Колонізація на німецькому праві

Останні десятиріччя XII ст. і XIII ст. були періодом значного економічного піднесення на польських землях, зумовленого змінами у сільському і міському житті. Перебудова, що завершилася в XV ст., була проявом і результатом головним чином колонізаційних процесів, які проходили на вироблених організаційно-правових засадах.

Сільська колонізація. Формування великої земельної власності неминуче породило у її носіїв прагнення домагатися все більшої прибутковості своїх господарств. Один із важливих засобів для досягнення цього феодали вбачали в освоєнні необроблюваних земель, фонд яких залишався великим. За феодального способу виробництва цього можна було досягти в основному шляхом збільшення кількості експлуатованих селян. Помітне зростання чисельності населення, характерне для XIII-XIV ст., призвело до надміру робочої сили в селах. Поєднання потреб феодалів у селянських руках і можливостей їх задовольнити сприяло виникненню сільської колонізації. У ролі феодалів, зацікавлених у цьому процесі, виступали і князі.

У XII ст. склалася практика осадження новоприбульців, т.зв. "вільних гостей", яка полягала у наданні їм феодалами земель у тимчасове користування - держання. Такі колоністи забезпечували панові, відповідно до угоди між обома сторонами, щорічні доходи, а колоністам давали змогу, за своїм бажанням, відходити від нього після закінчення умовленого строку. У разі зірвання селянином умов угоди він вносив належну компенсацію грішми і натурою. Згодом цю практику було названо польським сільським правом. Траплялося, що землею наділяли й невільників, але без дозволу на вільний вихід.

Колонізація на польському праві мала місце і в XIII ст. Проте вона поступалася колонізації на німецькому праві, занесеному до Польщі колоністами із західної та центральної Німеччини, яких феодальний утиск і відносна перенаселеність села штовхали до пошуків кращих соціально-економічних умов існування. Перша згадка про таких колоністів датується 1175 р. і стосується Сілезії. З часом на німецькому праві почали осідати поляки і, зрештою, в сільській колонізації на ньому вони відсунули німців на другий план.

Як правило, ця колонізація відбувалася шляхом заснування сіл на необроблюваних землях, яке йменувалося локацією (латин, locatio - розміщування, осаджування). Локація мала характер планомірно проведеної акції. Нею керував локатор (осадчий) відповідно до зафіксованої в локаційному документі угоди, укладеної ним з феодалом, котрому належала земля. Локатор обирав місце під поселення, закликав людей осідати на ньому, виділяв прибульцям ділянки під житлові й господарські будівлі та присадибу, вимірював земельні наділи. Локація була справою дуже коштовною, тому проводили її особи заможні - міщани, рицарі й навіть селяни.

Нове поселення закладалося за трипільною системою. До колонізації на німецькому праві на польських землях у землеробстві панувало двопілля. Тепер орний ареал поселення ділився на три поля, призначені відповідно для вирощування озимих і ярих зернових культур та для пару, що використовувався як колективне пасовище. Провадилася ротація полів таким чином, що на землі, яка побувала під паром, висівали спершу озимину, наступного року ярину, після чого земля знову рік парувала. Кожне з трьох полів ділилося на повздовжні ниви, кількість яких дорівнювала кількості засновуваних селянських господарств. Сума трьох таких нив - озимої, ярої і парової, закріп-

Історія Польщі

лених за одним господарством, становила лан (латин, laneus). Ця шахівниця полів гарантувала всім поселенцям користування землею більш-менш однакової якості на кожному з полів. У регіональному відношенні розмір лану був різний: у Малопольщі частіше практикували великий лан, званий франконським, що дорівнював 25-26 га, в інших частинах Польщі був поширений фламандський лан (17 га; цей лан був відомий також як хелмінський, средський). Земля колоністам давалась у спадкове володіння за умови справного виконання повинностей з неї.

Упродовж певної кількості років новоприбульці сиділи на волі, тобто не виконували повинностей і не сплачували податків. Цей час їм давався для створення господарства. Повинності включали в себе всі три форми фіксованої в локаційному документі феодальної ренти - грошової, натуральної та відробіткової. Дещо переважав грошовий оброк - чинш, через що німецьке сільське право йменують також чиншовим. Далі за значенням йшов продуктовий оброк - зерном, птицею, молочними виробами тощо. Відробітки тривали кілька днів у рік, селяни працювали у панському господарстві, виконували транспортні послуги (відвозили своїм реманентом на певні відстані продукцію цього господарства). Два рази на рік, замість частування пана в селі, селяни сплачували йому певну суму. Кметі (так називали селян) давали також десятину церкві, зазвичай десятою частиною вимолоченого в своєму господарстві зерна, рідше - десятим зібраним снопом або грішми. Вносили вони й данину зерном священикові (плебанові), т.зв. мешне і коленду. У надзвичайних випадках їм доводилося сплачувати колекту або верну, яка йшла на потреби оборони князівств, родинні урочистості князя, викуп рицарів з полону.

Локатор, який після осадження села ставав солтисом (від німец. Schultheifi — староста), одержував кількалановий наділ, так само розбитий на три поля, мав право тримати свій млин, тартак тощо. Єдиною його феодальною повинністю на користь пана було на заклик останнього ставати перед ним кінно і збройно. Локатор-солтис виступав як посередник у відносинах між паном і кметями, збирав від них чинш і ренту натурою, з чого 5/6 віддавав панові, а решту брав собі. Крім того, він чинив над селянами суд з менших злочинів, розсуджував їх разом з лавою, яка складалася з кількох обраних односельцями осіб. Таким чином, німецьке право запроваджувало елемент сільського самоврядування. Третина судових доходів перепадала солтисові, дві третини - панові. За важливіші злочини (ґвалтування, вбивства, підпали) судив феодал. Посада солтиса була спадковою.

У результаті колонізації на німецькому праві, завершеної у XV ст., на польських землях з'явилася велика кількість нових сіл з регулярною системою полів, чітко визначеними повинностями селянських господарств, обмеженим самоврядуванням. За приблизними підрахунками, від останньої чверті XII ст. впродовж двох сторіч, завдяки даній колонізації, ареал оброблюваної землі зріс на 16-18%, тобто приблизно на 400 тис. га. Запровадження трипілля збільшило на шосту частину кількість землі, що засівалася, і відповідно на стільки ж - продуктивність землеробства. Вважається, що сільськогосподарське виробництво за темпами почало зростати значно швидше, ніж чисельність населення, через що поліпшився матеріальний добробут селян. Значне зростання виробництва зерна і сільського господарства загалом певною мірою виключало необхідність примусового убою худоби восени і взимку, а це, в свою чергу, забезпечувало рівномірність селянського (і мешканців міст) харчування. Це ж давало можливість більше угноювати землю, а отже, збільшувати врожайність зернових культур. Позитивний вплив колонізації на німецькому праві позначився і на техніці землеробства, зокрема, повсюдним стало використання колісного плуга (у нього запрягали волів) із залізним лемешем і ралом, що давало змогу швидше і краще орати. До цього слід 52

Доба роздробленості

додати, що чиншова система виявилася вигідною для селян: фіксований характер чиншу, розмір якого тривалий час запишався незмінним, при розширенні виробництва в господарстві селянина, до чого спонукав чинш, і зростанні ринкових цін на сільськогосподарську продукцію давав селянинові змогу одержувати такий грошовий дохід, який він міг витратити на купівлю потрібного реманенту, на свою родину. Потрібно мати на увазі і те, що жителі сіл на німецькому праві були фактично особисто вільними.

Сільська колонізація на німецькому праві прискорювала поступ у суспільному поділі праці. Поширення чиншової системи підносило значення грошей, сприяло розвиткові товарно-грошових відносин, економічному обмінові між селом і містом. Вигідність чиншової системи не тільки для селян, а й для феодалів, які отримували від них значні прибутки, була настільки очевидною, що вона широко запроваджувалась у "старих" польських селах (на ці села, як правило, не поширювалися інші елементи німецького права).

Міська колонізація відбувалася в XIII ст. (продовжувалася в XIV-XVI ст.) шляхом локації міст- надання німецького міського права існуючим, за дуже рідкими винятками, поселенням, які звичайно були осередками торгівлі та ремесла, тобто мали риси міського життя. Локація неминуче супроводжувалася доселенням цих поселень, переважну участь в якому на перших порах брали прибульці з Німеччини, а згодом і поляки. У ряді випадків доселення означало створення біля існуючого поселення нового, яке одержувало назву "'сусіда". Містами на німецькому праві ставали й окремі ново-засновані поселення.

У князівських землеволодіннях локація була одноразовою акцією і полягала у видачі князем локаційного привілею - документа, що містив дозвіл на заснування міста і виклад засад у розрізі німецького права, на яких воно мало відбутися. У землеволодіннях церкви і світських феодалів локація міста починалася з видачі ними локаційних документів, де викладалися в основному ті ж засади, а потім, на клопотання феодалів, ця видача затверджувалася князівським локаційним привілеєм. У локаційних документах і локаційних привілеях йшлося про топографічний вигляд міста, суспільний його устрій, повинності його мешканців.

Організатором і виконавцем закладання міста був, за укладеною ним з його власником угодою, локатор, якого в уже закладеному місті звали війтом (від німец. Vogt

- управитель, доглядач). Він, у міру можливостей, вносив зміни в планування поверхні поселення, яке ставало містом, визначав топографію нової його частини. Правилом було, що в центрі міста розташовувався чотирикутний торговий осередок - ринок з ратушею (від німец. Rathaus - будинок для ради) посередині; від ринку в різні боки відходили прямі вулиці. Локатор відмірював міщанам (не тільки новоприбульцям) під забудову ділянки (парцели, плаци), знайомив їх з міським статусом. Сам він одержував кілька таких ділянок, право на будівництво власних млина, лазні, крамниць тощо. Міста оточувалися ровами, валами, подекуди частоколом, а деякі міста, як, наприклад, Краків -муром. Новопоселенці на кілька років звільнялися від повинностей на користь власника міста, самі ж повинності міщан в основному зводилися до сплати грошової ренти. Локатор-війт наглядав за їх виконанням, йому залишалася частина надходжень від них. Він же очолював суд лавників, який від нього називався війтівським. Суд організаційно й функціонально нагадував сільський солтиський суд. Посада війта була спадковою.

З часом міста стали боротися зі всесиллям війтів, зокрема, й проти спадкового характеру їхньої влади. Результатом боротьби стало виникнення міських рад, склад яких

- райців - обирали всі мешканці міста, що мали міське право, тобто ті, хто володів нерухомістю - житловими будинками, ремісничими майстернями, торговими приміщеннями, лазнями, землею. Міську раду, яка працювала в ратуші, очолював бурмістр

Історія Польщі

(від німец. Biirgermeister), якого райці зі свого складу ротаційно обирали на рік (у менших містах - на три місяці). Рада перебрала на себе функції війта, залишивши за ним обмежену судову владу.

Локаційні документи надавали містам також торгові привілеї: право на проведення у них одного або кількох ярмарків і щотижневого торгу, як правило, одноденного.

Міста, за небагатьма винятками, закладалися відповідно до норм магдебурзького права. Первинним документом, де були вміщені ці норми, став міський привілей магдебурзького архієпископа Віхмана, виданий Магдебургу у 1188 р. Додатком до нього служили повчання магдебурзьких лавників і звід саксонського права з 1221-1225 pp. Польські міста запозичували магдебурзьке право або прямо з Магдебурга, або за посередництвом інших міст. Остаточно у польських землях склалося два варіанти цього права: хелмінське, що мало підставою локаційний привілей Хелмна (і Торуні) від 1233 p., підтверджений в розширеному вигляді 1251 p., і средське, що виникло на підставі повчання німецького міста Галле для Сроди Шльонської від 1235 р. Кілька міст, серед них Ґданськ і Ельблонг в Тевтонському ордені, прийняли подібне до магдебурзького право, основою для якого став локаційний привілей імператора Фрідріха І Барбаросси, даний Любеку 1188 p.

Одним з перших у Польщі князівський привілей на міське німецьке право одержав Ґольдберг (нині Злотория) в Сілезії - не пізніше 1211 р. З найбільших польських міст такі привілеї здобули: Вроцлав 1242 р., Познань 1253 р., Краків 1257 р., Ґданськ між 1260 і 1263 pp. Упродовж XIII ст. на німецькому праві було закладено 201 місто, з чого 174 - в другій його половині. Регіонально ці міста локалізуються так: Сілезія - 100 (з них у першій половині століття 25), Великопольща - 38, Малопольща -31, Ленчицька і Сєрадзька землі - 17, Куявія - 9, Східне Помор'я - 4, Мазовія - 2. З 201 міста князівських було 140, церковних - 45, світських феодалів - 16.

Закладання міст на німецькому праві призвело до відчутних якісних змін в соціально-економічній структурі польських земель, передовсім там, де їх виникало найбільше. Воно прискорювало розвиток ремесла і торгівлі, торгово-грошових відносин, створювало у феодальній системі соціальний прошарок в особі міських ремісників, торгівців і низів, який, хоча й вписувався в неї, готував передумови для її розкладу, оскільки міське населення за своїм соціально-економічним статусом суттєво відрізнялось від селян, на плечі яких ця система головним чином спиралась. Воно повністю або, в церковних і світськофеодальних містах, значною мірою було вільним, мало, нехай і обмежене тогочасними умовами, право вибору професії, значно ширше самоврядування, ніж сільське населення на німецькому праві.

У другій половині XIII ст. в містах почали виникати цехи - фахові корпоративні організації, що монополізували ремісниче виробництво, окреслювали його якісно-кількісний рівень, розподіляли сировину між виробниками, встановлювали засади збуту виробленої продукції, дбали про соціальну опіку своїх членів, навчали охочу молодь професій, брали участь в обороні міста у випадку зовнішньої загрози і в релігійно-культурному його житті.

Неабияке значення для розвитку господарства Польщі мало відкриття в Малопольщі багатих покладів кам'яної солі: 1251 р. - в Бохні, 1278 р. - у Вєлічці. Видобування її було поставлено під князівський (згодом королівський) контроль, стало важливою статтею грошових надходжень до князівської (королівської) казни, бо добута сіль мала широкий збут як у Польщі, так і за її межами.

Доба роздробленості