соціалізації в цілому. Таке розуміння структури моралі дозволяє вийти на рівень її конкретно-соціологічного аналізу, в тому числі здійснити процедуру операціоналізації понять та емпіричну інтерпретацію моральних феноменів, що підлягають вивченню методами соціологічної науки.