Поняття про десмургію.
ДЕСМУРГІЯ
Лкція 6
ЗАГАЛЬНІ ПРАВИЛА ТРАНСПОРТУВАННЯ ПОТЕРПІЛИХ
ГОСТРІ БОЛІ В ЖИВОТІ
Раптові болі в животі можуть виникнути при запаленні червоподібного відростка (апендицит), жовчного міхура (холецистит), підшлункової залози (панкреатит). Крім цього, гострий, кинджального характеру, біль, здатний викликати навіть втрату свідомості, виникає при прориві виразки шлунка або дванадцятипалої кишки. Досить рідко, симулюючи клінічні прояви гострого живота, може протікати інфаркт міокарда.
. До огляду лікаря неприпустимо:
1. Давати хворому будь-які знеболюючі засоби;
2. Промивати шлунок або робити очисну клізму;
3. Зігрівати живіт грілкою або приймати гарячу ванну.
Якщо має бути тривале транспортування, то можна покласти на живіт холод.
Тільки на животі:
1. У стані коми;
2. При частій блювоті;
3. У випадках опіків спини й сідниць;
4. При підозрі на ушкодження спинного мозку, коли в наявності є тільки брезентові носилки.
Тільки на спині з піднятими або зігнутими в колінах ногами:
1. При проникаючих пораненнях черевної порожнини;
2. При великій крововтраті або при підозрі на внутрішню кровотечу;
3. При переломах нижніх кінцівок.
У позі "жаби" з підкладеним під коліна валиком:
1. При підозрі на перелом костей таза;
2. При підозрі на перелом верхньої третини стегнової кістки, костей тазостегнового суглоба;
3. При підозрі на ушкодження хребта, спинного мозку;
4. При травмах хребта, таза переносити тільки на твердих носилках, на щиті, дверях або на вакуумних матрацах
Тільки сидячи або напівсидячи:
1. При проникаючих пораненнях грудної клітки;
2. При пораненнях шиї;
3. При утрудненому дихання після втоплення;
4. При переломах рук.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бубнов В.Г., Бубнова Н.В. Основы медицинских знаний. Спаси и сохрани./ Учебное пособие для учащихся 911 классов общеобразовательных учреждений. – М.: Издательство АСТ. – 2000. – 400 с.
2. Галинская Л.А., Романовский В.Е. Первая помощь в ожидании врача. – Ростов н/Дону, изд –во «Феникс», 2000. – 192 с.
3. Морозов М.А. Медицинская помощь при неотложных состояниях. – СПб., 1995.
4. Петров С.В., Бубнов В.Г. Первая помощь в экстремальных ситуациях: Практическое пособие. – М.: Издво НЦ ЭНАС, 2000. – 96 с.
5. Тонкова Ямпольская Р.В., Черток Т. Я., Алферова И.Н. Основы медицинских знаний: Учеб. Пос. – М.: Просвещение, 1993.
6. Учебное пособие для подготовки медицинских сестёр /Под ред. А.Г. Сафонова. М.: Медицина, 1981.
Значення пов’язок та основні правила їх накладання
Десмургія - розділ хірургії, що вивчає види пов’язок, їх застосування та способи накладання.
Пов’язка - це пристрій для утримання та закріплення хворої частини тіла в потрібному для лікування положенні або для підтримування _ перев’язувального матеріалу. Пов’язка включає перев’язувальний матеріал, що накладається безпосередньо на рану та зовнішню частину, яка його утримує.
Перев’язкою називають процес накладання або зміни пов’язки. Пов’язки найчастіше накладають на рану для утримання лікарських препаратів на рані, для запобігання її забруднення, а також як зігрівальні компреси. Пов’язки, які застосовують для закріплення перев’язувального матеріалу, називають укріплювальними. Вони бувають клейовими, косинковими і бинтовими. За призначенням пов’язки поділяють на стискуючі (накладають для стиснення певної частини тіла, найчастіше для того, щоб зупинити невеликі венозні і капілярні кровотечі) та іммобілізуючі (застосовують для підтримування, фіксації ушкодженої частини, тіла для транспортування або лікування). Для іммобілізації використовують нерухомі пов’язки-шинні, гіпсові, клейові і крохмальні. Тверді пов’язки (гіпсові, шинні, крохмальні) призначені головним чином для іммобілізації при лікуванні переломів кісток. М’які (клейові, косинкові, бинтові) в основному утримують, закріплюють перев’язувальний матеріал. Розрізняють також пов’язки, що фіксують ушкоджену частину тіла з витяганням. Коригуючі пов’язки застосовують для виправлення положення частини тіла (кінцівки, хребта тощо), оклюзійні - для герметичного закриття порожнини.
Бинтові пов’язки найпоширеніші в хірургії, їх накладають на будь-які частини тіла для підтримування перев’язувального матеріалу і тимчасового зупинення кровотечі. Бинти різної ширини (5—20 см) і довжини (5-7 м) виготовляють з марлі. Для накладання пов’язок на пальці застосовують вузькі бинти (шириною 5 см); на голову, плече, передпліччя і гомілку - бинти середніх .розмірів.(7-9 см), для бинтування стегна і тулуба - широкі бинти (16-20 см). Бинти виготовляють з марлі, розрізуючи її на поздовжні смуги, скручують їх вручну або на спеціальній машині. При нещасних випадках, якщо під руками немає перев’язувального матеріалу, можна використати підручний матеріал (куски марлі, простирадло, носову хусточку, шматки сорочки, майки, косинки тощо). Однак марлеві бинти зручніші, вони легко набувають форми бинтованої частини тіла, сприяють випаровуванню виділень із рани, є найдешевшими. Скручена частина бинта називається головкою, вільний кінець - початок. Для деяких пов’язок використовують бинт, скручений з обох кінців.
Правила накладання бинтових пов’язок
1.Хворому або потерпілому надають зручне положення, щоб мати вільний доступ до поверхні тіла, яку треба бинтувати, з усіх боків. Ділянка тіла, яку бинтуватимуть, повинна бути зовсім нерухомою.
2.Бинтованій частині тіла надають функціонально ви гідне положення, при якому м’язи максимально розслаблені. Пальці кисті ставлять у положення легкого згинання з протиставленням першого і п’ятого пальців, передпліччя згинають під прямим кутом до плеча, плече відводять від тулуба і вперед, нижню кінцівку злегка відводять і згинають у колінному суглобі, стопу розміщують під прямим кутом до гомілки. Якщо хворий неспроможний утримувати бинтовану частину тіла в потрібному положенні, то це здійснює помічник.
3. Той, хто накладає пов’язку, стає перед хворим і стежить за виразом його обличчя; наклавши пов’язку, запитує, чи не відчуває потерпілий незручностей після накладання пов’язки.
4. Для накладання пов’язки головку бинта беруть у праву руку, а кінець - у ліву, спинка головки бинта повинна бути повернута до бинтової поверхні, а черевне - назовні. У бинтуванні мають брати участь обидві руки: одна розгортає бинт, друга моделює пов’язку.
5. Кінець бинта закріплюють вище або нижче від ділянки пошкодження (але не на самій рані) двома-трьома коловими ходами, накладеними щільніше, ніж інші частини пов’язки.
6. Бинтують звичайно в одному напрямку: зліва направо, знизу догори, планомірно покриваючи всю бинтовану поверхню за певною методикою залежно від форми бинтованої ділянки та її функції. Кожний подальший тур бинта повинен покривати попередній на 1/2 або 2/3 його ширини. Смужка бинта повинна рівномірно прилягати до бинтованої поверхні, не утворюючи складок і випинань, а при накладанні закріплювальної пов’язки не створювати компресій. Тому головку бинта треба розкривати по бинтованій поверхні, не відводячи від неї.
7. Кінець бинта після накладання пов’язки часто закріплюють у тій же ділянці, де закріплено його початок, а іноді в іншому місці, так, щоб вузол за розміщенням не відповідав локалізації патологічного вогнища і не завдавав не зручностей хворому. Кінець бинта закріплюють в основному трьома способами:
- розрізаний або розірваний кінець бинта обводять навколо бинтованої частини тіла і зав’язують вузлом (так звичайно закріплюють кінці бинта на ділянках невеликого діаметра);
- початок бинта залишають незакритим до кінця накладання пов’язки, потім кінець бинта доводять до початку і зав’язують вузлом, іноді кінець бинта фіксують до одного з прилеглих турів;
- кінець бинта можна закріпити підшиванням або пристібуванням до попередніх ходів шпилькою.
8. Накладена пов’язка повинна відповідати таким вимогам: міцно утримувати перев’язувальний матеріал і не порушувати кровопостачання, а також (по можливості) рухів. Після накладання пов’язки треба звернути увагу на колір шкірних покривів і пульсацію периферичних артерій.