Відродження і шляхетська демократія
персонально-династичної унії на рівень унії державної. Слід мати на увазі, що мотиви, якими при цьому керувалися власне литовські, а також білоруські й українські магнати, мали ще територіальний (регіональний) аспект. Так, українські князі й пани сподівалися на польську допомогу в захисті українських земель від нападів Кримського ханства, які з кінця XV ст. були практично щорічними.
Польща, зі свого боку, наполягаючи на інкорпорації Литовського князівства, сподівалась заволодіти його землями, передусім українськими, про які у свідомості польського суспільства вкорінився з тогочасної літератури образ безкрайньої родючої рівнини, що "плине молоком і медом, де риба з'являється з божої роси, пшениця родить сама по собі без засіву, а трава на пасовиськах росте так буйно, що по ній не можна проїхати возом". В уяві польських феодалів землеробство у цих землях мало стати невичерпним джерелом їхнього збагачення.
Уперше питання про державну унію Польщі й Литви спеціально обговорювалося на Варшавському спільному польсько-литовському сеймі 1563-1564 pp., скликаному відповідно до постанови Пьотрковського сейму 1562-1563 pp. Поляки рішуче вимагали інкорпорації Князівства, повної ліквідації його державності, висували навіть пропозицію скасувати назву "Литва" і замінити її назвою "Нова Польща", за аналогією з назвами "Мала Польща" і "Велика Польща". Можновладці, що представляли Князівство, відстоювали на сеймі засаду унії як союзу двох рівнозначних держав. Зустрівшися з кардинально протилежною позицією поляків, вони покинули Варшаву і виїхали до Литви на знак протесту проти того, що Сигізмунд Август на тому ж сеймі зрікся своїх дідичних прав на Велике князівство Литовське на користь Корони, тим самим продемонструвавши свою прихильність до унії двох держав, прихильність, вигіднішу для поляків, ніж для литовців.
Позиція з унійного питання, зайнята польською і литовською сторонами на сеймі 1563-1564 pp., повторилася на Люблінському 1566 р. і Пьотрковському 1567 р. сеймах. Сигізмунд Август терпеливо вислуховував аргументи обох сторін, даючи зрозуміти, що зміст унії, її характер мають стати результатом взаємної домовленості.
Люблінський сейм 1569 р. був скликаний як польсько-литовський для обговорення умов унії та її укладення. У січні-лютому, коли, за наполяганням литовських можновладців, польська і литовська сторони працювали роздільно, переговори в справі унії не принесли жодних результатів: виявилося, що позиції поляків і литовців після сейму 1567 р. не зазнали істотних змін. Сигізмунд Август робив безуспішні спроби привести сторони до компромісу. У ніч на 1 березня можновладці, що задавали тон у литовській делегації, непримітно покинули Люблін, залишивши тут небагатьох з-посеред себе для можливих подальших контактів з поляками. Через кілька днів після цього на вимогу польських сенаторів і послів король видав акти (привілеї) про приєднання до Корони Підляського і Волинського воєводств. У червні він же підписав аналогічні документи стосовно Київського і Брацлавського воєводств. Шляхті цих чотирьох воєводств надавалися такі ж права, якими користувалася коронна (польська і українська) шляхта. Оговорювалося збереження кордонів цих територій, самоврядних земських інституцій та адміністративно-судових органів. Основним законодавчим кодексом залишався Другий Литовський статут. Гарантувалося збереження руської мови в публічному вжитку (в судовій документації, документах коронних канцелярій, що стосувалися потреб зазначених воєводств). Усі місцеві (земські) уряди могли, згідно із згаданими актами-привілеями, надаватися лише шляхті-мешканцям цих воєводств без огляду на їх віросповідання.
Тим часом, литовські можновладці після повернення з Любліна до Вільна були піддані гострій критиці з боку шляхти Князівства, яка наполягала на обов'язковому
Історія Польщі
укладенні унії. Відправленій до Любліна новій литовській делегації було доручено будь що виконати цю місію. Внаслідок переговорів поляки і литовці дійшли нарешті до згоди. 28 червня 1569 р. король видав акт про об'єднання Королівства Польськогоі Великого князівства Литовського.Акт врахував згадану інкорпорацію чотирьох руських воєводств до складу Корони. 1 липня він був затверджений роздільно польськими та литовськими депутатами на сеймі.
Ці документи декларували утворення
Рис. 12. Акт Люблінської унії 1569 р. з Архіву давніх актів у Варшаві.
двоєдиної держави в складі Польського королівства (Корони) і Великого князівства Литовського зі спільно обраним монархом-королем, який був і великим князем литовським, спільним сеймом (сенатом і посольською ізбою), спільною закордонною політикою. Окремими залишалися військо, скарб, судочинство, державні посади-уряди. Зберігалося карбування монети в польському і литовському монетних дворах й відмінності в зовнішньому її оформленні, проте впроваджувалася єдина монетна стопа. Шляхті Князівства були надані права коронної. Магнатам і шляхті Корони дозволялося набувати землеволодіння у Князівстві, магнатам і шляхті Князівства - в Короні. За князями Князівства й інкорпорованих до Корони чотирьох руських воєводств було збережено їхні родові (князівські) титули, тобто визнано особливе їх становище стосовно шляхти, що принципово суперечило політичним традиціям Польської держави, де однією з найголовніших засад суспільних відносин був принцип станової рівності шляхти.
Перетворення династичного союзу, закладеного Кревською унією у 1385 р., у двоєдину Польсько-Литовську феде-ративну державу, здійснене в Любліні у 1569 р., мало без перебільшення істо-ричне значення. Новостворена держава, звана до кінця її існування Річчю Посполитою (Rzeczpospolita - буквальний переклад з латин, respublica -публічна справа, суспільне благо), була однією з найбільших європейських держав в останній третині XVI-XVIII ст.; на час її появи на історичній арені вона мала територію 815 тис. кв.км, населення 7.5 млн. осіб. Територіально і за населенням у ній переважало Польське королівство завдяки приєднанню до нього чотирьох руських воєводств. Це забезпечувало в Речі Посполитій політичну й економічну перевагу Корони, а в державно-політичному відношенні - перевагу польської шляхти. Документи Люблінської унії стали підставою для утвердження польського характеру суспільно-політичних відносин в Литві, Білорусі та інкорпорованих руських воєводствах.
Люблінська унія призвела до утворення багатонаціональної держави, тісно пов'язала долю польського народу, який чисельно становив у ній відносну більшість, з долею українського, білоруського й литовського народів. Ця держава була мозаїкою різних культур і релігій. Водночас, як показали наступні десятиріччя, унія не створила умов для рівноправного співіснування народів, культур і релігій. Унаслідок укладення унії українські землі стали тереном економічної експансії польських феодалів. Укладення унії загальмувало, а згодом відкинуло загрозу Москви для Литовського князівства.
Відродження і шляхетська демократія
Разом з тим, у результаті інкорпорації українських земель Польське королівство увійшло в безпосереднє сусідство з володіннями Москви і Туреччини; це сусідство у перспективі стало загрозливим для Корони, втягувало її в конфлікти з даними державами. Після Люблінської унії зросло політичне значення Варшави: унія стала вагомим поштовхом до перетворення цього міста в столицю Польського королівства і Речі Посполитої. Відтоді у Варшаві відбувалися сейми, сюди на зламі XVI-XVII ст. була перенесена резиденція короля та його двору.
Державний лад Речі Посполитої
Унія заклала основи державного ладу Речі Посполитої. Загалом він був копією державного ладу Польської держави, виробленого в XIV-XVI ст. Його подальше оформлення було пов'язане з т.зв. великим безкоролів'ям 1572-1573 pp.і періодами правління королів Стефана Баторія (1576-1586) та Сигізмунда III Вази (1587-1632).
Зазначене безкоролів'я було зумовлене безпотомною смертю 7 липня 1572 р. Сигізмунда Августа, 'останнього, хто носив ковпак Ягайла": на Сигізмундові Августі вичерпалося перебування Ягеллонської династії на королівському престолі. На порядок денний стала вільна елекція нового короля, декларована королівською владою й екзекуційним рухом задовго до смерті останнього Ягайла. Порядок проведення елекції, як і порядок управління країною до моменту вибору короля, не були розроблені за Сигізмунда І Старого і Сигізмунда Августа. Спосіб їх вирішення в ході безкоролів'я став прецедентом, застосовувався у подібних випадках у майбутньому.
У жовтні 1572 р. з'їзд членів сенату призначив гнєзненського архієпископа (примаса), як найвищого з-поміж себе за рангом достойника, інтеррексом ("міжкоролем") -правителем на період безкоролів'я. З'їзд також вирішив скликати у Варшаві сейм для розгляду актуальних питань і затвердив існування "каптурових судів" ("каптурів"), обраних у воєводствах шляхтою на час безкоролів'я для забезпечення громадського спокою. Сейм, названий конвокаційним (від латин, convocatio - скликання) у січні 1573 р. затвердив примаса інтеррексом, вказавши при цьому, що він виконуватиме функції й в наступні безкоролів'я. Було визначено час і місце проведення елекційного сейму і схвалено документ, відомий як акт Варшавської конфедерації(на завершення своєї роботи конвокаційний сейм проголосив себе конфедерацією - з'їздом). Документ декларував необхідність забезпечити порядок й оборону Речі Посполитої у зв'язку з обранням короля. Той же сейм постановив провести вибори за засадою viritim (з латин, буквально - особисто, роздільно), тобто шляхом подачі голосів за того чи іншого кандидата на престол кожним шляхтичем, який забажає взяти безпосередню участь в елекції.
Елекційний сеймвідбувся у квітні-травні 1573 р. біля села Камень, розташованого неподалік правобережної дільниці Варшави - Праги, у великому дерев'яному наметі ("шопі"), де засідав сенат, і в т.зв. рицарському колі, де працювала посольська ізба. Сейм розглянув різноманітні поточні питання, а завершився елекцією. На прямокутному полі, з усіх боків оточеному валом і ровом, стояла шопа і розташувалися намети рицарського кола, в яких перебувало до 40-50 тис. шляхти, розміщеної по воєводствах (приблизно стільки ж було її челяді). Головними кандидатами на престол були висунуті Анрі (Генріх) Валуа (Henri Valois) - молодший брат французького короля КарлаІХ, і австрійський ерцгерцог Ернст Габсбург- син імператора МаксиміліанаII (1564-1576). За результатами відкритого поіменного голосування, які надійшли до шопи від шляхти й були опрацьовані сенатом, інтеррекс 11 травня номінував (назвав) новообраним королем
Історія Польщі
Анрі Валуа (у Речі Посполитій його на польський лад іменували Генриком Валезієм), а 16 травня маршалок великий коронний офіційно оголосив це обрання.
Обрання Генрика було зумовлене як традиційним негативним ставленням шляхти до політики правлячих кіл Священної Римської імперії, так і її прагненням уникнути воєнного протистояння Речі Посполитої та Османської імперії: Франція була союзницею останньої, тоді як Габсбурги намагалися поживитися за рахунок турецьких володінь у Європі й тому, опинившися на польському престолі, могли втягнути Річ Посполиту у це протистояння. Була ще одна причина неприязного ставлення до Габсбургів в Речі Посполитій, а саме - побоювання, що у випадку опанування ними престолу вони прагнутимуть встановити режим, подібний до того, що діяв у Чеських землях та Угорщині після того, як у 1526 р. вони почали правити там як королі.
Коронація Генрика відбулася 21 лютого 1574 р. в Кракові, куди він прибув з Парижа трьома днями раніше. На престол Речі Посполитої він зійшов на умовах, викладених у двох документах, схвалених на елекційному сеймі перед обранням. Текст документів був складений під час переговорів сеймових сенаторів з французьким посольством, яке прибуло до Варшави, щоб представляти інтереси Генрика. Важливіший з цих документів, відомий як Генрикові артикули (статті), мав характер привілею, виданого королем на взірець Мельницького привілею 1501 p., містив зобов'язання Генрика, які повинні були брати на себе й наступні новообрані королі при вступі на престол Речі Посполитої. В артикулах зазначено: в Речі Посполитій повинна діяти засада вільної елекції; король зобов'язаний раз на два роки скликати вальний сейм, тривалість роботи якого не має перевищувати шести тижнів; король не може без згоди сейму скликати посполите рушення, накладати нові податки і мита; він же без погодження з сенатом не має права проводити зовнішню політику, вирішувати питання війни і миру; при королі повинна існувати як дорадчо-контроюючий орган рада з 16 сенаторів-резидентів, призначених сеймом на кожних два роки, з тим, що по чотири з них ротаційно (почергово) мають перебувати при королі півроку, а про свою діяльність резиденти зобов'язані звітуватись на сеймі; має виконуватись акт Варшавської конфедерації, ухвалений на конвокаційному сеймі 1573 р., особливо в тій його частині, яка проголосила релігійну віротерпимість (толеранцію); на короля покладається обов'язок утримувати кварцяне військо з доходів від королівських маєтків, оплачувати участь шляхти в діях посполитого рушення за межами країни; у разі недотримання королем даних артикулів шляхта і магнати мають право відмовляти йому у своїй покорі (ця засада непокори королю звалася ius de поп praestanda oboedientia; згодом її, за угорським прикладом, було названо правом рокошу).
Генрикові артикули значною мірою систематизували вузлові моменти державно-політичного устрою Польщі і всієї Речі Посполитої. Вони стали свого роду основним законом, склали рубіж в політичній історії Речі Посполитої. Викладена у них модель устрою проіснувала до поділів даної держави у XVIII ст.
Другим документом, в якому викладено умови вступу Генрика на польський престол, були Pacta conventa - договірні статті, що визначали особисті зобов'язання Генрика як новообраного короля. Вони включали в себе 11 пунктів, зокрема, такі: щороку виділяти на потреби Речі Посполитої 450 тис. золотих флоринів; надати їй військову допомогу у вигляді утримуваних власним, Генрика, коштом флоту в Балтійському морі та чотиритисячної гасконської піхоти; визнати за польськими купцями право вільної торгівлі з Францією; сплатити борги Сигізмунда Августа і Речі Посполитої; залучати вчених з-за кордону для викладання в Краківському університеті, на власний кошт забезпечити навчання 100 поляків в Сорбонському університеті. За тим же документом двадцяти-дворічний Генрик мав узяти шлюб з п'ятдесятирічною Анною Ягеллонкою, дочкою
Відродження і шляхетська демократія
Сиґізмунда І Старого, але цей пункт був сформульований так, що Генрик міг ним не перейматися.
Обидва документи в присутності посольства Речі Посполитої, що прибуло до Парижа з повідомленням про обрання Генрика королем, були ним і Карлом ЇХ заприсягнені в соборі Паризької Богоматері у вересні 1573 р. А присягли вони тільки після того, як один з членів польської делегації, ґнєзненський каштелян Ян Зборовський, заявив, звертаючись до Генрика: "Якщо не присягнеш, то не будеш правити". За іншою версією, Я. Зборовський сказав: "Якщо цього зараз не зробиш, то королем у Польщі не будеш". Відтоді кожен новообраний король Речі Посполитої був зобов'язаний перед вступом на престол присягати виконувати Генрикові артикули і видавати свої pacta conventa.
У Польщі Генрик зволікав з підтвердженням даної ним присяги стосовно артикулів, так їх і не підтвердив. Ця його позиція була виявом небажання миритися з обмеженням t королівської влади. Коли ж до нього дійшла з Парижа звістка про смерть Карла IX, то він потаємно в ніч з 18 на 19 червня 1574 р. виїхав з Кракова і через Відень та Венецію дістався французької столиці. Спроба поляків наздогнати його і повернути до Кракова не вдалася. У листі до шведського короля ЮханаПІ (одруженого з Катажиною Ягел-лонкою, дочкою Сиґізмунда І Старого; правив у 1568-1592 pp.) Генрик, повідомляючи про свій від'їзд з Польщі, писав: "Ми вчинили, як добрий батько родини, котрий, люблячи однаково двох своїх дітей, біжить до тієї дитини, яка найбільше потребує його допомоги". Варшавський конвокаційний сейм у вересні 1574 р. зажадав, щоб він повернувся до Польщі до 12 травня 1575 р., в іншому випадку перестане вважатися польським королем. Генрик не зважив: у Франції він правив як Генріх III (1574-1589).
Знову настало безкоролів'я. Магнати висунули кандидатом на престол імператора Максиміліана II, а екзекуціоністська шляхта - семигородського (трансільванського) князя Іштвана Баторі, ленника турецького султана, прозваного в Польщі Стефаном Баторієм. На елекційному сеймі, який проходив в грудні 1575 р. під селом Воля, що на лівому березі Вісли біля Варшави, примас номінував королем імператора, але через кілька днів шляхетський провідник, холмський підкоморій Миколай Сєніцький там само проголосив королями Анну Ягеллонку і Стефана Баторія, якого придано їй в чоловіки. Баторій утвердився з Анною на польському престолі й фактично був королем.
Після смерті Стефана Баторія (1586) на елекційному сеймі в серпні 1587 р. шляхетський табір на чолі з коронним канцлером і гетьманом великим коронним Яном Замойськші форсував обрання на польський престол Сиґізмунда, сина шведського короля з династії Вазів Юхана III та Катажини Ягеллонки, а частина магнатерії, керована Зборовськими - австрійського ерцгерцога Максиміліана, сина Максиміліана II і брата імператора Рудольфа II (1576-1612). Максиміліан зі своїм кількатисячним військом і загонами Зборовських зробив невдалу спробу захопити Краків й у ньому коронуватися. У грудні 1587 р. відбулася коронація Сиґізмунда III, а в січні 1588 р. Я. Замойський ущент розбив Максиміліана та його польських прихильників під Бичиною (в Сілезії"). Ерцгерцог став полоняником Я. Замойського в Замості. За постановою сейму 1589 р., який його амністував, він був звільнений з полону; претензій на польський трон зрікся щойно 1598 р.
Як уже зазначалося, після Люблінської унії процес дальшого оформлення державного ладу Речі Посполитої пов'язаний з безкоролів'ям 1572-1573 pp. та правлінням Стефана Баторія і Сиґізмунда III Вази. Яким же був цей лад у загальних рисах?
Річ Посполиту зазвичай характеризують як шляхетську (дворянську) республікуз огляду на те, що її державний устрій був наскрізь шляхетським: шляхта в складі власне шляхти і магнатерії займала в ній панівні позиції як стан. Вищим органом державної влади був двопалатний сейм. До верхньої палати, сенату, входили: римо-католицькі -
Історія Польщі
ґнєзненський і львівський - архієпископи та всі єпископи, 10 вищих державних посадових осіб - міністрів (коронні і Великого князівства Литовського канцлери, підканщіери, великі й надвірні маршалки, великі підскарбії), усі воєводи, жмудський (жемайтський) староста і всі каштеляни, причому каштеляни поділялися на "більших" або "кріслових" (в сенаті сиділи на кріслах), і "менших" або "дронжкових" (таких, що сиділи на drqzkach - лавах; всі вони (50) представляли польські етнічні землі). Отже, сенаторами були виключно посадові духовні та світські особи. Всі вони на посади призначалися королем на засаді пожиттєвості і мали забезпечене місце в сенаті. Ієрархічно найвищим серед духовних сенаторів вважався ґнєзненський архієпископ, серед світських сенаторів - краківський каштелян; серед вищих державних посадових осіб - маршалок великий коронний.
До нижньої палати сейму - посольської ізби - входили посли, обрані на шляхетських сеймиках воєводства. Кожне воєводство делегувало на сейми певну кількість послів. Повноваження останніх стосувалися лише сейму, на який вони були обрані. Нерідко одні й ті ж особи обиралися на кілька сеймів. Послами були не тільки шляхтичі, а й магнати, які не могли потрапити до сенату, бо не займали сенаторських посад. Особовий склад сенату і посольської ізби був суворо ієрархічний: за кожним членом їх було закріплено певне місце, відповідно до посад сенаторів і престижності воєводств.
Сейми скликав король універсалами, за винятком сеймів конвокаційних, елекційних і коронаційних, які скликав примас (інтеррекс). Король вважався першим станом сейму, сенат - другим, посольська ізба - третім. Робота сейму розпочиналася з богослужіння в костелі, в якому брали участь король, сенатори і посли. Після цього обидві палати засідали роздільно у виділених їм приміщеннях. Посли обирали зі свого складу голову -маршалко, після чого перевірялися їхні мандати. Згодом ізба всім своїм складом направлялася до сенаторів і зверталася до короля, котрий очолював сенат, з привітаннями. Разом із сенаторами вони вислуховували коронного канцлера, який від імені короля викладав мотиви скликання сейму. Опісля обидві палати працювали окремо. Вони консультувалися взаємно за посередництвом делегованих ними осіб і сходилися на спільні засідання.
Сейм був органом законодавчим. Особливу роль відігравала посольська ізба, оскільки саме вона ухвалювала постанови (конституції), кожна з яких ставала законом після підпису її королем. Право законодавчої ініціативи належало королю, сенаторам і послам. Проекти постанов погоджувалися між ними. Законодавчо виробленої системи прийняття постанов посольською ізбою не було. Вважалося, що їх слід приймати одностайно, бо саме одностайність найповніше відбивала правову єдність шляхетського стану. У більшості випадків одностайності досягали шляхом компромісу. Часто вирішувала більшість голосів. За її відсутності проект постанови або знімали з голосування, або не приймали.
У 1573-1647 pp. відбулося 68 сеймів Речі Посполитої, з яких конвокаційними були 4, елекційними - 4, коронаційними - 4, звичайними - 45, надзвичайними -11. Звичайними були сейми, які збиралися за Генриковими артикулами раз у два роки і тривалість роботи яких не мала перевищувати шести тижнів. Насправді часто вони відбувалися щороку. Надзвичайні сейми скликалися від 1613 р., як правило, з дозволу звичайних сеймів, що їм безпосередньо передували. Для надзвичайних сеймів була встановлена тривалість роботи до двох тижнів; для конвокаційних, елекційних і коронаційних сеймів - шеститижневий строк. Багато сеймів проходило довше визначеного для них строку: виробилася практика продовження (пролонгації) роботи сейму за згодою посольської ізби. За тематикою питань, що на них розглядалися, сейми всіх п'яти видів загалом не відрізнялися один від одного, за винятком того, що елекціині і коронаційні сейми
Відродження і шляхетська демократія
обирали й коронували королів. Усі елекційні сейми, починаючи від 1575 p., проходили біля села Воля (за винятком сейму 1733 р., який відбувся біля села Каменя й обрав королем Фрідріха Августа), а коронаційні (окрім сейму 1764 p., який відбувся у Варшаві) - в Кракові.
У державному устрої Речі Посполитої немаловажну роль відігравали сеймики, що скликалися у воєводствах і були одним з яскравих проявів шляхетського самоврядування. За питаннями, які вони вирішували, сеймики поділялися на кілька видів. Передсеймові сеймики збиралися за королівськими універсалами, а коли йшлося про сеймики стосовно сеймів конвокаційних, елекційних та коронаційних, то за універсалами примаса-інтеррекса. Вони обирали послів на сейм. Послам вручалися ухвалені цими сеймиками інструкції з переліком питань, вирішення яких вони повинні були
добиватися на сеймі. Елекційні (виборні) сеймики скликали своїми універсалами воєводи або каштеляни чи навіть підкоморії; сеймики визначали по чотири кандидатури на вакантні земські уряди - судді, лідсудка і писаря, з 1588 р. й підкоморія, які воєводи рекомендували королю, котрий затверджував одну з кожних чотирьох кандидатур. З утворенням у 1578р. Коронного і у 1581 р. Литовського Трибуналів щорічно у вересні відбувалися депутатські сеймики, на яких обирали делегатів (депутатів) до них. Від 1591 р. за королівськими універсалами збиралися післясеймові або реляційні (звітні) сеймики, на яких посли, обрані на передсеймових сеймиках, доповідали про роботу сеймів, з котрих вони повернулися. На цих же сеймиках затверджувались ухвалені сеймами податки та визначався спосіб їх збирання. Робота кожного сеймика проходила під керівництвом обраного ним маршалка. Участь в ній міг брати будь-хто з шляхти даного воєводства, в тому числі й неосілі, тобто ті, хто не володів у ньому земельними маєтками. Загалом на сеймиках згромаджувалося не більше 100 осіб, що становило порівняно невелику частину шляхти. Сеймики зазвичай проводилися в адміністративних центрах воєводств - в костелах, церквах, що мало свої плюси, оскільки перебування в храмі позитивно впливало на поведінку присутніх, сприяло дотриманню спокою. Найчастіше вони працювали один день. Перед сеймами проводилися також генеральні сеймики. На кожен з них з'їжджалися сенатори і обрані на сейм посли кількох воєводств, які становили історичний регіон. Генеральний сеймик Великопольщі проходив у Колі, Малопольщі - в Новому Місті Корчині, Мазовії - у Варшаві. На цих сеймах узгоджувалися думки з питань, що виносилися на розгляд сеймів. У XVII ст. генеральні сеймики занепали.
В адміністративному відношенні Річ Посполита ділилася на три провінції: Велико-польщу (сюди входили, окрім власне Великопольщі, й Мазовія, Королівська Пруссія та Підляшшя), Малопольщу (складалася з Малопольщі та всіх українських земель Корони) і Литву або Велике князівство Литовське (в складі Литви і Білорусі).
Рис. 13. Польський сейм часу Сшізмунда III. Літографія Якуба Лауро 1622 р.
Історія Польщі
Центральне управління здійснювалося королем і вищими посадовими особами. Влада короля була сильно обмежена шляхетськими привілеями, конституцією Nihil novi та Генриковими артикулами. І все ж вона залишалася значною. Король скликав сейми, передсеймові і післясеймові (реляційні) сеймики, під час роботи сеймів був головою сенату, а отже, мав вагомий вплив на нього і посольську ізбу, очолював сеймовий і надвірний суди, а після того як надвірний суд в кінці XVI ст. перестав діяти, - до 1680 р. - асесорський суд, здійснював керівництво зовнішньою політикою. Важливим важелем влади короля були роздача ним у пожиттєве володіння державних (королівських) маєтків і призначення на вищі світські посади та земські уряди на засаді пожиттєвості. Ці роздачі і призначення давали королю можливість залучати на свій бік багатьох з магнатів і шляхти, мати в них свою опору. Король також затверджував обрання на вищі церковні посади, яке відбувалося в погодженні з римською курією.
З вищих посадових осіб (міністрів) особливої уваги заслуговує великий коронний маршалок. У його обов'язки як церемоніймейстра королівського двору входило забезпечувати громадський спокій в місцях перебування короля, там же він чинив суд над порушниками цього спокою. Він також відповідав за організацію роботи сенату і сейму в цілому та вибору короля, оголошував, після примаса, про те, хто став обраним королем.
У XVI ст. як у Короні, так і у Великому князівстві Литовському виникла і розвинулась вища військова посада гетьмана. Поява її в польській чиновній ієрархії пов'язана зі створенням постійного війська. Функціонально ця посада була двоступеневою. Верхню сходинку займав великий гетьман, нижню - польний гетьман. До згадок про гетьманів звичайно додавали "коронний", щоб відрізняти їх від аналогічних гетьманів Великого князівства Литовського, де додатковим означником до згадок про них було "литовський". Коронні (як і литовські) гетьманські посади займали особи, що призначалися королем на засаді довічності. Незважаючи на їхній високий державний статус, гетьмани посадово не були представлені в сенаті (лише у 1768 р. гетьман великий коронний одержав там місце), проте особисто вони входили до складу сенаторів як такі, що займали водночас посади воєводи, каштеляна, канцлера, підканц-лера, маршалка великого, маршалка надвірного. Польний гетьман був помічником великого гетьмана. При гетьмані діяли призначені королем польний писар, обозний і великий стражник. Окремими великими військовими з'єднаннями командували ретіментарі.
Адміністративну владу на місцях в Речі Посполитій здійснювали, як і до Люблінської унії, воєводи, каштеляни, підкоморії, гродські старости, в містах - ради (магістрати), феодали - у своїх маєтках.
Неабияке значення в державному устрої мало судочинство. Переважало шляхетське судочинство. Нижчою його ланкою залишалися гродські, земські і підкоморські суди. Гродські і земські суди діяли кількома сесіями впродовж року. Гродські сесії йменувалися рочками, земські - роками. Підкоморський суд і надалі був одноосібний; він діяв залежно від напливу справ, що стосувалися розмежування шляхетських маєтків. Апеляційною інстанцією щодо рішень (декретів) гродських, земських і підкоморських судів до 1578 р. були вічові суди, що існували в кожному воєводстві в складі воєводи, каштеляна (каштелянів), підкоморія та кількох інших земських посадових осіб. Програма екзекуційного руху передбачала, зокрема, створення вищого шляхетського апеляційного суду. У 1578 р. сейм дозволив створити такий суд - Коронний трибунал, і це був чи не останній вагомий успіх екзекуціоністів. Трибунал діяв до кінця XVIII ст. Члени його - депутати - поділялися на світських і духовних. Світську групу становили депутати, обрані сеймиками по одному-два від воєводства терміном на один рік. З-поміж
Відродження і шляхетська демократія
себе вони обирали маршалка, який вів засідання трибуналу. Групу духовних депутатів, яких делегували капітули, очолював один з них - президент. Свої сесії (каденції) трибунал проводив по черзі в Любліні й Пьотркові. Люблінські сесії відбувалися весною і літом, розглядали справи, що надходили з Малопольщі й українських земель; пьотр-ковські сесії проходили восени і взимку й стосувалися справ, що надходили з Великопольщі, Мазовії. Підляшшя та Королівської Пруссії. Справи, в яких однією стороною були духовні особи або інституції, розглядалися спільно однаковою кількістю світських і духовних депутатів. Бажаним вважався одностайний вирок трибуналу. Якщо цього не досягали при двох голосуваннях, то вдавалися до голосування, при якому достатньо було простої більшості. При рівності голосів справу передавали до сеймового суду.
Довший час найвищим судом був королівський надвірний суд, в якому справи розглядалися в присутності сенаторів-асесорів (засідателів) і двох референдаріїв. Наприкінці XVI ст. з нього виділились суди — референдарський і асесорський, після чого він через деякий час перестав діяти. Про референдарський суд, який займався розглядом скарг селян королівських маєтків на зловживання магнатів і шляхти, йшлося вище. Назва асесорського суду походила від того, що його члени йменувалися асесорами; він був вищою правовою інстанцією для королівських міст. Головою суду був король, з 1680 р. - коронний канцлер. Після створення у 1578 р. Коронного трибуналу асесорський суд розглядав тільки апеляції на вироки міських судів, спори між міськими громадами та магістратами, тлумачив правові аспекти королівських привілеїв щодо міст, а референдарський суд - щодо королівських сіл; у його компетенцію входило також розмежування королівських та приватних (шляхетсько-магнатських і духовних) маєтків за посередництвом делегованих ним комісарів. До 1578 р. асесорський суд був також апеляційною інстанцією щодо вироків нижчих шляхетських судів.
Вищим авторитетом з певних питань був сеймовий суд, що діяв під час роботи сейму. Суд очолював король, який судив з кількома сенаторами. У компетенцію суду входив розгляд справ, що надходили з Коронного і Литовського трибуналів, і справ стосовно зловживань суддів різних судів, незаконних дій вищих посадових осіб, а також щодо образи королівської гідності (маєстату) й державної зради.
Міщани і селяни в королівських поселеннях на німецькому праві надалі мали власне судочинство. Судом вищої інстанції у великому місті був суд магістрату (ради, чому цей суд називали радянським) в складі райців, обраних тими, хто мав міське право; суд очолював обраний ротаційно з-поміж райців бурмістр. Судом нижчої інстанції в такому місті був суд лавників або війтівський, оскільки його очолював війт. У менших містах діяли мішані маґістратсько-лавничі суди. У селах існували лавничі суди. Втрачали своє значення вищі суди німецького права. У приватних містах і селах судочинство було обмеженим, бо контролювалося їхніми власниками; воно було подібним до судочинства в королівських містах і селах.
Церковне судочинство продовжувало перебувати в руках генеральних офіціалів, підпорядкованих єпископам. Архідияконам підлягали менш важливі справи. Діяли також суд примаса і з 1556 р. - суд нунція (папського легата). Нунціатура була вищою інстанцією щодо римо-католицької, а з 1596 р. й греко-католицької церкви Речі Посполитої.
Збройні сили Польського королівства складалися з шляхетського посполитого рушення і постійного (регулярного) війська. Посполите рушення скликалося королем в разі крайньої потреби, тому що воно було малобоєздатним. Загалом то була кіннота. Регулярним військом командував гетьман великий коронний. Структура його склалася в другій половині XVI - першій половині XVII ст. Хронологічно найраніше, у 1560-х