Лекція 21. Право спільної власності План
План
Лекція 20. Окремі об’єкти права власності
В) набуття майна проти волі власника добросовісним набувачем.
В) знищення або викидання майна власником.
Б. Не залежать від волі власника;
а) примусовий продаж або примусове вилучення майна у випадках, передбачених законом;
б) загибель майна внаслідок стихійної події або протиправних дій інших осіб;
1. Право власності на земельні ділянки.
2. Право власності на житло.
Література:
1. Харитонов Є.О., Старцев O.B. Цивільне право України : Підручник. — Вид. 2, перероб. і доп. — К. : Істина, 2007. — 816 с.
2. Ромовська З. Українське цивільне право: Загальна частина. Академічний курс. Підручник,- К.: Атіка, 2005.- 560 с.
3. Заіка Ю.О. Українське цивільне право. Навч. посіб. — К. Істина, 2005. — 312 с.
4. Панченко М.І. Цивільне право України: Навч. посіб. — К.: Знання, 2005. — 583 с.
5. Цивільне право: навчальний посібник / За заг. ред. Р.О. Стефанчука. – К.: Наукова думка, 2004.
До особливостей окремих різновидів права власності слід відносити: право власності на земельні ділянки та право власності на житло.
Земля виступає специфічним об’єктом права власності, оскільки у відповідно до ст.13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. У законодавстві використовуються поняття “землі” та “земельна ділянка”. Різниця у цих поняттях полягає у тому, що землі є поняттям загальним і визначається здебільшого як об’єкт правової охорони та природне багатство, яке є важливим складовим національної безпеки держави. Земельні ділянки виступають річчю, яка може бути об’єктом цивільно-правових відносин.
Право власності на землю полягає в юридично закріпленій можливості особи володіти, користуватися і розпоряджатися земельною ділянкою на підставах і умовах, передбачених чинним законодавством. Право власності на земельну ділянку набувається і здійснюється відповідно до закону. Земельною ділянкоювизнається частина земельної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд (ст.373 ЦК України). Власник має право використовувати земельну ділянку на свій розсуд відповідно до цільового призначення, а також все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо це не встановлено законом і не порушує прав інших осіб.
На відміну від земельного законодавства, у цивільному законодавстві суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) є: фізичні особи, юридичні особи (на землі приватної власності), держава (на землі державної власності), територіальні громади (на землі комунальної власності).
Підстави набуття права власності на землю визначені у ст.ст.81-91 ЗК України. Однак ці підстави та порядок набуття права власності на земельні ділянки диференціюються залежно від суб’єктів.
Фізичні особи громадяни України можуть набути права власності на земельну ділянку із наступних підстав: укладення цивільно-правових угод, договором купівлі продажу, дарування, міни, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності, приватизації земельних ділянок, які раніше були надані у користування, прийняття спадщини, виділення в натурі (на місцевості) належної земельної ділянки (паю). Особам чи їх спадкоємцям, які мали у власності земельні ділянки до 15 травня 1992 року, земельні ділянки не повертаються.
Іноземці та особи без громадянства можуть набувати право власності на землю (земельні ділянки) відповідно до закону. Їм надається право набути у власність земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Спектр можливостей щодо набуття права власності на земельні ділянки для даної категорії суб’єктів є доволі звужений і включає в себе: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, викупу земельної ділянки, на якій розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності, прийняття спадщини. Іноземні громадяни та особи без громадянства, які прийняли у спадщину земельні ділянки сільськогосподарського призначення, повинні протягом року їх відчужити. Іноземні юридичні особи можуть набувати права власності на землі несільськогосподарського призначення, а також на землі несільськогосподарського призначення, які, підлягають обов’язковому відчуженню протягом року.
Юридичні особи можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення ними підприємницької діяльності у разі: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, внесення земельних ділянок їх засновниками до статутного фонду, прийняття спадщини, виникнення інших підстав, передбачених законодавством. Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельну ділянку несільського призначення: у межах населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна та для спорудження об’єктів, пов’язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні, а також за межами населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна. Земельні ділянки сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину іноземними юридичними особами, повинні бути відчужені протягом року.
Територіальні громади набувають землю у комунальну власність земельні ділянки у разі: передачі земель державної власності, примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності, прийняття спадщини, придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами.
У власності держави перебувають усі землі України, крім земель, які перебувають у комунальній чи приватній власності. Держава набуває права власності на земельні ділянки у разі: відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності, придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, конфіскації земельної ділянки, прийняття спадщини, передачі у власність держави земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами.
Іноземні держави та міжнародні організації можуть бути суб'єктами права власності на земельну ділянку, на якій розташовані будівлі та споруди дипломатичних представництв відповідно до міжнародних договорів.
Права та обов'язки суб'єктів права власності на землю (земельну ділянку) встановлюються земельним законодавством (ст.ст.90-91 ЗК України). Власнику земельної ділянки надається право: продавати та іншим способом відчужувати земельну ділянку передавати її в оренду, спадщину чи заставу, право використовувати у встановленому законом порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, лісові насадження, водні об’єкти та інші корисні властивості землі, самостійно господарювати на земельній ділянці зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також право дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.
Власнику земельної ділянки належить право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно. Реалізація права на забудову здійснюється власником земельної ділянки за умови додержання ним архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, та використання її за цільовим призначенням. Тому особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна на земельній ділянці не набуває права власності на нього. Однак, за рішенням суду право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану. Право власності на земельну ділянку без зміни її цільового призначення та у розмірах, встановлених договором, переходить до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, які розміщені на земельній ділянці. Якщо у договорі відчуження житлового будинку, будівлі або споруди не визначено розміру земельної ділянки, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок розміщений на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
Окрім низки специфічних прав, власник земельної ділянки зобов’язаний:
1) забезпечувати використання земельної ділянки за цільовим призначенням;
2) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов’язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;
3) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів.
Право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за наступних підстав:
1) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;
2) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;
3) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;
4) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;
5) відчуження земельної ділянки на вимогу кредитора;
6) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
7) конфіскація за рішенням суду;
8) не відчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк, у випадках, визначених законодавством.
Іншим різновидом є право власності на житло. Право особи на житло полягає в її можливості мати у власності чи отримувати за договором найму з державного фонду житло, а також право користуватися житлом та вимагати від уповноважених органів реалізації даного права в повному обсязі.
Житлом фізичної особи визнається житловий будинок, квартира чи інше приміщення, які призначені та придатні для постійного проживання. Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання. Садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. У разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом. Квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання. Крім того, на квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку може поширюватись правовий режим кондомініуму.
Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. Він може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.
Якщо будинок, споруджений або придбаний житлово-будівельним (житловим) кооперативом, то він є його власністю. Тому член житлово-будівельного (житлового) кооперативу, який не викупив квартири має право володіння і користування, а за згодою кооперативу - і розпоряджання квартирою, яку він займає в будинку кооперативу. У разі викупу квартири член житлово-будівельного (житлового) кооперативу стає її власником. Власники квартир для забезпечення експлуатації багатоквартирного житлового будинку, користування квартирами та спільним майном житлового будинку можуть створювати об'єднання власників квартир (житла). Об'єднання власників квартир, житлових будинків є юридичною особою, яка створюється та діє відповідно до статуту та закону.
- Види права спільної власності.
- Розпорядження спільним майном.
Література:
1. Харитонов Є.О., Старцев O.B. Цивільне право України : Підручник. — Вид. 2, перероб. і доп. — К. : Істина, 2007. — 816 с.
2. Ромовська З. Українське цивільне право: Загальна частина. Академічний курс. Підручник,- К.: Атіка, 2005.- 560 с.
3. Заіка Ю.О. Українське цивільне право. Навч. посіб. — К. Істина, 2005. — 312 с.
4. Панченко М.І. Цивільне право України: Навч. посіб. — К.: Знання, 2005. — 583 с.
5. Цивільне право: навчальний посібник / За заг. ред. Р.О. Стефанчука. – К.: Наукова думка, 2004.
Досить часто буває, що одне й те саме майно може належати на праві власності декільком особам (співвласникам). В цьому випадку, виникає право спільної власності як право двох або більше осіб за спільною згодою володіти, користуватись та розпоряджатись належним їм майном, що складає єдине ціле.
Виділяють такі види права спільної власності: право спільної часткової власності та право спільної сумісної власності.
Право спільної часткової власності - право двох, або більше осіб разом за спільною згодою володіти, користуватись та розпоряджатись єдиним майном, що належить їм на праві власності, з виділенням долі кожного з них. Законодавець право спільної часткової власності презюмує.
При визначенні часток у праві спільної часткової власності слід вважати, що вони є рівними, якщо інше не визначене за домовленістю співвласників або законом. При цьому слід також і враховувати вклад кожного з співвласників у придбанні (виготовленні, спорудженні) майна.
Особливу роль при визначенні частки в майні відіграє також і покращення спільного майна, які здійснив один із співвласників. Так, у випадку, коли співвласник за власний кошт та за згодою всіх співвласників здійснив поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, то він має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності. Якщо ж дані поліпшення можна відокремити, то вони є власністю того з співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.
Здійснення права спільної часткової власності відбувається за згодою співвласників, в тому числі і шляхом укладення договору про порядок володіння і користування спільним майном. При цьому, кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.
При здійсненні спільної часткової власності співвласники наділені правами та обов'язками щодо спільного майна, аналогічно як при праві особистої власності, однак у відповідній частині. Так, співвласники отримують право на плоди, продукцію та доходи від використання майна відповідно до їх часток. І в той же самий час, співвласники відповідно до своєї частки зобов'язані здійснювати витрати на утримання спільного майна.
Окремо слід звернути увагу і на розпорядження спільним майном шляхом відчуження чи виділення. Так, співвласник має право самостійно відчужити своєю часткою у праві спільної часткової власності. Однак, при продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів. Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає. Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом 1 місяця, а щодо рухомого майна - протягом 10 днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі. У випадку, коли бажання придбати частку у праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця.
Співвласник має також право на виділ йому частки із майна, що є у спільній частковій власності. При цьому, виділення може провадитись як в натурі, так і за його згодою шляхом грошової компенсації.
Від виділення слід відмежовувати поділ спільного майна, тобто проведений за згодою усіх співвласників розподіл спільного майна в натурі між всіма співвласниками. При поділі, на відміну від виділення відносини спільної власності припиняються.
Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:
1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;
2) річ є неподільною;
3) спільне володіння і користування майном є неможливим;
4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.
Право спільної сумісної власності є правом двох, або більше осіб разом за спільною згодою володіти, користуватись та розпоряджатись єдиним майном, що належить їм на праві власності, частки якого попередньо не визначені. Право спільної сумісної власності виникає лише у випадках, коли це прямо передбачено в законі.
На сьогодні законодавець виділяє дві підстави виникнення права спільної сумісної власності:
1) набуття майна подружжям за час шлюбу;
2) набуття майна в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї.
Особливості правового режиму майна подружжям за час шлюбу додатково регулюється ст.ст.60-74 СК України. Особливості правового режиму майна набутого в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї регулюється ЗУ “Про особисте селянське господарство”.
Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.
Виділ майна, що знаходиться у спільній сумісній власності здійснюється за бажанням співвласника. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. При цьому, виділення може провадитись як в натурі, так і, за його згодою, шляхом грошової компенсації.
Поділ майна, що є у спільній сумісній власності здійснюється за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Окрім цього, за рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. Так, наприклад, суд може відійти від рівності часток при поділі майна подружжя та визнати за одним із подружжя право на більшу частку в спільному майні з врахуванням інтересів неповнолітніх осіб, що залишаються на його утриманні (ст.70 СК України). У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.