Русифікація

З точки зору Кремля, національне питання в СРСР — це до гнітючості складна
проблема. В суспільстві, що охоплює більше ста різних народів, кожен з яких зай-
має власну територію й має свою виразно самобутню культуру, історію, суспільні цін-
ності та економічні інтереси, радянське керівництво повинне знайти спосіб сформу-
вати відчуття спільної тотожності й мети. Для цього радянські ідеологи постсталін-
ської доби висунули ряд понять, що ставили за мету перемістити наголос із націо-
нальних особливостей народів на їхні спільні радянські риси. Серед них найважли-
вішими були чотири поняття: розквіт — твердження, що за радянської влади всі
народи СРСР переживають небувалий прогрес; зближення, що відбувається між на-
родами внаслідок створення в СРСР спільних політичних, економічних і культурних
установ; злиття радянських народів в один і поява нового типу історичної спіль-
ності — радянського народу.

За цією ідеологічною новомовою ховався вже давно відомий порядок денний:
русифікація. Оскільки росіяни переважали чисельно, оскільки вони створили біль-
шовицьку партію та радянську систему, оскільки вони займали більшість найвищих
посад й оскільки їхня мова є основним засобом спілкування в СРСР, то їх розгля-
дали як той цемент, що тримає СРСР укупі. Тому радянське керівництво вважало,
що чим більше інші народи СРСР уподібнюватимуться до росіян, тим сильнішим
ставатиме почуття взаємної солідарності. Але багато західних учених і неросій-
ських дисидентів в СРСР трималися думки про те, що зближення, злиття і радян-
ський народ — це не що інше, як просто кодові слова, котрі означають русифікацію
неросіян.

Як ми переконалися, саме русифікація України викликала найбільші протести
українських дисидентів. Вони відкидали твердження про те, що переважання росій-
ської мови й культури виступає обов'язковим побічним продуктом прогресивного й
надихаючого завдання створення нового типу «соціальної та інтернаціональної
спільності — радянського народу». На їхню думку, підкреслення ролі російської
мови просто було старим вином у нових міхах. У своїй праці «Інтернаціоналізм чи
русифікація?» Дзюба доводив, що за русифікацією стоїть давній російський шовінізм
і колоніалізм в обгортці псевдомарксистської термінології. «Колоніалізм,— писав
він,— може виступати не лише у формі відкритої дискримінації, але й також у
формі «братства», що дуже характерно для російського колоніалізму». Широко ци-
туючи Леніна, він намагався показати, що в марксистсько-ленінській ідеології немає
положень, що виправдовували б ту перевагу, яку Кремль віддає російській мові.

В останні десятиліття асиміляторські заходи проводилися на Україні особливо
інтенсивно, частково через мовну й культурну близькість українців до росіян, що
значно прискорювало процес їхньої русифікації. До того ж економічне значення
України для СРСР вимагало запобігати посиленню в її народі «сепаратистських»
тенденцій. Завдяки своїй відносно великій кількості українці потенційно могли
стати «вирішальним голосом» у національних взаєминах: тримайся вони росіян,
етнічно-політична ситуація в СРСР скоріше за все лишатиметься стабільною. Але
стань вони на бік неросіян, це підірвало б панування росіян і в радянській політичній
системі відбулися б докорінні зміни.

Мовне питання. В боротьбі між радянським керівництвом, що плекало ідею ство-
рення нового радянського народу, та українцями, котрі виступали за 'збереження
власної національної тотожності, основна «лінія фронту» проходила через питання
мови. За Брежнєва Кремль проводив систематичну кампанію рочііпірення вживан-
ня російської мови на Україні та обмеження української. У здійсненні своїх цілей
радянське керівництво могло розраховувати на енергійну підтримку, зокрема,
10 млн росіян, що проживали на Україні, та ще й мільйонів «малоросів» — україн-
ців за походженням, але росіян за культурою та мовою. Воно мало також перекон-
ливі аргументи: російська мова — це мова найбільшого й найважливііпого народу в
СРСР, єдиний засіб спілкування між різними національностями, а також мова науки
й міжнародних взаємин.

Власті мали в своєму розпорядженні цілий ряд прямих і непрямих засобів, щоб
змусити людей користуватися російською мовою. Швидко зростало використання її
в українських школах, а успішність у навчанні ставилася в залежність від доброго
володіння російською мовою. Те ж саме стосувалося можливостей зробити кар'є-
ру. Найцікавіші й найважливіші публікації на Україні виходили російською мовою.
в той час як українські журнали нерідко переповідали нудні й нецікаві теми. З па-
дінням тиражу цих видань власті (стримували зручний привід для їх закриття. Так,
між 196^ і 1980 рр. частка журналів, що виходили українською мовою, знизилася з
46 "о до 19 °о: між 1958 та 19^0 рр. відсоток книжок, що публікувалися україн-
ською мовою, впав з ()0 до 24.

Спостерігався сильний соціальний тиск у містах, спрямований на використання
російської мови, а з української знущалися, як із «селюцької». У ставленні до рідної
культури та мови режим послідовно виховував в українцях комплекс неповноцін-
ності. Про таке явище свідчить той факт, що не хто інший, як самі українці, часто
вимагали, щоб їхні діти навчалися в російських школах. «Який толк у тій українській?
Аби чогось досягти, мої діти повинні оволодіти російською мовою»,— можна було
часто почути від колишніх селян, які (почуваючи себе ще не зовсім комфортно в но-
вому суспільному оточенні) намагалися пристосуватися до життя в зрусифіко-
ваних містах. Деякі представники інтелігенції жартували, що якби тоді стали про-
водити політику українізації, то євреї змогли б українізуватися за один рік, росіяни
на Україні підтримали б цю політику десь через три роки, але знадобилося би при-
наймні десять років, аби переконати честолюбного українського «хохла» користува-
тися рідною мовою.

Якщо людина розмовляла виключно українською мовою, то це навіть могло
поставити під сумнів її політичну лояльність. Так, наприклад, радянські слідчі ор-
гани надали великого значення такій заяві свідка звинувачення проти поета Васи-
ля Стуса: «Я одразу зрозумів, що С'тус — націоналіст, бо він весь час розмовляв ук-
оаїнською мовою».

Наскільки ефективною виявилася мовна русифікація? Між 1959 і 1979 рр. чи-
сельність українців, що вважали українську мову рідною, впала з 93,4 до 89,1 "о. Сьо-
годні понад 2 млн українців вважають російську мову рідною. Водночас лише один із
кожних трьох росіян, що мешкають на Україні, потрудився вивчити українську мо-
ву, Чи означає це, що зникнення української є лише справою часу? Якщо такі тен-
денції продовжуватимуться, на українську мову. звісно, чекає похмуре майбутнє.
Песимісти передбачали зникнення української мови протягом цього століття. Опти-
місти ж казали, що, коли попри постійні намагання викорінення мова не вмерла, то
вона вже й не умре ніколи. Вони зауважували, що становище української мови не
таке погане, як здається. Щоправда, у певних регіонах, таких як Донецький промис-
ловий пояс. Харківська область, Причорноморське узбережжя, українською послу-
говуються в мінімальному масштабі. Однак останніми роками вживання української
мови, зокрема в Києві, помітно зросло. На Західній же Україні українська мова набу-

ла куди більшого поширення, ніж перед другою світовою війною. Проте мовне пи-
тання, що в історії України завжди мало величезне значення, ще далеко не вирішене.

росіяни на Україні. Інший метод, що його використовував режим для проведення
русифікації на Україні, полягав у заохоченні переселення сюди росіян і виселенні
українців. Ця політика проводилася під вивіскою «плідного обміну спеціалістами»
між республіками. Відтак коли на Україну прибували величезні маси росіян, які
мали збагатити її своєю майстерністю, такі ж великі маси освічених українців виряд-
жалися на роботу в інші частини СРСР (де вони нерідко ототожнювалися з росія-
нами). Ці гігантські демографічні зрушення мали за мету перемішувати народи
СРСР і сприяти зростанню серед них спільної ідентичності. Варто зауважити, що
росіяни взагалі виявляють виразну схильність виїжджати зі своєї республіки. Експер-
ти пояснюють це відносною бідністю російського села й повсюдно поширеним пере-
конанням, що росіяни в неросійських регіонах, як правило, отримують найкращі
призначення. Особливо улюбленим краєм для росіян є Україна: тут добрий клімат,
порівняно високий рівень соціально-економічного й культурного розвитку, знайома
культура та мова.

Неважко передбачити, що міграційні процеси спричинилися до значного збіль-
шення числа росіян, котрі мешкають на Україні. В 1923 р. в республіці налічувалося
^ млн росіян, у 1959 р. їхнє число зросло до 7 млн, а в 1970 р.— до 10 млн.Як завжди,
росіяни мають тенденцію зосереджуватися на Україні у великих містах, особливо
в Донецькому промисловому районі та на Півдні. Сьогодні вони складають близь-
ко 21 "/о мешканців України, а за впливом набагато переважають свою частку в
населенні.

Проте швидке зростання числа росіян на Україні є не лише наслідком пересе-
лення. Такі меншості України, як євреї, греки й болгари, асимілювалися з російською
національністю. Як ми вже бачили, подібне відбувалося й з українцями. Цей процес
підсилює високий відсоток змішаних українсько-російських шлюбів. У 1970 р. на
етнічно мішані припадало близько 20 % усіх шлюбів, з них ЗО % У містах і 8 % у
селах. Для порівняння, на початку XX ст., коли більшість українців ще жили в ізо-
льованих селах, лише 3 % шлюбів відбувалося між представниками різних етніч-
них груп.

З огляду на швидко зростаючу російську присутність у республіці можна вслід
за Романом Шпорлюком говорити про наявність двох Україн: одної інтенсивно ро-
сійської, а другої все ще переважно української. З точки зору географії, «зрусифіко-
вана Україна» охоплює промисловий Донбас і міста Півдня — території, що ніколи
не були складовими історичної України. Водночас у таких регіонах, як Правобе-
режжя, частина Лівобережжя та Західна Україна, що їх завжди залюднювали пере-
важно українці, мова й культура лишаються, особливо на селі, в основному україн-
ськими. Лінію між російською й українською культурою та мовою на Україні можна
також провести й на іншому рівні. Світ великих міст — політичної, економічної,
наукової еліти, світ модерності в цілому — є в основному російським. Світ села —
колгоспників, народних звичаїв — переважно український. Таке становище існувало
за царів. Такому становищу за допомогою хитрішої тактики радянське керівництво
потурало й до недавнього часу.

Але політика русифікації не задушила процес розбудови української нації. Два
покоління тому більшість східних українців ще називали себе «малоросами», «хох-
лами» чи «місцевими», одне покоління тому багато західних українців визначали себе
лемками, гуцулами чи русинами, тобто в термінах регіональної культури. Сьогодні ж
їхні діти й онуки самі проголошують себе українцями. Коротко кажучи, вони вже не
являють собою різнобарвну етнічну масу, якою були на світанку століття. На-
віть неукраїнці стають українцями. Наприклад, поляки, що залишилися на Україні,

виявляють тенденцію до асиміляції з українцями. Багато росіян, які прожили тут
протягом кількох поколінь, також розвинули в собі сильне почуття територіального
патріотизму.

Та й урбанізацію вже не можна розглядати як шлях з одностороннім рухом у
напрямі денаціоналізації. Радянський учений В. В. Покшишевський доводить, що,
хоч у місті новоприбулець потрапляє в асиміляційні (русифікаторські) течії, воно
й стимулює «загострення в нього етнічної свідомості». Стосовно зростання україн-
ської присутності в Києві він стверджує, що причиною цього є привабливість міста
для всіх українців, а також «дальша консолідація української нації та посилення ет-
нічної свідомості». Покшишевський зауважує: «Можна допустити, що деякі кияни
після деяких вагань, чи вважати себе українцями, згодом саме так і робили з абсо-
лютним переконанням; українцями також оголошували себе все більше дітей від змі-
шаних шлюбів». Таким чином, як і щодо мови, остаточний успіх Кремля в прове-
денні політики гомогенізації на Україні у 60-х — на початку 80-х років лишався
під знаком запитання.