Вдихати глибоко носом і ротом.

Техніка виразного читання і мовлення. Технічні показники виразного мовлення і виразного читання: дихання, голос, дикція (вимова), інтонація

„Техніка мовлення”– робота мовного апарату, яка забезпечує чітку вимову звуків.

Техніка мовлення, як зазначає мовознавець Олійник Г.А., - володіння мовним апаратом, уміння правильно користуватися мовою; мовленням.

Олійник Г.А. виділяє такі елементи техніки мовлення:

1) дихання; 2) голос; 3) дикція; 4) орфоепія.

Будова мовного апарату:

1) Органи дихання – легені, бронхи, трахея (дихальне горло); нижній поверх мовленнєвого апарату.

2) Вібратори– голосові зв’язки (вібруючи під тиском повітряного струменя, що йде з легенів, вони творять голос різної сили і висоти (голосні, дзвінкі, сонорні).

3) Резонатори– гортань, ротова й носова порожнина ( верхній поверх), гортань – середній поверх.

4) Артикулятори– язик, губи, нижня щелепа, м’яке піднебіння.

Активні – голосові зв’язки, задня стінка глотки, язик, губи.

Пасивні нерухомі – тверде піднебіння, зуби, носова порожнина.

Органи дихання безпосередньої участі у звукотворенні не беруть. Найважливіший орган для утворення звуків – ротова порожнина. У носовій порожнині виникає повітряний струмінь, що створює коливання, необхідні для творення звуку. Струмінь повітря з легенів через трахею потрапляє в гортань (струмінь повітря зустрічає перепону – голосові зв’язки). Голосові зв’язки під тиском повітря вібрують і відіграють вирішальну роль у творенні голосу. З гортані струмінь повітря разом з голосом чи шумом потрапляє на верхній поверх мовленнєвого апарату – в надгортанні порожнини (глотка, носова і ротова порожнини, глотка (г, ґ).

У момент мовлення людина від звичайного дихання переходить на так зване „мовленнєве”: повітря виходить у надгортанні порожнини поштовхами. Їх кількість співвідноситься із кількістю складів.

Однією із причин швидкої перевтоми голосотворчого апарату є невміння володіти своїм дихальним апаратом.

При звичайному фізіологічному диханні співвідношення вдиху і видиху – 1:1, а при фонаційному (звукотворчому) – 1:10; 1:15; навіть 1:30. Тобто, вдих має бути активним і коротким, а видих – тривалим і рівним.

Залежно від того, які м’язи беруть участь у роботі дихального апарату, розрізняють такі типи дихання:ключичне, грудне, діафрагматичне, комбіноване.

1.Ключичне –таке, при якому високо здіймаються плечі, а за ними і ключиці, лопатки та верхні ребра. Воно неефективне: заповнюються повітрям лише верхні ділянки легенів. Зустрічається рідко (аномалія), неприємне з естетичного боку.

2. Грудне („жіноче” в театральному середовищі) в медицині – середньо реберне. Має переваги над першим, але не є ідеальним. При ньому розширюються середні ребра, втягується живіт, діафрагма не скорочується, нижня ділянка легенів не включається.

3.Діафрагматичне (черевне, абдомінальне) ґрунтується на роботі м’язів діафрагми. Скорочуючись, діафрагма осідає на черевну порожнину, нижні ребра розсовуються, живіт подається вперед.

4.Комбіноване (грудно-черевне)–використовуються всі м’язи грудної клітки і м’язів діафрагми. В теорії декламації його називають (правильне). Найповніше насичує легені повітрям, забезпечує еластичну роботу м’язів діафрагми під час видиху. Правильне дихання. Його ознаки: 1) глибоке; 2) часте; 3) підпорядковане волі виконавця; 4) непомітне.

Поділ схематичний, умовний, але треба вміти визначити тип дихання, навчитися ним керувати. З одного боку дихання – акт рефлекторний, відбувається поза нашою свідомістю (виконує функцію газообміну, а з другого боку – це процес керований, оскільки пов’язаний з мовою. Мовлення, читання вимагають великої кількості повітря, економного його витрачання і вчасного, швидкого і непомітного поповнення.

Правильне дихання, постановка його вимагає дотримання таких вимог.