Поняття співдружності, Британська співдружність та Співдружність Незалежних Держав
Лекція 4
СПІВДРУЖНІСТЬ ТА СПІВТОВАРИСТВО
ЯК ОСОБЛИВІ ФОРМИ ОБ’ЄДНАНЬ
ДЕРЖАВ, ПРАВОВІ ОСНОВИ
ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИХ
ПРАГНЕНЬ УКРАЇНИ
Співдружність(англ. Commonwealth) – союз суверенних держав, що об'єдналися на підставі міжнародного договору для досягнення певних цілей, спільного здійснення і координації ряду напрямків державної діяльності при збереженні в інших питаннях повної самостійності.
Міжнародний договір визначає мету і принципи формування співдружності, повноваження його органів і одночасно зберігає за державами-членами суверенітет і якості суб'єктів міжнародного права. Мета, висунута при створенні співдружності, може бути різною – економічна, культурна діяльність та ін. У правовому відношенні вона закріплюється відповідними нормативно-правовими актами.
Співдружність може мати перехідний характер: розвинутися в конфедерацію і навіть у федерацію, за наявності необхідних передумов або, навпаки, призвести до дезінтеграції, роз'єднання.
Розглянемо два приклади співдружності – Британську співдружність та Співдружність Незалежних Держав (скорочено – СНД).
Британська Співдружність націй (англ. British Commonwealth) – об'єднання незалежних суверенних держав, що включає Великобританію та її колишні колонії, домініони (держави, що знаходились під захистом Британської корони), метою якого є налагодження загальних зв'язків між країнами-членами і сприяння їх економічному і соціальному розвитку.
Початок утворенню Британської Співдружності покладено 1867 року, коли Канада першою серед колоній одержала статус домініону. На міжнародній арені як суб'єкти міжнародного права англійські домініони вперше виступили 1919 року. Офіційно Британська Співдружність націй веде відлік з періоду надання незалежності колишнім британським колоніям: Індії, Пакистану і Бірмі (М'янма) у 1947 р.
Співробітництво і консультації, що проводяться в країнах Співдружності, переважно стосуються питань економіки, освіти і культури. Її Величність Королева є главою Британської Співдружності; генеральний секретар і секретаріат знаходяться в Лондоні.
Парламентська асоціація Співдружності стежить за дотриманням взаємних інтересів у законодавстві Співдружності. Вона тимчасово припиняє членство країн, що не зуміли забезпечити парламентську форму правління. Зустрічі глав урядів Співдружності або їхніх представників проходять, як правило, раз у два роки з метою обміну поглядами на практичні питання.
Статус повноправних членів Британської Співдружності мають: Австралія, Антигуа і Барбуда, Багамські острови, Бангладеш, Гамбія, Гана, Гренада, Домініканська Республіка, Замбія, Західне Самоа, Зімбабве, Індія, Камерун, Канада, Кенія, Кіпр, Кірибаті, Лесото, Маврикій, Малаві, Малайзія, Мальдівські острови, Мальта, Малайзія, Мозамбік, Намібія, Нова Зеландія, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Сент-Вінсент і Гренадини, Пакистан, Папуа-Нова Гвінея, Свазіленд, Сейшельські острови, Сінгапур, Сполучене Королівство Великої Британії і Північної Ірландії, Соломонові острови, Сьєрра-Леоне, Танзанія, Тонга, Тринідад і Тобаго, Уганда, Фіджі, Шрі-Ланка, Південно-Африканська республіка, Ямайка та інші. Всього – 54 країни світу.
Співдружність Незалежних Держав (СНД) – це об'єднання незалежних держав, що мають на меті зберегти історичну спільність народів і сформовані між ними зв'язки шляхом координації політики, рівноправного та взаємовигідного співробітництва.
СНД засновано 8 грудня 1991 р. трьома державами – Білоруссю, Росією та Україною. Пізніше 21 грудня 1991 р. до них приєдналися ще дев'ять колишніх радянських республік – Азербайджан, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан.
Грузія 2009 року (після збройного конфлікту 2008 року з Росією) вийшла зі складу СНД, зобов’язавшись додержуватися угод, раніше підписаних із країнами-членами СНД.
Правову основу діяльності СНД становлять ряд угод та інших документів (Угода про створення Співдружності Незалежних Держав від 8.12.1991* і Протокол до неї, Алма-Атинська декларація від 21.12.1991 р., Угода з військових питань, Статут СНД від 22.01.1993 р. та ін.).
Разом із членством у СНД передбачена така форма, як асоційоване членство. Встановлено право виходу зі СНД. Вихід можливий в однобічному порядку, проте необхідно письмове попередження хранителя Статуту СНД за 12 місяців до здійснення виходу. Державою-хранителем Статуту СНД є Республіка Білорусь.
СНД здійснює діяльність через загальні координуючі органи: Раду глав держав, Раду глав урядів, Раду міністрів закордонних справ, Координаційно-консультативний комітет, Головне командування об'єднаних збройних сил, Раду командуючих прикордонними військами, Економічний суд, Комісію з прав людини, а також через їх інститути. Всі органи СНД є консультативними.
Серед інститутів Співдружності провідне місце займає Міжпарламентська Асамблея, що складається з парламентських делегацій — учасників Угоди про Міжпарламентську Асамблею. Рішення Міжпарламентської Асамблеї мають форму актів: заяв, звернень, рекомендацій, пропозицій. До її компетенції входить розробка рекомендаційних (модельних) законодавчих актів з питань, що знаходяться в сфері загальних інтересів держав Співдружності.
Важливими складовими багатостороннього антикримінального співробітництва є Координаційна рада генеральних прокурорів (КРГП) і Рада міністрів внутрішніх справ (РМВС), створені відповідно в 1995 і 1996 роках, а також Рада керівників органів безпеки і спеціальних служб країн-учасниць СНД (1997 рік), Комітет секретарів рад безпеки держав-учасниць ДКБ (2000 рік).
Стосовно політики, яка проводилась в СНД зауважимо, що первісно сформована як об'єднання незалежних держав, СНД поступово трансформувалася в повністю підконтрольну Росії політико-економічну структуру.
Ще на початку 1990-х років РФ поставила за мету використати Співдружність як знаряддя реінтеграції СРСР у тій чи іншій формі, а також як засіб просування і втілення у життя економічних, політичних, військових і територіальних інтересів Росії.
Наочно про це свідчить підписаний 14 вересня 1995 р. указ Президента Росії № 140, згідно з яким глава РФ, одного з «рівноправних» членів СНД, взяв на себе право регулювати своїми постановами хід інтеграційних процесів на всьому пострадянському просторі. При цьому, стратегічним завданням РФ було визначено «укріплення Росії як ведучої сили... політичних і економічних відносин на території постсоюзного простору». Одночасно декларувалося, що РФ має домагатися від інших країн СНД розуміння того, що СНД є насамперед зоною інтересів Росії. Тобто, іншим членам СНД відводилася роль лише пасивних об'єктів інтеграції.
Водночас, для України, Молдови та Азербайджану головна притягальна сила СНД лежала якраз у ліквідації центру. Ці країни не готові були прийняти ідею створення нового наддержавного центру в Москві. Молдова проголосила, що її участь в СНД обмежена виключно економічними сферами. Туркменістан та Азербайджан здебільшого утримувалися від підписання угод СНД. Значна кількість саммітів СНД закінчувалися безрезультатно.
Поряд з цим, СНД сприяла реалізації дуже важливої стратегічної проблеми –поетапному мирному вирішенню економічних, військово-промислових, оборонних, соціальних та інших проблем після ліквідації Радянського Союзу та перетворення колишніх союзних республік в суверенні держави.
Зазначені негативні процеси і зростаюче розчарування в Україні та інших країнах-членах перспективами СНД надалі призвело до дискусії щодо її реформування.
Стосовно позиції України відносно Співдружності зауважимо, що Угоду про створення СНД Верховна Рада України ратифікувала 10 грудня 1991 р. з певними застереженнями, зокрема з військових питань.
У Заяві Верховної Ради України з приводу укладення Україною Угоди про Співдружність Незалежних Держав зверталась увага на неоднозначне тлумачення окремих положень і загального спрямування цього документа офіційними колами сторін, що його уклали. Відповідно до положень Віденської конвенції про право міжнародних договорів були прийняті такі основні застереження:
– Україна є і залишається за своїм правовим статусом незалежною державою – суб’єктом міжнародного права;
– Україна заперечує перетворення співдружності незалежних держав на державне утворення із своїми органами влади і управління;
– Україна заперечує надання співдружності незалежних держав статусу суб’єкта міжнародного права;
– координаційні інститути в рамках співдружності не можуть мати владний характер, їхні рішення є рекомендаційними;
– Україна створюватиме власні Збройні Сили на базі розташованих на її території Збройних Сил колишнього СРСР, перебування стратегічних збройних сил на території України є тимчасовим;
– Україна залишає за собою право не тільки призупиняти, а й припинити свою участь в Угоді або окремих її статтях тощо *.
У результаті, як зазначалося, нині Україна є асоційованим членом Співдружності Незалежних Державі ретельно уникає будь-якої участі у політичному і військовому співробітництві.