Причини розпаду СРСР

- Унітарний характер СРСР (фор­мально Радянський Союз був федерацією, але фактично - унітарною державою). Монополія на владу належала центру, що обмежувало права республік.

- Недоліки і помилки в національній політиці керівництва СРСР:

курс на формування нової спіль­ності-радянського народу, що на практиці виявлялося в тотальній русифікації, в об­меженні розвитку національних, культур;

невирішеність багатьох націо­нальних проблем (проблема кордонів, про­блема депортованих народів та ін.).

- Суперечливі непослідовні економічні реформи спричинили розбалансованість народного господарства, поглиблення еко­номічної кризи.

- Процеси демократизації і гласності сприяли зростанню національної свідомос­ті й активізації національно-визвольних рухів.

- Ослаблення в процесі перебудови центральної влади, КПРС, які забезпечували єдність СРСР.

Остаточно центральна влада втратила авторитет після заколоту 19-21 серпня.

Після провалу перевороту республіки проголосили свою незалежність.

Співдружність незалежних держав

8 грудня 1991 р. у Мінськупрезидент України Л.Кравчук, президент Росії Б. Єльцин, голова Верховної Ради Білорусії С.Шушкевич констатували, що вихід ре­спублік із складу СРСР і утворення неза­лежних держав стало реальним фактом і що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існу­вання.Вони підписали угоду про створен­ня Співдружності Незалежних Держав (СНД),до якої можуть приєднатися респуб­ліки колишнього СРСР та інші країни.

До складу СНД увійшло 11 республік, причому Україна - на правах асоційованого члена (вона не визнала всіх пунктів угоди). За час існування СНД значних економіч­них і політичних результатів у його діяль­ності не досягнуто.

* За деякими прогнозами, СНД розвива­тиметься не шляхом глобальних інтегра­ційних процесів, а шляхом співробітницт­ва на двосторонній основі в певних сферах.

ЛЕКЦІЯ № 10

Тема : Історичні особливості пошуку оптимальних моделей будівництва незалежної України.

Зародження історично української

соціальної системи, наявність у ній ознак міжнародного впливу, поєднання історичного і сучасного

ПЛАН:

1. Роль національної ментальності у житті суспільства.

2. Формування концепції зовнішньополітичного курсу.

3. Альтернативні варіанти геополітичної орієнтації України.

4. Західний напрям зовнішньої політики. Україна та СНД. Відносини України з державами СНД.

1. Роль національної ментальності у житті суспільства

Під ментальністю (менталітетом) розуміють стійкі структури глибинного рівня колективної та індивідуальної свідомості й підсвідомості, що визначають устремління, нахили, орієнтири людей, у яких виявляються національний характер, загальновизнані цінності, суспільна психологія. Ментальність означає спільне, що лежить в основі свідомого і підсвідомого, логічного та емоційного, тобто вона є глибинним джерелом мислення, іде­ології та віри, почуттів та емоцій.

Як правило, ментальність формують такі чинники: геогра­фічне середовище, політичні інститути і соціальні структури сус­пільства, культура, традиції. Характерно, що ментальність — яс не винятково пасивний об'єкт, своєрідний наслідок сумарної лі названих чинників. Вона сама є активним фактором суспільного розвитку, надзвичайно важливим і дієвим, але малопомітним, оскільки імпульси, які вона посилає народу чи окремій людині йдуть з глибин історії, з глибин підсвідомого. Зберігаючи в законодавчій формі на рівні підсвідомості історичний досвід народу, ментальність ніби знаходиться у будці суфлера. Тобто її присутність на політичній сцені відчувається у поведінці та репліках головних героїв, проте сама вона перебуває у затінку.

Характерні риси та особливості української ментальності зу­мовлені низкою чинників:

1. Геополітичне становище: між Заходом і Сходом. Саме воно зумовило маргінальність, двоїстість української ментальності, їй притаманне поєднання індивідуалізму, характерного для західної орієнтації, і східної чуттєвості та емоційності.

2. Домінуючий вплив двох головних історичних пластів традиційно-побутової культури: землеробського та козацького. Найглибинніші пласти української ментальності закладені, безперечно, землеробством, яке з найдавніших часів було заняттям українців як яскраво вираженого автохтонного етносу. Саме воно визна­чило особливості їхнього світобачення, культурні орієнтири та соціальну організацію. Фахівці стверджують, що весь уклад жит­тєдіяльності українців (праця, традиції, культура, мова і менталь­ність) ідеально адаптовані до однієї території (ландшафту), де­терміновані природними циклами і сільськогосподарським ка­лендарем. Закодована на рівні підсвідомості, закріплена в тради­ціях та мові, ця інформація крізь століття дає свої імпульси, зу­мовлюючи такі характерні риси українського національного ха­рактеру, як тонке відчуття гармонії, зважений підхід до вирішен­ня складних справ, працьовитість, миролюбність, ліричне сприй­няття життя, м'який гумор, відчуття господаря та певний індиві­дуалізм (усвідомлення самоцінності власної особистості), розви­нуте почуття справедливості, що спонукає до нескінченних по­шуків правди.

Землеробська культура, залишки матріархату у родинних сто­сунках зумовили активну, пріоритетну роль жінки. Внаслідок цього соціальні та психічні норми, ідеали, система моральних ціннос­тей українців формувалися в координатах землеробської культу­ри під домінуючим впливом жінки, на противагу Західній Євро­пі, де переважав патріархальний тип родин. Активність, яскраво виражені волелюбність і демократизм, пріоритет чоловіка поча­ли фіксуватись і закріплюватися в українській ментальності з по­явою на історичній сцені оригінального етносоціального утво­рення — козацтва.

Отже, для української ментальності характерна двоїстість, яка, з одного боку, базується на поєднанні в ній західних і східних начал, з іншого — на протиставленні двох головних історичних пластів традиційно-побутової культури: землеробського і козаць­кого. Ця двоїстість виявляється у великій амплітуді чуттєвого жит­тя українців: від любові — до ненависті, від ейфорії — до розпа­чу, а також у певній непослідовності дій.

3. Багатовікова відсутність власної держави.. Це суттєво де­формувало український національний характер, зумовило гіперболізацію зовнішніх чинників, покладання на них провини за численні свої біди. Тривала відсутність в українського народу власної держави відбилася в національній ментальності як траге­дія людини, яка є фактичним хазяїном землі (в розумінні нави­чок практичного господарювання, органічного злиття з приро­дою та ін.), але через дію зовнішніх сил не може бути вільним господарем. Саме з цього коріння проростають примирення до негативних явищ, терплячість, відсутність здорових амбіцій, дистанціювання від особистої відповідальності.

4. Тривала роз'єднаність українських земель.Перебування укра­їнських земель у складі Російської, Австро-Угорської імперій. Поль­щі, Румунії, Чехословаччини та інших держав наклали відбиток на культуру, традиції, побут українців. Саме цей є основною причиною такої болючої риси сучасної ментальності, як відсутність почуття національної єдності. Наприклад, на ментальність галичан суттєво вплинула західноєвропейська культура, насамперед австро-німецька та польська. Важливим фактором їхнього життя була греко-католицька церква. На думку багатьох спеціалістів, для жителів Галичини більше характерні такі риси, як вміння господарювати, повага до власності. Крім того, ментальності галичан також притаманні певний консерватизм, скерований на увіковічнення у незмінному вигляді основних національно-етнічних цінностей, а також активні прояви патріотизму.

Що ж стосується населення Центральної, Східної та Південної України, то для них, через певні історичні обставини, головною метою було, як правило, не національне, а соціальне визволення. Провідними рисами ментальності в цьому такі: колективізм, анархізм, віра в доброго і мудрого який наведе порядок; порівняно слабшими — прояви національних патріотичних почуттів, звичка до копіткої праці.

Отже, слушна думка про те, що нині є всі підстави говорити не тільки про особливості української ментальності в цілому, а й про її своєрідність в різних регіонах України.

5. Цілеспрямоване знищення і денаціоналізація української еліти, конформізм частини її звужували коло генераторів філософських ідей, творців самобутньої української культури, політичних лідерів та провідників народу. Це, з одного боку, підсилювало консервативність української ментальності як захисту вже набутих національних цінностей від чужих впливів, з іншого — поглиблювало недовіру до власної еліти, продатися знову.

6. Нашарування "радянської" ментальності.Тривале перебування українського народу в жорстких рамках тоталітарного суспільства лишило свій слід на національному генетичному коді. Родимі плями тоталітаризму наявні у психології кожної люди­ни, яка вихована за радянської доби. Вчені Національного інсти­туту стратегічних досліджень виділяють такі основні риси "ра­дянської" ментальності: пасивність особи — відсутність волі до поліпшення життя власними силами, що доповнюється фор­мальною активністю, про людське око, напоказ, головне — ство­рити враження, що людина працює, а не працювати на певний результат; комплекс меншовартості — відчуття власної нездатності через некомпетентність та непрофесіоналізм, зворотним боком чого є невмотивована амбіційність та хамство; патерналізм — перекладання на владу вирішення власних проблем; безпорадність — надія на вирішення проблем ззовні, на гуманітарну допомогу.

В сучасних умовах ментальність продовжує відігравати свою не дуже помітну на перший погляд, але важливу роль. Завдячую­чи особливостям української ментальності (певному консерва­тизму, уповільненості, зваженості), незважаючи на кризовий стан, в державі не відбувається соціального вибуху. Водночас саме ці особливості національного характеру українців є серйозною пе­решкодою на шляху реформ, оскільки вони не дають змоги нада­ти розвиткові країни бажаної динаміки, здійснити прорив на якіс­но новий рівень суспільного життя.

Реформування суспільства — це завжди складний процес, але внаслідок неодноразового його повторення у різних країнах сві­товий досвід вивів своєрідну формулу успіху модернізації: "Син­тез чужих досягнень і власних традицій". На перший погляд, во­на надзвичайно проста, проте саме з неї випливають важливі пра­вила, що забезпечують складну гармонію, органічний резонанс "свого і чужого":

1. Новітні ідеї має відносно легко і безболісно усвідомлювати широкий загал.

2. Новації повинні органічно продовжувати і розвивати віка­ми усталені національні традиції.

3. Черговість і темпи впровадження новацій у власну систему визначаються мірою їхньої вплетеності в мережу віками вироб­лених і закорінених у національній свідомості цінностей.

Отже, ретельне врахування характерних рис та особливос­тей національної ментальності — необхідна умова при розробці як стратегічного плану, так і тактичної лінії реформування сус­пільства. В разі невиконання цієї вимоги надзвичайно реаль­ною стає загроза відчуження народу від процесу соціальних пе­ретворень.

2. Формування концепції зовнішньополітичного курсу.

Основні засади зовнішньої політики Української держави були закладені ще Декларацією про державний суверенітет України (липень 1990 р.), у якій визначено демократичний і миролюбний зовнішньополітичний курс. Декларовані принципи набули більш реального змісту після проголошення незалежності та розпаду СРСР. Починається якісно новий етап зовнішньополітичної ді­яльності України. Перед нею на міжнародній арені відкриваєть­ся потенційна можливість перетворитись із об'єкта геополітики на реального повноцінного суб'єкта, що самостійно вирішує влас­ну долю.

Відправним моментом у процесі переходу зовнішньополі­тичної діяльності республіки на засади самостійності та рівно­правності у міжнародних відносинах стало визнання України державами світового співтовариства. Для обґрунтування влас­ної чіткої лінії України на міжнародній арені 2 липня 1993 року Верховна Рада республіки схвалила "Основні напрями зовніш­ньої політики України". Цей документ визначив базовінаціо­нальні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, міс­тив засади, на яких реалізовувалася зовнішньополітична діяль­ність нашої держави.

Зовнішня політика України спрямовувалася на утвердженні і розвиток України як незалежної демократичної держави; забез­печення стабільності міжнародного становища України; збере­ження територіальної цілісності держави та недоторканості й кор­донів; входження національного господарства до світової еконо­мічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для під­тримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України; розповсюдження у світі іміджу України як надійного і передбачуваного партнера.

У цьому документі вказувалося, що Україна здійснює відк­риту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма заці­кавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих дер­жав чи груп держав. Республіка не висуває жодних територіаль­них претензій до своїх сусідів, як і не визнає жодних територі­альних претензій до себе. Пріоритетними сферами зовнішньопо­літичної діяльності визначено розширення участі в європейсько­му регіональному співробітництві, співробітництво в рамках СНД, активна участь у діяльності 00Н; дієва співпраця з державами Європейської співдружності та НАТО.

В основу моделі зовнішньої політики 1991—1994 рр. було пок­ладено принцип "балансу інтересів", що зумовлено геополітичним становищем України, її залежністю від партнерів по СНД, суперечливими внутрішніми політичними процесами, уповільне­ним темпом економічних реформ тощо.

Після президентських виборів 1994 р. весь розвиток зовніш­ньої політики України пішов по лінії модифікації, розстановки нових акцентів у пріоритетах. Базовими принципами модифіка­ції було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм.

Зміна базових принципів серйозно вплинула на трансформа­цію моделі зовнішньої політики України в цілому. Наша держава має свої інтереси і на Заході, і на Сході, її географічне положен­ня та структура економіки визначили для неї не роль "санітарно­го кордону" проти будь-кого, а роль мосту для взаємного про­никнення і збагачення східної і західної культур. Щоб мати змогу впливати на цей процес, Україна повинна бути представлена як у європейських структурах, так і в СНД.

Визнання особливого значення взаємовідносин України з Ро­сією у новій зовнішньополітичній моделі зовсім не означає дистанціювання від Заходу. Навпаки, саме на західному напрямі рес­публіка мусила зробити найбільший прорив у своїй зовнішній політиці, адже лише забезпечення співробітництва із західними країнами, не менш масштабного, ніж з Росією, дасть змогу утвер­дити самостійність української держави.

Зовнішня політика України стала спробою не тільки макси­мально прагматичне підійти до задоволення потреб та інтересів нашої держави, а й намаганням врахувати специфічні риси мен­талітету, традиції та зовнішньополітичні орієнтації населення рес­публіки. Протягом століть територія України була поділена між кількома державами, і тому населення Східної і Північної Укра­їни більше тяжіє до тісних контактів з Росією, а жителі Західної України — до зв'язків із країнами Центральної і Західної Євро­пи. Реалізувати і гармонійно поєднати ці відмінні орієнтації мож­на, на думку сучасного керівництва, лише в моделі "мосту", тоб­то, лише проводячи активну зовнішню політику як у східному, так і в західному напрямах.

Важливим моментом у процесі формування концепції зов­нішньополітичного курсу стало прийняття нової Конституції України, яка юридичне закріпила основні принципи зовнішньо­політичної діяльності, спрямовані на забезпечення національних інтересів і безпеки нашої держави.

Отже, протягом 1991—1998 рр. активно тривало вироблення концепції зовнішньополітичного курсу незалежної України. На першому етапі її формування (1991—1994 рр.) в його основу хоча і було покладено принцип "балансу інтересів", але перевага на­давалася швидкій інтеграції в європейські структури. З 1994 р. у зовнішньополітичному курсі відбулися значні зміни, розставлені нові акценти у пріоритетах. Базовими принципами модифікації було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм. В основу зовнішньополітичної моделі України покладено концепцію "мосту між Заходом і Сходом".

3. Альтернативні варіанти геополітичної орієнтації України.

Поступове усвідомлення національних інтересів, пошуки власної концепції безпеки в умовах боротьби різних політичних сил зумовили багатовекторність української зовнішньої по­літики у перші роки незалежності. Фахівці називають п’ять імовірних зовнішньополітичних сценаріїв, що могли бути покладені в основу політичного курсу нашої держави у першій половині 90-х років:

1. Неприєднання до будь-яких воєнних блоків і політичні союзів, побудова зовнішньої політики на основі багатьох угод різними країнами.

2. Швидка інтеграція із західними країнами з надією на інвес­тиції, нові технології, прилучення до західного способу життя.

3. Утворення блоку з країнами Балтії та деякими державами Центральної Європи (Балто-Чорноморський союз, або Міжмор'я).

4. Блокування з країнами Причорноморського басейну.

5. Союз із Росією та іншими країнами СНД. Політиками і науковцями на різних етапах державотворен­ня робилися спроби зондування ґрунту у всіх п'ятьох напрямах. Характерною рисою зовнішньої політики України у перші роки незалежності було формування її значною мірою під впливом організацій націонал-демократичного спрямування. Саме тому у цей період було прийнято за орієнтир першу модель, її мета — звільнення, а потім дистанціювання від воєнно-політичного впливу Москви. Основи української концепції нейтралітету бу­ли закладені ще у "Декларації про державний суверенітет Укра­їни" від 16 липня 1990 р., у якій зазначалося: "Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому пос­тійно нейтральною державою, яка не бере участі у воєнних бло­ках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї". 24 жовтня 1991 р. Верховною Радою України було прийнято рішення ліквідувати ядерну зброю, дислоковану в республіці. Це пояснювалося тим, що ядерна зброя вважалася небезпечною радянською спадщи­ною та загрозою національному суверенітетові, оскільки конт­роль над нею здійснювався із Москви.

Згодом принцип неприєднання, що вже виконав свою функ­цію, поступово трансформується, втрачаючи свою силу і вагу в зовнішньополітичному курсі України.

Необхідність трансформації проголошеного нейтрального статусу України диктувалася не тільки зміною зовнішньополітичної ситуації. Значною мірою вона буде зумовлена тим, що послідовну позаблокову позицію може займати лише країна, яка має внутріполітичну стабільність, міцні традиції державності, органічно вписується у світові економічні відносини, не маючи при цьому монопольної залежності від іншої держави. Україна цим вимогам не відповідала.

Не виправдала себе і модель швидкої інтеграції із західними країнами. Практика засвідчила неготовність обох сторін реалізувати такий зовнішньополітичний сценарій: і Заходу, який через низку причин не наважився на такий крок, і України, що не мала належних умов для тісних інтеграційних зв’язків з розвинутими західними країнами. Крім того, в черзі „за інтеграцією” попереду України стояли більш близькі до Заходу територіально, економічно та історично країни Центральної Європи.

Певний час у політичних колах активно обговорювалася ідея створення Балто-Чорноморського союзу, тобто організації, що могла б стати альтернативою об’єднання у рамках СНД. Однак, як зазначають більшість експертів, така модель не життєздатна, оскільки вона, не задовольняючи національних інтересів України у сировині, енергоносіях, ринку збуту, фактично перетворює республіку на ланку „санітарного кордону” між Росією та Західною Європою.

Після того як у червні 1992 р. 11 країн Причорноморського басейну підписали “Босфорську заяву”, а в липні 1993 р. у Бухаресті відбулася перша, а у листопаді-грудні у Києві – друга сесії Парламентської Асамблеї Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС), все чіткіше в українській зовнішній політиці став виявляти себе південний вектор. На думку прибічників блокування з країнами Причорноморського басейну, реалізація цієї моделі дала б можливість забезпечити вільний вихід із замкнутого континентального Чорного моря у більш відкрите Серед­земне через Босфор і Дарданелли; певною мірою вирішити енер­гетичні проблеми, адже у перспективі більшість шляхів енерго­носіїв з Каспію, Середньої Азії, а можливо, І Близького Сходу проляжуть через Туреччину.

Однак це утворення не всі вважають життєздатним і перс­пективним, адже між його членами існують серйозні протиріччя П'ята модель — союз з Росією та іншими країнами СНД — у перші роки незалежності, особливо у 1991—1993 рр., мала дуже незначні шанси на практичну реалізацію. Крах СРСР відкрив для України світ і світу відкрив Україну. Поява перспективи інтег­рації із західними країнами зумовила те, що СНД з моменту утво­рення розглядалася українським керівництвом лише як механізм "цивілізованого розлучення", як тимчасова міждержавна струк­тура без будь-яких керівних можливостей.

Отже, протягом 1991—1994 рр. українська дипломатія зонду­вала грунт, тією чи іншою мірою випробовуючи на життєздат­ність різні моделі геополітичної орієнтації. За всієї невизначе­ності, характерної для цього періоду, цілком очевидно, що основ­ною у зовнішній політиці України стала вісь "Схід—Захід", по лінії якої простежується домінування двох тенденцій: поліваріантний пошук форми інтеграції із західними країнами і послі­довне дистанціювання від Росії та СНД.

Західний напрям зовнішньої політики

Вихід незалежної України на міжнародну арену відбувся І дуже складних умовах. Розпад СРСР, поява на його руїнах низки самостійних держав на тривалий час вивели світ з рівноваги, адже зникло протистояння систем. З початку 90-х років у світі склала­ся нова геополітична ситуація, основними характерними рисами якої політологи та історики вважають:

1. Тотальну невизначеність, відхід від стандартності, прогнозованості процесів світового розвитку.

2. Значне розширення кола ідей, концепцій і підходів дні створення оптимальної моделі світового устрою, яка б базувала­ся на новій динамічній рівновазі.

3. Активну інтеграцію групи високорозвинутих країн Заходу що фактично концентрує основні полюси сили.

4. Появу на зміну загрозі світового конфлікту хвилі локальних зіткнень та зон напруженості.

5. Енергійні різновекторні пошуки країнами, що виникли їв руїнах СРСР, свого місця у структурі світової спільноти.

Зазначені фактори спричинили складність, багатоаспектність, суперечливість процесу трансформації світової системи міжнародних відносин. Вони, безумовно, суттєво впливали і на коливання зовнішньополітичної лінії України, зумовлюючи часом її непослідовність.

В основу офіційної концепції зовнішньої політики української держави у перші роки незалежності було покладено чітку європейську орієнтацію. Така позиція певною мірою була закономір­ним явищем, адже після розпаду Варшавського блоку більшість країн, які до нього входили, обрали той самий орієнтир і розра­ховували на швидку інтеграцію в європейські структури безпеки (НАТО, Європейський Союз, Нараду з безпеки й співробітницт­ва в Європі тощо) з метою забезпечення військової та економіч­ної національної безпеки. Однак на заваді інтеграційним проце­сам стали два чинники: по-перше, якісний розрив між Сходом і Заходом за рівнем економічного, політичного та духовного роз­витку, що утворився у період "холодної війни"; по-друге, швид­ка інтеграція могла перенести віруси економічної кризи, соці­альної і політичної напруженості з держав Центральної і Східної Європи у стабільний західноєвропейський регіон.

На початку 90-х років у Центральній та Східній Європі утво­рився загрозливий вакуум колективної безпеки. За цих умов Укра­їна намагається вступити в союз з країнами "Вишеградської трій­ки" (Польща, Чехо-Словаччина й Угорщина). Однак таке приєд­нання здійснити не вдалося. Отже, перші самостійні кроки на міжнародній арені Україні необхідно було робити за вкрай несп­риятливих умов. Крім зазначених перешкод, що стояли перед країнами Центральної і Східної Європи на шляху інтеграції із Заходом, українська дипломатія мусила подолати ще й свої спе­цифічні:

1. Для повноцінного виходу на міжнародну арену Україні на­самперед необхідно було вийти з "тіні Росії", яка зовсім не бажа­ла випускати її з-під свого впливу.

2. Вже перші дипломатичні контакти реально показали, що Україна, виходячи зі свого географічного розташування, полі­тичного та економічного стану, опинилася чи не останньою в черзі "за інтеграцією із Заходом", вслід за державами Централь­ної та Східної Європи.

3. Республіка дістала від колишнього СРСР небезпечний спа­док — ядерну зброю, що посилювало насторожене ставлення до неї західних країн.

Вирішення проблеми ядерного роззброєння на початку 90-х років стало для України своєрідним ключем, яким можна було відімкнути двері у західний світ. Але цілком закономірно, що, відмовившись від успадкованого ядерного потенціалу, Україна чекала від світового співтовариства твердих гарантій своєї безпе­ки і територіальної цілісності. Спочатку були підписані угода СНД з питань ядерних озброєнь (грудень 1991 р.) та Лісабонський про­токол (травень 1992 р.).

У січні 1994 р. під час зустрічі у Москві президентів США, Росії та України було підписано тристоронню заяву, відповідно до якої Україні мали компенсувати вартість високозбагаченого урану, що містився в ядерних ракетах, розташованих на її території. Крім того, керівництво США і Росії пообіцяло надати Укра­їні Гарантії безпеки, як тільки-но вона завершить процес ядерно­го роззброєння та стане учасником договору про нерозповсюдження ядерної зброї. У 1996 р. Україна виконала взяте зобов'язан­ня — вивезла і знищила третій за розмірами ядерний арсенал світу, що стало важливим фактором стабілізації та безпеки для країн європейського континенту.

Все це спричинило своєрідний перелом у ставленні світово­го співтовариства до України. Про реальність суттєвих змін свід­чить розгортання таких процесів та тенденцій на міжнародній арені:

1. Інтенсивна інтеграція у світові, насамперед європейські по­літичні та економічні структури. Станом на 1 січня 1995 р. наша республіка була членом 37 міжнародних міжурядових організа­цій, брала участь у роботі понад 100 постійних або тимчасових органів, утворених у рамках цих організацій. Важливими віхами у процесі входження України до європейської спільноти стали: підписання першою з країн СНД угоди про партнерство і співро­бітництво з Європейським Союзом (березень 1994 р.), входжен­ня до Ради Європи (листопад 1995 р.), отримання кредитів віл Міжнародного Валютного Фонду та Європейського банку ре­конструкції та розвитку (активне кредитування розпочалося в 1995 р.), набуття статусу повноправного члена Центральноєвро­пейської ініціативи (ЦЄІ).

2. Налагодження регулярного політичного діалогу з США, що відповідає рівню стратегічного партнерства. Після двох з полови­ною років блокування економічних та політичних контактів у відносинах між Україною та США намітилися радикальні зміни. Рішучі кроки нашої республіки на шляху ядерного роззброєння сприяли переоцінці Білим Домом як розуміння місця України у світі так і значення українсько-американських відносин. Появу цих тенденцій підтвердили і закріпили візити до США Прези­дента України Л. Кучми та Президента США Б. Клінтона до Укра­їни, утворення двосторонньої комісії Кучма — Гор для розв'язання проблем співробітництва, які фактично вивели наші відносини на рівень партнерських.

Вашингтон дедалі частіше підкреслює, що Україна нині є важ­ливим чинником гарантування стабільності та безпеки у Європі, помітним фактором міжнародного життя. Про це свідчать дип­ломатичні контакти — відвідання України понад десятьма пред­ставницькими делегаціями; схвалення Палатою представите» Конгресу США резолюції на підтримку України, у якій зазначається, що існування незалежної України, забезпечення її терито­ріальної цілісності відповідає національним інтересам США; заява Держдепартаменту на підтримку позиції України щодо Севастополя; вихід України у 1996—1997 фінансовому році на перше місце серед країн СНД за розмірами допомоги, що надавала­ся США.

3. Активізація двостороннього співробітництва із західними дер­жавами.Плідно розвивалися відносини з ФРН. Якщо 1995 р. обсяги прямих німецьких інвестицій в Україні зросли на 28,3 млн. доларів, то тільки за перший квартал 1996 р. вони збільшилися на 44, 3 млн. доларів. За їх обсягами Німеччина посідає друге місце після СТА серед іноземних інвесторів України. У 1995 р. у сфері розробки родовищ нафти, розвитку інфраструктури паса­жирського та вантажного транспорту, модернізації та розширен­ня зв'язку працювало 252 спільних українсько-німецьких підп­риємства. На початок 1997 р. договірно-правова база українсь­ко-німецьких відносин налічувала вже понад 40 двосторонніх юри­дичних документів міждержавного, урядового та міжвідомчого характеру. У 1995 р. експорт Великобританії до України виріс майже на 30%. Активізувалися у цей час і контакти та співробіт­ництво з Італією, Францією, Австрією, Канадою.

4. Зміцнення зв'язків з НАТО.Намагаючись гарантувати собі безпеку, Україна у процесі інтеграції до європейських структур, активізувала свої контакти з Північноатлантичним союзом. Внас­лідок цього у травні 1997 р. у Києві було відкрито Інформацій­ний центр НАТО, який мав на меті надавати оперативну поточну та узагальнюючу інформацію про справи у цьому альянсі (до ре­чі, це перший такий центр у кращі, яка не входить до НАТО, що свідчить про вагомість України як фактора європейської безпе­ки). 9 липня 1997 р. у Мадриді було підписано Хартію про особ­ливе партнерство між Україною і НАТО. Цей документ підписа­ли Президент України та лідери 16 держав — членів альянсу. Зміст Хартії містить принципи взаємовідносин, структуру і ха­рактер взаємодії між НАТО і Україною, форми та механізми кон­сультацій, базові засади забезпечення безпеки в Європі. Важли­вим моментом цього документа є теза про те, що "НАТО продов­жуватиме підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, а також принцип непорушності кор­донів".

Отже, західний напрям зовнішньополітичної діяльності став одним із пріоритетних для незалежної України. Українська дип­ломатія намагалася розширенням політичного діалогу і співро­бітництва на дво- і багатосторонній основі створити ґрунт для швидкої інтеграції нашої держави до європейських структур. Однак на заваді реалізації цих планів стали різний рівень розвит­ку України і західноєвропейських держав, нестабільність україн­ської економіки, намагання Росії зберегти Україну в орбіті свого впливу, існування потужного українського ядерного потенціалу, що дістався у спадок від СРСР тощо. Зміна акцентів у зовнішній політиці та вирішення проблеми ядерного роззброєння дали змогу Україні інтенсифікувати процес інтеграції у світові, насамперед європейські, структури, налагодити регулярний політичний діалог із США, активізувати двостороннє співробітництво із західними державами, зміцнити зв'язки з НАТО. Ці процеси створили підґрунтя для поступового перетворення України з пасивного об'єкта на активний суб'єкт міжнародних відносин.

Україна та СНД

8 грудня 1991 р. у Мінську лідери Росії, України та Білорусії (країн—засновників СРСР) заявили про припинення дії Союзного Договору 1922 р. та про намір створити Співдружність Не­залежних Держав (СНД). Після алмаатинської зустрічі (21 груд­ня) до складу СНД увійшло 11 колишніх республік (без Грузії те держав Прибалтики). 25 грудня Президент СРСР М. Горбачоп пішов у відставку. СРСР припинив своє існування. З цього моменту відкривається новий етап у відносинах між тепер вже не­залежними державами, що утворилися на уламках Радянською Союзу. Його суть — у спробі переходу від відносин залежності та підкорення в рамках єдиної наддержави — СРСР до відносин рівноправних партнерів. Утворенню СНД сприяли спеціалізацій економічних районів, тісні економічні контакти, спільне правове поле, входження до єдиного воєнно-оборонного простору, фун­кціонування загальної валюти, усталені міжетнічні зв'язки. Крім того, певною мірою процес інтеграції стимулювався спільністю стратегічних інтересів тих держав, що увійшли до складу СНД, пріоритетними серед яких були:

· вихід із соціально-економічної кризи;

· проведення ефективних ринкових реформ;

· реструктуризація та модернізація економіки;

· збереження територіальної цілісності та юридичне визнання відмови від взаємних претензій;

· досягнення внутрішньої соціально-економічної та полі­тичної стабільності, запобігання виникненню руйнівних внутріш­ніх конфліктів, блокування спроб повернути розвиток історії у зворотному напрямі.

Виникнення нового структурно слабкого геополітичного об'єднання СНД певною мірою загальмувало процес хаотичного розпаду СРСР, вводячи його у цивілізовані рамки, але забезпе­чити збереження вигідних зв'язків і відносин за умов тотальних розривів і розвалів так і не змогло. Прогресуюча дезінтеграція надзвичайно загострила становище у всіх сферах життя, негатив­но відбившись на становленні державності новоутворених країн.

В економіці це проявилося в катастрофічному падінні ви­робництва, що стало безпосереднім наслідком розриву коопераційних зв'язків, порушення багатьох технологічних ланцюжків, руйнування спільного товарного та фінансового простору, що функціонував тривалий час.

У політиці — на зміну диктату одного центру і відсутності політичної свободи прийшло об'єктивно не виправдане полі­тичне суперництво, протистояння нових держав, яким властиві внутріполітична невлаштованість, роз'єднаність і слабка керо­ваність.

У соціальній сфері — гарантовані, хоча і на мінімальному рівні, матеріальні та духовні блага поступилися незвичним і неп­рийнятним для більшості колишніх радянських громадян завдан­ням щоденної боротьби за виживання.

У духовно-етичній сфері — на зміну колишнім ідеалам і дис­кредитованим цінностям, у тому числі гордості за належність до великої країни, ще не прийшла чітка нова система духовно-мо­ральних орієнтирів.

Крім того, зазначимо, що поява СНД не тільки не зняла давніх міжреспубліканських суперечностей, а й стимулювала появу і за­гострення нових.

Проблема "Україна та СНД" має три основні аспекти: полі­тичний, економічний і воєнний.

Розвал СРСР одразу поставив на одне з чільних місць питан­ня безпеки. Між українською та російською сторонами з цього питання були суттєві розходження. Якщо Україна робила ставку на побудову в республіці власних збройних сил на основі підпо­рядкування та реформування частин колишньої Радянської армії, то російська сторона чинила опір цим процесам, сподіваючись зберегти бодай частину збройних сил колишнього СРСР у формі Об'єднаних збройних сил СНД, бажаючи тим самим відновлен­ня у новій якості контролю старого центру. Саме з метою поши­рення російського впливу в пострадянському просторі 20 берез­ня 1992 р. без участі України було підписано угоду про створен­ня Об'єднаних збройних сил СНД.

Наступним кроком у спробах створити регіональну структу­ру безпеки стало обговорення цього питання під час зустрічі глав держав СНД у Ташкенті 15 травня 1992 р. Тоді ж відбулося фор­мальне укладення Договору про колективну безпеку за участю Росії, Вірменії, Казахстану, Узбекистану (у лютому 1999 р. Узбеки­стан заявив про припинення свого членства в Договорі), Таджи­кистану та Киргизстану. Незабаром, в грудні 1993 р. до Ташкен­тського договору приєдналася Білорусь, а пізніше стало питання про залучення у рамки об'єднання Молдови та Грузії.

Наступним етапом військово-політичної інтеграції країн пос­традянського простору мала стати нарада глав держав СНД у Біш­кеку (Киргизстан), що відбулася 9 жовтня 1992 р. Планувалося навіть вироблення учасниками СНД спільної концепції колек­тивної оборони. Однак здійснити це не вдалося; Об'єднаних збройних сил СНД так і не було створено, а їхнє Головне ко­мандування із відставкою маршала Є. Шапошникова 15 червня 1993 р. припинило існування. Тільки наприкінці 1993 р. — на початку 1994 р. простежується певне пожвавлення процесу фор­мування колективних Збройних сил держав Ташкентського пак­ту для участі у так званих миротворчих операціях на терені ко­лишнього СРСР. Новою спробою активізувати процес інтеграції у воєнній сфері стало підписання у лютому 1995 р. Алматинської угоди про створення Об'єднаної системи протиповітряної обо­рони держав-учасниць СНД. Наша республіка підписала цю уго­ду із застереженням: "Із врахуванням національного законодавс­тва України", а в квітні Україна заявила, що буде виконувати угоду лише у галузі військово-технічного співробітництва.

Намагання перетворити СНД у наддержавну структуру з мін­ними координуючими та виконавчими функціями мали місце не тільки у воєнній сфері, а й у політичній. Найпринципові­шою політичною проблемою було питання про Статут СНД, що вперше постало влітку 1992 р., коли зайшла мова про документ, який "визначив би правову та організаційну основу СНД Вбачаючи у запропонованому Статуті значне звуження суверенітету країн співдружності, а також модернізовану модель со­юзного договору 1922 р., Україна відмовилася його піт січні 1993 р.

Новий етап у міждержавних економічних відносинах у межах СНД був започаткований Договором про створення Економічного Союзу (24 вересня 1993 р.). Трохи пізніше — у квітні 1994 р. до нього на правах асоційованого члена приєдналася Украяв. Основні принципи побудови і напрями діяльності ЕС СНД бум розроблені у травні 1993 р. на засіданні глав держав—учасниць співдружності у Москві. В ухваленій Декларації вказано на рішу­чість йти шляхом "глибокої інтеграції", створення спільного ривку для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, трудовик ресурсів на спільному економічному просторі цих держав. Еко­номічний союз планувалося створювати поетапним поглибленням інтеграції, координації дій у проведенні реформ через: державну (багатосторонню) асоціацію вільної торгівлі; союз; валютний союз.

Серед причин, які стимулювали участь України в ЕС СНД. однією з принципових є глибока інтегрованість економіки Укра­їни в економічний простір СНД (і насамперед Росії), яка, незважаючи на розрив зв'язків, продовжувала існувати. Крім того, економічної інтеграції в межах СНД підштовхували наявність спільної технології виробництва, неконкурентоспроможність на світовому ринку багатьох видів промислової продукції, гострий дефіцит валюти, необхідність збереження традиційних ринків збу­ту і проведення єдиної економічної політики на світовому ринку. Свою роль, очевидно, відіграв і розклад політичних сил в Укра­їні. Адже входження республіки до ЕС СНД на правах асоційова­ного члена (як Туркменистан) — це своєрідний компроміс між двома опозиційними таборами (між тими, хто за повне членство, і тими, хто за вихід з ЕС СНД), а також врахування громадської думки різних регіонів України.

Позиція асоційованого членства в Економічному Союзі має свої позитивні і негативні сторони. З одного боку, часткова втягнутість України в інтеграційні процеси СНД дає змогу республіці брати участь у економічних процесах, в яких вона зацікавлена і які не суперечать національним інтересам та її чинному законо­давству. Тобто, інтереси СНД не домінують над національними інтересами, створюється широкий простір для маневру, цілком ре­альні умови для різновекторних альтернативних зв'язків на основі економічної доцільності та ефективності, еквівалентності обміну. (На країни СНД припадає левова частка зовнішньоторговельного обігу України — 65,5% імпорту та 55,8% експорту в 1995 р.)

Водночас пасивна інтеграційна стратегія, тобто цілком доб­ровільна відмова від активної ролі у важливих базових структу­рах СНД, по-перше, суттєво посилює позицію Росії, по-друге, значно послаблює вплив України на прийняття в рамках ЕС СНД тактичних та стратегічних рішень.

Аналізуючи ставлення та підходи української дипломатії до визначальних, принципових питань побудови СНД та її механіз­мів, дослідники виділяють такі характерні риси позиції України:

1. Підкреслене піклування про збереження національного су­веренітету, опір становленню наднаціональних структур, які б створювалися за моделлю колишніх союзних органів.

2. Еволюційний характер економічної інтеграції, поступаль­не сходження від найпростіших форм інтеграції (вільна торгівля, митний союз) до більш складних і високих (спільний ринок, еко­номічний і валютний союз).

3. Пріоритет національних економічних інтересів, гаранту­вання економічної безпеки держави.

4. Розвиток і поглиблення відносин з країнами СНД не мо­жуть і не повинні здійснюватися за рахунок згортання взаємозв'яз­ків і дистанціювання із розвинутими країнами світу.

5. Недопущення домінування однієї з країн у спільно ство­рюваних міждержавних організаціях і об'єднаннях.

6. Характер і глибина участі України у спільних заходах не повинні суперечити Конституції України, Декларації про державний суверенітет, Акту про незалежність, чинному законодав­ству.

Зазначені принципи лягли в основу відносин України та СНД. Поступово на їхній базі викристалізувалася концепція інтеграції на "різних швидкостях". На практиці реалізація цієї концепції виявилася у вибірковому підписанні документів (за п'ять років співпраці України з СНД на засіданнях Ради глав держав і Ради глав урядів було прийнято 600 документів, з яких наша республі­ка підписала 74%) та вибірковій участі у статутних міждержав­них, міжгалузевих і галузевих органах співдружності (в межах СНД діє майже 90, з них Україна бере участь у 58).

Отже, ставлення України до СНД у своєму розвитку еволю­ціонували. Якщо на початковому етапі незалежності українська сторона вбачала у співдружності лише форму "цивілізованого роз­лучення", то з плином часу цей підхід зазнав суттєвих змін. Нині СНД розглядається Україною як міжнародний переговорний ме­ханізм, здатний зближувати позиції, збалансовувати інтереси, шу­кати компроміси, узгоджувати принципи господарської діяльності. Інтеграційний процес у межах СНД має суперечливий характер. З одного боку, певна консолідація країн СНД дає змогу задо­вольнити взаємовигідні інтереси на основі багатостороннього спів­робітництва; забезпечує політичну стабільність у міждержавних відносинах; надає переваги у вирішенні таких глобальних проб­лем як екологія та енергетика. З іншого — все чіткіше в інтегра­ційному потоці простежується домінуюча роль Росії, її бажання перетворити СНД у наддержавну структуру з міцними координу­ючими та виконавчими функціями; посилюється вплив на про­цеси консолідації військово-політичних та ідеологічних факто­рів; реальною лишається загроза того, що економічна інтеграція в СНД не зможе забезпечити технологічного прориву і в перс­пективі приведе до консервації господарської, технічної та тех­нологічної відсталості країн співдружності. З огляду на це Укра­їна за основу своєї діяльності в межах СНД взяла концепцію інтеграції на "різних швидкостях", яка дає змогу зберігати неза­лежну позицію та реалізовувати національні інтереси.

Відносини України з державами СНД

Одним з важливих факторів, які суттєво впливають на геополітичне становище України та її внутрішнє становище, є Росія Суть стратегічних інтересів Росії полягає у тому, що через терито­рію України проходять життєво важливі для Росії транспортні тран­зитні шляхи (газо- і нафтопроводи, автомагістралі та залишиш що з'єднують її з Центральною і Західною Європою. Саме через нашу республіку пролягає найкоротший для Росії шлях до регіо­нів, у яких вона намагається зберегти свої присутність та вплив, — Балкани, Середземномор'я та Придністров'я. Що ж стосується України, то її "зав'язаність" на Росію пояснюється насамперед імпортом енергоносіїв, усталеними господарськими зв'язками, значним відсотком росіян у складі населення республіки тощо.

Спроби закласти нові засади у фундамент відносин між Укра­їною та Росією були здійснені ще наприкінці горбачовського пе­ріоду. У серпні 1990 р. представники українського парламенту, згуртовані у Народну Раду, та їхні російські партнери з блоку "Демократична Росія" підписали "Декларацію принципів між­державних відносин між Україною та РРФСР". яка базувалася на Деклараціях про державний суверенітет. Цей документ підт­вердив безумовне визнання України та Росії як суб'єктів міжна­родного права, "суверенну рівність" обох республік; невтручан­ня у внутрішні справи один одного і відмову застосування сили у їхніх відносинах; непорушність існуючих державних кордонів між Україною та Росією і відмову від будь-яких територіальних пре­тензій; гарантування політичних, економічних, етнічних і куль­турних прав представників народів РРФСР, що проживають в Україні, і навпаки, закликавши до взаємовигідної співпраці й гарантій врегулювання суперечок.

Ці принципи були закладені в офіційний договір між Росією та Україною, підписаного Б. Єльциним і Л. Кравчуком у Києві 19 листопада 1990 р. Особливий акцент у цьому документі зроб­лено на взаємному визнанні територіальної цілісності обох рес­публік в їхніх кордонах у межах СРСР. Не випадковим був вибір Києва для проведення переговорів. Б. Єльцин, виступаючи на прес-конференції зразу після укладення договору, підкреслив, що на відміну від попередніх угод, які були укладені у радянській столиці на нерівних умовах, нова угода свідчить про кардинальні зміни у відносинах між Москвою та Києвом. Характерно, що обидва парламенти ратифікували договір протягом кількох днів, хоча у Москві вже тоді висловлювалися сумніви у доцільності дотримання його положень у вирішенні питання про майбутнє Криму.

Проголошення Декларації про державний суверенітет Укра­їни, провал спроби серпневого перевороту кардинально зміни­ли характер російсько-українських відносин, обом державам не­обхідно було зважати на національні інтереси одна одної, нала­годжувати взаємовигідні контакти на міждержавному рівні. Вве­денню відносин України з Росією як незалежних держав у пра­вове поле сприяло підписання низки угод — на 1 грудня 1995 р. між ними було укладено 80 угод, з яких 46 економічного харак­теру, Про стратегічний рівень партнерства свідчать обсяги між державного зовнішньоторговельного обороту. Зокрема, у пер­шому півріччі 1998 р. майже чверть експортних поставок Укра­їна здійснювала у Російську Федерацію, що дорівнює обсягу українського експорту в такі країни, як Китай, Туреччина, Ні­меччина, Білорусь та Італія разом узяті. Більша частина імпор­тних надходжень у нашу республіку здійснювалася з Росії. Однак інтенсивність політичних контактів та масштабність економіч­них зв'язків зовсім не означають безхмарності в українсько-ро­сійських відносинах. Фахівці налічили десять вузлів протиріч у цих відносинах, невирішеність яких могла б за певних обставин перерости у пряму конфронтацію: з приводу Криму та подаль­шої долі Чорноморського флоту, умов постачання в Україну з Росії енергоносіїв, розподілу активів колишнього Радянського Союзу тощо.

Безумовно, основною больовою точкою російсько-українсь­ких відносин останніх років була проблема Криму та Чорномор­ського флоту. Кримська проблема мала два важливі аспекти, че­рез які проходить конфронтаційна лінія, що розділяла Київ та Москву:

1. Легітимність (законність) перебування Криму у складі Укра­їни. У минулому Кримський півострів входив до складу РРФСР. Він був переданий Україні декретом Президії Верховної Ради СРСР (19 лютого 1954 р.) з ініціативи Президії Верховної Ради РРФСР (резолюція від 5 лютого 1954 р.), що остаточно узаконе­но Верховною Радою СРСР у "Законі про передачу Кримської області з РРФСР до Української РСР" (26 квітня 1954 р.). Диск­редитація комуністичної партії після спроби путчу, утворення не­залежних України та Росії підштовхнули російських політиків до розгляду цього питання під іншим кутом зору, вони почали ствер­джувати, що рішення про передачу Криму було прийняте партій­ним керівництвом, а не Росією.

2. Особливості сучасного етнічного складу Криму. Відповід­но до перепису 1989 р. росіяни становлять на півострові 67% населення, українці — лише 25,8%. Крім цього, 47,7% українців визнають російську мову рідною мовою.

Динаміка російсько-української конфронтації з приводу кримського питання характеризується надзвичайною нерівно­мірністю: то різке загострення, то тривале перебування цього питання у затінку великої політики. Причиною винесення кримського питання на державний рівень стали дії російської парла­ментської комісії із закордонних справ та зовнішньоекономіч­них зв'язків, яка в січні 1992 р. у своєму проекті резолюції зап­ропонувала парламенту Росії проголосити рішення 1954 р. що­до Криму недійсним. Загострило ситуацію те, що навесні 1992 р. Київ і кримські власті завершували переговори щодо розподілу влади.