Історія Болгарії в Новий час.

Національне відродження в Болгарії розпочалося у кінці ХVІІІ століття. Значне економічне піднесення цих земель, внутрішня анархія та розвал турецької імперії допомагав їй у цьому. Болгарські патріоти проводили широку просвітницьку роботу для підняття національної самосвідомості серед мас. Великі надії вони покладали на допомогу Росії, яка була зацікавлена в ослабленні Османської імперії.

В 1790 році під час війни Росії і Австрії з Туреччиною болгарські загони надавали значну допомогу російським військам, пізніше, рятуючись від помсти турок, біля 300 тисяч болгар переселилося в Валахію та південь Росії, чим започаткували в цих краях болгарську діаспору, яка активно допомагала справі болгарського національного відродження.

Під час російсько-турецьких воєн 1806-1812 рр. та 1828-1829 рр., коли значна частина болгарських земель була окупована російськими військами, надія на національну та політичну незалежність посилилася. Болгари приймали участь у всіх російсько-турецьких війнах, вели активну революційну боротьбу. Кримську війну з Туреччиною російський цар Микола І починав прикриваючись благородною допомогою "единородным братьям, живущим в Турции", бажанням створити незалежну Болгарію під протекторатом Росії. У роках 1877 - 1878 Росія, що прагнула розділення Турції, об'явила їй чергову війну. Згідно Сан-Стефанського мирного договору від 19 лютого 1878 року Болгарія була відділена від Туреччини і визначена в кордонах: Чорне море - сербський кордон і Орхідське озеро, Дунай - Егейське море, що становило приблизно 2/3 етнічної болгарської території. Росія хотіла створити на цій території Дунайську губернію, але Берлінська конференція європейських держав (1878 р.) не допустила це. Вона розчленила Сан-Стефанську Болгарію на такі частини: північну Болгарію (колишню Дунайську область Туреччини), яка становила собою князівство васальне Турції і змушене платити їй данину; південну Болгарію, на південь від Балканського хребта (колишня північна частина Адріанопольської турецької області), яка утворила собою автономні області Східну Румелію і Македонію, що управлялися намісником турецького султана; Добруджу, яка була віддана Румунії; Пірот, Ниш, Враню, Лесковець, Зайгар, тобто західні болгарські землі, які були віддані Сербії. Таким чином після 485 років турецького іга були закладені основи 3-ої болгарської держави. Ще під час війни в північній та південній болгарії були закладені основи російського громадського управління, на чолі якого стояв спочатку князь В. А. Черкасський, а після його смерті - князь А. М. Дондуков-Корсаков. Після війни росіяни розділили північну Болгарію на губернії, поставивши на їх чолі своїх військових губернаторів.

10 лютого 1879 року князь Дондуков-Корсаков зібрав в Тирнові Установчі збори болгарськогого народу, які прийняли нову конституцію. На новоутворений болгарський престол вступив Олександр Баттенберг, дуже незадоволений демократичною конституцією, яка значно обмежувала його сваволю. 21 жовтня 1879 року в Софії, новій столиці держави, розпочали свою роботу Народні збори, як представницький орган народу. Підтримку ідеї свого авторитарного режиму князь шукав в Росії. Незабаром князь добився своєї мети і ліквідував більшість демократичних свобод, відмінив конституцію, розпустив Народні збори, натомість він потрапив в повну залежність від Росії, її генералів та дипломатичних агентів, хоча власні його симпатії в зовнішній політиці були на сторонв Німеччини і Австрії. Ліберальна і демократична опозиція вступили в боротьбу і 7 вересня 1883 року здійснили державний переворот, який , зрештою, не торкався князя особисто, але повертав Тирновську конституцію в повному об'ємі. Серед особливо активних опонентів авторитаризму можна назвати Д. Цанкова, П. Каравелова.

Згідно перепису 1881 року в новоутвореному болгарському князівстві було близько 2 млн жителів, з них болгар - 1,345 млн, в Східній Румелії - 0,815 млн жителів, з них болгар - 0,573 млн.

Болгарський ліберал Петко Каравелов з дозволу князя вів таємні переговори з болгарськими революціонерами, які знаходилися у Східній Румелії. На той час нею управляв назначений за вимогою Росії турецьким султаном генерал-губернатор Гавриїл-паша. 6 вересня 1885 року в Філіпополі та деяких сусідніх селах спалахнули завчасно підготовані повстання. Гавриїл-паша був заарештований, утворився тимчасовий уряд, і князь Олександр урочисто проголосив об'єднання північної та південної Болгарії. Якщо Турція примирилася з втратою даної області, то Росія розцінила це як особисту образу і відкликала з болгарської армії всіх російських офіцерів та викреслила князя Олександра зі списків своєї армії; Сербія ж вбачала в цьому акті порушення політичної рівноваги на Балканах, оголосила 1 листопада 1885 року Болгарії війну, яка тривала вього два тижні і закінчилася відновленням status quo, хоча офіційно це було визнано лише 15 березня 1886 року.

Отже, таким чином була здійснена політична мрія болгарського народу про незалежність, хоча і не в повному об'ємі - Добруджа залишалася під владою Румунії, Македонія - Турції, деякі західні області - Сербії.

В жовтні 1908 р. була проголошена незалежність Болгарії.

У 1900-1910 pp. Болгарія переживала економічне піднесення. Вартість випущеної продукції зросла втричі. Кількість великих підприємств збільшилася з 283 до 537.