ЖУРНАЛІСТИКА ЯК ДУХОВНИЙ НАРКОТИК
Г
Т. 2.— 240 с.
Гамсунг Киут. Редактор Линге: Роман
// Гамсунг Кнут. Полное собр. соч. — М.,
Так називається роман про журналіста, що належить перу Кнута Гамсуна (1859-1952) — видатного норвезького письменника, увінчаного в 1920 році лаврами лауреата Нобелівської премії.
У літературі кінця минулого століття йому належить місце одного з найбільш виразних й послідовних представшжів імпресіонізму. Талант К. Гамсуна був яскравий і могутній. Це спричинювало те, що його твори негайно перекладались світовими мовами.
Роман "Редактор Лініє" (є варіант перекладу "Люнге") створено в1892 році, невдовзі після завершення знаменитого роману "Містерії". І хоча в "Редакторі Лінге" К. Гамсун продовжив центральну сюжетну лінію попереднього роману, пов'язану з фру Дагні, ці твори різко протистоять один одному: "Містерії" присвячені вічній, загачьнолюдській темі кохання і смерті; "Редактор Лінге" — злободенній політичній проблематиці. Через це першийроман зажив голосної слави, другий пере-
кладався мало, видавався рідко. Разом з тим "Редактор Лінге" - мало не перше в історії літератури велике епічне полотно, у якому відображена професійна діяльність журналіста.
Редактор газети "Новини", що видається в столиці Норвегії, вже усвідомлює пресу як могутній чинник суспільного життя. "Редактор — це все одно, що яка-небудь державна влада. А влада Лінге більша, ніж якась інша", — так думає про себе головний герой. "Більша" тому, що він талановитіш автор і організатор, відчуває силу свого слова, його здатність впливати на формування громадської думки. Актом визнання влади преси стало запрошення редактора на нараду до голови уряду.
Поруч з цим К. Гам суну вдалося показати перетворення преси на бізнес, прибуткове підприємство. Ще вчора "сільський хлопець" Лінге "на очах у всіх зробився впливовою особою, у нього був свій дім, своє вогнище, прекрасна дружина, що прийшла до нього не з порожніми руками, і своя газета, яка приносила йому тисячу на рік".
Популярність газети залежала від правдивості й достовірності її матеріалів, принциповості позиції її редактора. Тоді зростає до неї довіра читачів. Лінге це знає. На початку роману ми бачимо, як сміливо виступає він проти можновладців, розкриває злочин високого урядовця й домагається його відставки. Але з часом він відчуває, як вичерпується аудиторія передплатників певного політичного напрямку, і усвідомлює необхідність змін.
К. Гамсун зобразив народження загальної газети, яка прагне подобатися всім, підтримує то лібералів, то консерваторів, уміщує матеріали то за унію з Швецією, то за норвезьку самостійність. Але в політично поляризованому суспільстві багатьма читачами така позиція сприймається як безпринципна.
Авторитетний у художній системі роману персонаж Лсо Хойбро, розчарувавшись в редакторі, говорить, що "Лінге знищив у людях усяке почуття скромності; своїми безкінечними риночними викриками йому вдалося усунути вроджений страх перед безстидством", а читачі виявилися "обманутими брудними витівками спекулянта".
Негативне враження від Лінге посилюється й тим, що йому доводиться в ім'я інтересів газети робити непривабливі вчинки: прийняти на роботу в редакцію, а потім звільнити представника відомого консервативного роду Фредріка Ілієна, зажадати від друга дитинства Конг-сфольда несумісної з його посадою послуги.
Однак негативне ставлення до головного героя не приводить письменника до сатири. К. Гамсун і тут лишається вірним імпресіонізмові і зображає героя поважно, з епічніш спокоєм, будучи перекона-
ним, що вш здійснив художнє відкриття важливого суспільного явища. Тому іі назвав роман двома словами, що позначали професію та ім'я героя, — "Редактор Лінге".
ЧОБОТИ І ПРАЩА
Сннклер Зптон. Медная марка. - X.: Пролетарий, 1924.— 77 с.
"Звичайно людям краще обходитись без чобіт, ніж без правди, але люди погано знають про це і вважають за краще не знати правди, аче ходити в чоботах", — таке цікаве спостереження висловив знаменитий американський письменник Ептон Сінклер у публіцистичній книзі "Мідний жетон", присвяченій описові звичаїв преси США. Ця книга була надрукована в Америці в 1919 році, і відразу стала популярною. Невдовзі з'явилися її переклади світовими мовами. Цікаво, що в СРСР вона вийшлав Харкові в 1924 році в дещо скороченому перекладі російською мовою у видавництві "Пролетарий" під назвою "Медная марка".
Слава Ептона Сінклер а в Україні була великою. З пильним інтересом тут читалися його романи "Джунглі" (1905), "Король Вугіль" (1917), "Джіммі Гіггінс"(1919). Останній роман інсценізував сам Лесь Курбас і створив за власним текстом блискучу виставу, яка з незмінним успіхом йшла в "Березолі" з прекрасним актором Амвросієм Бучмою в головній ролі. До голосу Е. Сінклер а прислухалися в світі. Усе, що він сказав про американську пресу, мало великий резонанс. Ромен Роллан надіслав йому листа підтримки з Швейцарії, де тоді відпочивав. "Я радий, що бачу Вас по-старому сповненим енергії, але боюся, що з появою в світ Вашої нової книги, Вам доведеться витримати запеклу боротьбу, — писав французький побратим по перу. — Потрібно багато мужності, щоб насмілитися виступити одному проти цієї потвори, проти нового Мінотавра, якому платить данинувесь світ проти преси".
Назва книжки була промовистою й витлумачувалася на перших же сторінках. Мідний жетон отримували клієнтив касі публічного дому, вибравши жінку, аби потім розплатитисяним за куплені ласки. Але є й інші види проституції, — бататозначно натякав Е. Сінклер, символом яких і є "Мідний жетон".'Так читач підводився до цілком певного розуміння журналістики,що її головними ознаками є продажність і служба інтересам великого капі галу.
За двадцять років спостережень над американською пресою письменник нагромадив численні приклади приховування правди, перекручення фактів, справжньої інформаційної війни за громадську думку. Ба-
гато цікавих історій із смаком і властивим Е. Сінклерові хистом розповів він на сторінках книги. Але він виступив у ній і як аналітик. "Царство ділків, — узагальнює письменник, — для забезпечення своєї влади над журналістикою володіє чотирма способами: по-перше, видання власної газети; по-друге, контроль над власниками газет; по-третє, підкуп у вигляді реклами і по-четверте — прямий підкуп". В американському світі, на думку автора, ніби й не залишається місця для правди, неупередженого висвітлення новин. Особливо нищівно викривається інформаційний магнат США агентство "Ассошіейтед пресе", від якого виявляються в залежності як від постачальника новин практично всі газети і журнали.
Небезпека полягає в тому, що суспільство не замислюється над тим, у чиїй владі опиняється його свідомість. Коли читачі беруть до рук ранкову чи вечірню газету і думають, що просто читають світові новини, вони прикро помиляються: вони насправді читають пропаганду, уміло скомпоновану зацікавленою фінансовою владою.
Останнім часом, свідчить Е. Сінклер, набула поширення купівля газет фінансовими корпораціями. Це вигідніше, ніж створювати нову газету, і тому за це сплачуються величезні гроші. Адже разом з газетою купується читач. "І непомітно для вас, — звертається письменник до читача, — вони беруться спотворювати вашу психіку, усі ваші поняття про довкілля. Ви могли б опиратися, якби ви тільки підозрювали про їхні плани, але вони діють так хитро, що ви навіть і не здогадуєтесь про здійснений ними переворот у вашій свідомості".
Такі спостереження Е. Сінклера тим більш цікаві, що в багатьох теоретичних дослідженнях висловлюється й обґрунтовується думка про особливий, відмінний від європейського, характер американської журналістики, специфіка котрої полягає, нібито, в передачі лише об'єктивних некоментованих новин, у її принциповій непубліцистичності. Е. Сінклер, як бачимо, думає інакше. Пропаганда і агітація ведеться й в американській пресі, але самими фактами, їх добором, комбінацією, замовчуванням про те, що, на думку власників газет, слід приховати від публіки.
Змалювавши таку безрадісну картину, автор все ж не втрачає оптимізму й бачить вихід із становища. За Е. Сінклером, у суспільстві завжди знайдеться певна група осіб, що поставить правду вище за чоботи й буде готова заплатити за неупереджену, об'єктивну інформацію. У фіналі книги він пропонує створити таку газету.
Світові продажної американської преси письменник протиставляє соціалістичну журналістику. Він і сам був тоді членом соціалістич-
ної партії, ате спостереження за першою в світі державою робітників і селян (тобто СРСР) розчарувало його й призвело до різкого поправіння. Його сподівання на свободу й правдивість соціалістичної преси виявилися грандіозною ілюзією. Насправді її залежність від партійних комітетів різних рівнів, фізичне й моральне нищення талановитих журналістів соціалістичною державою виявилося набагато жахливішим способом придушення вільної думки, аніж купівля преси в капіталістичному світі.
"ЗАТИШНІХВИЛИНИ" НА ПРИЄМНІЙ ВУЛИЦІ
Вудгауз П. Дж. Псміт-журиаліст. - X.: ДВУ, 1928. — 216 с.
Книжки, як і люди, мають свої долі й живуть своїм життям. Ця стара істина спадає на думку, коли береш у руки книжку П. ДЖ. Вудга-уза "Псміт-журналіст", видану в Харкові Державним видавництвом України 1928 року. Побачивши вигорілі кольори її обкладинки, потерті від частого перегортання сторінки, розшиті, з порваними нитками аркуші, мимоволі замислюєшся над тим, скільки ж читачів захоплюватися цим твором і в чому полягала його таємнича принадність. Щоб зрозуміти це, треба поглянути на книжку очима її сучасника, тобто читача кінця 1920-х років.
Очевидно, секрет успіху твору полягав у тому, що це був перший (м'якше, один з перших) детективний роман про журналіста. До того ж написаний дотепно й з гумором. Сюжет був закручений карколомно. Старий редактор щотижневої релігійно-моралізаторської газети "Затишні хвилини" містер Вілберфлосс підірвав журналістською працею своє здоров'я так, що лікар приписав йому десять тижнів цілковитого відпочинку в горах, заборонивши на цей час навіть зв'язок з рідним часописом. Вілберфлосс залишає керувати газетою молодого співробітника Біллі Віндзора.
На другий день по від'їзді редактора Біллі випадково знайомиться з студентом Кембріджу Псмітом, що прибув до Нью-Йорку (там відбувається дія роману) з наміром струснути свою нервову систему якимись цікавими пригодами. Він і переконує Біллі рішуче змінити напрям газети. "Затишні хвилини" повинні перетворитись на гарячу штуку, — запевняв Псміт. — Ми повинні подавати всі живі події дня, вбивства, пожежі тощо, таким манером, щоб нашим читачам хребти тремтіли. А понад усе ми повинні стояти на сторожі народних прав. Ми повинні бути прожектором, що викривав би темні плями в душах тих,
хто намагатиметься в той чи інший спосіб шкодити народові".Сам же Псміт заходився втілювати свою програму.
Унаслідок здійснення його план)1 в газети з'явився повнії читач, її популярністьросла від номера до номера. Несподівано виявилося, що публікації про незадовільні житлові умови в будинках на Приємнійвулиці зачіпають інтересиїхнього власника, впливового політика містера Ворінга. Спочатку хлопців хочуть підкупиш, аби вони відмовилися від подальших публікацій, потім якісь невідомі особи намагаються фізично знешкодити їх. Втечі, переслідування, захоплення героїв та їх визволення, журналістське розслідування,що призводить до вияснення імені власника будинків, яке спочатку не було відоме, — все це і складає подальший сюжет.
Зрозуміло, що хлопці не здалися, і містер Ворінг з'явився в редакції, шукаючи примирення й порозуміння. Псміт вимагає від нього п'ять тисяч доларів на облаштування й поліпшення житлових умов у його ж будинках.
Повернення редактора Вілберфлосса не призвело до грандіозногоскандалу. Виявляється, що видання "Затишниххвилин" провадиться у відповідності з інтересамиїхнього власника. А цим власником місяць тому став саме Псміт, умовивши батька купити для нього газету на гроші зі спадщини. Проте новий власник не виганяє редакторана вулицю, а пропонує йому повернути часопис на попередні позиції. Закінчується роман у Кембріджі, де сльотавого листопадового вечора Псміт з товаришем згадує свої літні пригоди.
Автор роману П. Дж. Вудгауз (1881-1975), англо-американський письменник, сьогодні маловідомий. Його ім'я просто загубилося серед імен авторів пригодницьких романів, що демонстрували й більшу психологічну глибину відтворення персонажів, і з кращою вигадкою будували сюжет, і вміли пов'язати створювані картини з глибокою філософічністю. Тому сьогодні роман П. Дж. Вудгауза віддає примітивністю, штучністю ситуацій. Для читача ж сімдесятлітньої давнини, який ще не був розпещений великою кількістю детективної літератури,роман "Псміт-журналіст" виявлявся привабливим ісюжетом, і героями, і дотепним гумором, і легкою щасливою кінцівкою. Нарешті, можливо, саме П. Дж. Вудгауз заклав традицію, що нерідко використовувалася потім, — обирати за головного героя пригодницького роману журналіста, а самий твір розгортати як уявне журналістське розслідування.