Партійні системи: поняття і типи

Партійна система – це невід’ємний компонент (підсистема) політичної системи суспільства, що являє собою сукупність політичних партій, що діють у країні, та специфічних відносин між ними, які складаються в процесі боротьби за державну владу та при її здійсненні.

Партійна система відображає політичні реалії тієї країни, в якій вона функціонує: соціальну структуру суспільства, рівень та особливості політичної культури населення, характер політичного режиму, історичні й культурно-національні традиції, назрілі проблеми перспективного розвитку держави.

У політології поширена класифікація, відповідно до якої існують однопартійна, двопартійна та багатопартійна системи. Кожна з них має свої варіанти, що утворюють перехідні форми від однієї системи до іншої. Характер партійних систем безпосередньо залежить від таких показників, як: кількість фактично діючих партій; реальна роль окремих партій в політичних процесах, ступінь їхньої легітимності та представництва у владних структурах; гострота політичної конкуренції між партіями (відносини принципової боротьби, демократичного суперництва, співпраці, компромісу).

Однопартійна система, або безальтернативна. Головна її ознака – наявність партії, яка не має політичних конкурентів всередині держави і неподільно здійснює владу. Панівний статус окремої партії може бути абсолютний, закріплений законодавчо, як це мало місце, наприклад, в СРСР. Так, у ст. 6 Союзної Конституції (й аналогічних статтях Конституцій усіх радянських республік) містилася норма про Комуністичну партію Радянського Союзу як “керівну і спрямовуючу силу радянського суспільства, ядро його політичної системи, державних та громадських організацій”. Таке юридичне визначення закріплювало за КПРС абсолютно монопольну роль у політичній системі СРСР і виключало саму можливість легального існування інших політичних партій. Подібні ситуації зараз мають місце в КНДР і на Кубі.

За іншим варіантом однопартійної системи, закон може дозволяти створення багатьох політичних партій, тим не менше de facto державна влада постійно зосереджена в руках однієї партії-гегемона. Вона є творцем і провідником офіційної державної ідеології. Партійні і державні структури, як і у випадку з партією-монополістом, зливаються в єдині органи влади. Діяльність інших партій жорстко регламентована лояльністю до політичного режиму в цілому і державної партії. Подібна система існувала в країнах “соціалістичного табору” до 1989–1990 рр. – Польщі, Чехословаччині, Німецькій Демократичній Республіці та ін. Сьогодні вона збереглася в Китаї, де, крім Комуністичної партії КНР (майже 70 млн членів), діє кілька некомуністичних партій (Революційний комітет Гоміндану, Селянсько-демократична партія), які утворюють “народно-демократичний фронт”, що не є опозиційним до правлячої партії.

Справедливо вважати, що однопартійна система характерна лише для тоталітарних і авторитарних політичних режимів.

Двопартійна система, або “біпартизм”. Тут знову ж таки можливі два варіанти. Перший: в країні існує кілька партій, але переважають дві, котрі в результаті виборчих змагань упродовж багатьох років почергово приходять до влади. Така фактична рівновага партійних сил стає політичною традицією – через це двопартійну систему вважають чи не найбільш стабільною і ефективною та водночас достатньо демократичною. Дві основні партії Великобританії – Консервативна і Лейбористська та США – Республіканська і Демократична – збирають разом до 90% голосів виборців. Подібні показники свідчать про керованість держави і високий ступінь суспільної згоди.

Другий варіант як різновид “біпартизму” – система “двох з половиною партій”, або “дві плюс одна”. Така система складається за умови, коли жодна з двох партії, що перемогли на виборах, через незначну перевагу одна над одною не в змозі самостійно створити парламентську більшість і сформувати уряд. Тоді “третя” парламентська партія, хоч і менш впливова, заявляє про свою підтримку однієї з партій-лідерів і таким чином забезпечує їй кінцевий успіх та перевагу у формуванні урядової коаліції. Нерідко такі ситуації трапляються в Канаді, Австрії, Австралії, Німеччині. Так, у ФРН тривалий час змагаються між собою Соціал-демократична партія і блок ХДС–ХСС (Християнсько-демократичний союз та Християнсько-соціальний союз). У ролі третьої політичної сили упродовж майже тридцяти років виступала Вільна демократична партія, яка забезпечувала одній з цих основних партій парламентську більшість та право формувати уряд: у 1969–1982 рр. “вільні демократи” підтримували СДПН, у 1983–1998 рр. – ХДС–ХСС. У подальшому значення “третьої партії” набули “зелені”.

Українська політика також має аналогічний досвід. За підсумками виборів до Верховної Ради України в березні 2006 р. спочатку майже була сформована парламентська (“демократична”) коаліція у складі блоку “Наша Україна”, “Блоку Юлії Тимошенко” та Соціалістичної партії. Але внаслідок загострення політичних дискусій, пов’язаних з розподілом керівних посад у парламенті й уряді, соціалісти перейшли до іншого табору і разом з Партією регіонів та Комуністичною партією утворили іншу (“антикризову”) коаліцію, яка й сформувала більшість Верховної Ради, її керівництво та основний склад Кабінету Міністрів.

Багатопартійна система. Боротьбу за владу реально ведуть кілька партій (три і більше). У самих виборах можуть брати участь десятки і навіть сотні партій. Це породжує ще більше системно-партійних конфігурацій:

1) система поміркованого плюралізму. Суперництво точиться між трьома – п’ятьма партіями, приблизно однаковими за силою і без значних відмінностей в ідеології. Виникнення різко вираженої політичної опозиції малоймовірно або нетипово. Натомість характерним є утворення багатосторонніх парламентських коаліцій, які з однаковим успіхом можуть бути стабільними, або доволі часто змінювати свій склад, що тягне за собою демократичну процедуру зміни уряду. Система поміркованого плюралізму досить часто використовується в світовій практиці (Італія, Фінляндія, Бельгія, Франція та ін.);

2) система поляризованого плюралізму. На владу потенційно претендують шість – вісім або й більше партій, що дотримуються як схожих, так і гостро-конфронтаційних ідеологій – від гранично “лівих” до гранично “правих”. Можливе виникнення позасистемних (нелегальних) партій. “Різнополюсні” партії змушені об’єднуватися в блоки, але союзи, що виникають, як правило, ситуативні. Об’єктивна суспільна необхідність знаходження компромісу між партійно-ідеологічними “полюсами” породжує лівоцентристські і правоцентристські тенденції, але “центр” рідко буває сильним і стабільним: такий уряд постійно зазнає критики і “зліва”, і “справа”. Подібна ситуація яскраво виражена, зокрема, в Україні та Росії;

3) системи з домінуючою партією. Позитивною рисою партійної системи держави може стати існування партії, котра впродовж багатьох років (іноді десятиліть) постійно отримує визнання з боку суспільства, перемагає на демократичних виборах, самостійно формує уряд або становить стрижень урядових коаліцій (однак потреба в останніх виникає нечасто). Таку партійну систему називають “системою національної згоди”, “суспільної мажоритарності”. На відміну від партії-монополіста чи партії-гегемона, першість партії-домінанта визначається не особливостями політичного режиму, а рівнем її легітимності, авторитетності серед громадян країни. У Франції в 1958–1974 рр. домінувала Голлістська партія (прибічники визнаного національного лідера генерала Шарля де Голя); у Швеції в 1932–1976 рр. – Соціал-демократична партія; у Японії з 1955 по 1993 рік – Ліберально-демократична партія. Час від часу феномен домінуючої партії виникає в різних країнах;

4) автономізована багатопартійна система. Для неї властива дуже велика кількість партій, які, зазвичай, не мають чітко вираженої ідеології, не користуються достатньою суспільною підтримкою і малоефективні як самостійні політичні гравці (Малайзія). Уряд формується на засадах широкої коаліції чи взагалі на позапартійній основі. Існування такої системи може відображати особливості політичної культури суспільства (наприклад, його традиціоналізм, общинність) або вказувати на певний перехідний етап від однієї політичної системи до іншої, коли бурхливо відбувається процес “переформатування” партійно-політичних сил. Дозвіл на існування в країні слаборозвинутих, безсистемно діючих партій може служити “демократичною ширмою” для диктаторських, військово-політичних режимів.

Отже, єдиного стандарту в побудові партійних систем не існує. Однак світова практика свідчить, що в суспільствах з політичною та економічною стабільністю міцною є тенденція до зменшення кількості партій і блоків, котрі реально борються за владу в державі. Зрештою це сприяє згуртуванню суспільства як нації.