У складі Великого князівства Литовського і Польщі

Становище українських земель

ЛЕКЦІЯ 5

(середина XIV – перша половина XVI ст.)

Експансія Польщі на Галичині, Волині та в західній частині Поділля. Перехід українських земель під владу Литовської держави.

Суспільно-політичний устрій України у складі Великого князівства Литовського.

Виникнення козацтва. Запорозька Січ: соціальний устрій і господарство.

Студентам необхідно простежити перебіг політичних подій, пов’язаних із бо­ротьбою Польщі і Литви за Галицько-Волинське князівство. У 1386 р. Гали­чину остаточно приєднано до складу Польського королівства, а більшість тери­торії Волині увійшла до складу литовської держави. В результаті переможної битви на Синіх Водах з ординцями (1362) великий князь литовський Ольгерд оволодів Київщиною, Переяславщиною і Поділлям; дещо згодом під владою Литви опинилася більша частина Чернігово-Сіверської землі. Слід звернути увагу на роль Кревської унії (1385), яка поклала початок соціально-культурно­му і політичному впливові Польщі на Литву. Коронувавшись польською коро­ною, великий князь литовський Ягайло зобов’язався зробити католицтво дер­жавною релігією у Литві, приєднати її до Польщі, а разом з нею – й українські та білоруські землі. Однак завдяки енергійній діяльності Вітовта, підтриманого українськими і білоруськими феодалами, Велике князівство Литовське зберег­лося як незалежний державний організм і проіснувало до 1569 р. Необхідно ма­ти на увазі, що соціально-політичний устрій українських і білоруських земель тривалий час зберігав в основному свій попередній зміст. Князі з династії Гедиміновичів лише замінили колишніх Рюриковичів і визнали верховну владу над собою великого князя литовського. Саме цим пояснювалося порівняно легке ут­вердження влади Литви в Україні. Для українців литовське панування було на­багато меншим злом, ніж тяжке золотоординське ярмо. До цього слід додати, що литовці досить швидко потрапляли під вплив більш культурної Русі, яка сприяла розвиткові й могутності Литовського князівства. Однак велико­князівська влада, проводячи курс на створення централізованої держави, прагнула не допустити зміцнення нових місцевих династій на окремих українських землях і позбавити їх місцевої підтримки. Ці намагання викликали незадоволення ук­раїнських феодалів, яке поглиблювалося також неухильним зростанням суспільних і політичних привілеїв католиків. Відвертий виступ української знаті за утвердження свого пріоритетного становища стався після смерті Вітовта (1430) Тривалий час Литовське князівство було ареною жорстокої боротьби різних політичних груп. У цій ситуації Польща прагнула відірвати від Литви волинські та подільські землі, а українська партія – забезпечити домінуюче становище української знаті у литовській державі.

Особливу увагу слід звернути на відновлення удільних князівств Київського (1440) і Волинського (1445). При цьому Київське князівство охоплювало не лише Київську землю, а й Переяславщину і Брацлавщину, що фактично було відновленням на короткий час (до 1470) української державності. У подальшій боротьбі українських феодалів проти литовського централізму і переваги польських впливів помітну роль відіграли виступи князів Гольшанського, Михайла Олельковича, Федора Більського (1480), а також повстання Михайла Глинського (1508). Однак повсталим не вдалося підняти широкі верстви населення, в тому числі більшість магнатів і православної шляхти, які в цілому інтегрувалися в політико-адміністративну систему литовської держави, зміцнили в ній свої позиції і не бажали реставрації удільно-князівського ладу.

Знайомлячись із основними аспектами соціально-економічного розвитку, слід звернути увагу на розвиток феодального землеволодіння і посилення закріплення селянства. При цьому необхідно простежити формування фільваркової системи шляхетського господарства, пов’язаної із посиленням товарно-грошових відносин. Найважливішим станом був шляхетський стан, найвпливовіше місце в якому посідали кілька десятків магнатських родів – великих феодалів, що були нащадками Рюриковичів або Гедиміновичів. Серед них князі Острозькі, Сангушки, Збаразькі, Вишневецькі, Заславські, Чарторийські, Четвертинські, які займали високі посади у литовській державі, проте опнилися поза її найвпливовішим органом – «паки-радою» – в результаті посилення литовсько-католицької партії. Із зростанням міст їхні мешканці сформувалися в окремий стан – міщанство, яке домоглося введення магдебурзького права (міського самоврядування). Його отримали Львів (1356), Кам’янець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Київ (1494-1497) та ін.

Посилення феодально-кріпосницького гніту, який переплітався з різними формами національних і релігійних утисків, викликало опір українського населення. Поширеною формою селянсько-плебейського протесту проти феодальних порядків стали втечі на малозаселені окраїни Поділля й Київщи­ни. Утверджуючись на нових місцях за допомогою плуга й шаблі, ці втікачі вважали себе вільними людьми і почали називатися козаками, що означало тюркською мовою «вільна людина». Поява козаків у родючих південних степах супроводжувалась їхньою інтенсивною господарською діяльністю, що сприяла розвиткові насамперед землеробства, а також скотарства, утворенням козацьких слобід і хуторів. Козацька колонізація спричинила освоєння величезних південних просторів, що стало одним з важливих джерел могутності польської держави в майбутньому.

Козаки зуміли витворити оригінальну соціальну організацію, яка всім своїм змістом була спрямована проти феодальних порядків. Усі без винятку члени козацької громади, яка була одночасно організацією військовою і самоврядною, мали рівні права на користування землею, участь у козацькім раді, виборах старшини тощо. Козацтво переконливо демонструвало ук­раїнському селянству можливість організації соціального та економічного життя без феодала і тим самим здійснювало сильний революціонізуючим вплив на покріпачене селянство. Це зробило козацтво детонатором глибоких соціальних рухів проти феодальної системи, що розхитували весь державний організм феодальної Польщі.

На військову організацію козацтва вплинула та обставина, що воно опинилось фактично наодинці з турецько-татарськими завойовниками, які здійснювали безперервні набіги на Україну. Надзвичайно важливе значення у боротьбі українського народу за свою державність мало утворення Запорозь­кої Січі. Саме тут були започатковані зародки того державного організму, який знайшов свій дальший розвиток у період Хмельниччини. Козацтво най повніше відбивало прагнення українського народу до свободи, незалежного державного життя і було виразником його загальнонаціональних інтересів.