Лекція 14. Захист цивільних прав План

  1. Цивільно-правовий захист.
  2. Юрисдикційні та неюрисдикційні способи захисту суб’єктивного права.
  3. Відшкодування збитків.

 

Література:

1. Харитонов Є.О., Старцев O.B. Цивільне право України : Підручник. — Вид. 2, перероб. і доп. — К. : Істина, 2007. — 816 с.

2. Ромовська З. Українське цивільне право: Загальна частина. Академіч­ний курс. Підручник,- К.: Атіка, 2005.- 560 с.

3. Заіка Ю.О. Українське цивільне право. Навч. посіб. — К. Істина, 2005. — 312 с.

4. Панченко М.І. Цивільне право України: Навч. посіб. — К.: Знання, 2005. — 583 с.

5. Цивільне право: навчальний посібник / За заг. ред. Р.О. Стефанчука. – К.: Наукова думка, 2004.

Суб’єктивне право лише тоді може визнаватись мірою можливої поведінки уповноваженої особи, коли воно забезпечено (гарантовано) від неправомірного впливу зовнішніх чинників. Така гарантія, найбільш ефективно втілюється у можливості вимагати захисту цивільного прав та інтересу. Під поняттям цивільно-правового захисту слід розуміти передбачену законом вид і міру можливого або обов’язкового впливу на суспільні відносини, які зазнали протиправного впливу, з метою поновлення порушеного, невизнаного чи оспореного права.

Визначення цієї поведінки через право (можливість) чи через обов’язок залежить від суб’єкта здійснення діяльності стосовно захисту, а також волевиявлення учасника цивільного правовідношення, право якого зазнало несприятливого впливу. Для уповноваженої особи застосування захисту становить право, яке включає як право самостійно здійснити поновлення порушеного права у межах і у порядку, визначеному законом (самозахист), так і звернутися до уповноваженого державного, самоврядного чи громадського органу чи особи за захистом свого права чи інтересу. Для останніх же здійснення такого захисту, якщо воно складає їх повноваження, є обов’язком.

Захисту підлягає суб’єктивне цивільне право та інтерес, який охороняється законом. Ст.15 ЦК України вказує на три форми посягань на суб’єктивне право, в яких може бути застосовано певні дії щодо його захисту. Ними визнаються: порушення, оспорення чи невизнання, однак це не виключає можливість застосування різноманітних способів захисту до інших форм посягань на права та інтереси учасників цивільних правовідносин.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб’єктивного права, при якому воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб’єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов’язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Невизнання – це дії учасника цивільного правовідношення, який несе юридичний обов’язок перед уповноваженою особою, які спрямовані на заперечення в цілому або у певній частині суб’єктивного права іншого учасника цивільного правовідношення, внаслідок якого уповноважена особа позбавлена можливості реалізувати своє право. Такий несприятливий наслідок може мати як при абсолютному, так і при відносному цивільному правовідношенні.

Оспорювання – це такий стан цивільного правовідношення, при якому між учасниками існує спір з приводу наявності чи відсутності суб’єктивного права у сторін, а також приналежності такого права певній особі. Оспорене право ще не порушене, але виникає невизначеність у праві, зумовлена поведінкою другої сторони стосовно уповноваженого.

Інтерес, який охороняється законом, - це незаборонене законом і таке, що не суперечить загальним засадам цивільно-правового регулювання, прагнення особи щодо ефективної реалізації своїх повноважень, які не визначені як суб’єктивні права. Відмінність між інтересом, що охороняється законом та суб’єктивним цивільним правом полягає також і в тому, що суб'єктивне цивільне право є не просто можливістю діяти певним чином, а саме такою можливістю, що має забезпечення кореспондуючим обов'язком забезпечити її здійснення. В свою чергу, охоронюваний законом інтерес такого забезпечення немає. Прикладом інтересу, що охороняється законом може виступити інтерес кредитора боржника – фізичної особи, яка тривалий час відсутня у місці її проживання і відсутні відомості про її місце знаходження, щодо встановлення режиму безвісної відсутності такої особи. Цей інтерес полягає у тому, що у подальшому був призначений опікун над майном безвісно відсутньої особи, який і здійснить майнове виконання із майна особи, яка у судовому порядку визнана безвісно відсутньою.

Відповідно до ст.55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, у тому числі здійснюючи поновлення порушеного чи оспореного права самостійно. Види захисту можна розглядати як у залежності від способів та форм, так, і за суб’єктами здійснення такої діяльності. В залежності від суб’єктів здійснення дій щодо захисту права чи інтересу, який охороняється законом, останній поділяється на юрисдикційний та неюрисдикційний. Наведена класифікація полягає у визначенні уповноваженого на здійснення захисту суб’єкта.

Юрисдикційний захист здійснюється рядом уповноважених на це державних і громадських органів та осіб, які в силу закону чи домовленості можуть вжити заходів щодо поновлення порушеного, оспореного чи невизнаного права. Так, відповідно до ст.55 Конституції України, ст.15 ЦК України кожен має право на судовий захист. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до Президента України, органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування (ст.17 ЦК України). Здійснити захист цивільних прав можуть і органи нотаріату. Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом (ст.18 ЦК України).

Суб’єктом захисту можуть виступати й органи прокуратури, наприклад, у формі подання позову до суду у справах про обмеження фізичної особи у дієздатності. Належне місце у системі гарантій захисту прав фізичних та юридичних осіб займає й Уповноважений ВР України з прав людини (ст.55 Конституції України та Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”). Однак діяльність названих осіб носить характер сприяючий у поновленні порушеного, невизнаного чи оспореного права.

Після використання всіх національних засобів правового захисту учасник цивільних відносин може звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, наприклад, до Європейського Суду з прав людини.

Органом захисту можуть бути і третейські суди та інші форми примирювальних процедур (ст.1 Положення про третейський суд, ст.12 ГПК України, Закон України “Про міжнародний комерційний арбітраж”).

Неюрисдикційними способами захисту суб’єктивного права та інтересу, який охороняється законом, слід визнавати ті способи, які полягається у діях суб’єкта, права та інтереси якого зазнали посягання. Основним неюрисдикційним способом цивільного права є самозахист. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою або встановлюватися договором або актами цивільного законодавства (ст.19 ЦК України). Основною характерною ознакою самозахисту є те, що суб’єкт цивільного права захищає себе власними діями, без звернення до суду або іншого органу, який здійснює захист цивільного права. Одним із проявів самозахисту слід визнати притримання майна кредитором (ст.ст. 594-597, 856, 874, 916, 1019 ЦК Українита ін.).

У порядку здійснення захисту можуть виникати питання про застосування так званих оперативних санкцій (заходів оперативного захисту). Так, покупець за договором купівлі-продажу має право відмовитися від договору купівлі-продажу, у разі відмови продавця передати проданий товар (ст.665 ЦК України). Аналогічні положення знаходимо у ст.ст. 666, 672, 690 та ін. ЦК України.

Важливу роль для захисту цивільних прав відіграє спосіб їх захисту, тобто передбачені законом дії, що безпосередньо спрямовані на захист суб’єктивних цивільних прав. Способи захисту в своїй сукупності поділяються на загальні та спеціальні. Загальні способи захисту суб’єктивного цивільного прав визначені ст.16 ЦК України та поширюють свою дію, як правило, на усю сукупність цивільних прав. До загальних способів захисту цивільних прав відносять:

Визнання праваспосіб захисту, який застосовується у випадку спору між суб’єктами цивільного права з приводу наявності чи відсутності правовідносин між сторонами правовідносин, і відповідно наявності чи відсутності цивільного права та цивільного обов’язку. Слід визнати, що такий спосіб захисту може стосуватися не тільки наявності спору, але й невизначеності правого стану особи (наприклад, у справах окремого провадження про обмеження фізичної особи у дієздатності чи визнання недієздатною; про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи про оголошення її померлою та інші.

Визнання правочину недійснимспосіб захисту, який застосовується у випадку укладення оспорюваного правочину. У випадку ж наявності факту укладення нікчемного правочину, способами захисту можуть виступати, наприклад, застосування наслідків його недійсності або ж визнання його дійсним у випадках, передбаченим цивільним законом.

Припинення дії, яка порушує право - спосіб захисту, який полягає у припиненні триваючого цивільного правопорушення, що продовжує існувати і впливати на суб’єктивні права та законні інтереси особи. В окремих випадках такий спосіб застосовується як запобіжний захід (спосіб забезпечення позову). Прикладом може виступати зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності (ст.432 ЦК України).

Відновлення становища, яке існувало до порушення має місце у випадку, коли визнання факту порушення суб’єктивного права та притягнення винного до відповідальності недостатньо, а необхідно поновити порушене право у повному обсязі (застосувати реституцію).

Примусове виконання обов'язку в натурі– спосіб захисту цивільного права, який випливає із загального принципу повного та належного виконання зобов’язання. Цей спосіб полягає у зобов’язанні вчинити дію або утриматися від дії, незалежно від застосування до неї інших заходів впливу (відшкодування збитків чи моральної (немайнової шкоди), накладення штрафу, пені та ін.).

Зміна правовідношенняце спосіб захисту, який полягає у трансформації одним правовідносин в інші, переростання одного обов’язку в інший, покладенні на боржника нового обов’язку. Припинення правовідношеннязастосовується, як правило, у випадку невиконання чи неналежного виконання боржником своїх обов’язків або неправомірне використання кредитором (носієм) свого суб’єктивного права.

Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, як правило, має місце у випадку наявності складу цивільного правопорушення, який включає в себе протиправну поведінку заподіювача, наявність негативних наслідків (шкоди), причинний зв’язок між протиправною поведінкою та наслідками та вина заподіювача.

Відшкодування моральної (немайнової) шкоди застосовується у випадках заподіяння останньої, під якою розуміють фізичні та моральні страждання, яких зазнав потерпілий у разі порушення, невизнання чи оспорення його суб’єктивного права.

Визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осібполягає у позбавленні у судовому порядку або в іншому порядку, визначеному законом, юридичної сили винесеного рішення, вчиненої дії або зобов’язання вказаних суб’єктів владних правовідносин вчинити певну дію для захисту порушеного чи оспореного права чи законного інтересу.

Спеціальні способи захисту цивільних прав передбачені правовими нормами, які регулюють конкретні правовідносини. Так, наприклад, для захисту права власності чи іншого речового права може використовуватися позов про визнання права власності, негаторних чи віндикаційний позови.

Нездійснення уповноваженою особою дій, спрямованих на захист суб’єктивного права, за загальним правилом, не тягне за собою його скасування, за винятками, передбаченими законом. Тобто у разі прямої вказівки закону, суб’єкт права у випадку незастосування способів захисту може його втратити, наприклад, замовник за договором підряду у разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно зобов’язаний заявити про них підрядникові, в іншому випадку, замовник втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі (ст.853 ЦК України).

 


Лекція 15. Цивільно-правова відповідальність
План

  1. Цивільно-правова відповідальність
  2. Класифікація цивільно-правової відповідальності.
  3. Підстави цивільно-правової відповідальності
  4. Відшкодування шкоди.

 

Література:

1. Харитонов Є.О., Старцев O.B. Цивільне право України : Підручник. — Вид. 2, перероб. і доп. — К. : Істина, 2007. — 816 с.

2. Ромовська З. Українське цивільне право: Загальна частина. Академіч­ний курс. Підручник,- К.: Атіка, 2005.- 560 с.

3. Заіка Ю.О. Українське цивільне право. Навч. посіб. — К. Істина, 2005. — 312 с.

4. Панченко М.І. Цивільне право України: Навч. посіб. — К.: Знання, 2005. — 583 с.

5. Цивільне право: навчальний посібник / За заг. ред. Р.О. Стефанчука. – К.: Наукова думка, 2004.

Цивільно-правова відповідальність є самостійним видом юридичної відповідальності, який полягає у застосуванні державного примусу до правопорушника шляхом позбавлення особи певних благ чи покладення обов’язків майнового характеру. До правопорушника застосовуються санкції майнового характеру, які спрямовані на відновлення порушених прав та полягають у відшкодуванні збитків, стягненні неустойки чи пені.

Особливості цивільно-правової відповідальності:

1) майновий характер;

2) стягується на користь потерпілої сторони;

3) компенсаційна природа, тобто спрямованість на відновлення майнової сфери потерпілого.

Цивільно-правова відповідальність виконує такі функції:

1) компенсаційна функція, сутність якої полягає у відновленні стану, який існував до порушення суб’єктивного права, а у випадку неможливості такого – грошового чи іншого відшкодування заподіяної шкоди.

2) виховна функція, яка спрямована на попередження таких цивільно-правових порушень у майбутньому, як зі сторони правопорушника, так і інших учасників цивільних правовідносин.

3) стимулююча функція– розкриває позитивний аспект відповідальності і полягає в тому, що встановлення у законодавстві цивільно-правової відповідальності стимулює інших учасників до належної поведінки.

Цивільно-правова відповідальність може бути класифікована за різними критеріями.

1) Залежно від підстави виникнення цивільно-правова відповідальність буває договірна та недоговірна. Договірна відповідальність настає у випадку порушення договору однією із сторін. Позадоговірна відповідальність має місце у випадку заподіяння шкоду чужому майну чи здоров’ю, а також в інших випадках заподіяння шкоди, коли між заподіювачем шкоди і потерпілою стороною не існувало договірних правовідносин.

2) Залежно від кількості осіб, які беруть участь у виконанні зобов’язання застосовують часткову (дольову), солідарну чи субсидіарну (додаткову) відповідальність. Часткова (дольова) відповідальність характеризується тим, що кожен із учасників зобов’язання несе відповідальність у межах своєї частки.

Солідарна відповідальність полягає у тому, що вона настає лише у випадках, прямо вказаних в законі чи договорі, і при цьому кредитору надається право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом чи одного із боржників. Якщо обов’язок не буде виконаний в повному обсязі одним із боржників, кредитор вправі вимагати неодержане від інших солідарних боржників. Солідарні боржники залишаються зобов’язаними до того моменту, коли їх обов’язок не буде виконаний повністю. Виконання обов’язку в повному обсязі одним із боржників припиняє обов’язок решти солідарних боржників перед кредитором. Боржнику, який виконав солідарний обов’язок має право пред’явити регресну вимогу до решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, крім частки, яка припадає на нього. Якщо один із солідарних боржників не сплатив частку, яка належить солідарному боржникові, несплачене припадає на кожного з решти солідарних боржників у рівній частці.

Субсидіарна (додаткова) відповідальність має місце тоді, коли, вона прямо передбачена у законі чи договорі та не може перевищувати об’єму повної відповідальності. Так, у разі неможливості відшкодування шкоди, заподіяної неповнолітніми віком від 14 до 18 років у зв’язку із відсутністю власного майна, відповідальність несуть його батьки, усиновителі або піклувальники. До пред’явлення вимоги особі, яка несе субсидіарну відповідальність, кредитор повинен пред’явити вимогу до основного боржника. Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього у розумний строк відповідь на пред’явлену вимогу, кредитор може пред’явити вимогу у повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність. Особа, яка понесла субсидіарну відповідальність має право у випадках, передбачених законом пред’являти регресної вимоги до особи в інтересах якої вона понесла відповідальність.

3) Залежно від об’єму відповідальності виділяють повну, обмежену та підвищену (кратну) відповідальність. За загальним правилом цивільно-правова відповідальність наступає в повному обсязі, а це означає, що розмір відшкодованої шкоди не повинен перевищувати суму заподіяних збитків, тобто відшкодування не повинно призводити до збагачення потерпілого. Однак, в силу закону або договору, може виникати обмежена цивільно-правова відповідальність. Так, наприклад, у договорах перевезення відповідальність перевізника за втрату, нестачу, псування чи пошкодження вантажу, багажу, пошти встановлюється у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини (ст.924 ЦК України). Проявом обмеженої цивільно-правової відповідальності може бути встановлення у договорі правил про залікову, виключну або альтернативну неустойку (ст.624 ЦК України). У певних випадках, законом може бути передбачене застосування підвищеної цивільно-правової відповідальності, яка полягає у застосуванні до правопорушника додаткових санкцій у порядку та розмірах, визначених законом. Так, наприклад, у випадку визнання недійсним правочину, який вчинений під впливом насильства, винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичній або психічний тиск до другої сторони, зобов’язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі (ст.231 ЦК України).

Юридичною підставою цивільно-правової відповідальності є закон, а фактичною – вчинення цивільного правопорушення. Тому особа підлягає цивільно-правовій відповідальності за наявності сукупності умов, які утворюють склад цивільного правопорушення.

Підставами цивільно-правової відповідальності є:

­ протиправність поведінки (дія чи бездіяльність);

­ наявність майнової та (або) моральної шкоди;

­ причинний зв’язок між протиправною поведінкою і заподіяною шкодою;

­ вина особи, яка заподіяла шкоду.

Цивільно-правова відповідальність настає за умови, що дія чи бездіяльність, якими заподіяно шкоду є протиправними чи заборонені законом. Протиправною поведінкою визнається така поведінка, яка порушує приписи правової норми незалежно від того, знав чи не знав правопорушник про неправомірність своєї поведінки. Вона може виражатися як протиправна дія або бездіяльність особи, а також протиправне рішення. Протиправною визнається поведінка особи, яка порушує приписи правових норм та порушує суб’єктивне право особи. Тому законодавець у цивільному праві зазначає, що заподіяння шкоди є протиправним, якщо законом не передбачено інше. Переважно протиправна поведінка відображається у активних діях, якими заподіяно шкоду. Бездіяльність визнається протиправною, якщо особа повинна була вчинити певну дію, але не вчинила її. Протиправним рішенням визнається рішення органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, яке приймається посадовою та службовою особою цього органу та суперечить вимогам чинного законодавства або порушує права осіб.

У випадках, передбачених законом, може виникати обов’язок відшкодувати шкоду, заподіяну правомірною поведінкою. Прикладом, цього може слугувати заподіяння шкоди у стані крайньої необхідності, під якою визнаються дії особи, спрямовані на усунення небезпеки, що загрожує самому заподіювачу шкоди чи іншим особам, за умови, що вона за даних обставин не могла б бути усунута іншими засобами. Вказані дії є правомірними за умови, що відвернута шкода є меншою від тієї, що могла бути заподіяної.

Особливістю цивільно-правової відповідальності є те, що в окремих випадках допускається відповідальність за дії інших осіб. Так, у випадку, якщо шкоди, завдано особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними у зв’язку з психічним розладом або недоумством, суд може постановити рішення про відшкодування цієї шкоди її чоловіком (дружиною), батьками, повнолітні дітьми, якщо вони проживали разом з цією особою, знали про її психічний розлад або недоумство, але не вжили заходів щодо запобігання шкоди (ст.1186 ЦК України).

Другою обов’язковою підставою настання цивільно-правової відповідальності є наявність наслідків у формі заподіяння шкоди, посягання на права та інтереси, які охороняються законом. В залежності від того, якому об’єкту права заподіяно шкоду, її слід розрізняти як таку, що заподіяна майна, а також заподіяну особі.

У цивільному праві використовуються поняття “шкода” та “збитки”, зміст котрих тривалий час перебував предметом спорів науковців та практиків.

Шкода – це будь-яке знецінення блага, що охороняється правом, тому вона поділяється на майнову і немайнову. Поряд із поняттям “шкода” законодавець використовує поняття “збитки”. Відповідно до ст.22 ЦК України збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Отже, збитки – це грошова оцінка шкоди, яка має місце у разі неможливості відшкодування шкоди в натурі.

Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов’язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред’явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення. При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання (ст.623 ЦК України).

Законом встановлено особливості визначення обсягу збитків, у зв’язку з невиконанням чи неналежним виконанням грошового зобов’язання. Так, відповідно до ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Наслідком порушення цивільно-правових норм може бути також і моральна шкода, яка полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (ст.23 ЦК України). Зазначена шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.

До обов’язкових умов цивільно-правової відповідальності відноситься причинно-наслідковий зв’язок між протиправною поведінкою та заподіяною шкодою. Причинно-наслідковий зв’язок є простим (коли між протиправною поведінкою та завданою шкодою немає інших юридично значимих обставин) та складним (коли між завданою шкодою та протиправною поведінкою існують і інші обставини, які впливали на її заподіяння). При цьому, протиправна поведінка особи лише тоді є причиною збитків, коли вона безпосередньо пов’язана із збитками.

Вина як умова цивільно-правової відповідальності визначається як психічне відношення особи-правопорушника до своєї протиправної поведінки та її наслідків. Питання про вину як психічне ставлення особи до своєї поведінки та її наслідків визначається тільки після з’ясування причинного зв’язку та протиправності дій (бездіяль­ності).

У цивільному законодавстві встановлено презумпцію вини боржника, тобто він вважається винним до тих пір, поки не доведе протилежного. Особа є невинуватою, якщо доведе, що вжила усіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання (ст.624 ЦК України).

Розрізняють дві форми вини: умисел та необережність. При чому, для виникнення цивільно-правової відповідальності форма вини значення не має, однак у випадках, встановлених законом, може впливати на розмір відшкодування.

У випадках, встановлених законом, допускається притягнення особи до цивільно-правової відповідальності незалежно від наявності вини правопорушника (наприклад, відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки (ст.1187 ЦК України), відповідальність професійного зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі, яка прийнята на зберігання (ст.950 ЦК України) та ін.).

Законодавством встановлюються специфіку з’ясування вини в окремих випадках. Так, наприклад, у випадку покладання обов’язку на батьків щодо відшкодування шкоди, завданої малолітньою особою відповідно до ст.1178 ЦК України береться до уваги їх вина у несумлінному здійсненні або ухиленні ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою.

Розмір відшкодування встановлюється законом або домовленістю сторін, а у випадку наявності спору між сторонами – судом, господарським чи третейським судом. Розмір відшкодування майнової шкоди визначається, як правило, у грошовому виразі, однак відповідно до ст.22 ЦК України за вимогою особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо). Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (ст.23 ЦК України). Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Фактором, який впливає на розмір відшкодування є також вина кредитора. Так, у цьому випадку суд відповідно зменшує розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника. В окремих випадках, правопорушник взагалі звільняється від цивільно-правової відповідальності, наприклад, при відшкодуванні шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки. Суд також має право зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника, якщо кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов’язання, або не вжив заходів щодо їх зменшення (ст.616 ЦК України).

Цивільне законодавство передбачає також випадки, за настання яких особа звільняється від відповідальності, до яких відносить випадок або непереборну силу. Окрім цих підстав, які притаманні для усіх видів цивільно-правової відповідальності, особа, у випадках, визначених законом може звільнятися від відповідальності в силу інших обставин, як-от: вина кредитора, самозахист цивільних справ чи інші обставини, визначені законом як підстави звільнення від відповідальності. Однак, як правило, вони застосовуються при недоговірній цивільно-правової відповідальності.