Сучасна практика

Федерація– це форма державного устрою, коли територію держави утворює об’єднання (союз) автономних державних утворень (суб’єктів федерації), які наділені юридичною і певною політичною самостійністю.

Федерації утворюються на різних підставах:

1) територіальних, які пов’язані з суто історичними, політичними обставинами(Австралійський Союз, Австрія, США, Швейцарія);

2) національних– засновані на принципі національного самовизначення суб’єктів(Індія);

3) мовно-культурних, що враховують відповідні особливості населення (Бельгія[232], Іспанія, Німеччина);

4) змішаних,які вбирають у себе ознаки усіх трьох попередніх (Росія, Ефіопія).

Звісно, що такий поділ до певної міри умовний, він лише вказує на найважливіші характеристики і зовсім не заперечує різних комбінацій підстав, на яких утворюються ті чи інші федерації. Тож нерідко ту саму державу можна цілком виправдано віднести до різних груп щодо вищевизначеної класифікації.

Стосовно особливостей формування федерацій, можна їх поділяти на договірні та конституційні. До першої групи належать держави, чия федерація утворилася внаслідок добровільної угоди між суб’єктами – «знизу» (США, Об’єднані Арабські Емірати, Танзанія)або підвищення статусу регіональних утворень та перетворення їх на суб’єкти федерації(Швейцарія). Друга група складається з федеративних держав, які виникли з волі чи під сильним впливом центральних властей – «згори» (Індія, Мексика, Пакистан).

Назви суб’єктів федерацій – ті самі, що й в унітарних державах – штати (Австралія, Бразилія, Венесуела, Індія, Малайзія, Мексика, Мікронезія, Нігерія, США[233]), провінції (Аргентина, Канада, Пакистан), республіки(Боснія і Герцеговина, Росія), землі(ФРН, Австрія), кантони (Швейцарія), регіони(Бельгія, Іспанія), острови (Комори, Сент-Кітс і Невіс), зони(Непал), емірати (ОАЕ) тощо.

Поява нових суб’єктів федерації можлива шляхом надання відповідного статусу регіонам держави без збільшення її території або внаслідок такого збільшення (розширення, завоювання, купівля).

Наприклад, один із 13 штатів-засновників США Віргінія[234] пізніше було поділено на два – Західну Віргінію та Віргінію. У 1783 р. між Англією та США було укладено Версальський договір, за яким до складу США увійшло 12 штатів[235]. У 1803 р. США купили у Франції Луїзіану[236], у 1819 р. в ІспаніїФлориду, у 1848 р. відвоювали у Мексики територію, на якій зараз розташовано 6 штатів[237], Подібні факти мали місце і в подальшому. У 1898 р. США анексували[238] (насильно приєднали) Гавайські о-ви, які з 1959 р. стали 50-м штатом.

З історії Європи можна навести такий приклади. У 1990 р., після ліквідації Німецької Демократичної Республіки, її територія була об’єднана з ФРН і на ній утворено 5 нових земель (Бранденбург, Саксонія, Саксонія-Анхальт, Тюрінгія, Мекленбург-Передня Померанія). В результаті кількість земель-суб’єктів федерації зросла до 16.

Як і у випадку з унітарними державами та їх різновидами, дані щодо кількості федерації у сучасному світі помітно різняться: від 20 до 30 держав і більше. У цьому немає нічого дивного, адже існують різні ступені федералізму, колишні форми модифікуються[239], виникають варіанти, що поєднують ознаки і унітарних, і федеративних форм. Отже, наводять такі дані про кількість федерацій у різних частинах світу:

– Європа 6 федеративних держав: Австрійська Республіка, Королівство Бельгія, Федеративна Республіка Німеччина, Російська федерація, Швейцарська конфедерація, Республіка Боснія і Герцеговина[240];

Азія – 5: Республіка Індія, Федерація Малайзія, Федеративна Демократична Республіка Непал, Об’єднані Арабські Емірати, Ісламська Республіка Пакистан;

– Африка4: Федеративна Ісламська Республіка Коморські Острови, Федеративна Республіка Нігерія, Об’єднана Республіка Танзанія, Федеративна Демократична Республіка Ефіопія;

– Американський континент – 6: Аргентинська Республіка, Федеративна Республіка Бразилія, Боліваріанська[241] Республіка Венесуела, Канада, Мексиканські Сполучені Штати, Сполучені Штати Америки;

– Австралія та Океанія – 4: Австралійський Союз, Незалежна Держава Папуа-Нова Гвінея, Федерація Сент-Кітс і Невіс, Федеративні Штати Мікронезії.

Оскільки унітарно-децентралізовані держави – це перехідна форма від унітарного до федеративного устрою, то частина дослідників схильна вважати федеративними державами також Іспанію, Ірак, Південно-Африканську Республіку, Судан [242].

Американські політологи, з урахуванням досвіду США ХХ ст., визначають три основних різновиди федералізму залежно від рівня самостійності суб’єктів стосовно загальнодержавної влади:

1) «дуальний[243]» федералізм – найвищий рівень автономії регіонів. Система конституційного розподілу функцій між суб’єктами та загальнонаціональним урядом. Кожна влада відповідає за особливий набір функцій і створює власні інститути для їх виконання, тобто кожна володіє суверенітетом у власній сфері відповідальності, оскільки повноваження, які вона здійснює, не делеговані їй іншою владою;

2) «кооперативний» федералізм – достатньо високий рівень автономії регіонів, однак центральний уряд посилює свою регулятивну функцію щодо них, зокрема жорстко контролює перерозподіл ресурсів між регіонами засобами різних федеральних програм допомоги. Виникає тенденція до перетворення суб’єктів федерації у середні та нижчі ланки державного управління[244];

3) «обмежений» федералізм – характеризується ще тіснішою залежністю між федеральними структурами та територіальними складниками федерації.

В усіх випадках федеративний устрій відображає ідею поєднання загальнодержавних та місцевих (регіональних) інтересів.

Основні ознаки федерації:

– територіальна єдність держави при наявності у ній автономних утворень і влад;

– два структурних рівні управління – центр і регіони, формальний конституційний розподіл законодавчих та виконавчих повноважень між ними;

– субсидіарність[245] – взаємодопомога – як принцип вирішення проблем на тому рівні управління, де вони з’являються;

– наявність у структурі парламенту двох палат (принцип бікамералізму[246]), одна з яких (вища) утворена з представників суб’єктів федерації, котрі беруть участь у процесі прийняття рішень центральними законодавчими органами держави (затверджують закони, прийняті нижньою палатою парламенту) [247];

– суверенітет суб’єктів федерації, як володіють, крім загальнодержавного, власними джерелами легітимації влади та повноважень. Існує регіональне законодавство;

– діє федеральна конституція та конституції кожного з її суб’єктів[248], зміст яких не повинен суперечити основному законодавству федерації (відповідно це стосується будь-якого регіонального законодавства та правової системи суб’єктів);

– два рівні громадянства: громадянин суб’єкта федерації є водночас громадянином відповідної федерації. Громадянство суб’єкта федерації впливає на зміст правового статусу громадянина всередині федеративної держави, але в міжнародно-правовому плані всі громадяни федерації мають єдиний статус;

– єдині збройні сили[249], грошова, митна політика;

– внутрішні кордони федерації можливо змінити тільки за згодою її суб’єктів.

– у багатонаціональних федераціях – функціонування двох і більше офіційних (регіональних[250]) мов, хоча державною мовою, як правило, визнається одна;

– суб’єкти федерації не користуються правом сецесії[251] – вільного виходу з її складу[252];

– суб’єктом міжнародного права є федерація в цілому, окремі її частини таких повноважень, як правило, не мають, або здійснюють їх в межах спільного з федерацією представництва[253].

В реальних умовах федерації існують з однаковими або неоднаковими правами для усіх суб’єктів; з рівним або нерівним представництвом суб’єктів у вищих органах держави; з єдиною (одноманітною) системою державних органів по всій країні або з істотними відмінностями в цій системі на території окремих суб’єктів федерації. Не всі держави, які в конституціях проголосили себе федераціями, є такими насправді. У деяких країнах (Ефіопія, Нігерія, Пакистан) суб’єкти федерації мають менше реальних прав, ніж в унітарних державах Європи – Великій Британії, Іспанії, Італії тощо.

За схожими обставинами історичного утворення та характером відносин «центр-регіони», дослідники виділяють такі типи федерацій:

1) західноєвропейський – це сталі демократичні держави з давніми традиціями федералізму (Австрія, Бельгія, Німеччина, Швейцарія);

2) північноамерикансько-австралійський – давні англомовні території, з високим ступенем децентралізації влади, що утворилися «знизу» – переселенцями-колоністами, за ініціативою громадянського суспільства (Австралійський Союз, Канада, США);

3) латиноамериканський – також так звані «переселенські» федерації, іспано- й португаломовні, які виникли внаслідок розпаду іспанської та португальської імперій і шляхом боротьби за незалежність з переважанням тенденції формування «зверху». Спостерігається доволі високий ступінь централізації влади (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Мексика);

4) афро-азіатський – колишні колонії Великобританії, відносно молоді федерації, утворені в 50–60-х рр. ХХ ст. «згори» при суттєвому впливі общинних звичаїв і традицій та ролі етнічних племінних лідерів авторитарного типу (Індія, Малайзія, ОАЕ, Танзанія).

5) острівний – колишні колоніальні території Великобританії, Франції, США, які отримали статус незалежних у 70–80-х рр. ХХ ст. (Комори, Сент-Кітс і Невіс, Мікронезія);

6) нігерійський – централізовані, з дуже неоднаковим (асиметричним) розвитком регіонів, суттєвим обмеженням прав суб’єктів, коли центр може самочинно змінювати їх території, та зустрічним регіонально-етнічним сепаратизмом (Ефіопія, Нігерія, Пакистан);

7) російський – представлений Російською Федерацією, що має дуже складну структуру, поєднання суб’єктів різних типів (усього 83)[254], з різкими відмінностями в соціально-економічному розвитку, комбіновані підстави утворення, зберігає певною мірою історичний спадок територіального устрою Російської імперії та СРСР, а також спробами запозичити кращий досвід ліберально-демократичних федерацій світу.

Оскільки за суб’єктами федерації визнається право на політико-правовий суверенітет, то іноді їх називають «об’єднаними політичними системами». Таке визначення ще більшою мірою стосується такої складної форми державного устрою як конфедерація[255].

Конфедераціяформа максимально децентралізованого державного устрою, спілка повністю незалежних та суверенних держав, що добровільно об’єднуються для забезпечення певних інтересів політичного, економічного, воєнного характеру.

У стародавні та середньовічні часи були відомі об’єднання грецьких міст, німецьких, бельгійських, італійських. У 1776–1789[256] рр. конфедеративні відносини існували між Сполученими Штатами Америки. Конфедерацією з 1291 р. по 1848 р. була Швейцарія. У 1815–1867 рр. існував Німецький Союз (надалі і до 1871 р. – Північнонімецький Союз). У 1958–1961 рр. в конфедеративних відносинах перебували Єгипет і Сирія (Об’єднана Арабська Республіка). З 1981 р. по 1989 р. в Західній Африці існувала Сенегамбія – об’єднання Сенегалу та Гамбії. Історичним різновидом конфедерації є унія[257] – об’єднання двох або більше держав під спільним правлінням одного монарха (тому її ще називають персональною унією, двоєдиною монархією) (у 1814–1905 рр. – Швеція та Норвегія, у 1867–1918 рр. – Австрія та Угорщина, у 1918–1944 рр. – Данія та Ісландія)[258].

Основні ознаки конфедерації:

– основою об’єднання є міждержавний союзний договір на принципах збереження незалежності та повного суверенітету учасників (тоді як основа виникнення федерації – конституція);

– відсутнє поняття спільної державної території (кордонів), єдиного громадянства, уніфікованої правової системи;

– реальне право сецесії для суб’єктів;

– обмежене коло спільних питань (серед можливих – зовнішньополітичні, воєнні, торгівля, транспортні зв’язки, грошова одиниця);

– усі суб’єкти мають однаковий статус і права, між ними не існує вертикальних зв’язків за принципом субординації[259] – підпорядкування регіонів центру;

– існують конфедеративні органи, утворені спільною волею, які забезпечують лише координаційні зв’язки. Їхні рішення приймаються і здійснюються лише за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації.

Конфедерацію вважають перехідною формою державного устрою, що не відрізняється стійкістю: з часом вона набуває або ознак федерації[260], або розпадається. Як довго можуть тривати ці процеси – доводить лише історія. З іншого боку, у разі розпаду унітарної чи федеративної держави конфедерація може бути однією з форм часткового збереження традиційних (історичних, економічних) зв’язків між новоутвореними незалежними державами.

Своєрідними сучасними формами об’єднання державє співдружності (співтовариства). За суттю вони близькі до конфедерацій і можуть ними стати, проте тільки час, інтереси та об’єктивні потреби виявлять реальність такої тенденції. До подібного типу об’єднань належать, зокрема, Європейський Союзта Співдружність Незалежних Держав[261].

Історично відомою формою державного устрою є імперія[262]. Це складна, велика держава, утворена переважно шляхом завоювання або приєднання в різний спосіб інших держав і народів, що перебувають у її складі як залежні колонії чи напівколонії, безправні провінції.

У різні часи існували такі імперії, як: Австро-Угорська, Британська, Візантійська, Іспанська, Римська, Російська, Османська[263] (Турецька) та ін. У сьогоднішньому світі імперій немає.

Характерні риси імперії:

– основний спосіб утворення – завоювання якоюсь державою територій інших народів, країн;

– основні адміністративно-територіальні одиниці – колонії, які часто не мають спільних кордонів з центром (метрополією);

– різнорідний етнічний та культурний склад населення;

– виражено нерівноправні відносини між метрополією та колоніями за принципом «панування – підкорення»;

– значна відсталість у розвитку колоній від метрополій, що створює для центру додаткові можливості тримати провінції в покорі;

– монархічна форма правління, представлена в колоніях намісниками (губернаторами), яких призначає монарх;

– прагнення до нової експансії[264] – збільшення території;

– визрівання в колоніях передумов для національно-визвольних рухів.

 

 

4.2. Типи державно-політичних режимів: теорія, історичні прецеденти,

Існує думка про недоцільність виділення у формі держави окремого елемента «форма державного режиму», оскільки поняття «режим» характеризує не стільки форму (як у випадку з формою державного правління чи формою державного устрою), скільки зміст державної діяльності, фактичну поведінку її влади. На перший погляд, така думка має свою логіку. Але глибший погляд на проблему переконує в зворотному. Саме фактичний бік справи, дослідження політичної практики підсилює значення категорії «політичний режим». Без неї було б неможливо визначити реальний ступінь демократизму в країні. Адже сама лише республіканська форма правління автоматично не гарантує, що в такій державі демократії більше, ніж у монархії. Німеччина в часи фашистського панування (1933–1945 рр.) за формою правління також була республікою, гітлерівська партія прийшла до влади шляхом відкритих виборів. Але це не убезпечило німецький народ і народи світу від жахливої диктатури.

Треба розрізняти поняття «державний режим» і «політичний режим». Для політологів категорія політичного режиму більш прийнятна. Вона ширша, ніж «державний режим», який є частиною політичного режиму. Останній, крім державної політики, включає діяльність і недержавних інститутів – політичних партій, масових громадських організацій, засобів масової інформації. У цьому значенні політичний режим виступає як функціональний аспект політичної системи суспільства в цілому, тоді як державний режим у точному його розумінні характеризує функціонування лише держави. Але оскільки саме державна влада володіє найбільшими ресурсами політичної влади і становить її основний сенс, то в розумінні структурного елемента поняття «форма держави» доцільно застосовувати уточнене поняття «державно-політичний режим», а для аналізу загальної картини політичного життя країни більш виправданим буде вжиток категорії «політичний режим».

Політичний режим – це спосіб функціонування політичної системи суспільства(суспільно-політичний лад), що виявляє себе як:

– система методів і засобів здійснення політичної влади;

– сукупність характерних відносин між державою та суспільством;

– панування тих чи інших ідеологій;

– ступінь політичних свобод громадян.

Реальностями політичних режимів, за якими їх слід характеризувати, є:

– відповідність законодавства країни природним правам людини та загальнолюдським цінностям;

– відповідність дій влади конституційним нормам, способи прийняття політичних рішень;

– міра відповідальності влади за свої дії;

– міра гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина;

– відносини між владою та опозицією;

– ставлення суспільства до влади (легітимність влади та її типи);

– можливості (чи їх відсутність) контролю громадян за діями влади та спроможність (неспроможність) впливати на процеси прийняття політичних рішень;

– становище засобів масової інформації;

– рівень політичної стабільності суспільства;

– порядок функціонування та зміст діяльності правоохоронних та каральних органів;

– ступінь політичної незалежності судової системи;

– місце армії в державно-політичному житті;

– пріоритети зовнішньої політики держави.

Класифікувати політичні режими можна за такими ознаками:

відношення до закону: конституційні –неконституційні;

тривалість: постійні –тимчасові;

обсяг та зміст засобів, які застосовує влада: звичайні – надзвичайні;

становище в країні (мирне чи воєнне): цивільнівійськові;

персоніфікація[265] влади, її ототожнення з конкретною людиною: «бонапартистський», «гітлерівський», «сталінський», «брежнєвський» тощо.

Найбільш загальна класифікація політичних режимів, яка основана на оцінюванні міри соціальної свободи індивіда та характеру відносин держави і суспільства, – їх поділ на демократичні та недемократичні. Щоб краще оцінити значення досягнень сучасної демократії (при всіх її складнощах), варто передовсім усвідомити, що може відбуватися за її відсутності або нехтування її основоположними принципами. Недемократичні режими, які це допускають і насаджують, мають назву авторитарних і тоталітарних.

Тоталітарний політичний режим (тоталітаризм)це різновид політичного режиму, якому властиве необмежене панування державної волі, її владних інститутів над усіма сферами суспільного життя та окремої людини.

Термін «тоталітарний»[266] з’явився в Італії в 20-х рр. ХХ ст. Його почали активно використовувати в оточенні засновника й лідера італійського фашизму[267] Б. Муссоліні. З кінця 20-х рр. він набув поширення в публіцистиці та науковій лексиці.

Перші спеціальні дослідження тоталітаризму з’явилися в 40–50-х рр. ХХ ст. у США. Їх авторами були: Ф. Хайєк – праця «Дорога до рабства» (1944 р.), Х. Аренд («Походження тоталітаризму», 1951 р.), К. Фрідріх («Унікальний характер тоталітарного суспільства», 1954 р.), З. Бжезінський (у співавторстві з К. Фрідріхом, «Тоталітарна диктатура й автократія», 1956 р.).

У 1952 р. на політологічному симпозіумі в США тоталітаризм було визначено як «закриту й нерухому соціокультурну структуру, у якій будь-яка дія – від виховання дітей до виробництва – направляється й контролюється з єдиного центру».

У подальші роки була виявлена ціла система ознак тоталітарного режиму:

1) панівна, офіційно узаконена політична ідеологія, що за значенням зведена в ранг месіанської[268] абсолютної істини[269]. Це своєрідна «державна релігія» («зворотна теократія», за висловом М. Бердяєва). За її допомогою режим обґрунтовує своє право на існування. Формулюється поняття «великої ідеї-мети» – політичної, соціально-класової, національної, расової, релігійної тощо, яка має об’єднати все суспільство та мобілізувати його зусилля. Але, як правило, така ідея виявляється недосяжною, утопічною[270];

2) монополізація влади однією масовою партією. Відкрита політична конкуренція відсутня, боротьба за владу (часто прихована) ведеться тільки всередині самої партії;

3) недопущення опозиційної діяльності у будь-якій формі – ідеологічній (неофіційні вчення), політичній (внутрішньопартійна дискусія), організаційній (висунення кількох альтернативних кандидатів на виборах). Будь-яке політичне різноголосся в суспільстві розцінюється як зло, котре необхідно виривати «з корінням»;

4) принцип поділу влад або не проголошений, або фактично відсутній. Домінує виконавча влада, яка поглинає формально існуючі законодавчу та судову. Зрощення партійних і державних структур в один управлінський механізм;

5) максимально централізована структура влади, побудована за принципом жорсткої ієрархії, своєрідної піраміди владних відносин, вершину якої посідає «вождь»[271] в оточенні вузького кола особливо наближених осіб. «Вождь» – це матеріалізована частина «великої ідеї», він виражає дух народу, втілює в життя його прагнення та мрії. Влада «вождя» безмежна й безконтрольна, а його особа сприймається як абсолютна харизма, вона сакралізована та канонізована[272]. Виникає «культ[273] особи вождя», його образ стає атрибутом щоденного життя громадян – вони його бачать і відчувають на портретах, плакатах, у скульптурах, кінофільмах, піснях, літературі тощо;

6) громадянське суспільство не розвинене, політичні права та свободи громадян існують лише формально. Діє принцип загальної заборони: «заборонено все, що прямо не дозволено законом». Закони захищають насамперед інтереси держави;

7) органи забезпечення правопорядку та безпеки (поліція, спецслужби, армія), крім свого основного призначення, перетворені на систему каральних органів – виконують функції політичного переслідування та покарання засобами масових (не вмотивованих з правового погляду) репресій[274] щодо населення. Сила визначає, «де істина, і хто правий»;

8) прагнення контролювати та регламентувати всі сфери життя суспільства. Саме всеосяжністю свого контролю тоталітаризм найбільше відрізняється від інших форм державно-організованого насилля – деспотії, тиранії, військової диктатури;

9) адміністративно регульований (з одного центру) характер економіки, жорстко централізований розподіл сировини, товарної маси тощо. Власність одержавлена, приватне підприємництво заборонене або максимально регламентоване на всіх стадіях;

10) відсутність незалежних засобів масової інформації – вони перетворені на елемент державного управління, знаряддя цілеспрямованого ідеологічного впливу на населення. Існує сувора цензура[275] щодо будь-яких видань, проявів культурного, духовного життя. Це дає змогу владі приховувати частину об’єктивної інформації про стан справ у суспільстві та світі, формувати навколо себе атмосферу секретності та містицизму[276], перебільшеного сприйняття її реальних зусиль;

11) розгалужений пропагандистський[277] та агітаційний[278] апарат як засіб духовного насилля над громадянами, маніпулювання[279] їхньою свідомістю. Мета – розбудити у людей не розум, а почуття, інстинкти, неусвідомлені рефлекси – суміш страху, байдужості та неусвідомленого ентузіазму, сформувати психологію колективного конформізму[280] та лояльності[281] до влади. Результатом має стати поява «нової людини» – індивіда, який є носієм абсолютної суспільної цінності – колективного «ми», безмежно відданий ідеології і «вождям», готовий на будь-які жертви заради «спільної справи»;

12) насаджування та штучне підтримання в масовій суспільній свідомості відчуття внутрішньої та зовнішньої небезпеки, яке має згуртовувати суспільство навколо правлячого режиму. Людей поділяють на «своїх» і «чужих». Моделюється образ «ворога» («ворога народу, нації») – він підступний, жорстокий, позбавлений моралі, може виявитися будь-де: у партійному осередку, в трудовому колективі, серед кращих друзів і членів родини. Його потрібно виявляти і знищувати;

13) неприйняття зовнішніх впливів на суспільство, закритість політичної системи (політика «залізної завіси»), агресивна зовнішня політика.

Причини, що породжують тоталітаризм, у різних суспільствах мають свої особливості, але їх загальні передумови такі:

об’єктивні:

– настання індустріальної стадії в розвитку суспільств, концентрація населення в великих містах, що дає змогу швидше об’єднувати маси та ефективніше на них впливати;

– посилення ролі держави в суспільному житті, передовсім в економічній сфері: в капіталістичних країнах відбувається зрощення державних структур з великим приватним капіталом, утворюється державно-монополістичний капітал, який потребує державної підтримки – прийняття потрібних йому законів і за це ладен профінансувати будь-яку владу, а в соціалістичних встановлюється адміністративно-бюрократична система регулювання економіки, в якій відсутні приватні інтереси і неподільно панує державна власність;

– винайдення нових технічних засобів, які значно посилюють можливості засобів масової інформації та інших комунікацій. Це надає змогу урізноманітнити і пришвидшити форми та способи інформаційного та ідеологічного впливу на населення;

– надзвичайно глибокі (за характером змін) та масштабні (за охватом територій) воєнно-політичні, соціально-економічні, гуманітарні кризи початку ХХ ст., які охопили передовсім європейський регіон: Перша світова війна, революційні події в Росії 1917 р. та в ряді інших країн Європи і світу. Подібні події потребують концентрації усіх зусиль, у першу чергу владних ресурсів. У переможців (держав, класів, політиків) з’являється відчуття всесильності, більших підстав розширити свої владні повноваження, а переможені живуть бажанням реваншу[282], що передбачає гуртування сил для майбутньої боротьби;

суб’єктивні:

стомлене війною та громадянським протистоянням населення бажає швидшого закінчення «смутного часу», чекає з’явлення «сильної особистості» та «високої ідеї», яка покладе край невизначеності та безладу;

масове незадоволення населення (фрустрація[283]) внаслідок порушення звичного способу життя та зникнення традиційних цінностей, переживання матеріальних та духовних втрат, виникнення відчуття самотності, соціального відчуження, маргінальні[284] настрої. Порятунок з такого стану людина бачить у своїй причетності до «особливого класу», «особливої нації», «наддержави»;

– поява політичних партій «нового типу», які орієнтуються на масові суспільні настрої і рухи та є носіями специфічних ідеологій – «непримиренної класової боротьби», «національного відродження», «реваншу», «расової винятковості» тощо. Призначення таких партій, на думку їхніх «вождів» – не менше, як творення «нового світу» або «нового порядку».

Два основних різновиди тоталітарного політичного режиму – «лівий» і «правий»[285].

«Лівий» тоталітаризм заснований на комуністичній ідеології. Він існував у Радянському Союзі: в особливо жорсткій формі – за часів «сталінського режиму» (кінець 20-х – поч. 50‑х рр. ХХ ст.) та в пом’якшеній – до середини 1980-х рр., у Китайській Народній Республіці в період правління Мао Цзедуна[286], у Кампучії[287] за часів диктатури Пол Пота[288]. Сьогодні тоталітарною державою залишається Північна Корея[289](Корейська Народно-Демократична Республіка), елементи тоталітаризму збереглися в КНР (монополія Комуністичної партії), на Кубі.

«Лівий» тоталітаризм заснований на ідеї переважання класових інтересів над усіма іншим – національними, культурно-духовними, індивідуальними. Передовою, найбільш свідомою частиною суспільства був проголошений робітничий клас (пролетаріат[290]), а суспільство в цілому – «суспільством соціальної рівності»[291]. Тому практикою режиму, зокрема, стали: ліквідація приватної власності; штучна зміна соціально-класової структури суспільства (економічне та фізичне знищення «експлуататорських[292] буржуазних[293] класів», в СРСР на селі – «ліквідація куркульства як класу»); обмеження індивідуальних свобод; зневажливе ставлення до інтелігенції (особливо до творчої, культурно-мистецької); репресії проти інакодумців (дисидентів[294])[295] тощо.

«Правий» тоталітаризм заснований на ідеологіях фашизму та націонал-соціалізму.

Фашизм вІталії значною мірою став результатом пошуку шляхів виходу країни з кризи, у якій вона опинилася після Першої світової війни. Це так само стосується гітлерівської Німеччини. Але, як показала історія, «вихід» з кризи за фашистським «рецептом» призвів до величезної трагедії багатьох народів та глибокої кризи буржуазної демократії.

Головним прагненням італійських фашистів було «відродження величі італійської нації та Римської імперії». Поняття держави-нації набувало абсолютного значення. Лідер італійських фашистів Б. Муссоліні так сформулював головну ідею: «Все в державі, нічого поза державою, нічого супроти держави» [296]. Прості громадяни, соціальні групи та класи відходили на другий план. Єдиною свободою ставала свобода держави та сильної особистості в ній. «Нову Італію» мав представляти видатний інтелектуал, людина, яка завжди знає, чого хоче, рішуча, готова до «світової місії фашизму», у тому числі шляхом війни. Для керманича нації – Б. Муссоліні – було придумано пишний титул – «дуче»[297]. На початку 1920-х рр. в Італії розправилися з соціалістами та комуністами, невдовзі були заборонені усі опозиційні видання. Проте в Італії не було концентраційних таборів для масового знищення населення. Антисемітські та расистські настрої, які були зведені у ранг державних законів, виявилися з кінця 30-х рр., напередодні Другої світової війни, коли дуче Б. Муссоліні зробив ставку на «вождя» німецьких фашистів А. Гітлера, а згодом перетворився на придаток його політики[298].

У період Другої світової війни (1939–1945 рр.), крім Італії, фашистські або профашистські (колабораціоналістські[299]) режими існували в Іспанії, Угорщині, Хорватії, Румунії, Словаччині та ін. країнах.

У Німеччиніфашизм існував як націонал-соціалізм.Термінпоходить від назви Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії (абревіатура з німецької – НСДАП), що була утворена в 1919 р. У 1933 р. НСДАП перемогла на парламентських виборах, і президент О. Гінденбург вимушений був призначити Гітлера рейхсканцлером (прем’єр-міністром). За короткий час від республіканської демократії в Німеччині нічого не залишилося. Гітлер та його оточення встановили тоталітарний режим, практика якого включала:

– зосередження вищої партійної і державної влади в одних руках за принципом: «один народ, одна держава, один вождь». Поняття політичного лідерства набуло надзвичайного смислу. Символом абсолютної величі і влади став титул «фюрер»[300], яким офіційно користувався А. Гітлер. Фактично він був главою держави, у його особі – її сила і майбутнє;

– підпорядкування партійному і державному апарату всіх громадських організацій (профспілкових, молодіжних тощо);

– заборона політичних партій, крім націонал-соціалістичної;

– повне переведення економіки на воєнні потреби (мілітаризація[301]);

– посилення ролі в державному житті спеціальних структур для охорони режиму: СС, СД, гестапо[302];

– створення потужного пропагандистського апарату для поширення фашистських ідей та з метою легітимації режиму. Проведення масових мітингів й театралізованих видовищ з ідеологічним смислом для маніпулювання громадською свідомістю;

– повна заборона творів мистецтва та літератури, які не відповідали офіційній ідеології (публічне спалення книг);

– проголошення расової зверхності арійської раси (німецької нації), культу «надлюдини», пропаганда майбутнього всесвітнього панування;

– політика геноциду[303] – масового фізичне винищення представників «нечистих» рас та відсталих народів: євреїв, чорношкірих, циган, слов’ян. Тобто, на відміну від СРСР, об’єктом ненависті був не «ворожий клас», а «ворожа раса і нація»;

– агресивна зовнішня політика – головний чинник початку Другої світової війни.

Тоталітарні режими здатні демонструвати свої деякі переваги над ліберально-демократичними,в першу чергу це стосується здатності мобілізовувати суспільство для досягнення конкретних цілей. Так, СРСР, завдяки жорстко-централізованій системі управляння зумів мобілізувати усі можливі ресурси (економічні, ідеологічні, організаційні, людські тощо для перемоги над гітлерівською Німеччиною, тоді як практично уся Європа була загарбана фашистами. При цьому варто наголосити, що вирішальне значення для перемоги мав воєнний і трудовий героїзм радянських людей. У самій передвоєнній Німеччині через мілітаризацію економіки відбулося швидке зростання галузей важкої промисловості, і незабаром зникло безробіття. Звичайно, це були тимчасові успіхи, однак вони стали однією з причин того, що фашистським політикам вдалося схилити на свій бік населення.

У Радянському Союзі післясталінського періоду «радянський спосіб життя» забезпечував громадянам чимало соціальних гарантій: безкоштовну освіту, медичне обслуговування, житло, можливості оздоровлення та відпочинку, працевлаштування, підтримку молодих сімей та молодих спеціалістів тощо.

Авторитарний політичний режимце різновид політичного режиму, коли фактична влада зосереджена в руках певної групи політиків, що об’єднані навколо однієї особи, від якої залежить функціонування державної влади в цілому.

Авторитаризм – проміжний стан політичної системи між тоталітаризмом і демократією, з якою він має деякі спільні риси:

– формальне розмежування між законодавчою, виконавчою та судовою владою;

– багатопартійність;

– альтернативність виборів;

– відсутність тотального контролю над суспільством;

– автономія особистості в неполітичних сферах;

– відсутність прямого втручання держави у приватний сектор економіки;

– відмова від загальнообов’язкової ідеології.

Негативними рисами авторитаризму є:

1) невиправдана об’єктивними обставинами концентрація влади в руках глави держави чи підпорядкованих йому структур;

2) значний ступінь відчуження народу від влади (напр., через неможливість змінити главу держави – монарха, а якщо це президент – то через складність або двозначність виборчих процедур);

3) обмеження діяльності опозиційних політичних партій: проти їхніх лідерів та активістів можуть бути застосовані репресії під видом покарання за кримінальні злочини;

4) звужені можливості місцевого самоврядування через призначення «на місця» представників центральної влади з повноваженнями «глави регіону»;

5) недостатня відкритість виборчих процедур, що унеможливлює достатній громадський контроль за ними та створює умови для фальсифікацій[304] результатів виборів;

6) скасування або значне звуження політичних прав і свобод громадян (заборона референдумів, масових акцій протесту тощо);

7) розширений перелік підстав для введення надзвичайного або воєнного стану;

8) беззаперечно-командний метод керівництва: безумовне виконання наказів та розпоряджень влади, якими б вони не були;

9) у випадках подолання кризових ситуацій (для захисту режиму) застосування насильства та репресій;

10) прикриття недемократичності патерналізмом[305] – «батьківською» турботою держави в першу чергу про «простих» громадян.

Риси авторитарних режимів властиві(це не значить, що реалізуються усі вищенаведені ознаки):

абсолютистським монархіям (Саудівська Аравія, ОАЕ, Катар, Кувейт, Бруней тощо);

теократичним державам (Ісламська Республіка Іран)[306];

військовим режимам (відомі історичні приклади: диктатура «чорних полковників» у Греції (1967–1975 рр.), хунта[307] генерала А. Піночета в Чилі (1973–1989 рр.) та ін.);

персоніфікованим режимам (колишні режими: Ф. Франко в Іспанії, Самоси в Нікарагуа, С. Хусейна в Іраку, М. Каддафі в Лівії[308] та ін.).

З-поміж колишніх республік Радянського Союзу авторитарні ознаки влади різною мірою спостерігаються в Азербайджані, Білорусі, Казахстані, Росії, Таджикистані, Туркменістані[309], Узбекистані.

Демократичний політичний режим це різновид політичного режиму, спосіб функціонування політичної системи суспільства, оснований на визнанні народу як головного джерела влади та реальної участі громадян у вирішенні державних і суспільних питань відповідно до їх прав, свобод і потреб.

Як принцип суспільних відносин та функціонування влади людство використовувало демократію з давніх-давен – задовго до того, як у працях давньогрецьких філософів з’явився сам термін. В історії відомі демократія первісних родових общин, військова племінна демократія (у стародавніх германців, скіфів, слов’ян), полісна (афінська) демократія в Греції, республіканський період Давньоримської цивілізації (V – I ст. до н.е). Демократія існувала в Новгородській республіці часів Київської Русі XI – XII ст. (народне віче[310] в поєднанні з боярською аристократією). У Стародавній Греції (Платон, Аристотель та ін.) до демократії ставилися досить скептично, оскільки через низький культурний рівень багатьох громадян вона нерідко переростала в охлократію – у «надмірну свободу», за висловом Платона, після якої до влади приходили тирани – «найгірші обранці народу, оточені натовпом негідників».

Початок формування європейської демократії Нового часу пов’язане з буржуазною і національно-визвольною революцією (проти іспанського панування) в Нідерландах середини 70-х – початку 80-х рр. XVI ст.[311] Новий поштовх розвитку принципів демократії дала Велика Французька революція, її гаслами стали поняття: «свобода», «рівність», «братерство»[312]. Нелегким шляхом до демократії шли Сполучені Штати Америки. У 1860–1865 рр. між промислово розвинутою Північчю та рабовласницьким Півднем точилася громадянська війна. Непримиренний противник рабства президент США А. Лінкольн (1860–1865 рр.) так сформулював поняття «демократія»: «народний уряд, обраний народом і для народу».

Характерні риси демократичного політичного режиму:

1) визнання народу головним джерелом влади. Право народу, усіх громадян на участь у формуванні та здійсненні державної влади[313];

2) виборність органів влади – державної та місцевої – на принципах загального, рівного, прямого виборчого права та вільного голосування;

3) чіткий розподіл повноважень між гілками влади – законодавчою, виконавчою, судовою із системою «стримувань та противаг»;

4) прийняття політичних рішень більшістю при врахуванні інтересів, прав і потреб меншості;

5) контроль з боку громадянського суспільства за діяльністю державних органів;

6) демократизм правосуддя, забезпечення верховенства права;

7) визнання людини найвищою соціальною цінністю, взаємна відповідальність держави перед людиною і людини перед державою;

8) визнання конституції основним законом держави і суспільства та дотримання її норм;

9) розвинута політична культура громадян, зріле почуття патріотизму;

10) рівність усіх громадян перед законом, державні гарантії здійснення громадянами своїх прав і свобод;

11) свобода думки і слова, світогляду і віросповідання, право людини на вільний розвиток своєї особистості, невід’ємне право на життя;

12) дотримання прав національних меншин;

13) багатоманітність (плюралізм) у політичній, ідеологічній, економічній та духовній сферах життєдіяльності суспільства. Відсутність загальнообов’язкової офіційної ідеології;

14) толерантне[314] (терпиме) ставлення до інших думок та політичних позицій. Вирішення конфліктних та суперечливих ситуацій шляхом діалогу, компромісу[315] і консенсусу[316];

15) конституційна заборона на незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини[317];

16) вільне функціонування політичних партій та громадських організацій (крім випадків неконституційної екстремістської діяльності). Відсутність заборон на опозиційну діяльність, критику влади;

17) поліція, армія та інші силові структури виконують виключно функції забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки держави і суспільства;

18) незалежність засобів масової інформації.

Дуже важливими умовами побудови та здійснення демократії є:

– стабільне економічне зростання країни;

– високий рівень добробуту населення;

– відсутність корупції та невиправданих привілеїв для представників влади.

Демократія буває представницька, коли рішення приймаються через депутатів, і пряма або безпосередня (без створення постійних органів – через вибори, референдум, всенародне обговорення, рішення політичних мітингів, колективні звернення громадян до органів державної влади тощо).

У різні часи багатьма теоретиками запропоновано чимало тлумачень змісту демократії– якою вона має бути, у яких формах існувати?

Основні з них такі:

1) ліберальна теорія демократії: робить наголос на представницьких формах демократії, коли суспільство здійснює владу, обираючи до відповідних органів своїх представників на умовах певного договору з ними (теорія «суспільного договору» – Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш.-Л. де Монтеск’є). Держава повинна мінімально втручатися в суспільні, особливо індивідуальні справи, надати громадянам найбільші економічні права як гарантію їхньої свободи;

2) теорія прямої (суверенної) демократії: її розробляв Ж.-Ж. Руссо, який вважав народне право (суверенітет) вищим за державне за будь-яких умов – аж до можливості відміняти рішення представницьких органів;

3) консервативна теорія демократії: доводить цінність суспільних традицій, у тому числі в державному управлінні, які стабілізують суспільство, можуть вберегти його від охлократичних крайнощів демократії (Е. Берк);

4) теорія соціалістичної демократії: її ортодоксальний[318] (марксистський) варіант (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) передбачає скасування приватної власності, усунення від влади «експлуататорських класів» та надання права на здійснення державної влади представникам «трудящих класів». Ознакою розвинутої демократії є максимально широка (мобілізаційна) політична участь соціально однорідних «мас». Більш поміркований варіант, названий свого часу марксистами соціал-реформістським (Е. Бернштейн, К. Каутський) передбачає досягнення компромісів між різними соціальними верствами за обов’язкової умови перерозподілу матеріальних багатств і влади на користь менш забезпечених верст населення, створення суспільних фондів споживання, системи соціальних гарантій тощо. По суті наближається до сучасних теорій соціальної держави;

5) економічна теорія демократії: її автор – американський дослідник Е. Даунс, який у 1957 р. випустив книгу під аналогічною назвою. В її основі лежить інша теорія – «раціонального вибору індивіда». Згідно з нею політична поведінка громадян, як на ринку, переслідує такий вибір, який максимально забезпечить їх матеріальні та інші інтереси при найменших затратах;

6) модель процесуальної демократії: американський політолог Дж. Шумпетер у 1943 р. випустив книгу «Капіталізм, соціалізм і демократія», в якій досліджував демократію насамперед як соціальний рух, що втілюється в програмах політичних партій та конкурентній боротьбі за голоси народу з метою здобути владу в прийнятті рішень;

7) теорія елітарної демократії: представники «біхевіористського»[319] напряму в політології П. Лазарсфельд, Б. Берсельсон та ін. (у т.ч. Дж. Шумпетер) акцентували увагу на тому, що ідеальної демократії не існує, а є політична практика з «поділом політичної праці» на управлінців (еліту) та керованих нею громадян. Отже для стабільної демократії достатньо аби останні мали право вільного волевиявлення на виборах;

8) теорія партисипаторної демократії (демократії фактичної участі): (П. Бахрах, К. Пейтман, Б. Барберта ін.) заперечує «символічну політику», її зосередження в руках суспільної еліти, політичних лідерів. «Демократії фактичної участі» покликана усунути бар’єри між рядовими громадянами та виборними чи посадовими особами. Потрібно децентралізувати процес прийняття рішень та безпосередньо залучати до правотворчих і управлінських процедур простих громадян. У працях відомого американського ученого Р. Даля «Хто управляє» (1961 р.), «Поліархія[320]: участь і опозиція» (1971 р.) політична участь досліджена передусім як засіб досягнення підконтрольності лідерів з боку суспільства. Саме постійна участь громадян у політичних процесах породжує демократію;

9) модель плюралістичної демократії[321]:(М. Вебер, С. Ліпсет, А. Роуз, А. Токвільта ін.) ідейно пов’язана з теорією партисипаторної демократії. Виникла на рубежі XIX – XXст. Аналізує ситуації участі в політичних процесах численних соціальних, національних, професійних груп, партій та рухів, які є потенційними «центрами влади». Між ними відбувається боротьба інтересів, виникають компроміси, а держава своїми правовими можливостями має виступати арбітром між протиборчими сторонами.

Демократія – непростий спосіб правління. Вона потребує високого рівня відповідальності не лише від органів влади, а й від суспільства в цілому і від кожного громадянина зокрема. Ідеальних її форм на практиці не існує. Це – шлях постійних пошуків, узгодження інтересів, компромісів, глибоких знань та професіоналізму.