Спадкування буває двох видів:

1. спадкування за заповітом;

2. спадкування за законом.

Законодавець надає перевагу спадкуванню за заповітом в якому особа може висловити свою волю щодо розпорядження належним їй майном на користь будь-якої іншої особи. Щодо спадкування за законом, то воно може мати місце лише за умов: а) відсутності заповіту; б) визнання його недійсним; в) неприйняття спадщини або відмова від її прийняття; г) не охоплення заповітом усієї спадщини.

1) батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини;

2) батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом;

3) одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду. Однак, якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим із подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки того з подружжя, хто помер, у майні, яке було набуте ними за час цього шлюбу;

4) особа, яка ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані - за рішенням суду. Таке правило поширюється на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов'язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.

1) право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення (ч.1 ст.1225 ЦК України);

2) до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені (ч.2 ст.1225 ЦК України);

3) до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом (ч.3 ст.1225 ЦК України);

4) суб'єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі (ст.1226 ЦК України);

5) суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім'ї, а у разі їх відсутності - входять до складу спадщини (ст.1227 ЦК України);

6) переходить право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві у договірних зобов'язаннях (ч.1 ст.1230 ЦК України);

7) право на стягнення неустойки (штрафу, пені) у зв'язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних обов'язків, яка була присуджена судом спадкодавцеві за його життя (ч.2 ст.1230 ЦК України);

8) право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя (ч.3 ст.1230 ЦК України).

До спадкоємця переходять і обов'язки:

1) відшкодувати майнову шкоду (збитки), яка була завдана спадкодавцем (ч.1 ст.1231 ЦК України);

2) відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, яке було присуджено судом зі спадкодавця за його життя (ч.2 ст.1231 ЦК України);

3) сплатити неустойку (штраф, пеню), яка була присуджена судом кредиторові із спадкодавця за життя спадкодавця (ч.3 ст.1231 ЦК України).

При цьому, майнова та моральна шкода, яка була завдана спадкодавцем, відшкодовується спадкоємцями у межах вартості рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ними у спадщину. Крім того, за позовом спадкоємця суд може зменшити розмір неустойки (штрафу, пені), розмір відшкодування майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, якщо вони є непомірно великими порівняно з вартістю рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ним у спадщину.

Законодавець покладає на спадкоємців також обов’язок відшкодувати:

Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Встановлення часу відкриття спадщини має важливе значення, так як на час відкриття спадщини визначається коло спадкоємців, склад спадкового майна.

Якщо протягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них. Відповідно, якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьому випадку спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб.

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. А якщо місце проживання спадкодавця невідоме, то місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна (ст.1221 ЦК України).

Місце відкриття спадщини може не співпадати з місцем смерті, якщо особа померла в санаторії, відрядженні, в дорозі тощо. Місцю смерті спадкове право ніякого значення не надає.

Певною особливістю наділене спадкування права на вклад у банку (фінансовій установі). Так, законодавець в ст.1228 ЦК України встановлює два способи розпорядження правом на вклад у банку (фінансовій установі):

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Це право тісно пов'язано з особою, а тому вчинення заповіту через представника не допускається.

За своєю юридичною природою заповіт є одностороннім правичоном, який дійсний за умови додержання встановленої законом форми та змісту. ЦК України висуває такі вимоги до форми заповіту:

1. складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення;

2. має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується іншою особою, що засвідчується у відповідному порядку із зазначенням причин, за яких текст заповіту не міг бути підписаний заповідачем власноручно;

3. має бути посвідчений нотаріусом або уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування – якщо у населеному пункті немає нотаріуса. До нотаріального посвідчення прирівнюється посвідчення заповіту:

а) головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів – осіб, які перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також осіб, які проживають в будинках для осіб похилого віку та інвалідів;

б) капітаном судна – осіб, які перебувають під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України;

в) начальником експедиції – осіб, які перебувають у пошуковій або іншій експедиції;

г) командиром (начальником) військової частини, з'єднання, установи або закладу – військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також робітників, службовців, членів їхніх сімей і членів сім'ї військовослужбовців;

д)начальником місця позбавлення волі – осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі;

е) начальником слідчого ізолятора – осіб, які тримаються під вартою.

При посвідчені заповіту нотаріусом, він подається йому написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів особисто ним самим. Але нотаріус може прохання особи записати заповіт з її слів власноручно чи за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.

У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.

Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, який нотаріус на прохання особи записав з її слів власноручно чи за допомогою загальноприйнятих технічних засобів, то посвідчення заповіту має відбуватися при свідках. В такому ж порядку, посвідчується заповіт, що прирівнюється до нотаріально посвідченого. Це є імперативні вимоги закону. Проте особа сама може бажати, щоб її заповіт був посвідчений нотаріусом при свідках.

При посвідчені заповіту при свідках, вимагається присутність не менш як двох, які мають повну цивільну дієздатність. Не можуть бути свідками: а) нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; б) спадкоємці за заповітом; в) члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; г) особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.

Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. В текст заповіту заносяться відомості про особу свідків.

ЦК України, як і ЦК УРСР (1964 р.), проголошує принцип свободи заповіту, відповідно до якого заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Крім того, він може без зазначення будь-яких причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування. Але ця свобода має певні межі: не можна позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Свобода заповіту стосується не лише визначення кола спадкоємців, а й визначення обсягу спадкової маси, яка заповідається. Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому. Можна скласти заповіт щодо усієї спадщини або лише щодо її частини. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав. Слід наголосити на тому, що чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини, оскільки з моменту складання заповіту до моменту відкриття спадщини її обсяг може змінитися.

В змісті заповіту заповідач може зробити заповідальний відказ, покласти інші обов'язки на спадкоємця, встановити умову, підпризначити спадкоємця або встановити сервітут.

Заповідальний відказ (легат) – є покладення на спадкоємця обов'язку передати третім особам (відказонабувачам) у власність або за іншим речовим правом майнове право або річ, що входить або не входить до складу спадщини. Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини.

Покладення на спадкоємця інших обов'язків передбачає покладення обов'язку на спадкоємця щодо вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання, або до вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети (це є різновид заповітного розпорядження – покладення).

Виникнення права на спадкування за заповітом може виникати в зв'язку з виконанням встановленої в заповіті умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної з поведінкою особи, яка призначена у заповіті (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо). Умова, визначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини і є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства. Особа, призначена у заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що вона не знала про неї, або якщо настання умови від неї не залежало.

Заповідач має право призначити іншого спадкоємця на випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме її або відмовиться від її прийняття чи буде усунений від права на спадкування, а також у разі відсутності умов, які зазначені в попередньому абзаці. Підпризначеним спадкоємцем може бути будь-який учасник цивільних відносин.

Новелою ЦК України є закріплення права заповідача встановлювати у заповіті сервітути щодо земельних ділянок, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб третіх осіб.

Що стосується частина спадщини, що не охоплена заповітом, то вона спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах (в порядку спадкування за законом). До числа цих спадкоємців входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини вже була передана за заповітом.

Як вже зазначалось, існує категорія осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Ними є неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки. Вони спадкують незалежно від змісту заповіту половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка).

Розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. До обов'язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця. Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку. В цілому право на обов'язкову частку у спадщині є певною соціальною гарантією для осіб, які не можуть забезпечувати самостійне існування.

Однією з особливостей даного правочину є забезпечення його таємниці. Таємниця заповіту може мати для заповідача велике значення, тому нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту.

Як одним із способів забезпечення таємниці заповіту можна розглядати секретний заповіт, тобто заповіт який посвідчується і оголошується за спеціальними процедурами. Процедура посвідчення секретного заповіту полягає в тому, що нотаріус посвідчує без ознайомлення з його змістом. При цьому особа, яка склала секретний заповіт, подає його в заклеєному конверті. На конверті має бути підпис заповідача. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує. Порядок оголошення секретного заповіту полягає в наступному, одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту. Про день оголошення заповіту він повідомляє членів сім'ї та родичів спадкодавця, якщо їхнє місце проживання йому відоме, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації. У присутності заінтересованих осіб та двох свідків нотаріус відкриває конверт, у якому зберігався заповіт, та оголошує його зміст. Про оголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус та свідки. У протоколі записується весь зміст заповіту.

Право на заповіт й свобода заповіту, передбачають не лише право на його складання та свободу його змісту, а й право на його зміну та скасування.

Внести зміни до заповіту законом дозволяється в будь-який час, але лише особисто заповідачем, при цьому повинні бути дотримані правила щодо посвідчення заповітів.

Скасування заповіту можливо шляхом скасування заповідачем заповіту, складання нового заповіту. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним. Якщо новий заповіт був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених ст.ст.225 і 231 ЦК України.

Скасування заповіту провадяться заповідачем особисто, у порядку, встановленому для посвідчення заповіту.

Але як і будь-яка угода, заповіт може бути визнаний недійсним. Недійсним заповіту є коли за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Заповіт є нікчемним коли: а) заповіт складений особою, яка не мала на це права; б) заповіт складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

Наслідком недійсності заповіту є те, що спадкоємець, який за заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

Після відкриття спадщини та оголошення змісту заповіту не завжди чітко спадкоємці можуть зрозуміти воля спадкодавця. В такому випадку відбувається тлумачення заповіту, яке можуть здійснити самі спадкоємці або, в разі виникнення спору між ними, суд, привнесе чіткість в розуміння останньої волі заповідача.

Ще однією новелою ЦК України є закріплення правового регулювання заповіту подружжя. Особливість якого полягає в тому, що подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. А у разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті. За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню. У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.