Праця як ресурс. Вибір між роботою та відпочинком.

Праця є особливим ресурсом, оскільки її неможливо відокремити від її носія – людини. .

В економічній науці існують два основні підходи до визначення ціни праці. Згідно першого підходу, який започаткував Д.Рікардо і розвинув К.Маркс робітник отримує у вигляді заробітної плати тільки частину створеного ним продукту, а решту привласнює підприємець у формі додаткової вартості. З цього підходу випливає, що власники засобів виробництва експлуатують найманих робітників.

В основі другого підходу лежить теорія граничної продуктивності, найвагоміший внесок в розробку якої зробили К.Менгер, Дж.Б.Кларк та А.Маршал. Відповідно до цієї теорії праця як ресурс не має пріоритету перед іншими факторами виробництва, всі фактори відіграють однакову роль у створенні продукту, тому експлуатація одного ресурсу іншим неможливе. Ціна праці визначається при взаємодії попиту і пропозиції на ринку даного виду трудових ресурсів, у рівноважному стані вона дорівнює граничній продуктивності праці у грошовому виразі:

,

де P_L – рівноважна ціна праці; MRP_L – граничний продукт праці у грошовому виразі.

Якщо попит на працю прямо залежить від її продуктивності, то формування пропозиції відбувається на основі максимізації індивідуальних функцій корисності при виборі між працею і відпочинок.

Проблема розподілу часу між працею і відпочинком стоїть перед кожною людиною: як перед тими, хто має високооплачувану роботу (можуть дозволити собі якісний відпочинок), так і перед тими, чия робота є низькооплачуваною, оскільки робочий час має низьку альтернативну вартість.

Припустимо, в даний момент максимальний дохід, який міг би заробити індивід за 24 години складає Х грн. Бюджетне обмеження індивіда в координатах «дохід–вільний час» можна зобразити прямою ХY (рис. 10.5). Її нахил дорівнює погодинній ставці заробітної плати w₀. Також на рисунку представлені криві байдужості індивіда відносно доходів і вільного часу: U₁, U₂, U₃.

Робочий час має природні межі і повинен бути свідомо меншим за 24 години, оскільки частина дня необхідна людині для відпочинку, тобто для відновлення його здібності до праці. Тому типовою є ситуація, зображена на рисунку 10.5, де рівновага індивіда, досягається в точці Е. При цьому вільний час складає Н₀, робочий час – (24 - Н₀), добовий дохід можна розрахувати за формулою I₀=w₀×(24 - Н₀).

В точці рівноваги працівника, що максимізує його корисність, бюджетна лінія є дотичною до кривої байдужості, а отже гранична норма заміщення вільного часу доходом дорівнює почасовій ставці заробітній платі:

MRS_IH = w₀.

Припустимо, ставка заробітної плати збільшилася з w₀ до w₁. Бюджетне обмеження зміщується з ХY в Х₁Y (рис. 10.6). Праця у такому разі стає високооплачуваною, що викликає бажання більше працювати. Рівновага зміщується з точки E₀ до точки Е₁. Використавши підхід Дж.Хікса можна визначити ефекти заміщення і доходу.

Рисунок 10.5 – Індивідуальний вибір між працею і відпочинком.

Ефект заміщення виражається в скороченні вільного часу і зростанні заробітної плати. Проте із зростанням доходу підвищується цінність такого вищого блага, яким є дозвілля – вільний час для розвитку особистості. Ефект доходу направлений в протилежну сторону і дорівнює відрізку Н₃Н₂. Таким чином, на даному етапі зростання заробітної плати ефект заміщення перевищує ефект доходу. Це означає збільшення робочого часу із зростанням заробітної плати; крива індивідуальної пропозиції праці має позитивний нахил. Проте подальше зростання доходів зменшує мотивацію працювати. Індивід починає цінувати вільний час все вище, що призводить до того, що ефект доходу починає перевищувати ефект заміщення.

Рисунок 10.9 демонструє індивідуальний графік пропозиції праці, який змінює форму. Спочатку нахил графіку є позитивним, оскільки зростання заробітної плати призводить до збільшення кількості робочих годин, ефект заміщення перевищує ефект доходу. Потім графік є перпендикулярним до осі часу, оскільки зростання заробітної плати не позначається на збільшенні тривалості робочого дня, працівник працює стільки ж, скільки і раніше, ефект заміщення дорівнює ефекту доходу (цього етапу може і не бути). Третя частина графіка має від’ємний нахил, оскільки підвищення веде до скорочення робочого дня, ефект заміщення менше ефекту доходу.

Рисунок 10.9 – Крива індивідуальної пропозиції|речення| праці.