Основні концепції соціальної структури суспільства.
Структура соціального інституту
1. Сукупність установ і організацій.
2. Сукупність норм і правил, які регламентують діяльність соціального інституту.
3. Поведінка у відповідності до цих норм.
1. економічні (власність, ринок, гроші, зарплата)
2. політичні (держава, суд, армія, парламент, політичні партії, президент, вибори)
3. духовно-культурні (наука, освіта, виховання, мораль, релігія)
4. інститути у сфері сім’ї (батьківство, сім’я, шлюб, материнство)
Крім того:
а) формальні (юридичні особи які мають печатку і взаємодія суб’єктів у яких відбувається на основі законів та правових актів, формальних регламентів, правил та постанов)
б) неформальні (дружба, сусідство – які не мають формально закріплених законів, правил, норм)
У соціальних інститутів є не лише функції, але й дисфункції.
Дисфункції – це шкода, яку інститути чинять суспільству, в результаті чого відбувається дезорганізація, зміна та руйнування структури
Функції соціальних інститутів – це позитивна роль у суспільстві, сприяють зміцненню виживання, саморегуляції соціальної системи:
· регулятивна (регулювання взаємовідносин між членами суспільства за допомогою утворення моделей поведінки);
· інтегративна (забезпечення згуртованості, взаємної відповідальності членів соціальної групи);
· трансляційна (передавання соціального досвіду);
· комунікативна (поширення інформації).
Суспільство як система взаємодії людей визначається певними внутрішніми суперечностями – між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю. Ці зв'язки стали основою для розробки різноманітних соціологічних концепцій (теорій) суспільства. Основними теоріями соціальної структури суспільства є такі:
1. теорія класів;
2. теорія еліти;
3. теорія соціальної мобільності та соціальної стратифікації.
1. Теорія класів
У відповідності з нею, основним елементом соціальної структури суспільства є клас. Належність до нього визначає статус людини і ті соціальні ролі, які цьому статусу відповідають.
Клас – велика група людей, які відрізняються за кількома ознаками, головною з яких є відношення до засобів виробництва. За цією ознакою в різні історичні періоди існують протилежні класи:
- у рабовласницькій формації – раби і рабовласники;
- у феодальній – кріпосні селяни і феодали;
- при капіталізмі – робітничий клас (пролетаріат), буржуазія, селянство;
- при соціалізмі – робітники, селяни, інтелігенція
Оскільки інтелігенція – це соціальна група, яка професійно зайнята творчою розумовою працею, не має відношення до засобів виробництва, то вона не може бути самостійним класом, а вважається прошарком.
Соціально-класова структура сучасної України характеризується перехідним станом, де співіснують такі основні класи та прошарки:
а) робітники – які зайняті фізично - розумовою працею – робітники високої кваліфікації;
б) селянство – зайняті фізичною працею в сільському господарстві і мають власні засоби виробництва;
в) національна буржуазія – власники підприємств та організацій, які одноосібно або разом з кількома іншими особами володіють засобами виробництва;
г) інтелігенція – працівники, що зайняті розумовою працею в галузях освіти, науки, охорони здоров’я, та ін.;
д) декласовані елементи – люди з невизначеним соціальним статусом: жебраки, безробітні, злидарі, проститутки та ін.
2. Теорія еліти
Термін еліта (франц. elite – кращий, добірний) вживався у 18 ст. для позначення товарів найвищої якості, пізніше – для назви вибраних людей, насамперед вищої знаті.
В сучасній соціології є три підходи до визначення еліти:
1) еліта – група людей, котрі мають інтелектуальну або моральну перевагу над основною масою;
2) еліта – керуюча верства в різних соціальних групах – професійних, етнічних, політичних.;
3) еліта – це частина пануючого класу, яка безпосередньо здійснює керування суспільством.
Неоднозначне розуміння суті еліти пояснюється різними підходами в обґрунтуванні причин її виникнення:
а) релігійне обґрунтування – еліті виникають в силу Божого призначення “Божої волі”, оскільки Бог творить історію через обраних;
б) ірраціональне – оскільки деякі люди володіють особливими властивостями (силою передбачення, магнетичною і т.д.)
в) біологічне – люди, які мають “міцний матеріал спадковості” відносяться до еліти, всі інші – маса, і суспільство розвивається за законами природи;
г) функціональне – еліта-це група людей, що мають організаційні здібності і управляють суспільством (В.Паретто – італійський вчений, Г.Моск, Р.Міхельс, З.Фрейд).
Американці виділяли ще
5) фактор походження батьків.
Основними факторами, які впливають на включення людини в пануючу еліту, можна вважати такі (рос. вчені Бурлацький, Галкін запропонували 4-ри фактори):
1) розмір багатства;
2) рівень престижу за оцінкою різних верств населення;
3) самооцінку;
4) володіння посадами і позиціями:
- належність до славетної родини;
- тип виховання;
- належність до основної релігії;
- прихильність до певної ідеології;
- оволодіння певною професією;
- рід занять.
У нашій країні теорія еліти не знайшла підтримки, що було пов’язано з ідеєю марксизму, згідно якої наше суспільство рухається до соціальної однорідності, тому в ньому всі рівні, немає обраних.
Тим не менше, і раніше, і зараз існувала та існує елітна соціальна група, яка включає посади президента, прем’єр-міністра, віце-прем’єрів, міністрів, керівників парламенту, керівників чисельних політичних партій та рухів і т.д. – це політична еліта.
Економічна еліта – керівники міністерств та відомств, власники найбільших банків, великих приватних фірм і т.д.
3. Теорія соціальної мобільності та соціальної стратифікації
Найпоширеніша теорія ХХ ст., є загальноприйнятою методикою соціологічного аналізу соціальної структури різних країн світу (Т.Парсонс, Р.Мертон, К.Девіс та ін.)
У сучасній соціології поряд з поняттям „клас” вживається термін „страта”.
Згідно теорії стратифікації (Росія; П.Сорокін) на основі однієї чи кількох ознак (економічних, національних, расових, психологічних і т.д.) у суспільстві існує вертикальне розшарування на вищі і нижчі страти (верстви, прошарки).
Сучасне суспільство характеризується наявністю груп, одні з яких розпоряджаються значно більшими ресурсами багатства та влади, ніж інші групи. Наявну в суспільстві (спільнотах і групах) нерівність між індивідами й об'єднаннями індивідів, яка виявляється в неоднаковому доступі до соціальних благ і ресурсів та володінні ними, називають поділом суспільства на страти, або соціальною стратифікацією.
Страта (верства) – соціальний прошарок індивідів, що різняться за своїм становищем у соціальній ієрархії суспільства. Це штучне утворення для описання та аналізу структури суспільства.
Соціальна стратифікація (розшарування) – це соціальний процес, в ході якого суспільство поділяється на нерівні між собою соціальні верстви, що відрізняються правами, пільгами, рівнем і джерелом доходів, авторитетом, престижем;
- це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, що існує в певному суспільстві в певний історичний період.Вона є стійкою, регулюється та підтримується інституційними механізмами, постійно відтворюється й модифікується.
Петерим Сорокін виділяв 3 критерії стратифікації.
1. рівень доходів;
2. доступ до влади;
3. престижність професії. Його учні додали 4-й рівень: рівень освіти.
Тому у сучасній соціології виділяють такі критерії стратифікації:
• прибуток, власність;
• освіта;
• влада;
• престиж.
Петерим Сорокін вважав, що стратифікаціяв суспільстві має три основні види:
• економічна - за рівнем прибутку, де багатство й бідність - полюси, між якими розташовані та котрими відмежовані одна від одної різні верстви;
• політична - означає поділ населення на правлячу меншість і підпорядковану більшість;
• професійна - за ієрархічною будовою шкали професій залежно від важливості їхніх функцій у житті суспільства.
Певна частина соціологів вважає, що саме нерівномірний розподіл влади зумовлює розподіл багатства та престижу, а статус у системі влади визначає статус в економічних і соціальних структурах. Саме тому влада є тим чинником, який визначає основні ознаки соціальної стратифікації, окреслює межі верств і класів, їхню ієрархію.
Чим вищий статус, тим більше має здійснити витрат для розвитку здібностей, кваліфікації та компетентності індивід, який претендує на цей статус. Отож суспільство заздалегідь "закладає" винагороду в статус і людина знає, що вона отримає в обмін на свої зусилля та працю.
Незважаючи на соціокультурні особливості кожної країни, можна виділити чотири історичні форми стратифікації:
• рабство - форма соціальних відносин, за якої одна людина має власність, а нижча верства позбавлена всіх прав;
• касти - суворий ієрархічний розподіл суспільства, в якому між різними верствами існують бар'єри, котрі неможливо подолати (неможливість перейти з однієї касти в іншу, приналежність до якої визначено з народження, неможливість одружитися з представником іншої касти);
• стани - групи людей, нерівність між якими визначалася звичаями та юридичними нормами. Належність до станів передавалась у спадок, але не виключала можливості переходу з одного стану до іншого;
• класи - організація соціальної нерівності, за якої відсутні чіткі межі між різними групами.
Перші три типи характерні для закритого суспільства, де існує суворо закріплена система стратифікації та перехід із однієї страти в іншу майже неможливий. Останній тип характеризує відкрите суспільство, де відбуваються вільні переходи з однієї верстви до іншої.
Існування соціальних груп у суспільстві обумовлене природною і соціальною нерівністю.
Соціальна мобільність (лат. mobile – рух, рухливість) - це рух індивідів між різними соціальними позиціями, тобто перехід людей з однієї соціальної групи до іншої.
Класиком теорії соціальної мобільності вважають російсько-американського вченого П.Сорокіна, котрий запровадив відповідний термін у науковий обіг.
У сучасній науці розрізняють два види соціальної мобільності:
• горизонтальна - передбачає перехід індивідів з однієї соціальної групи до іншої без зміни соціального статусу;
• вертикальна - передбачає перехід індивіда з однієї груп до іншої зі зміною соціального статусу.
У свою чергу, вертикальна мобільність може бути висхідною, коли індивід збільшує свої доходи, підвищує освіту, здобуває владу, визнання, престиж, статус, отже, здійснює соціальний підйом і є мобільним угору, та низхідною, коли індивід втрачає у власності, владі, визнанні, статусі, здійснює соціальний спуск, зазнає деградації та є мобільним донизу.
Вертикальна мобільність може бути як індивідуальною, що стосується окремого індивіда, так і колективною, що характерна для цілої групи.
Внутрішньогенераційна мобільність (інтрагенераційна) - це висхідна чи низхідна мобільність окремої людини протягом її життя. Інколи цей вид соціальної мобільності ще називають кар'єрою, котру визначають як зміну соціального статусу індивіда протягом власного життя.
Міжгенераційна мобільність (інтергенераційна) - це рух індивіда соціальною драбиною між різними поколіннями. Вивчаючи цей тип мобільності, можна з'ясувати, як змінилися соціальні позиції поколінь дітей порівняно з поколіннями батьків.
Маргінал – людина, яка в силу певних причин опинилась між групами.
Соціальна стратифікація та соціальна мобільність це процеси відтворення й розвитку соціальної структури суспільства.
Функції суспільства обумовлені основними сферами людської життєдіяльності:
- забезпечення і відтворення матеріально-економічних умов життя (зростання добробуту, матеріального достатку);
- регулювання і організацію суспільних відносин (соціально-політичні, етичні гарантії виживання людства, упорядкування і нормалізації політичних, правових, моральних відносин);
- духовно-культурний розвиток людей.