ЛЕКЦІЯ 24
Україна в умовах утвердження радянського тоталітаризму (кінець 20-х – 30-ті рр.)
1. Індустріалізація і колективізація в Україні. Голодомор 1932-1933 рр. та його наслідки.
2. Утвердження тоталітарної системи в СРСР.
3. Репресії 30-х років в Україні.
Студенти мають усвідомити, що перехід до непу не привів до подолання “воєннокомуністичних» уявлень про методи господарювання і шляхи суспільного розвитку. «Вольові» надзвичайні заходи примусового адміністрування часів громадянської війни продовжували застосовуватися і в середині 20-х рр. щодо селянства, приватної торгівлі тощо. В першій половині 20-х років неодноразово спостерігався відхід від принципів непу, пов’язаний з огульними репресіями щодо приватних торгівців, недовір’ям до спеціалістів, безпартійної інтелігенції. Особи, які використовували найману працю, позбавлялися виборчих прав. Обмеження приватної торгівлі призводило до суттєвого порушення її товарообігу, розриву нормальних зв’язків між містом і селом. Політика щодо спеціалістів ставала на заваді підвищенню продуктивності праці у промисловості.
Сталінському керівництву був ближчим не неп, а «воєнно-комуністичні»методи, спрямовані на неухильне і безоглядне знищення приватної власності, товарного обігу, багатоукладності, розмаїття форм власності, демократії, усього того, що не вкладалось у примітивне і спрощене уявлення сталінізму про соціалізм. Створена більшовизмом система, паразитуючи на довір’ї мас, яким постійно вбивали у свідомість тезу про можливість побудови світлого майбутнього у найближчій перспективі, тримаючи робітників і селян у злиднях і голоді, зануривши все суспільство у стан страху і поклоніння вождю, приступила до індустріалізації і колективізації сільського господарства. При цьому ідеологи партії намагалися переконати маси, що утвердження державної власності на всі засоби виробництва – це і є торжество соціалізму. Розпочався тотальний процес одержавлення, створення величезної системи державних господарських підприємств – від невеликих майстерень до гігантських промислових об’єднань, що супроводжувалось утворенням нового експлуататорського класу – партійно-господарської та військової бюрократії.
Ця небачена за своїми кількісними вимірами паразитична верства, зайнята у державних установах, мала свою складну ієрархію від дрібного службовця до генерального секретаря компартії. Новий клас, що успадкував експансіоністські устремління Російської імперії, прикриті в нових умовах гаслами «світової революції», «пролетарського інтернаціоналізму», готувався до здійснення загарбницького зовнішньополітичного курсу. Для цього потрібно було зробити ривок у розвитку індустрії, ліквідувати відставання від передових країн Заходу. Перший п’ятирічний план був спрямований на виконання цього завдання. Україна отримувала 20 % усіх капіталовкладень, що забезпечувало будівництво 400 нових промислових підприємств, серед яких були такі гіганти, як Харківський тракторний завод, Криворізький металургійний комбінат, Дніпрогес та ін. Друга і третя п’ятирічки вивели СРСР на перше місце в Європі та друге місце в світі по випуску промислової продукції. Цього було досягнуто ціною небачених обмежень народу, використання примусової праці, в тому числі в’язнів, ціною відмови від задоволення елементарних побутових потреб населення.
Індустріалізація призвела до кричущих диспропорцій у народному господарстві. Оскільки слабкий розвиток легкої промисловості, що виробляла продукти широкого вжитку, не міг забезпечити нормального товарообміну між містом і селом і адекватної плати останньому за вироблену продукцію, селяни почали приховувати продовольство. Замість посилення економічного впливу на село держава вдалася до насильства. Сталін єдиний вихід із становища вбачав у форсованому створенні великих колективних господарств, якими легко можна було командувати, визискуючи за їх допомогою селянство і тримаючи його в покорі. Селяни відмовлялися продавати державі зерно за надто низькими цінами, і Сталін розпочав кампанію “суцільної колективізації”. У цій боротьбі із селом необхідно було подолати опір економічно найсильнішої соціальної верстви його, що була й політично небезпечною для радянського режиму. Саме на це була спрямована т. зв. «ліквідація куркульства як класу». Разом з тим до категорії куркулів часто потрапляли середняки, які не бажали вступати до колгоспу. Найпоширенішою формою
“розкуркулювання” стала депортація. Сотні тисяч селян з родинами вивозилися за тисячі кілометрів від своїх домівок на Північ або до Сибіру, де в нелюдських умовах вони працювали на користь держави. Біднякам, які не хотіли вступати до колгоспів, наклеювали ярлик підкуркульників і піддавали репресіям.
Для здійснення своєї політики більшовицький режим спрямував на село десятки тисяч т. зв. активістів, які мусили заганяти селян у колгоспи, займатися реквізиціями. Село охопила хвиля адміністративної сваволі і насильства. На першому етапі суцільної колективізації в Україні до березня 1930р. у колгоспи було загнано близько 3,2 млн. селянських господарств. Однак ситуація загострилася настільки, що Сталін був змушений на деякий час послабити темпи колективізації, переклавши на місцевих працівників вину за т. зв. «перегини». За три місяці після публікації його статті «Запаморочення від успіхів» (газета «Правда», 2 березня 1930 р.) майже половина колективізованих селян вийшла з колгоспів. Однак це був короткочасний і тимчасовий відступ. Уже на кінець 1932 р. колгоспами було охоплено 70 % усіх господарств України. Більшовицький режим нав’язував українському селянству все більші плани хлібозаготівель, сподіваючись за рахунок награбованого зерна забезпечити фінансування індустріалізації. Насильницьке утвердження колгоспного ладу призвело до фактичного закріпачення селянства, позбавлення його елементарних громадянських прав, а також спричинилося до різкого зниження зацікавленості селянина у результатах своєї праці, падіння продуктивності сільського господарства. Україні, яка мала давню традицію приватного землеволодіння, було штучно нав’язано більшовицьку модифікацію громадського землекористування, яка ще донедавна, майже наприкінці XX ст., була серйозним гальмом у розвитку села.
Апогеєм сталінського терору проти українського села і всієї української нації став штучний голод 1932–1933 рр., від якого загинуло від 6 до 8 млн.чоловік. Цією кривавою акцією небачених доти масштабів більшовицький режим намагався зламати волю українського народу, ліквідувати традиційне українське село – потенційну соціальну основу українського визвольного руху.
В ході здійснення індустріалізації і колективізації Сталін покінчив з опозицією в партії, повністю підкоривши її своїй особистій диктатурі. Партія стала слухняним знаряддям утвердження сталінізму в СРСР. Важливим елементом функціонування сталінської тоталітарної системи стали репресії. Без постійного застосування репресивного апарату вона не могла б існувати.
Радянсько-більшовицький режим створював атмосферу постійного нагнітання страху, пошуку ворогів зовнішніх та внутрішніх, хоча рештки т. зв. «ворожих експлуататорських класів» були ліквідовані.
Під час боротьби зі своїми політичними противниками Сталін висунув тезу про застосування класової боротьби в країні в міру просування її по шляху до соціалізму. Таке «теоретичне» обґрунтування відкривало шлях для ескалації репресій. В Україні фактично упродовж усіх 20-х рр. велися показові судові процеси. У вересні 1929 р. відбулися арешти ряду українських діячів науки, культури у справі інспірованої органами ДПУ т. зв. «Спілки визволення України». Процес над 45 «керівниками» Спілки став сигналом для масових репресій проти української інтелігенції, «чистки» багатьох українських наукових, освітніх і культурних закладів. У 1931 р. була сфабрикована справа «Українського національного центру», яка охопила сотні людей. Зазнала репресій і Українська автокефальна православна церква, яка була ліквідована, а більшість її священиків опинилася у сталінських таборах.
У 1933 р. в Україні сталінська репресивна машина працювала на повні оберти. Вона перейшла до широкого й систематичного терору проти селянства, інтелігенції і, нарешті, радянських та партійних працівників. У лютому 1933 р. П. Постишев запропонував провести чистку державного апарату республіки, що стало сигналом до репресій в усіх установах України. Так, протягом 1933 р. тільки з апарату споживчої кооперації «вичистили» понад 4 тис. чоловік. За звинуваченням у націоналізмі жертвами чисток стали понад 15 тис. відповідальних партійних працівників. Тільки за 1933 р. КП(б)У втратила близько 100 тис. членів. Таким чином, Україна ще у 1933 р. пережила масштаби репресій, які для СРСР почалися у 1937 р. Що ж до масового терору 1937–1938 рр., то й тут Україна була серед тих республік, які найбільше постраждали від сталінської каральної машини.