Утворення і розвиток української козацької держави
ЛЕКЦІЯ 9
1. Перші кроки формування української державності. Господарство. Адміністрація. Армія. Зовнішня політика.
2. Ліквідація магнатсько-шляхетського землеволодіння. Розстановка соціально-політичних сил у козацькій державі.
3. Воєнно-політичні плани Б. Хмельницького у 1656—1657 рр. Союз України зі Швецією, Семигороддям, Бранденбургом, Литвою і Молдовою
4. Історична роль Б. Хмельницького. Його оцінка в історичній літературі.
З початком Визвольної війни почала формуватись українська націоналі на державність. її основні форми поступово склалися на Запорозькій Січі свого дальшого розвитку набули за гетьмана П. Сагайдачного. Під час його гетьманування устрій Запоріжжя був частково поширений на «волості і або в «городи», де розміщувалися козацькі полки. Тут козацькій старшин фактично підлягало й некозацьке населення, яке не бажало корити, польській адміністрації. У ході боротьби з Польщею козацький державний апарат поширився на звільнену територію України і став основою державного будівництва. Формально найвищим органом була загальна рада усього війська, яка мала розв'язувати найважливіші військові й політичні питанні Однак скликалася вона дедалі рідше і її функції поступово почала виконувати рада старшин, яка прагнула впливати на вирішення основних внутрішніх, військових і зовнішньополітичних справ. Венеціанський посол в Україні Альберт Віміна, який мав нагоду спостерігати за роботою старшинської ради, називає її «суворим сенатом», де «козаки обмірковують справи...». Фактично вся вища адміністративно-політична, військова і судова влада належала гетьману, яка на час воєнних дій була необмеженою. Усі тогочасні джерела свідчили про надзвичайно високий авторитет Б. Хмельницького в різни верствах населення. Деякі представники козацької адміністрації титулували його як «Божою милостю великого государя нашого Богдана Хмельницького, пана гетьмана всего Війська Запорозького». Сучасники не виключали можливості проголошення його князем Русі.
Гетьману допомагала керувати усіма справами генеральна старшина, яка крім вирішення військових завдань, виконувала функції центрального апарату управління. Під час Визвольної війни до її складу входили писар, обозний, два осавули, дна судді; згодом вона поповнилась урядами хорунжого бунчужного та підскарбія. Студентам необхідно знати конкретні функції кожного з них. Слід мати на увазі, що державний апарат на місцях був своєрідним переплетінням військових та адміністративно-політичних функцій. Вся звільнена територія України поділялася на полки (у 1648р. – 40 полків) та сотні, які були адміністративно-територіальними одиницями з відповідним апаратом управління й одночасно – основними військовими підрозділами козацької армії. У містах і містечках діяли органи місцевого самоврядування, які фактично теж підпорядковувалися козацькій адміністрації.
Межі нової держави (її офіційна назва – Військо Запорозьке) в основному визначалися землями трьох воєводств – Київського, Чернігівського і Брацлавського; територія Західного Поділля, Галичини і Волині на довгий час стала ареною бойових дій. Столицею стало давнє козацьке місто Чигирин, що підкреслювало визначальне місце в державі козацького стану. Перед Хмельницьким та його соратниками стояли надзвичайно складні завдання консолідації усіх станів України, які в умовах тривалого перебування у чужій державі виявилися розпорошеними і яких необхідно було залучити до державної співпраці. Козак реєстровий і козак «випищик», міщанин і селянин, православний шляхтич і священик – усі вони залізною волею українського гетьмана спрямовувались на боротьбу з польсько-шляхетським плануванням та на утвердження нового устрою.
Студентам слід усвідомити, що в результаті успішної збройної боротьби українського народу проти Польщі гетьманська столиця Чигирин стала міцним, де схрещувалися політичні інтереси багатьох європейських та азіатських країнах. З далекої Англії до Б. Хмельницького звернувся Олівер Кромвель, який називав його «імператором всіх козаків Запорозьких», «грозою і винищувачем аристократії Польщі», «завойовником фортець», «винищувачем католицизму». До встановлення дипломатичних відносин з Україною прагнули Семигородське князівство, Валахія і Молдова, Швеція і Венеціанська республіка. Постійні дипломатичні зносини гетьманська адміністрація мала з Туреччиною, Кримом, Росією.
Неоднозначно складалися відносини козацької адміністрації з російським урядом після укладення Переяславського договору. Москва розглядала цей договір насамперед як засіб до включення під свою зверхність усіх земель, що входили колись до складу давньоруської держави, Хмельницький прагнув використати мілітарну допомогу російської держави для остаточного розгрому Польщі й утвердження державної незалежності України. Ось чому на етапі мовлення цих стосунків козацький гетьман мало зважав на детальне юридичне оформлення взаємовідносин між обома державами, зосередивши фактично всю повноту влади в своїх руках. Однак певна невизначеність у міждержавних стосунках призвела до погіршення відносин між гетьманською адміністрацією і російським урядом у ході окупації Білорусі. Козацькі війська, які зайняли значну її частину на півдні в перші місяці війни, просувалися все далі на північ, підпорядковуючи білоруські землі безпосередньо Війську Запорозькому. Відносини між Чигирином і Москвою ще більше загострилися у 1655 р., коли Росія вступила у війну зі Швецією і розпочала переговори з Польщею. Козацькі посли навіть не були допущені на переговори між Росією і Польщею у Вільні, де у жовтні 1656 р. було укладене перемир’я між обома державами.
Ігнорування Москвою українських інтересів викликало обурення гетьмана і козацько-старшинських кіл. Після інтенсивної діяльності козацької дипломатії склалася нова коаліція держав, до якої увійшли Швеція, Бранденбург, Україна, Литва, Семигородське і Молдовське князівства. На підставі цілого ряду окремих міждержавних угод і договорів Польща мала бути поділена між союзниками так, «будто Коруна Польска и не бывала», як писав у донесенні царю російський посол в Україні боярин Бутурлін. Військо Запорозьке мало одержати всі західноукраїнські землі. Розпочалися відповідні воєнні акції. На допомогу Юрію Ракочі, який відкрив компанію « Польщі, був відправлений козацький 15-тисячний корпус на чолі з київським полковником А. Ждановичем. Пройшовши через усю Галичину до Перемишля, Жданович об’єднався з Ракочі. Союзники взяли Краків, увійшли і глибину Польщі, дійшли до Варшави і разом із шведами зайняли польську столицю. Це було яскравим свідченням самостійної зовнішньої політики України, її фактичної протидії міжнародним інтересам Москви.
Хмельницький активно використав ослаблення Польщі для посилені її своїх позицій на Поділлі, Волині та в Галичині. Почалися контакти з місцевою українською шляхтою, яка переживала драматичну ситуацію відчуження від обох політичних систем, що склалася в ході війни. Зацікавленість і гетьманському протектораті виявляють волинський магнат князь Степан Святополк Четвертинський, опікун Києво-Могилянського колегіуму, один з останніх представників старої української аристократії, і навіть Радзивілли, що свідчило про піднесення престижу козацької державності. Хмельницькі ш максимально намагався поширити її межі на захід і північ, повернути дами північно-західні українські землі до їхнього історичного центру, забезпечиш комунікації зі своїми новими союзниками. У квітні 1657 р. в Чигирині генеральна рада старшин визначила наступником Б. Хмельницького на гетьманстві його сина Юрія, що свідчило про намір гетьмана перетворити цей інститут у монархічний і зробити його спадковим у своєму роду. Студент повинні мати на увазі, що це був період найбільшого політичного і воєнною піднесення України. Безперечно, останні державотворчі акти Хмельницького могли зміцнити внутрішнє становище Української держави, сконсолідувати навколо особи гетьмана усі стани тогочасного суспільства, які діяли розрізнено, ставлячи іноді понад усе корпоративні інтереси. Ще за жити Хмельницькому протидіяла в цьому очолювана Виговським група старшин, яка боялася сильної гетьманської влади. Смерть Хмельницького перервам консолідаційний процес і не дала зміцніти українській державності, здобутки якої були втрачені його наступниками на гетьманстві.