Історія Польщі

Г

W

Історія Польщі

1253 р. папа Іннокентій IV за клопотанням польської церковної верхівки проголосив Станіслава святим, а 8 травня 1254 р., у визначений папою день цього святого, в Кракові відбулося перше урочисте вшанування його останків, в якому взяли участь архієпископ і єпископи та князі - краківський Болеслав V Соромливий, куявсько-ленчицько-сєрадзький Казимир І, рацібожсько-опольський Владислав і великопольський Пше-мисл І, а також папський легат. Після канонізації церква запевняла, що внаслідок цього акту частини тіла Станіслава "зрослися" і що це має символізувати з'єднання в одне ціле політично поділеної Польщі. Культ святого Станіслава став ідейною зброєю прихильників відродження Польської держави.

Першим з польських князів, кому судилося стати королем після Болеслава II Сміливого, був Пшемисл II. Перед проголошенням його королем він панував у всій Великопольщі, а з 1294 р. - й у Східному Помор'ї. У 1290 р. він був краківським князем і, не виключено, що вже тоді мав намір перетворити Малопольщу і Великопольщу в єдину державу - королівство, до якого приєдналися б й інші польські землі. Покидаючи під тиском Вацлава II Краків, Пшемисл II вивіз у Великопольщу з тамтешньої кафедральної скарбниці королівські інсигнії з очевидною метою, щоб вони не дісталися Вацлавові II. При цьому Пшемисл II не відмовився від бажання володіти Краковом: воно знайшло прояв у вживанні ним від початку 1293 р. стосовно себе титулатури "князь Великопольщі і дідич Кракова".

Після того, як Східне Помор'я опинилося під його владою, Пшемисл II розпочав у Римі клопотання про надання йому дозволу стати польським королем. До цього його, зокрема, підштовхувало подібне клопотання Вацлава И. Папа Боніфацій VIII, мабуть, був більш прихильний до периферійного, на його думку, князя Пшемисла II, ніж до Вацлава II, який належав до наймогутніших правителів імперії; посилення позицій Вацлава II через надання йому польського королівського титулу папа, напевно, не бажав, й тому дав дозвіл Пшемислові II.

26 червня 1295 р. у Гнсзненському кафедральному соборі архієпископ Якуб Свічка, великий прихильник Пшемисла II, поклав на його голову корону Болеслава II Сміливого і вручив йому інші королівські регалії. Королівський титул Пшемисла IIмав загальнопольський характер, про що свідчить прийняття ним краківського гербу із зображенням орла, тоді як його великопольський герб містив зображення лева. Загальнопольський характер коронації проявився і в тому, що в ній взяли участь чотири єпископи, а два відсутні єпископи (краківський і вроцлавський; вони не з'явилися через їхню залежність від Вацлава II) дали на неї згоду.

Королівське правління Пшемисла II тривало до 8 лютого 1296 p., коли у Рогозні, що у Великопольщі, він був підступно вбитий внаслідок змови проти нього велико-польських можних, правдоподібно підмовлених на це бранденбурзьким маркграфом, який не міг змиритися з тим, що по сусідству з його державою виникло Польське королівство, нехай і в складі лише Великопольщі та Східного Помор'я. У такому територіальному складі королівство перебувало й на момент смерті Пшемисла II. В історичній традиції цей король відзначений, згідно з написом на його печатці, як такий, що "повернув полякам переможні символи (знаки)".

Пшемисл II не залишив після себе чоловічого потомства. Претендентами на володіння його територіальною спадщиною виступили ґлоґовський князь Генрик III і бжесь-цько-куявський і ленчицько-сєрадзький князь Владислав І Локєток. Претендувати на королівський титул вони не зважувались. Перший з них був спадкоємцем загиблого короля за його волею. Проте великополяни обрали своїм правителем Владислава І. У березні 1296 р. обидва князі так поділили спадщину між собою: Владиславові І дісталися

Доба роздробленості

більша частина Великопольщі з містами Ґнєзном, Познанню і Калішем та Східне Помор'я, а Генрикові III Глоґовському - західна частина Великопольщі.

Правління Владислава І не стало у Великопольщі популярним. Його невміння, а можливо, й небажання боротися з проявами у ній анархії, розбійництва, напружені відносини з Генриком III, невдачі у політичному суперництві з Вацлавом II, спричинені ними поступки останньому (у 1297 р. Владислав І зрікся своїх претензій на Краків і Сандомир на користь Вацлава II, а 1299 р. вкотре вже визнав себе його ленником) призвели до того, що великопольське рицарство, підтримане церквою, збунтувалося й вигнало його з краю. Доречно зазначити, що, будучи правителем Великопольщі і Східного Помор'я, Владислав І у виданих ним документах гордовито титулувався як князь або пан Польського королівства, а на додаток до цього і як князь Помор'я, Куявії, Ленчиці і Сєрадзя.

Вацлав II домігся політичної ізоляції Владислава І Локєтка в його власних уділах, і тому не залишилося нічого іншого, як залишити межі Польщі і виїхати до Угорщини, де він провів кілька років у вигнанні. А тим часом великопольське рицарство і церковні достойники, щоб уникнути загрозливого для них конфлікту з Вацлавом II, який претендував на володіння Великопольщею і Східним Помор'ям, висловили свою згоду на те, щоб він став польським королем. У серпні 1300 р. той самий архієпископ у Ґнєзні коронував Вацлава II тією ж короною, що й Пшемисла II. Чеський король ставі польським королем.Вступ Вацлава II на польський престол був згодом скріплений його шлюбом з єдиною дочкою Пшемисла II — Риксою-Ельжбетою.

Під безпосереднім пануванням Вацлава II як короля опинилися Малопольща, Великопольща і Східне Помор'я, а також дідичні уділи Владислава І Локєтка; у денній залежності від нього перебували Рацібожське, Опольське, Цєшинське і Битомсько-Козєлєцьке та Вроцлавське і Лєґніцьке князівства, присягли йому на вірність і куявські князі, крім, можливо, князя Добжинської землі; мазовецький князь Болеслав II оженився з його сестрою і тим самим став від нього залежним. Поза залежністю від Вацлава II залишилися тільки князівства власне Сілезії, за винятком Вроцлавського і Лєґніцького, Любуська земля і, ймовірно, Добжинська земля.

Своїм завданням Вацлав II вважав піднесення в Польщі авторитету центральної влади, у зв'язку з чим вдавався до суворих репресій щодо тих, хто не бажав їй коритись. Його волю на місцях виконували призначувані й підзвітні йому намісники - старости, інститут яких він заніс з Чехії. Відомо, що за нього були такі старости: великопольський, малопольський, куявсько-поморський, ленчицький, правдоподібно, й сєрадзький. Ними ставали німці та чехи. Старости були наділені широкими управлінськими й судовими повноваженнями. Вони відіграли велику роль у ліквідації беззаконня, анархії, розбійництва, залишених роздробленістю у спадщину відновленій Польській державі. Тому цей інститут вкорінився в її політичну систему, перетривавши час правління Вацлава II.

У Польщі Вацлав II майже не бував. Для нього важливішою була чеська корона, тож в основному він правив Польщею з Праги. Сюди Вацлав II після своєї коронації в Ґнєзні відівіз польські королівські інсиґнії. Там вони за невідомих обставин безслідно зникли.

Вацлав II втрутився у боротьбу за королівський престол в Угорщині після того, як там 1301 р. вигасла династія Арпадовичів по чоловічій лінії. Щоб забезпечити за своїм сином Вацлавом угорський трон, він уклав з бранденбурзьким маркфафом угоду, за якою зобов'язувався віддати йому Східне Помор'я взамін за надання останнім допомоги у боротьбі з німецьким королем Альбрехтом І Габсбургом (1298-1308), який також прагнув здобути угорську корону. Вацлавові II таки вдалося домогтися бажаної коронації свого сина, проте той реальної влади в Угорщині не мав.

Наприкінці 1304 р. або на початку 1305 р., використавши незадоволення у Польщі авторитарним правлінням Вацлава II, до неї повернувся Владислав І Локєток. Він мав намір здобути втрачені дідичні володіння і політичні позиції. Найперше він заручився підтримкою в Сандомирській землі. Після смерті у червні 1305 р. Вацлава II йому вдалося закріпитись у згаданих володіннях. Тоді ж, напевно, він задався метою сісти на краківському престолі, стати польським правителем. Але на цей престол претендував також син Вацлава II - Вацлав III. Ставши чеським королем, він рушив походом у Польщу, щоб утвердитися на краківському троні. Проте йому не судилося перетнути чесько-польський кордон: у серпні 1306 р. Вацлав III був замордований чеськими змовниками в Оломоуці - історичній столиці Моравії. Треба зазначити, що за рік до цього він видав документ, за яким пообіцяв віддати Східне Помор'я Бранденбурзькому маркграфству, за що маркграф мав повернути йому Мейсенську марку, яку заставив маркграфству Вацлав II, але не зміг викупити.

Смерть Вацлава III повністю розв'язала руки Владиславов! І Локєтку в досягненні ним своєї мети, тим більше, що в Польщі у нього серйозних суперників не було. У 1306 р. він заволодів Малопольщею з її політичним центром Краковом, Східним Помор'ям, Ленчицькою і Сєрадзькою землями, Бжесьцько-Куявським князівством. У Кракові він зіткнувся з сильним опором з боку тамтешнього єпископа Мускати -онімеченого сілезця, який за панування Вацлава II був малопольським старостою. Не без сприяння свого прихильника - архієпископа Якуба Свінки - Владислав І примусив Мускату підкоритися.

У 1308-1309 pp. Владиславові І Локєтку довелося вирішувати проблему Східного Помор'я.Пославшися на обіцянку Вацлава II і Вацлава III стосовно Східного Помор'я, Бранденбурзьке маркграфство його окупувало, опираючися на підтримку тамтешнього німецького міщанства і рицарства та можновладного роду Свєнців, незадоволеного втратою намісницької влади, яку він мав за Вацлава II. Командувач польської залоги, яка захищалась у гданському замку від бранденбуржців-обложників, звернувся до Владислава І із закликом надіслати військову допомогу. Князь, що перебував тоді в Малопольщі, не мав можливості допомогти і дозволив йому звернутися до Тевтонського ордену з проханням вигнати бранденбуржців з окупованої ними території. Князь пообіцяв, що у випадку надання допомоги орденом видатки останнього, пов'язані з нею, винагородить відповідною грошовою сумою. Орден на прохання відгукнувся і у 1309 р. вигнав бранденбуржців зі Східного Помор'я, проте Владиславові І його не повернув, більше того, винищив польську залогу у Ґданську.

Спроби Владислава І у 1309 р. вмовити орден повернути йому Східне Помор'я не вдалися. Провінційний магістр ордену заявив, що воно може бути повернене тільки після сплати обіцяної князем грошової винагороди, але запросив таку суму, якої Владислав І сплатити не міг, а можливо, й не хотів. Князь також відкинув пропозицію ордена викупити у нього даний регіон. У тому ж 1309 р. орден придбав його у Бранден-бурзького маркграфства, вважаючи, що воно на нього має право відповідно до згаданих обіцянок Вацлава II і Вацлава III. Польська держава втратила Східне Помор'я, як виявилося, на півтора століття. Утвердження ордену в ньому дуже зміцнило його геополітичне становище в південній Прибалтиці. Одним із виявів цього стало перенесення 1309 р. резиденції великого магістра ордену з Венеції до Марієнбурга (Маль-борка). Слід також мати на увазі, що у 1304 р. хрестоносці взяли в заставу у князя Добжинської землі Сємовіта її частину - Міхаловську землю; 1317 р. вони її купили і приєднали до Хелмінської землі.

У 1311 р. німецьке міщанство Кракова на чолі з війтом Альбертом піднялося проти Владислава І Локєтка. Підтримане німцями Сандомира, Вєлічки й Мєхова, воно

Доба роздробленості

оголосило, що визнає своїм правителем чеського короля Яна з Люксембурга (1310-1346), який вважав себе спадкоємцем на польському престолі Вацлава II і Вацлава III, хоч останній польським королем не став. Князь у 1312 р. бунт придушив. Учасників його було суворо покарано, правда, Альбертові вдалось уникнути розправи, він вчасно втік з Кракова. Владислав І обмежив офіційне використання в Кракові німецької мови на користь латинської, скасував дідичний характер війтівства у ньому. Відтоді тутешній війт призначався польським правителем. Відповідно зросла роль ради в міському житті.

Важливим політичним успіхом Владислава І було поширення влади на Велико-польщу. Після 1299 р. вона опинилася, з волі місцевого рицарства й духовенства, під пануванням ґлоговського князя Генрика III. За Вацлава И Генрик III був велико-польським князем номінально. Після смерті Вацлава II політичне значення Генрика III зросло. Помираючи 1309 р., він залишив п'ять синів, які у 1312 р. так поділили між собою Великопольщу: Генрикові IV Вірному, Янові і Пшемкові дістався Познанський уділ, Конрадові І і Болеславові - Калісько-Ґнєзненський уділ. Пронімецька політика цих князів, успадкована від батька, і особливо те, що вони зреклися своїх прав на Східне Помор'я на користь Бранденбурзького маркграфства, викликало у Великопольщі крайнє незадоволення. Це спричинило практично безопірне встановлення у ній влади Владислава 1 Локєтка у 1314р.

Уже після утвердження 1306 р. в Кракові в гербі і на печатках Владислава І з'явилася королівська корона. З 1313 р. він титулувався як "дідич Польського королівства", "князь Польського королівства", "князь усього Польського королівства". Так свідомо через канцелярію Владислава І поширювалося територіальне і державно-правове поняття Польського королівства, пов'язане з його ім'ям. Князь вичікував зручного моменту, щоб стати королем. У червні 1318 р. з'їзд світських і церковних достойників, що відбувся в Сулєйові, ухвалив адресоване папі звернення з проханням дати згоду на коронацію Владислава І. Папа Іоанн XXII дав у своїй резиденції в Авіньйоні, що у Франції, таку згоду, хоч і в завуальованій формі, спричиненій тим, що до нього звернувся Ян Люксембурзький з проханням не допустити коронації Владислава І, мовляв, той не має права на польський королівський трон. Ян Люксембурзький стверджував, що має таке право і невдовзі представить папі відповідні докази. На згоду папи, вигідну Владиславов! І, певною мірою вплинуло те, що у тогочасній боротьбі за королівсько-імператорський трон між Людовіком IV Баварським і Фрід-ріхом Габсбургом Ян Люксембурзький підтримував першого, тоді як папа - другого.

Коронація Владислава І Локєтка відбулася в краківському кафедральному соборі 20 січня 1320 р. Королівську корону та інші королівські інсиґнії було виготовлено в Кракові. Вінчав Владислава І на трон, "згідно з волею папи", як сказано в тогочасних джерелах, архієпископ Яніслав. Краків уперше став місцем кооо-

Рис.5. Погруддя Владислава І Локєтка з надгробка у Вавельському кафедральному костелі (друга чверть XIV ст.).

нації. Сталося це тому, що Владислав І мусів зважати на бажання папи, щоб його коронація не заділа надто претензій Яна Люксембурзького на польський трон - папа