Засоби, принципи та методи української народної педагогіки

Мета, зміст і форми виховання й навчання в українській народній педагогіці

Сутність і особливості народної педагогіки

Народна педагогіки – система поглядів народу на освіту та виховання дітей і молоді. Вона створювалася протягом ряду століть, збагачувалася, вдосконалювалася й є результатом колективного творчого внеску багатьох поколінь в духовну скарбницю народу, багатющим і невичерпним джерелом людяності, гідності, мудрості, гуманності.

Кожен народ творить свою педагогіку, котра є глибоко національною за змістом, відображає його економічний, історичний, культурний, національний шлях розвитку, включає загальнолюдські основи.

Вперше термін “народна педагогіка” в науковий обіг увів К.Д.Ушинський, в Україні О.В.Духнович (вжив у підручнику “Народная педагогія в пользу училищ и учителей сельских”, 1857 р.).

У другій половині ХХ ст. чуваський педагог Г.Волков у науковий обіг увів термін “етнопедагогіка”. Етнопедагогіка – наука про народну педагогіку, що включає досвід народу, визначає можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній діяльності, досліджує способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою,аналізує педагогічне значення тих чи інших явищ народного життя і з’ясовує їх відповідність чи невідповідність сучасним завданням виховання.

В народній педагогіці виховання розглядається як перша суспільна необхідність. З поняттям “виховувати” тісно пов’язане поняття “навчати”.

Виховний ідеал народної педагогіки – взірець людської поведінки – людина праці, благородних поривань, високих моральних та інтелектуальних якостей, яка прагне пізнати навколишній світ і саму себе.

Мета виховання в народній педагогіці полягає в тому, щоб виховати людину. Народна педагогіка – першооснова педагогічної науки.

Мета виховання – сукупність властивостей людини, до виховання яких прагне народ – виховати людину.

Зміст виховання – процес формування особистості й підготовка її до активної участі у виробничому, суспільному, духовному житті. Зміст виховання охоплює:

- піклування про здоров’я та фізичний розвиток дитини;

- передачу знань, трудових умінь і навичок;

- привчання до організації домашнього побуту;

- забезпечення професійної обізнаності в певній галузі виробництва;

- підготовку до сімейного життя;

- формування духовного світу.

Форми виховання – спосіб організації виховного впливу:

- індивідуальна (охоплює догляд старшими членами сім’ї за дитиною; забезпечує індивідуальний підхід до дитини, всебічне вивчення її особливостей);

- групова (застосовується в родинному вихованні, коли кілька дітей, в різноманітних об’єднаннях дітей; поєднує засоби індивідуального та колективного впливу на кожного члена групи);

- фронтальна (масова) (Реалізується у процесі організації різноманітних видів праці, участі дітей у народних святах).

Мета навчання – сукупність знань, умінь і навичок людини, яку прагне сформувати народ – сформувати освічену, культурну, духовно багату, доброзичливу, працьовиту, підготовлену до певного виду трудової діяльності.

Зміст навчання – система знань, умінь і навичок, оволодіння якими забезпечує теоретичну та практичну підготовку людини:

- засвоєння рідної мови;

- праця;

- обізнаність з географії;

- знання з суспільствознавства;

- фізико-математичну підготовку;

- фізичну підготовку;

- прилучення до народного мистецтва.

Форми навчання – спосіб організації навчання:

- навчання “ланцюжком”;

- самонавчання;

- “челядництво”;

- наставництво;

- колективні форми навчання.

Засоби виховання – вид діяльності народу, який може впливати на особистість:

- рідна мова;

- усна народна творчість;

- види народного мистецтва;

- національні традиції, звичаї, обряди (традиція – історично складений і переданий з покоління в покоління досвід, практика в будь-якій галузі суспільного життя, норми поведінки, смаки; звичай – манера поведінки, прийнятий спосіб дії; обряд – сукупність установлених звичаєм дій, пов’язаних із побутовими традиціями або з виконанням релігійних установ, ритуал);

- національна символіка ( вираження національних ідей, понять або почуттів за допомогою умовних знаків – символів);

- народні ігри, іграшки;

- сімейно-побутова культура.

Принципи виховання – правило, норма, переконання, якими керується народ з метою кращого впливу на вихованця:

- гуманізм (створення умов для формування найкращих людських якостей і здібностей дитини; повага до особистості, розуміння її інтересів, гідності, довіра до неї);

- природовідповідність (врахування природи людини);

- зв’язок виховання з життям (тісний зв’язок із культурно-історичними традиціями народу);

- народність виховання (врахування специфіки спадковості, національної психології, характеру даного народу, його світогляду);

- систематичність (cтановить собою цілісну єдність, у якій одна ланка доповнює і продовжує іншу);

- послідовність (від простого до складного);

- єдність вимог і поваги до особистості (вимагати не принижуючи, а сприяючи розквіту дитини, ставитися з повагою, піклуватися про дитину).

Методи виховання – способи, шляхи досягнення мети виховання:

- практично-дійові (режим праці та відпочинку, гра, вправляння (тренування), товаришування, дружба, мовлене вий етикет);

- навію вальні (сугестій ні) – казка, легенда, молитва, символ, заповіт (заповідь), вірування, приклад, авторитет, сповідь;

- переконувальні (бесіда, розповідь, прислів’я і приказки, притча, оповідання, пісня);

- попереджувальні (профілактичні) – застереження, догляд (нагляд), контроль, клятва, погроза);

- спонукальні (почуття честі та гідності, віра, надія, любов, кохання, змагання, подарунок, вимога, нагадування, доброта, милосердя, обов’язок, гасло (девіз, заклик), порада, настанова, наказ);

- оцінювання, схвалення та покарання (похвала, подяка, докір, осуд, догана, прокляття).

Приналежність методів виховання до тієї чи іншої групи залежить від мети їх застосування.

Засоби навчання – визнана народом дія, що дає можливість здійснити навчання:

- спілкування дітей з дорослими;

- ігри;

- спостереження;

- навчання.

Принципи навчання (дидактичні принципи) – основні положення, якими керується народ при організації навчання:

- природовідповідність (врахування природи дитини);

- свідомість і активність (свідомість - відображення об’єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу, процесів, що відбуваються в ньому, дій дитини в регулюванні взаємин з іншими людьми, з природою, оточуючим середовищем; активність – обумовленість і динаміка виконуваних дій);

- наочність (можливість бачити предмет пізнання з усіх боків і серед усіх тих відношень, у яких він перебуває);

- доступність (передбачає відповідність змісту навчального матеріалу, методів, засобів і форм організації навчання віковим та індивідуальним особливостям дітей);

- міцність засвоєння знань (забезпечується за допомогою багаторазових повторень);

- зв’язок навчання з життям (привчання до трудових процесів, дій (самообслуговування, прибирання кімнати, догляд за рослинами, тваринами)).

Методи навчання – визначені народом способи, шляхи досягнення мети навчання:

- наочні (спостереження, демонстрування);

- словесні (бесіда);

- практичні (створення можливості зробити щось самостійно);

- ігрові (використання в навчанні різноманітних елементів гри).

Оскільки виховання й навчання в народній педагогіці розглядається як єдиний процес, то і засоби, принципи, методи навчання й виховання взаємообумовлюються та взаємодоповнюються один одним.