Континентальний шельф.

Перші промислові спроби розробки мінеральних ресурсів морського дна відносяться приблизно до середини XIX століття. Однак у цей час вони не одержали інтенсивно­го розвитку через те, що, з одного боку, корисні копалини надр сухопутної території у визначеній мірі задовольняли потреби людства, з іншого боку - низький рівень розвитку науки і техніки не дозволяв
проводити ефективні промислові глибоководні розробки, здатні конкурувати по витратах із сухопутними. Така ситуація існувала аж до середини XX століття, коли окремими прибережними державами були початі однобічні спроби домагань на ресурси підвідних морських просторів, розташованих за межами державної території.

У юридичній літературі існує точка зору, що поштовхом до цього послужила прокламація президента США від 28 вересня 1945 р. у відношенні природних ресурсів морського дна і його надр. Відповідно до заяви США розглядали ресурси морського дна, розташованого за межами їхньої державної території і безпосередньо прилеглої до неї, а також надр цього дна, які знаходяться під владою США.

За США пішли Аргентина, Бразилія, Гондурас, Індія, Мексика, Панама, Саудівська Аравія, Чилі й інші держави. Однак у їхніх однобічних актах мова йшла вже про домагання не тільки на ресурси, але і на саме морське дно, що є природним продовженням їхньої сухопутної території, а також надра цього дна, тобто про домагання на континентальний шельф — у геологічному розумінні цього терміна — і його ресурси.

Під континентальним шельфом з геологічної точки зорурозуміється природне підвідне продовження материка (континенту) убік моря до його різкого обриву або переходу в материковий схил. Континентальний шельф звичайно має незначний ухил від 0°07 до 0°08 % і глибини від 0 до 500 м. У середньому ширина континентального шельфу складає приблизно 35 морських миль, коливаючись від 1 до 800 морських миль. Площа цієї території оцінюється приблизно в 30 мільйонів км², або 8% усієї площі морського дна Світового океану.

Незважаючи на те, що цілий ряд прибережних держав у своїх однобічних актах почав спробу на домагання настільки величезних територій, проте навіть у 1953 р. Комісія міжнародного права, створена відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН, рахувала можливим зробити заяву про те, що розробка мінеральних ресурсів морського дна «ще не придбала достатнього практичного значення, що виправдувало б прийняття спеціальних законів».

Однак інтенсивний розвиток науки і техніки, що дозволив реально зайнятися розвідкою і промисловою розробкою природних ресурсів морського дна і його надр на великих глибинах і значному видаленні від берега, внесло свої корективи. І вже в 1958 р. на I Конференції ООН по морському праву цією же Комісією міжнародного права був представлений проект Конвенції про континентальний шельф.

Конвенція про континентальний шельф, прийнята на I Конференції ООН по морському праву, дозволила частково вирішити окремі питання, породжені новими технічними можливостями. Зокрема в ній уперше було дане визначення континентального шельфу в юридичному розумінні цього терміна, що по своїй суті значно відрізняється від геологічного.

Так, відповідно до положень ст. 1 Конвенції 1958 р., під континентальним шельфом варто розуміти поверхню і надра морського дна підвідних районів, що примикають до берега, але знаходяться поза зоною територіального моря, до глибини 200 м або за цією межею до такого місця, до якого глибина покриваючих вод дозволяє розробку природних багатств цих районів.

Таким чином, якщо з геологічної точки зору внутрішньою границею континентального шельфу є берегова лінія, то з юридичної — зовнішня границя територіального моря. Зовнішня границя континентального шельфу з геологічної точки зору обмежується переходом у материковий схил, а з юридичної — у Конвенції 1958 р. вона фактично встановлена не була й обмежувалася лише технічно доступними глибинами. Більш того, у юридичному аспекті відповідно до положень ст. 1 Конвенції про континентальний шельф 1958 р., а також ст. 121 Конвенції ООН по морському праву 1982 р., термін «континентальний шельф» застосуємо і до островів, а в геологічному — є природним підвідним продовженням лише материка (континенту).

Питання ширини континентального шельфу виявився одним із самих важких. Якщо наприкінці 50-х років визначення зовнішньої межі континентального шельфу можна було обмежити фразою «до такого місця, до якого глибина покриваючих вод дозволяє розробку природних багатств цих районів», тому що стримуючим фактором були технічні можливості розробки таких районів, то на початку 70-х років про ці обставини говорити вже не приходилося.

Природно, що в таких умовах було потрібно ухвалення компромісного рішення, пошук якого для учасників III Конференції ООН по морському праву виявився досить складним і тривалим. Однак таке рішення було знайдено і відбилося в цілій групі правил, закріплених у ст. 76 Конвенції ООН по морському праву 1982 р. Згідно п. 1 цієї статті: «Континентальний шельф прибережної держави містить у собі морське дно і надра підвідних районів, що простираються за межі його територіального моря на всьому протязі природного продовження його сухопутної території до зовнішньої границі підвідної окраїни материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, коли зовнішня границя підвідної окраїни материка не простирається на таку відстань ».

Що стосується зовнішньої границі континентального шельфу, то незважаючи на те, що ст. 76 Конвенції 1982 р. начебто б надає право прибережній державі на континентальний шельф «на всьому протязі природного продовження його сухопутної території до зовнішньої границі підвідної окраїни материка», проте це право не є безумовним, тому що ціла група досить складних правил не дозволяє прибережній державі встановлювати зовнішню границю континентального шельфу на відстань більш 350 морських миль від вихідних ліній, від яких виміряється ширина територіального моря.

Виходячи з цього, у ст. 76 Конвенції можна виділити три групи правил, що встановлюють зовнішню границю континентального шельфу.

Перша з них відноситься до держав, що мають вузьку підвідну окраїну материка, що не перевищує 200 морських миль. Для таких держав зовнішня границя континентального шельфу може встановлюватися на відстані до 200 морських миль, що відміряються від вихідних ліній, використовуваних для відліку ширини територіального моря, поза залежністю від фактичної ширини підвідної окраїни материка.

Друга група правил відноситься до держав, що мають підвідну окраїну материка шириною від 200 до 350 морських миль. Такі держави мають право встановлювати зовнішню границю континентального шельфу по зовнішній границі підвідної окраїни материка, однак за умови, що вона знаходиться на відстані не більш 100 морських миль від 2500-метрової ізобати, що представляє собою лінію, що з'єднує глибини в 2500 метрів.

Третя група правил відноситься до держав, що мають підвідну окраїну материка шириною більш 350 морських миль. Ці держави мають право встановлювати зовнішню границю континентального шельфу на відстані, що не перевищує 350 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, однак також за умови, що вона знаходиться на відстані не більш 100 морських миль від 2500-метрової ізобати.

Таким чином, з міжнародно-правової точки зору під континентальним шельфом варто розумітиморське дно і надра підвідних районів, що простираються від зовнішньої границі територіального моря до фіксованих міжнародним правом меж.

Поза залежністю від ширини континентального шельфу прибережна держава повинна здавати на зберігання Генеральному секретареві ООН карти і відповідну інформацію, включаючи геодезичні дані, що перманентно описують зовнішню границю його континентального шельфу, а Генеральний секретар повинний їх належним чином опубліковувати.

Права прибережної держави на континентальний шельф у відповідності зі ст. 78 «не торкаються правового статусу покриваючих вод і повітряного простору над цими водами».

Обсяг прав і воль інших держав у водах, розташованих над континентальним шельфом прибережних держав, визначається правовим режимом цих вод (виняткова економічна зона, прилегла зона або відкрите море).

Що стосується безпосередньо континентального шельфу, то відповідно до положень ст. 79 Конвенції 1982 р. усі держави мають право прокладати підвідні кабелі і трубопроводи, однак визначення траси для прокладки таких трубопроводів повинне здійснюватися за згодою прибережної держави. При цьому при прокладці нових підвідних кабелів і трубопроводів повинні враховуватися вже прокладені кабелі і трубопроводи для того, щоб не погіршувати можливості їхньої експлуатації і ремонту.

Прибережна держава саме визначає умови прокладки кабелів і трубопроводів, що проходять по його території або в територіальному морі, або свою юрисдикцію у відношенні кабелів і трубопроводів, прокладених або використовуваних у зв'язку з розвідкою континентального шельфу, розробкою його ресурсів або експлуатацією штучних островів, установок або споруджень під його юрисдикцією.

Прибережна держава на своєму континентальному шельфі має виключне право споруджувати, а також дозволяти і регулювати створення, експлуатацію і використання штучних островів; установок і спорудженні, створюваних з метою розвідки, розробки і збереження природних ресурсів, керування цими ресурсами і для інших видів економічної діяльності; а також установок і споруджень, що можуть перешкоджати здійсненню прав прибережної держави.

Відповідно до положень ст. 210 Конвенції, поховання будь-яких відходів на континентальному шельфі не може здійснюватися без виразно вираженого попереднього схвалення прибережної держави, що має право дозволяти, регулювати і контролювати таке поховання після належного розгляду цього питання з іншими державами, на які таке поховання може негативно позначитися в силу їхнього географічного положення. При цьому національні закони, правила і міри у відношенні цього питання повинні бути не менш ефективними, чим глобальні норми і стандарти.

Прибережна держава в здійснення своєї юрисдикції має право регулювати, дозволяти і проводити морські наукові дослідження на своєму континентальному шельфі. Такі дослідження відповідно до положень ст. 246 Конвенції, можуть проводитися тільки за згодою прибережної держави. Однак прибережна держава при звичайних обставинах повинне давати своя згода на здійснення іншими державами або компетентними міжнародними організаціями морських науково-дослідних проектів на своєму континентальному шельфі, проведених відповідно до положень Конвенції 1982 р. винятково в мирних цілях і для розширення наукових знань про морське середовище на благо всього людства. З цією метою прибережна держава повинна встановлювати норми і процедури, що забезпечують недопущення невиправданих затримок або відмовлень у такій згоді.

Прибережна держава може за своїм розсудом відмовити в згоді на здійснення іншою державою або компетентною міжнародною організацією на будь-якій ділянці його континентального шельфу науково-дослідного проекту, якщо цей проект: включає буравлення, використання вибухових речовин або привнесення шкідливих речовин; будівництво, експлуатацію або використання штучних островів, установок і споруджень.

Обсяг прав і обов'язків прибережної держави на континентальному шельфі залежить від ділянки шельфу не тільки в питаннях наукових досліджень. Так, при розробці континентального шельфу за межами 200 морських миль після закінчення перших п'яти років видобутку на цій ділянці прибережна держава відповідно до положень ст. 82 Конвенції повинне робити щорічні відрахування або внески натурою. Розмір відрахувань або внесків при таких розробках за шостий рік повинний складати один відсоток від вартості або обсягу продукції на даній ділянці. Цей розмір збільшується на один відсоток кожний наступний рік до закінчення дванадцятого року і потім зберігається на рівні семи відсотків. Відрахування або внески робляться через Міжнародний орган по морському дну, що розподіляє них на основі критеріїв справедливості між державами — учасниками дійсної Конвенції, приймаючи в увагу інтереси і потреби держав, що розвиваються, особливо тих з них, що найменш розвиті і не мають виходу до моря.

Морські простори з міжнародно-правовим режимом.