1) панівна, офіційно узаконена політична ідеологія, що за значенням зведена в ранг месіанської[268] абсолютної істини[269]. Це своєрідна «державна релігія» («зворотна теократія», за висловом М. Бердяєва). За її допомогою режим обґрунтовує своє право на існування. Формулюється поняття «великої ідеї-мети» – політичної, соціально-класової, національної, расової, релігійної тощо, яка має об’єднати все суспільство та мобілізувати його зусилля. Але, як правило, така ідея виявляється недосяжною, утопічною[270];

2) монополізація влади однією масовою партією. Відкрита політична конкуренція відсутня, боротьба за владу (часто прихована) ведеться тільки всередині самої партії;

3) недопущення опозиційної діяльності у будь-якій формі – ідеологічній (неофіційні вчення), політичній (внутрішньопартійна дискусія), організаційній (висунення кількох альтернативних кандидатів на виборах). Будь-яке політичне різноголосся в суспільстві розцінюється як зло, котре необхідно виривати «з корінням»;

4) принцип поділу влад або не проголошений, або фактично відсутній. Домінує виконавча влада, яка поглинає формально існуючі законодавчу та судову. Зрощення партійних і державних структур в один управлінський механізм;

5) максимально централізована структура влади, побудована за принципом жорсткої ієрархії, своєрідної піраміди владних відносин, вершину якої посідає «вождь»[271] в оточенні вузького кола особливо наближених осіб. «Вождь» – це матеріалізована частина «великої ідеї», він виражає дух народу, втілює в життя його прагнення та мрії. Влада «вождя» безмежна й безконтрольна, а його особа сприймається як абсолютна харизма, вона сакралізована та канонізована[272]. Виникає «культ[273] особи вождя», його образ стає атрибутом щоденного життя громадян – вони його бачать і відчувають на портретах, плакатах, у скульптурах, кінофільмах, піснях, літературі тощо;

6) громадянське суспільство не розвинене, політичні права та свободи громадян існують лише формально. Діє принцип загальної заборони: «заборонено все, що прямо не дозволено законом». Закони захищають насамперед інтереси держави;

7) органи забезпечення правопорядку та безпеки (поліція, спецслужби, армія), крім свого основного призначення, перетворені на систему каральних органів – виконують функції політичного переслідування та покарання засобами масових (не вмотивованих з правового погляду) репресій[274] щодо населення. Сила визначає, «де істина, і хто правий»;

8) прагнення контролювати та регламентувати всі сфери життя суспільства. Саме всеосяжністю свого контролю тоталітаризм найбільше відрізняється від інших форм державно-організованого насилля – деспотії, тиранії, військової диктатури;

9) адміністративно регульований (з одного центру) характер економіки, жорстко централізований розподіл сировини, товарної маси тощо. Власність одержавлена, приватне підприємництво заборонене або максимально регламентоване на всіх стадіях;

10) відсутність незалежних засобів масової інформації – вони перетворені на елемент державного управління, знаряддя цілеспрямованого ідеологічного впливу на населення. Існує сувора цензура[275] щодо будь-яких видань, проявів культурного, духовного життя. Це дає змогу владі приховувати частину об’єктивної інформації про стан справ у суспільстві та світі, формувати навколо себе атмосферу секретності та містицизму[276], перебільшеного сприйняття її реальних зусиль;

11) розгалужений пропагандистський[277] та агітаційний[278] апарат як засіб духовного насилля над громадянами, маніпулювання[279] їхньою свідомістю. Мета – розбудити у людей не розум, а почуття, інстинкти, неусвідомлені рефлекси – суміш страху, байдужості та неусвідомленого ентузіазму, сформувати психологію колективного конформізму[280] та лояльності[281] до влади. Результатом має стати поява «нової людини» – індивіда, який є носієм абсолютної суспільної цінності – колективного «ми», безмежно відданий ідеології і «вождям», готовий на будь-які жертви заради «спільної справи»;

12) насаджування та штучне підтримання в масовій суспільній свідомості відчуття внутрішньої та зовнішньої небезпеки, яке має згуртовувати суспільство навколо правлячого режиму. Людей поділяють на «своїх» і «чужих». Моделюється образ «ворога» («ворога народу, нації») – він підступний, жорстокий, позбавлений моралі, може виявитися будь-де: у партійному осередку, в трудовому колективі, серед кращих друзів і членів родини. Його потрібно виявляти і знищувати;

13) неприйняття зовнішніх впливів на суспільство, закритість політичної системи (політика «залізної завіси»), агресивна зовнішня політика.

Причини, що породжують тоталітаризм, у різних суспільствах мають свої особливості, але їх загальні передумови такі:

об’єктивні:

– настання індустріальної стадії в розвитку суспільств, концентрація населення в великих містах, що дає змогу швидше об’єднувати маси та ефективніше на них впливати;

– посилення ролі держави в суспільному житті, передовсім в економічній сфері: в капіталістичних країнах відбувається зрощення державних структур з великим приватним капіталом, утворюється державно-монополістичний капітал, який потребує державної підтримки – прийняття потрібних йому законів і за це ладен профінансувати будь-яку владу, а в соціалістичних встановлюється адміністративно-бюрократична система регулювання економіки, в якій відсутні приватні інтереси і неподільно панує державна власність;

– винайдення нових технічних засобів, які значно посилюють можливості засобів масової інформації та інших комунікацій. Це надає змогу урізноманітнити і пришвидшити форми та способи інформаційного та ідеологічного впливу на населення;

– надзвичайно глибокі (за характером змін) та масштабні (за охватом територій) воєнно-політичні, соціально-економічні, гуманітарні кризи початку ХХ ст., які охопили передовсім європейський регіон: Перша світова війна, революційні події в Росії 1917 р. та в ряді інших країн Європи і світу. Подібні події потребують концентрації усіх зусиль, у першу чергу владних ресурсів. У переможців (держав, класів, політиків) з’являється відчуття всесильності, більших підстав розширити свої владні повноваження, а переможені живуть бажанням реваншу[282], що передбачає гуртування сил для майбутньої боротьби;

суб’єктивні:

– зосередження вищої партійної і державної влади в одних руках за принципом: «один народ, одна держава, один вождь». Поняття політичного лідерства набуло надзвичайного смислу. Символом абсолютної величі і влади став титул «фюрер»[300], яким офіційно користувався А. Гітлер. Фактично він був главою держави, у його особі – її сила і майбутнє;

– підпорядкування партійному і державному апарату всіх громадських організацій (профспілкових, молодіжних тощо);

– заборона політичних партій, крім націонал-соціалістичної;

– повне переведення економіки на воєнні потреби (мілітаризація[301]);

– посилення ролі в державному житті спеціальних структур для охорони режиму: СС, СД, гестапо[302];

– створення потужного пропагандистського апарату для поширення фашистських ідей та з метою легітимації режиму. Проведення масових мітингів й театралізованих видовищ з ідеологічним смислом для маніпулювання громадською свідомістю;

– повна заборона творів мистецтва та літератури, які не відповідали офіційній ідеології (публічне спалення книг);

– проголошення расової зверхності арійської раси (німецької нації), культу «надлюдини», пропаганда майбутнього всесвітнього панування;

– політика геноциду[303] – масового фізичне винищення представників «нечистих» рас та відсталих народів: євреїв, чорношкірих, циган, слов’ян. Тобто, на відміну від СРСР, об’єктом ненависті був не «ворожий клас», а «ворожа раса і нація»;

– агресивна зовнішня політика – головний чинник початку Другої світової війни.

Тоталітарні режими здатні демонструвати свої деякі переваги над ліберально-демократичними,в першу чергу це стосується здатності мобілізовувати суспільство для досягнення конкретних цілей. Так, СРСР, завдяки жорстко-централізованій системі управляння зумів мобілізувати усі можливі ресурси (економічні, ідеологічні, організаційні, людські тощо для перемоги над гітлерівською Німеччиною, тоді як практично уся Європа була загарбана фашистами. При цьому варто наголосити, що вирішальне значення для перемоги мав воєнний і трудовий героїзм радянських людей. У самій передвоєнній Німеччині через мілітаризацію економіки відбулося швидке зростання галузей важкої промисловості, і незабаром зникло безробіття. Звичайно, це були тимчасові успіхи, однак вони стали однією з причин того, що фашистським політикам вдалося схилити на свій бік населення.

У Радянському Союзі післясталінського періоду «радянський спосіб життя» забезпечував громадянам чимало соціальних гарантій: безкоштовну освіту, медичне обслуговування, житло, можливості оздоровлення та відпочинку, працевлаштування, підтримку молодих сімей та молодих спеціалістів тощо.

Авторитарний політичний режим – це різновид політичного режиму, коли фактична влада зосереджена в руках певної групи політиків, що об’єднані навколо однієї особи, від якої залежить функціонування державної влади в цілому.

Авторитаризм – проміжний стан політичної системи між тоталітаризмом і демократією, з якою він має деякі спільні риси:

– формальне розмежування між законодавчою, виконавчою та судовою владою;

– багатопартійність;

– альтернативність виборів;

– відсутність тотального контролю над суспільством;

– автономія особистості в неполітичних сферах;

– відсутність прямого втручання держави у приватний сектор економіки;

– відмова від загальнообов’язкової ідеології.

Негативними рисами авторитаризму є:

1) невиправдана об’єктивними обставинами концентрація влади в руках глави держави чи підпорядкованих йому структур;

2) значний ступінь відчуження народу від влади (напр., через неможливість змінити главу держави – монарха, а якщо це президент – то через складність або двозначність виборчих процедур);

3) обмеження діяльності опозиційних політичних партій: проти їхніх лідерів та активістів можуть бути застосовані репресії під видом покарання за кримінальні злочини;

4) звужені можливості місцевого самоврядування через призначення «на місця» представників центральної влади з повноваженнями «глави регіону»;

5) недостатня відкритість виборчих процедур, що унеможливлює достатній громадський контроль за ними та створює умови для фальсифікацій[304] результатів виборів;

6) скасування або значне звуження політичних прав і свобод громадян (заборона референдумів, масових акцій протесту тощо);

7) розширений перелік підстав для введення надзвичайного або воєнного стану;

8) беззаперечно-командний метод керівництва: безумовне виконання наказів та розпоряджень влади, якими б вони не були;

9) у випадках подолання кризових ситуацій (для захисту режиму) застосування насильства та репресій;

10) прикриття недемократичності патерналізмом[305] – «батьківською» турботою держави в першу чергу про «простих» громадян.

Риси авторитарних режимів властиві (це не значить, що реалізуються усі вищенаведені ознаки):

– абсолютистським монархіям (Саудівська Аравія, ОАЕ, Катар, Кувейт, Бруней тощо);

– теократичним державам (Ісламська Республіка Іран)[306];

– військовим режимам (відомі історичні приклади: диктатура «чорних полковників» у Греції (1967–1975 рр.), хунта[307] генерала А. Піночета в Чилі (1973–1989 рр.) та ін.);

– персоніфікованим режимам (колишні режими: Ф. Франко в Іспанії, Самоси в Нікарагуа, С. Хусейна в Іраку, М. Каддафі в Лівії[308] та ін.).

З-поміж колишніх республік Радянського Союзу авторитарні ознаки влади різною мірою спостерігаються в Азербайджані, Білорусі, Казахстані, Росії, Таджикистані, Туркменістані[309], Узбекистані.

Демократичний політичний режим – це різновид політичного режиму, спосіб функціонування політичної системи суспільства, оснований на визнанні народу як головного джерела влади та реальної участі громадян у вирішенні державних і суспільних питань відповідно до їх прав, свобод і потреб.

Як принцип суспільних відносин та функціонування влади людство використовувало демократію з давніх-давен – задовго до того, як у працях давньогрецьких філософів з’явився сам термін. В історії відомі демократія первісних родових общин, військова племінна демократія (у стародавніх германців, скіфів, слов’ян), полісна (афінська) демократія в Греції, республіканський період Давньоримської цивілізації (V – I ст. до н.е). Демократія існувала в Новгородській республіці часів Київської Русі XI – XII ст. (народне віче[310] в поєднанні з боярською аристократією). У Стародавній Греції (Платон, Аристотель та ін.) до демократії ставилися досить скептично, оскільки через низький культурний рівень багатьох громадян вона нерідко переростала в охлократію – у «надмірну свободу», за висловом Платона, після якої до влади приходили тирани – «найгірші обранці народу, оточені натовпом негідників».

Початок формування європейської демократії Нового часу пов’язане з буржуазною і національно-визвольною революцією (проти іспанського панування) в Нідерландах середини 70-х – початку 80-х рр. XVI ст.[311] Новий поштовх розвитку принципів демократії дала Велика Французька революція, її гаслами стали поняття: «свобода», «рівність», «братерство»[312]. Нелегким шляхом до демократії шли Сполучені Штати Америки. У 1860–1865 рр. між промислово розвинутою Північчю та рабовласницьким Півднем точилася громадянська війна. Непримиренний противник рабства президент США А. Лінкольн (1860–1865 рр.) так сформулював поняття «демократія»: «народний уряд, обраний народом і для народу».

Характерні риси демократичного політичного режиму:

1) визнання народу головним джерелом влади. Право народу, усіх громадян на участь у формуванні та здійсненні державної влади[313];

2) виборність органів влади – державної та місцевої – на принципах загального, рівного, прямого виборчого права та вільного голосування;

3) чіткий розподіл повноважень між гілками влади – законодавчою, виконавчою, судовою із системою «стримувань та противаг»;

4) прийняття політичних рішень більшістю при врахуванні інтересів, прав і потреб меншості;

5) контроль з боку громадянського суспільства за діяльністю державних органів;

6) демократизм правосуддя, забезпечення верховенства права;

7) визнання людини найвищою соціальною цінністю, взаємна відповідальність держави перед людиною і людини перед державою;

8) визнання конституції основним законом держави і суспільства та дотримання її норм;

9) розвинута політична культура громадян, зріле почуття патріотизму;

10) рівність усіх громадян перед законом, державні гарантії здійснення громадянами своїх прав і свобод;

11) свобода думки і слова, світогляду і віросповідання, право людини на вільний розвиток своєї особистості, невід’ємне право на життя;

12) дотримання прав національних меншин;

13) багатоманітність (плюралізм) у політичній, ідеологічній, економічній та духовній сферах життєдіяльності суспільства. Відсутність загальнообов’язкової офіційної ідеології;

14) толерантне[314] (терпиме) ставлення до інших думок та політичних позицій. Вирішення конфліктних та суперечливих ситуацій шляхом діалогу, компромісу[315] і консенсусу[316];

15) конституційна заборона на незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини[317];

16) вільне функціонування політичних партій та громадських організацій (крім випадків неконституційної екстремістської діяльності). Відсутність заборон на опозиційну діяльність, критику влади;

17) поліція, армія та інші силові структури виконують виключно функції забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки держави і суспільства;

18) незалежність засобів масової інформації.

Дуже важливими умовами побудови та здійснення демократії є:

– стабільне економічне зростання країни;

– високий рівень добробуту населення;

– відсутність корупції та невиправданих привілеїв для представників влади.

Демократія буває представницька, коли рішення приймаються через депутатів, і пряма або безпосередня (без створення постійних органів – через вибори, референдум, всенародне обговорення, рішення політичних мітингів, колективні звернення громадян до органів державної влади тощо).

У різні часи багатьма теоретиками запропоновано чимало тлумачень змісту демократії– якою вона має бути, у яких формах існувати?

Основні з них такі: