Математика

Якщо йти за логікою, наступною сходинкою має бути окрема наука про найскладніший живий організм — суспільство; так у цій класифікації з'являється спочатку «соціальна фізика», і лише згодом О.Контдає їй назву «соціологія».

Соціологія, вважає О.Конт, може і повинна будуватися за взірцем передових природничих наукових дисциплін, на фундаменті виявлених законів, зв'язків між явищами, що повторюються. Виходячи з досвіду природознавства, яке вивчало певні системи явищ, О.Конт за аналогією доходить висновку, що і «соціальна фізика» (або соціологія) має вивчати суспільство як систему. В основу побудови соціології як самостійної науки О.Конт поклав ідею «соціальної системи»,тобто визнання факту існування суспільства як свого роду організму, що складається з певних елементів, які, своєю чергою, виконують певні функції.

Виходячи з цього, О.Конт розрізняє в соціології «соціальну статик» (або теорію суспільного порядку, яка вивчає умови існування і закони функціонування соціальної системи, її структуру та елементи) і «соціаль-ну динаміку» (або теорію суспільного прогресу, котра досліджує закони розвитку і зміни соціальних систем). Перша має дати відповідь на запи-тання: що таке суспільство, з яких частин воно складається; друга — чому це суспільство розвивається.

Конт починає аналіз «соціальної статики» із сім'ї, вважаючи основною і найстабільнішою клітиною соціального організму. Сім'я, на думку О.Конта, — це джерело морального виховання, збереження культурних традицій і досвіду попередніх поколінь; вона сприяє входженню молоді у соціальне життя, набуттю нею важливих соціальний якостей, необхідних для успішного служіння людству, вчить «жити для інших». Добрі стосунки між поколіннями підтримують суспільну рівновагу, баланс між традиціями і новаціями, носіями яких є старші й молоді люди.

Разом із тим О.Контзаперечує жіночу рівноправність і всіляко наголошує на необхідності зміцнення авторитету й влади чоловіка. Жінка, на його думку, стоїть нижче чоловіка в інтелектуальному плані, поступаючись йому також і силою волі. Завдання жінки — робити благородними грубі чоловічі натури, пробуджувати в них суспільні почуття, засновані на солідарності.

За переконаннями О.Конта,саме сім'я є тією «позитивною» силою,
яка цементує суспільство. Розпад сім'ї означає розпад і загибель
суспільства.

Аналогом сімейних відносин у ширшому суспільному плані є кооперація, що ґрунтується на розподілі праці. Тут кожен робить те,до чого він має найбільшу схильність, тому всі зацікавлені одне в одному. Так виникає «всезагальна згода» (або всезагальний консенсус), який забезпечує рівновагу суспільства як соціальної системи та зберження її цілісності.

На основі розподілу праці формується й постійно ускладнюється структура соціальних груп і спільнот, створюється зв'язок між окремими індивідами, сім'ями, соціальними групами та спільнотами. Але самі по собі економічні^зв^ящси^ вважає О.Конт,ще не забезпечують сталої рівноваги і стабільності суспільства, бо людина за своєю природою є егоїстичною і агресивною. Тому ці зв'язки мають бути доповнені політичним примусом. Не може бути гармонії там, де панує конкуренція й експлуатація — наслідки розподілу праці. Надмірний розподіл праці призводить до звуження світогляду людини/виникнення почуттів ворожості до осіб іншої професії, до розкладу суспільства на окремі корпорації та до руйнації його єдності. Тому, власне, і необхідна сильна політична влада, щоб вгамовувати різноспрямовані інтереси й забезпе-чувати стан рівноваги. Держава, таким чином, є у О.Конта органом соціальної солідарності й гарантом суспільного порядку.

Однак і цього недостатньо для нормального функціонування суспільства, бо сталий соціальний зв'язок вимагає не лише примусу, а й певної духовної єдності — вірувань, переконань і соціальних почуттів, моральних принципів та норм поведінки. Це абсолютно необхідне погодження між людьми забезпечується релігією і церквою. О.Контвиходить із того, щолюдина —це егоїстична істота,схильна до руйнаціїта агресії, яка керується швидше почуттями, ніж розумом. Саме ця обставина робить необхідним збереження релігії і церкви, які виконують функцію регуляторів соціальної поведінки, забезпечують єдність вірувань і почуттів, без чого, на думку О.Конта, не може існувати жодне суспільство.

Основний принцип «соціальної статики» О.Конта — взаємозалеж-ність індивіда і суспільства; для їх оптимального співвідношення потрібні загальна згода, консенсус, що і є основою рівноваги соціальної системи. Ця ідея надовго стала домінуючою в традиції соціологічного позитивізму. Загалом стабільне суспільство з його найважливішими соціальними інститутами можна уявити таким чином:

«Соціальна статика», тобто дослідження складових елементів соціального організму та їхньої взаємодії, характеризує певний сталий стан суспільства. «Соціальна динаміка», натомість, стосується з'ясування причин, які спричиняють розвиток цього суспільства. Для О.Конта первинними, вирішальними чинниками впливу на суспільний розвиток є духовні, розумові начала людини. За основу своєї «соціальної динаміки» він бере історію людського духу, розвиток людського інтелекту.

На думку О.Конта, людський розум у своєму розвитку проходить три

стадії, яким відповідають три стадії історичного прогресу. Перша, або

теологічна стадія, охоплює час від давнини до 1300 року. Вона

характеризується пануванням релігійного світогляду в сукупності з

військово-авторитарними режимами на чолі з жерцями та військовими.

Друга, або метафізична стадія, триває до 1800 року; її основою стає

метафізичний спосіб пояснення існуючого, суть якого полягає в абстрактно-умоглядному тлумаченні речей і явищ без опертя на емпіричні (дослідні) дані. Тут на першому плані в духовній сфері філософи, а в політичній — юристи, публіцисти, літератори. Завданням цієї стадії є руйнація старого суспільства та його нещадна критика. Але наслідком цього стає стан анархії і хаосу. Тому третя, позитивна стадія— це стадія поширення передусім наук, зростання їхньої суспільної значущості і впливу на всі сторони життя суспільства. Людську думка зосереджує свою увагу не на надприродному і не на поясненнях сущого за допомогою абстрактних сутностей, а лише на наукових законах.
Зростання й накопичення позитивних знань спонукає швидкий розвиток
промисловості, стимулює перехід від військових до промислових розви-
нутих систем, допомагає встановленню порядку і соціального Миру. В
центрі духовного життя перебувають вчені й діячі мистецтв, а управління
господарством здійснюють промисловці й технічні фахівці.
Головним завданням соціології в цих умовах для О.Конта є опис взаємодії, законів функціонування й розвитку суспільства і вироблення

оптимальної з цього погляду позитивної політики. Він однаково гостро
виступає і проти реакціонерів — захисників старого ладу, і проти
радикалів, які стояли за революційне нищення віджилого устрою. О.Конт
мріє про суспільство, в якому соціальний порядок не призводив би до
застою, а прогрес — до революційної анархії та свавілля. Вчення О.Конта
про позитивну політику як шлях поступового, наперед передбачуваного
і науково забезпеченого реформування суспільства на засадах розуму та
інтелекту було антитезою до ідей марксизму, які в цей час почали широко
проникати у Францію.

Отже, предметом соціології для О.Конта є не конкретно-історичне суспільство, а суспільство в цілому як система, в її минулому і сучасності.

Він розробляє також методи соціології і вважає, що основними для цієї

науки є спостереження і експеримент (оперті на соціологічну науку), метод порівняння (соціальних процесів, різних суспільств, станів одного й того самого суспільства) та історичний метод (дослідження послідов-них станів суспільства з врахуванням тісного зв'язку минулого, сучас-ності й майбутнього).

Таким чином, вчення О.Конта в історії соціології — надзвичайно важливе. Він вперше:

o обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства і можливість пізнання законів його розвитку;

o визначив соціологію як особливу науку про суспільство, яка спи-рається на емпіричні дослідження, що мало забезпечити її об'єктив-ність та неупередженість;

o розглянув суспільство як систему з її статичними та динамічними

o закономірностями, привернув увагу до вивчення соціальних інсти-

o тутів і структури цієї системи, механізмів її змін.

Водночас О.Конт так і не зміг у поясненні суспільства остаточно

відірватися від аналогій з природничими науками, запозичуючи багато

своїх положень і термінів з біології і фізики, надмірно прив'язуючи соціальні явища, процеси і закони до тих, що вивчаються природознавством. Нарешті, людина у його вченні є насамперед природною істотою з такими вродженими характеристиками, як егоїзм, агресивність тощо. Вона підпорядкована природним закономірностям і не відіграє самостійної ролі в процесі природної еволюції.

Г.Спенсер як продовжувач позитивістської лінії в соціології

До засновників соціології як окремої науки зараховують також
видатного англійського мислителя Герберта Спенсера (1820—1903).
Деякі історики соціології розглядають його концепцію як пряме
продовження вчення О.Конта, інші — як послідовника Ч.Дарвіна з його
вченням про походження видів у тваринному світі. Однак він сам
заперечує такі зіставлення. Г.Спенсер зокрема зазначає, що О.Конт
створив опис походження ідей (три стадії розвитку людського інтелекту):
йому ж належить опис походження речей, тобто опис зовнішнього світу,
який розвивається через еволюцію. З другого боку, Г.Спенсер вважає,
що не він у Ч.Дарвіна, а останній у нього запозичив ідею еволюції, яку
Г.Спенсер, за його словами, розвинув на 7 років раніше від Ч.Дарвіна
(тобто 1852 p.), першим сформулювавши принципи природного відбору
та боротьби за існування.
Тому слід детальніше зупинитися на вченні Г.Спенсера, викладеномув працях «Вивчення соціології», «Принципи соціології», «Основи соціології», «Соціологія як предмет вивчення» тощо. Теоретичні погляди Г.Спенсера формувалися головним чином під впливом природничих наук, які в той час дедалі частіше зверталися до ідеї еволюції. Ідея еволюції -центральний пункт вчення Г.Спенсера. Він визначає еволюцію таким чином: це інтеграція (тобто об'єднання у ціле) речовини, під час якої ця речовина переходить зі стану невизначеної однорідності до стану визначеної зв'язаної різнорідності. Межа, за яку еволюція не може перейти, — це рівновага системи. Порушення рівноваги викликає розпад, з якого починається новий еволюційний процес. Усе існуюче проходить цикл розвитку й розпаду, а потім і цикл творення нового.

Г.Спенсер виокремлює три види еволюційних процесів: неорганічний, органічний, що стосується живої природи, і надорганічний, який відбувається у суспільстві. Суспільство — частина природи; воно не створене штучно ані спільною волею людей, ані Богом. Суспільство для Г.Спенсерає соціальним організмом, подібним до біологічних системи воно розвивається за загальними системними принципами.

Основною ідеєю соціального дарвінізму є зведення законів розвиткусуспільства до таких біологічних закономірностей:

1) природній відбір;

2) боротьба за існування;

3) виживання найпристосованіших;

4) вроджена агресивність людини тощо.

У цілому ж, незважаючи на окремі спроби відійти від суто біологізаторських тлумачень суспільства, соціальний дарвінізм досить швидко втрачає свій вплив, хоч деякі його сучасні різновиди (наприклад, соціобіологія) продовжують снувати.

Расово-антропологічна школа в соціології виникає та існує у другій

половині XIX — початку XX ст. її поява пов'язується насамперед з ім'ям

французького дослідника Жозефа Артура де Ґобіно (1816—1882). Він

вважає головними причинами розвитку суспільства расові особливості,

чистота раси розглядається ним як основна спонукальна сила розвитку

цивілізації. Але оскільки у світі практично не залишилося чистих рас,а

біла раса поступово змішується з жовтою і чорною і втрачає свою

провідну роль, Ж.А. де Ґобіно досить песимістично дивиться на

майбутнє, пророкуючи занепад західноєвропейської цивілізації, створеної білою расою на чолі з арійцями.

Основні положення расово-антропологічної школи зводяться до визнання, що:

1) соціальне життя і культура є лише наслідком дії расово-антрополо-
гічних чинників;

2) раси є головними суб'єктами історичного процесу;

3) раси поділяються на «вищі» й «нижчі»;

4) змішування рас веде до фізичної і культурної деградації суспільства;

5) соціальна поведінка людини детермінована (зумовлена) біологічно спадковістю.

Расово-антропологічний напрямок в соціології в науковому плані
виявився нежиттєздатним головним чином через хибність вихідних
положень і брак наукової аргументації. В політичному ж плані він дав
поштовх до появи расизму і фашизму, геноциду і етноциду, за що людство
заплатило життям мільйонів людей.

Географічний напрям у соціології започатковує англійський соціолог

Генрі Томас Бокль (1821 — 1862). Він вважає, що суспільний розвиток

залежить насамперед від зовнішніх географічних факторів — клімату, їжі, ґрунтів і ландшафту. Саме вони визначають генезис перших історичних форм суспільності й навіть тип політичного устрою — деспотії чи демо-кратії. Так, наприклад, у країнах із теплим, сприятливим для землероб-ства кліматом люди малопридатні до тяжкої фізичної праці, ринок перенасичений дешевою робочою силою, а це викликає злиденність одних і багатство інших; нерівність розподілу багатства спричиняє виникнення деспотичної влади. І навпаки, у народів, які живуть у країнах із помірним кліматом, їжа обходиться дорожче, вимагає більших затрат праці; на ринку праці попит на робочу силу перевищує пропозицію, це впливає на зростання заробітної плати, тому багатства розподіляються рівномірніше, і в таких країнах переважають демократичні форми політичного устрою.

Основними положеннями географічного напряму в соціології є:

• абсолютизація ролі природних факторів (таких, як клімат, ландшафт, великі річки, близькість до морів чи океанів, специфіка географічного розташування тощо);

• недооцінка специфіки суспільства та масштабів діяльності людини із перетворення природного середовища в культурне, потенціалу змін, закладеного у внутрішній взаємодії соціальних і духовних чинників;

• однозначна залежність психологічних і культурних процесів від фізичних факторів зовнішнього середовища.

Водночас слід зазначити, що географічна школа в соціології поставила проблему, яка сьогодні є однією з центральних, а саме: проблему органічного зв'язку суспільства і природи, проблему відповідальності людини за надмірне втручання у природне середовище і хижацьке використання природних ресурсів. Тому один із сучасних напрямів у соціологічній думці — альтернативна соціологія — знову й знову порушує питання визнання високої цінності природи та її гармонії з людиною, надає перевагу захисту довкілля, а не економічному зростанню, бере участь у продуманому плануванні й діях із метою уникнення ризику екологічної катастрофи і знищення людства.

Таким чином, різноманітні школи позитивістського напряму в соціології кінця XIX — початку XX ст. були лише першими кроками на шляху формування соціології як самостійної науки. Принципи, які лежать у їхній основі, можна об'єднати в п'ять груп. Це насамперед твердження про те, що:

• соціальні явища підпорядковуються законам, спільним для всієї дійсності; немає жодних специфічних соціальних законів, які б не були модифікацією законів, що діють у природі;

• соціологія повинна будуватися за взірцем позитивних природничихнаук;

• методи соціологічних досліджень мають бути аналогічними до природничо-наукових) усі соціальні явища повинні описуватись в кількісних вимірах;

• найважливішим критерієм науковості соціології є об'єктивність змісту знання; соціологічне знання не повинно містити спогля-дальних міркувань, а описувати соціальну дійсність незалежно від нашого до неї ставлення;

• людина розглядається переважно як природна істота з вродженими біопсихічними властивостями; вона неспроможна до соціальної твор-чості й не відіграє самостійної ролі у житті та розвитку суспільства. Всі ці характерні риси позитивістської соціології врешті-решт призвели до визнання обмеженості та недостатності натуралістичних тлумачень суспільного життя і людини, а в кінцевому результаті — до зменшення її впливу та занепаду.

Соціологічна концепція марксизму

Елементи позитивістського й натуралістичного підходів до суспільства та людини властиві соціологічному вченню марксизму. При створенні цього вчення німецькі науковці Карл Маркс (1818—1883) та Фрідріх Енгельс (1820—1895) відштовхуються від натуралістичних установок позитивізму який вимагає розглядати соціальні явища як об'єктивні факти і будувати суспільствознавство за взірцем природознавства, з характерним для останнього причинно-наслідковим поясненням процесів та явищ навколишнього світу. Це дає їм змогу тлумачити поступ суспільства як природно-історичний процес. На їхнє переконання, природно-історичний процес розвитку людства є таким же закономірним, необхідним і об'єктивним, як і природні процеси.

Конкретизація етапів розгортання природно-історичного процесу

здійснюється К.Марксом і Ф.Енгельсом через вчення про суспільн-економічні формації. Саме поняття «формація» К.Маркс запозичує із сучасного йому природознавства: ним у геології, географії, біології визначалися певні структури, пов'язані єдністю умов створення, подібністю складу й взаємозалежністю елементів. У марксистському вченні характеризуються п'ять суспільно-економічних формацій:первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична й комуністична (з першою фазою — соціалізмом). Кожна з них створює послідовні сходинки історичного процесу, завершуючись комунізмом, який у майбутньому має перемогти у всесвітньо-історичному масштабі.

Чому ж здійснюється цей висхідний розвиток людства? К.Маркс і

Ф.Енгельс вважають, що спонукальні чинники суспільного розвиткумістяться у матеріальній, економічній сфері. У фундаменті кожної

формації лежить певний спосіб виробництва матеріальних благ, який

складається з продуктивних сил (прогресивна частина) і виробничих відносин (консервативна частина). Продуктивні сили перебувають у процесі постійних змін і вдосконалення, тоді як виробничі відносини стримують цей роавиток своїми малогнучкими застиглими формами. Цей конфлікт всередині способу виробництва врешті-решт призводить до вибуху і заміни старих виробничих відносин новими. Своєю чергою, зміни в економічному фундаменті (базисі) неминуче викликають зміни і в надбудові — складній системі суспільних позавиробничих відносин і форм суспільної свідомості. У цілому схематичне уявлення про марксистське розуміння суспільства і його структури може виглядати так, як зображено на схегіп (див. стор. 50).

Одна суспільно-економічна формація замінюється іншою в процесі
соціальних революцій, яких, відповідно, є чотири типи: соціальні рево-
люції при переході від первісної до рабовласницької та від рабовлас-
ницької до феодальної формації, буржуазна і соціалістична революції.
Діючими особами революцій є класи-антагоністи: раби й рабовласники,
селяни й феодали, пролетарі й буржуа.

Отже, соціологічна концепція марксизму будується на визнанні дії в
природно-історичному процесі об'єктивних закономірностей,
сформульованих у таких законах:

• закон відповідності виробничих відносин характеру й рівню poзвитку продуктивних сил;

• закон первинності базису і вторинності надбудови;

• закон класової боротьби і соціальної революції;

• закон природно-історичного розвитку людства через зміну суспільно-економічних формацій.

Що ж може людина у цій залізній схемі всесвітньо-історичного поступу? Відповідь К.Маркса і Ф.Енгельса полягає у трактуванні сво-боди людини через пізнання нею цих закономірностей розвитку людства і можливості діяти відповідно до них. Змінити чи скасувати їх узагалі людина неспроможна. Марксівський вислів «суспільне буття визначає суспільну свідомість» є також свідченням мізерності людини, звуження меж її творчої діяльності, сковування духовної активності особи, недооцінки ролі її інтелекту як джерела розвитку й багатства суспільства.

Розвиваючись у річищі позитивізму, соціологічна концепція марксиз-му, однак, не збігається повністю з його положеннями. Відмінності між позитивістською парадигмою і соціологією марксизму полягають у тому, що:

• соціологічна концепція марксизму розглядає суспільство не як
продовження й вищий продукт природи, а як об'єктивну реальність особливого ґатунку, яка саморозвивається; причини розвитку суспільства слід шукати в ньому самому, а не поза його межами; на основі позитивістських соціологічних концепцій будуються численні спроби вдосконалення існуючого капіталістичного ладу через реформи і соціальну політику держави. Позитивістська соціальна політика визнає лише еволюційний тип суспільного розвитку і заперечує необхідність соціальних революцій, вважаючи, що будь-яке суспільство можна реформувати, а соціальні конфлікти розв'язати мирним шляхом, у чому велика роль і належить саме соціології. Марксизм вважає капіталістичне суспільство принципово нездатним до подальшого існування, заперечує саму можливість його реформування вдосконалення, прирікає його на загибель;

• марксистська соціологічна концепція порушує позитивістський принцип об'єктивності наукового знання, відкрито стаючи на захист одного класу — пролетаріату і відверто прагнучи знищення іншого класу — буржуазії. Тому вона є не лише і не так теорією, як ідеологією і політичною практикою, закликом до насильницького повалення буржуазного ладу;

• соціологічний позитивізм прагне будувати свої концепції й теорії на базі дослідних даних. Марксизм у соціології надає виняткової ваги інтерпретації категорій і понять, залишаючи поза розглядом проблему надійності емпіричної бази і зв'язок між емпіричним і теоретичним рівнями дослідження. Далі це призведе до однобічності трактування капіталізму і нехтування його нових ознак: підвищення рівня життя пролетаріату, зростання середнього класу, успішність здійснення реформ і раціонального планування тощо.