Історія Польщі

майбутнього Польщі, чим викликав критичні зауваги Ю. Словацького. Ідеї духовного вдосконалення людини втілив у численній інтимній та філософській ліриці.

Вплив генія А. Міцкевича яскраво відбився в творчості багатьох польських поетів, що жили і творили в еміграції. Стефан Вітвицький (1802-1847) був автором ліричних поезій, створених за народними зразками (збірки Біблійні нації, Сільські пісеньки), а вірш Жадання, покладений на музику Ф. Шопеном, забезпечив йому тривалу популярність. Близький друг А. Міцкевича Александр Ходзько (1804-1891) у своїй поезії використовував східні мотиви. Дуже коротким і яскравим було життя талановитого поета Стефана Ґарчинського (1805-1833), який помер від сухот на руках у А. Міцкевича, залишивши низку поетичних творів, у тому числі поему Історія Вацлава. В еміграції пройшла більша частина життя Теофіля Ленартовича (1822-1893), співця селянської ідилії Мазовша (збірки Польська земля в картинках, Нова ліра) і автора спогадів про А. Міцкевича. Фольклорні захоплення характерні для творчості Ришарда-Вінцентія Бервінського (1819-1879) та багатьох інших тогочасних польських поетів.

В еміграції розвинувся поетичний талант Ципріяна-Каміля Норвіда (1821-1883), автора високоінтелектуальних поезій, сповнених філософських роздумів, що випереджали свій час. Червоною ниткою через творчість поета-скитальця проходить тема ролі духовності й культури в житті кожної особистості. Значна частина його доробку - поеми і драми - стали фактом літературного життя лише на початку XX ст. (поеми Святий вечір, Ще слово, драми За кулісами, Перстень великої дами та ін.). Свої погляди він виклав у поемі Прометедіон (1851), де підкреслював, що поєднання народу і духовності створить у майбутньому нову Польщу "змінених кіл історії^-".

Романтична поезія, яка кликала до дії, здобула велику популярність в польських землях. Тут поети часто вдавалися до алегорій і метафор, прагнучи збудити патріотичні настрої, оминувши цензуру. Тематика творів оберталася навколо історичних і класичних сюжетів. їхні автори намагалися слідувати зразкам національних пророків, акцентуючи увагу на героїчних подіях минулого, що служили підставою для висловлення патріотичних почуттів. У Галичині проходила творчість Корнеля Уєйського (1823-1897), в якій глибокий патріотизм поєднувався зі співчуттям до простого люду і засудженням шляхетських амбіцій. Під впливом А. Міцкевича і Ю. Словацького він написав поетичні збірки Марафон і Скарги Єремії, в яких викривав підступи австрійського уряду проти польського національного руху. У численних поемах він таврував польський аристократизм, співчував безправному становищу селянства {Похорон Костюшка, Біблійні мелодії, Зів 'яле листя). У Галичині були написані патріотичні поезії Вінцентія Поля (1807-1872), в яких широко використовувалися фольклорні мотиви ("гавенди"). Демократизм його ранніх творів {Пісня про нашу землю, Пісні Януша) змінився ідеалізованим описом чеснот давньої польської шляхти {Могорт, Віт Ствош).

Драматично склалося життя Ґустава Еренберґа (1818-1895) - позашлюбного сина Олександра І і красуні-польки Гелени Раутенштраух. За участь у таємних патріотичних організаціях він був висланий до Сибіру, з якого повернувся через 20 років до Варшави, потім перебрався до Кракова. Його поезія пройнята критикою шляхти і пафосом революційної боротьби {Шляхта 1831 року, Звуки минулих літ). Оригінальністю відзначалась творчість Владислава Сирокомлі (Людвіка Кондратовича, 1823-1862), який писав поезії у формі народних розповідей-"гавенд", спираючися на фольклорні матеріали {Гавенди і летючі рими, 6 томів). Наслідуючи А. Міцкевича, написав поему Родовитий Ян Демборог, де подав картину польського національного руху XIX ст., протиставляючи шляхту і можновладців селянству.

Посилена увага до народу, селянства і водночас критика шляхти та шляхетської пихи надихала групу варшавських літераторів 30 - 40-х років XIX ст., які пізніше отримали

Національний рух і повстання

назву циганерії. Ці поети і письменники протестували проти дійсного стану речей своєю екстравагантною поведінкою, критикували шляхту і міщанство, писали твори, в яких за допомогою алегорій пробуджували патріотичні і революційні настрої. Один з керівників "циганерії" Ю.Б. Дзєконський на знак протесту проти культури "салонів" здійснив символічне знищення фраку і вбирався в одяг "простих ремісників". З середовища "циганерії" вийшли Т. Ленартович, Ц.К. Норвід, які були змушені емігрувати. Серед членів групи був також Влодзімєж Вольський (1824-1882). Його поезії мали радикальне спрямування і закликали до революційних дій (Отець Гіларій). Емігрувавши, він відмовився від радикальних поглядів; написав поему Галька, яка послужила лібретто до одноіменної опери С. Монюшка.

Оригінальністю і соціальною спрямованістю відзначалася творчість представників т.зв. української школи в польській літературі. До неї належали польські поети і письменники, які народились і виросли в Україні й через усе життя пронесли приязні почуття до її природи, народу і традицій. Одним з основоположників "української школи" був поет-романтик Антоній Мальчевський (1793-1826), що народився на Волині. У поемі Марія (1825) він описав традиції та звичаї українців, вільнолюбного "козацького" народу. Молодший від нього Юзеф-Богдан Залеський (1802-1886) народився на Київщині і значну частину своєї поетичної творчості присвятив українським сюжетам (Дума Мазепи, Чайки, Русалки). Емігрувавши після Листопадового повстання до Франції і беручи активну участь у ПДТ, він до кінця життя проніс тугу за Україною, яка вилилася в рядки поем Золота дума, Дух степу та ін. У його поезії присутні переспіви українських народних дум, сентиментально-ідилічні картинки народного життя, повага до української культури та історії (вірш Тарасова могила). У творчості ще одного представника "української школи" - Северина Гощинського (1801-1876) найбільш яскраво представлені соціальні мотиви. Поета захоплювала войовнича стихія козацького повстання, в якій він бачив і гострий протест пригнобленої нації, і пересторогу для польської шляхти (поема Король руїн; вірші Бенкет помсти, Корабель свободи). У поемі Канівський замок звернувся до подій Коліївщини, змальовуючи силу народного гніву, пробудженого соціальною несправедливістю і шляхетським свавіллям.

Художня проза майже повністю оберталася навколо історичних сюжетів, які дозволяли прославляти велич минулого Польщі. Найбільш популярними були історичні повісті. Генрику Жевуському (1791-1866) належали повісті, в яких ідеалізувалися діяння польської шляхти (Пам'ятки Соплиці, Золотоволосий паж); він публікував також численні есе й фейлетони в офіціозних польських газетах Петербурга, будучи за поглядами консерватором і панславістом.

Натомість романтична візія народу проявилася в плідній творчості Юзефа Іхнація Крашевського (1812-1887). Письменник дієво причинився до національного руху, беручи участь у нелегальних патріотичних організаціях, редагуючи польські періодичні видання ("Атенеум", "Газета Польська"). Поступово він відійшов від радикально-повстанських гасел, віддавши перевагу "моральній революції"'. Через переслідування виїхав на Захід, де й помер. Написав і опублікував багато історичних повістей, у тому числі цикл, присвячений історії Польщі від найдавніших часів до XIX ст. (Стара басня, Графиня Коссель, Дитя старого міста та ін.), драматичні твори, поезію, а також історичні (Польща під час трьох поділів, у 3-х томах) й літературознавчі праці. У художніх творах подав яскраву картину життя шляхти і селян у давній і новій Польщі, героїчних подій й придворних інтриг. З симпатією ставився до селян, зокрема українських, проповідував потребу встановлення "людських" стосунків між шляхтою і селянством, підкреслював драматизм долі шляхти в умовах індустріалізму. Поділяв думки романтиків про передову роль і покликання митців, писав, що "минули часи, коли