ЕКОНОМІЦІ

ЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ В СУЧАСНІЙ

 

Економічні функції уряду надзвичайно різноманітні. Вони настільки широкомасштабні, що навіть важко скласти вичерпний їхній перелік. Деякі із цих функцій спрямовані на підтримку і полегшення функціонування ринкової економіки. До них, зокрема, відносять такі важливі види діяльності уряду, як забезпечення правової бази і суспільної атмосфери, які б сприяли ефективному функціонуванню ринкової економіки, а також створенню умов для конкуренції.

Друга група функцій, покладених на уряд, спрямована на посилення і модифікацію дії ринкових відносин. До них передусім належать:

- перерозподіл ВВП і національного багатства;

- коригування розподілу ресурсів з метою вдосконалення структури суспільного виробництва;

- стабілізація економіки через широкий контроль за фінансовою, кредитно-грошовою діяльністю фізичних та юридичних осіб, аналіз економічної кон’юнктури, а також стимулювання виробничої активності.

Усі вказані функції тісно взаємопов’язані та взаємообумовлені. Так, програма перерозподілу доходу на користь малозабезпечених верств населення впливає на розподіл ресурсів. Оскільки ці верстви населення купують товари і послуги, які дещо різняться від товарів і послуг, що їх купують багатші верстви суспільства. У свою чергу зниження державних видатків на оборону з метою послаблення інфляційної напруженості також веде до перерозподілу ресурсів із державного сектора до колективного і приватного.

Забезпечення правової бази.Важливу роль в економічній діяльності держави відіграє правова база, що є передумовою ефективного функціонування ринкової економіки. Необхідна правова база передбачає такі заходи, як надання законного статусу підприємцям, визначає права фізичних та юридичних осіб і гарантує дотримання контрактів.

Держава встановлює також закони, які регулюють стосунки між підприємствами, що виступають у ролі постачальників ресурсів та їх споживачів. На основі законодавства уряд може виконувати функції арбітра в галузі економічних зв’язків, виявляти випадки нечесної практики економічних агентів і застосовувати владу для вжиття відповідних санкцій.

До компетенції уряду належить застосування правоохоронних сил для підтримання громадського порядку, введення стандартів мір ваги та якості продуктів, створення грошової системи з метою обміну товарів та послуг. Усе це має виняткове значення для молодої української держави.

Закони та інші законодавчі акти про захист прав споживачів визначають загальні правові, економічні і соціальні основи захисту прав громадян – споживачів продукції. Уряд вводить правила поведінки, якими повинні керуватися виробники у своїх відносинах із споживачами. Аналогічне законодавство стосується відносин між самими фірмами.

Подібна діяльність уряду сприяє поліпшенню розподілу ресурсів. Створення грошової системи обігу, гарантування якості продуктів, визначення всіх форм власності та видів господарювання, а також відповідальність за дотримання умов контрактів – усі ці заходи забезпечують сприятливий грунт для функціонування ефективної економіки. Вони стимулюють розширення ринку та поглиблення спеціалізації у використанні як матеріальних, так і людських ресурсів, що сприяє ефективнішому їх розподілу.

Виняткове значення для України має створення правової бази під процес переходу від адміністративно-командної системи управління до ринкової економіки. Тут особливу роль відіграють закони про власність, приватизацію державних підприємств, приватизацію невеликих державних підприємств, приватизацію житла, приватизаційні папери, банки, фінансову та кредитно-грошову систему, впровадження та забезпечення стабільності національної валюти; податки, підприємницьку діяльність тощо.

Аналіз правової бази економіки України показує, що тут є ціла низка недоліків. По-перше, правове поле ще далеко не покриває всієї сукупності сучасних соціально-економічних відносин. Наприклад, в Україні до цього часу не прийнятий такий важливий законодавчий акт, як Податковий кодекс. Це створює можливості для зловживання в економічній діяльності, для здійснення дій, що відповідають не стільки загальнодержавним, скільки особистим інтересам окремих посадових осіб.

По-друге, не всі законодавчі документи адекватні сучасній соціально-економічній ситуації України. Чимало законодавчих актів запозичені з інших країн, де зовсім інша економічна ситуація. Суперечливим, наприклад, є питання щодо відповідності перехідній економіці України Закону “Про податок на додану вартість”.

По-третє, прийняття не всіх законодавчих документів супроводжується належним економіко-статистичним обґрунтуванням. Це передусім стосується законодавства щодо межі малозабезпеченості, життєвого мінімуму тощо.

По-четверте, нестабільність законодавчої бази. Доповнення, уточнення і зміни до окремих законодавчих документів вносяться протягом одного року десятки разів (закони на додану вартість, акцизний збір, мита тощо).

По-п’яте, слабка виконавча дисципліна. Порушення існуючого законодавства спостерігається на всіх рівнях управління соціально-економічними процесами, про що, зокрема, свідчить система неплатежів, заборгованості по заробітній платі, пенсіях та ін.

Основними причинами вказаних недоліків передусім називають недостатню підготовленість до законодавчої діяльності вітчизняних кадрів. Адже країна протягом століть, не маючи своєї державності, не створювала державного і господарського управління, а лише виконувала закони, що приймались за межами України. Але, крім цієї, безперечно, вагомої причини, на законодавчий процес великий вплив має так званий лобізм. Часто при прийнятті відповідних законодавчих документів беруть гору не загальнонаціональні інтереси, а інтереси певних соціальних груп.

Захист конкуренції.Особливе місце у ринковій економіці належить конкуренції. Це той основний регулюючий механізм, який підпорядковує виробників і постачальників ресурсів диктатові покупця, або суверенітету споживача. При конкуренції саме рішення багатьох покупців і продавців щодо пропозиції і попиту визначають ринкові ціни. Це означає, що індивідуальні виробники і постачальники ресурсів можуть лише пристосовуватися до бажання покупців, яке ринкова система фіксує і доводить до відома продавців.

Конкуруючих виробників, які підкоряються волі ринкової системи, чекає прибуток і зміцнення позицій. На тих, хто порушує закони ринку, чекають збитки і, врешті-решт – банкрутство. Для України надзвичайно важливим завданням є втілення в життя принципів ринку, за якими покупець – це господар, ринок – їх агент, а підприємство – їх слуга.

Умови ринкової конкуренції різко змінює монополія, яка в широкому розумінні означає ситуацію, коли кількість продавців стає такою малою, що кожен із них уже спроможний вплинути на загальний обсяг пропозиції, а тому і на ціну продукту, що продається. Іншими словами, монопольне становище – це панівне становище підприємця, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати конкуренцію на ринку певного товару. Згідно з прийнятим у лютому 1992 року Законом України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” , монопольним визнається становище того підприємця, чия частка на ринку певного товару перевищує 35%. Рішенням Антимонопольного комітету України монопольним може бути визнане становище підприємця, частка якого на ринку певного товару менша 35%.

Монополія створює ситуацію, коли вона заміняє собою конкуренцію: продавці можуть впливати на ринок або маніпулювати на ньому цінами для власної вигоди і на шкоду суспільству в цілому. Своєю здатністю регулювати загальний обсяг пропозиції монополії можуть штучно обмежувати обсяг продукції і тим самим встановлювати на неї вищі ціни, а нерідко – стійкий економічний прибуток. Ціни і прибуток, які перевищують конкурентні, прямо суперечать інтересам споживачів. Монополісти не керуються волею суспільства, так як це роблять конкуруючі продавці.

В умовах монополії суверенітет виробника до такої міри заміняє собою суверенітет споживача, що монополія заступає конкуренцію. Це означає, що ресурси розподіляються так, як це вигідно продавцям-монополістам, які домагаються високих прибутків, а не інтересам задоволення потреб суспільства в цілому. Отже, монополія породжує нераціональний розподіл економічних ресурсів.

У розвинутих країнах використовуються різні способи контролю над монополіями. Щодо монополій тих галузей, де технологічні та економічні умови виключають можливість існування конкурентних ринків, уряди створюють державні комісії для регулювання цін і встановлюють стандарти для надання послуг. Транспорт, зв’язок, виробництво і постачання електроенергії, громадське харчування та деякі інші галузі до певної міри підлягають такому регулюванню. На рівні місцевих органів влади досить звичайною є державна власність на підприємства електроенергетики і водопостачання.

Оскільки на більшості ринків ефективне виробництво може бути забезпечене високим рівнем конкуренції, то уряди багатьох країн впроваджують антимонопольні закони з метою захисту і посилення конкуренції як ефективного регулятора підприємницької діяльності.

Навіть за умови забезпечення правової основи для ринкових інститутів і захисту конкуренції все ще існує необхідність у виконанні урядом ряду інших економічних функцій, які має виконувати уряд. Адже ринковій системі в її чистому вигляді властиві погрішності та недоліки, які змушують уряд стимулювати і модифікувати функціонування ринку.

Прикладом цього можуть бути зобов’язання, які покладені Антимонопольним комітетом України на природні монополії. Останні, зокрема, мають дотримуватися встановленого порядку ціноутворення, стандартів і показників безпеки та якості товару, забезпечувати на недискримінаційних умовах реалізацію вироблених ними товарів споживання, а також не створювати перешкод для реалізації угод між виробниками, що здійснюють діяльність на суміжних ринках, та споживачами.

Перерозподіл доходів.Одним із суттєвих наслідків функціонування чисто ринкової економіки є велика диференціація доходів окремих соціальних груп населення. Ринкова система забезпечує величезні доходи тим, чия праця високо оплачується на підставі природних здібностей, здобутої освіти та майстерності. Такі ж високі доходи отримають і ті, хто володіє великим капіталом і земельними угіддями, заробленими наполегливою працею або одержаними у спадок.

Інші ж члени суспільства мають менші здібності, отримали скромну освіту і кваліфікацію, не заощадили або не дістали у спадщину ніяких матеріальних засобів. Виходить, їхні доходи дуже скромні. До того ж, люди похилого віку, особи з фізичними та розумовими вадами, жінки – вдови з дітьми на утриманні заробляють дуже мало або, подібно безробітним, зовсім не мають доходів.

Отже, одним із найважливіших завдань, що стоїть перед урядом, є зменшення нерівності у доходах окремих груп населення. Це завдання знаходить відображення у багатьох політичних заходах і програмах. Зокрема, трансфертні платежі забезпечують допомогу бідним, інвалідам, безробітним тощо. За програмами соціального забезпечення надається фінансова допомога хворим, пенсіонерам і людям похилого віку. Ці програми передбачають перерозподіл доходів держави між тими сім’ями й особами, які мають мізерний дохід або його не мають зовсім.

Уряд впливає також на розподіл доходів шляхом ринкового втручання, тобто за допомогою регулювання ринкових цін. Гарантовані ціни фермерам і законодавчо встановлені мінімальні ставки заробітної плати є наочними прикладами того, як уряди фіксують ціни з метою підвищення доходів певних груп населення.

У багатьох країнах введене прогресивне оподаткування, в результаті через податки вилучається більша частка доходів у багатих, ніж у бідних. Щоправда, податкова система має досить поміркований вплив на розподіл доходів. Особливо дієвою політика доходів має бути в перехідний період. Однак, існуюче законодавство України не дозволяє державі активно впливати на процеси матеріального розшарування населення, зменшення диференціації доходів.

Суспільні послуги і блага.Важливо розрізняти товари суспільного споживання і товари індивідуального споживання, які виробляються ринковою системою. Товари індивідуального вжиткуділимі, тобто вони виступають у вигляді достатньо малих одиниць, на них поширюється дія принципу виключення. Це означає, що той, хто бажає і може платити рівноважну ціну, отримує продукт, а той, хто не може або не бажає платити таку ціну, виключається із числа отримувачів вигод, які забезпечує цей продукт.

Особливості громадських, або суспільних благ,суттєво відрізняються від особливостей товарів індивідуального споживання. Ринкова система нездатна виробляти суспільні блага. Вони неділимі, складаються з таких великих одиниць, що здебільшого не можуть бути продані індивідуальним покупцям.

Важливо те, що на суспільні блага не поширюється принцип виключення, тобто не існує ефективних способів відсторонення індивідів від користування вигодами цих благ, як тільки вони виникають. Якщо отримання вигод від товарів індивідуального споживання ґрунтується на їхній купівлі, то вигоди від суспільних благ дістаються суспільству в результаті самого виробництва таких благ.

До суспільних благ насамперед належить національна оборона, регулювання паводків, боротьби з стихійними лихами тощо. Для суспільства ніщо не може бути життєво важливішим за його безпеку. Національна оборона має забезпечуватися всім більш або менш автоматично. Більшість схвалює це. Щоправда, пацифісти можуть відкрито заявляти, що видатки на оборону їх не дуже цікавлять. Тому за відсутності відповідних політичних установ і примусу забезпечити національну оборону, необхідність якої визнана більшістю, неможливо. Приклад з національною обороною, є звичайно, крайнім випадком. Але коли йдеться про підтримання громадського порядку, про асигнування на концерти в парках, про будівництво греблі у верхів’ї ріки з метою попередження повені в низах, словом , коли йдеться про діяльність держави взагалі, то виявляється, що саме вона має взяти на себе виробництво суспільних благ.

Яскравим прикладом суспільного блага є маяк, який попереджає кораблі про підступне морське узбережжя чи гавань. Будівництво маяка може виявитися економічно вигідним, якщо вигоди (попередження аварій кораблів) перевищують витрати виробництва. Однак вигоди від маяка для кожного користувача не можуть бути відшкодовані придбанням такого великого і неподільного продукту. У будь-якому випадку після введення маяка в експлуатацію його сигнальне світло служить орієнтиром для всіх без винятку кораблів.

Практично немає способу позбавити деякі кораблі можливості користуватися вигодою від маяка. Тому власникові будь-якого корабля немає потреби добровільно оплачувати таку вигоду. Тобто виникає проблема, пов’язана з тим, що люди можуть користуватися вигодами певного продукту, нічого не витрачаючи на його виробництво.

Оскільки в такому випадку принцип виключення незастосовний, то не існує ніяких стимулів для індивідуального підприємства пропонувати кошти для будівництва маяка з метою його продажу. Оскільки послуги маяків неможливо ні виразити в цінах, ні продати, то цілком зрозуміло, що приватним фірмам немає ніякої вигоди вкладати гроші в їхнє будівництво. Тут йдеться про послугу, яка приносить суттєву вигоду всім, але на виробництво якої ринок не виділятиме ресурсів. Отже, щоб суспільство могло користуватися такими благами і послугами, забезпечити їх повинен державний сектор, а фінансувати їхнє виробництво необхідно за допомогою системи примусових податків.

Уряди забезпечують людям безліч інших товарів та послуг, до яких може бути застосований принцип виключення. Зокрема, такі блага і послуги, як вулиці й автомагістралі, правоохоронна діяльність і пожежна охорона, бібліотеки і музеї, профілактичне медичне обслуговування, цілком можуть підпадати під дію принципу виключення, тобто на них можна встановити ціни, і приватні виробники могли б забезпечувати споживачів цими благами через ринкову систему.

Усі ці послуги, які забезпечують значні вигоди переливу,ринкова система не вироблятиме в достатній кількості. Тому держава бере на себе їх фінансування і виробництво, щоб уникнути можливого дефіциту ресурсів у цій сфері. Подібні товари і послуги іноді називають квазісуспільними (квазідержавними) благами. Щоправда, ні в економічній науці, ні в практичній діяльності урядів різних країн нема єдності щодо статусу державної системи охорони здоров’я і житлового будівництва. У цих сферах суспільної діяльності найдоцільніше поєднувати забезпечення населення благами через ринок і за допомогою держави.

Оскільки ринкова система цін не виділяє ресурсів на громадські блага, а на квазісуспільні виділяє їх недостатньо, надзвичайно важливо виробити механізм їх виробництва. Досвід багатьох країн показує, що суспільні блага виготовляються і доводяться до споживачів урядами на основі групових, або колективних рішень. Види й обсяги виробництва різних суспільних благ визначаються у цивілізованих країнах політичними методами, насамперед шляхом голосування. Обсяги споживання суспільних благ є питання державної політики. Ці групові рішення, які ухвалюються на політичній арені, доповнюють рішення підприємств, що дають відповіді на три основні фундаментальні питання: Що? Як? Для кого?

Після прийняття вказаних групових рішень слід з’ясувати, як саме перерозподілити ресурси із виробництва товарів індивідуального користування на виробництво суспільних благ. В умовах повної зайнятості перед державою стоїть завдання вивільнення ресурсів із сфери виробництва товарів індивідуального користування для направлення їх у сферу виробництва суспільних благ.

Вивільнення ресурсів із індивідуального сектора здійснюється шляхом скорочення індивідуального попиту на них через обкладання підприємств і домогосподарств податками. Саме через податки виключають частину їхнього доходу, тобто частину потенційної купівельної спроможності.

Одержуючи менші доходи, підприємства і домогосподарства вимушені скорочувати свої інвестиційні та споживчі видатки. Отже, податки зменшують попит на товари і послуги індивідуального користування, а це, у свою чергу, знижує індивідуальний попит на ресурси.

Передаючи купівельну спроможність приватних економічних агентів урядові, податки вивільняють ресурси із індивідуальної сфери їх застосування. Уряди через податкові надходження можуть самі спрямовувати ці ресурси на виробництво суспільних благ і послуг. Так, податки на доходи підприємств і на особисті доходи вивільняють ресурси із виробництва інвестиційних товарів і товарів особистого споживання. Уряди використовують ці ресурси на виробництво військових літаків, спорудження нових шкіл та автомагістралей, а також свідомо перерозподіляють ресурси з метою здійснення певної зміни структури національного продукту країни.

Стабілізація економіки.Особливе місце в діяльності держави посідає проблема стабілізації економіки,тобто допомоги ринковій економіці забезпечити повну зайнятість ресурсів, ефективне їхнє використання і стабільний рівень цін. Ключовий момент полягає в тому, що рівень виробництва безпосередньо належить від загального (сукупного) обсягу видатків.

Високий рівень загальних видатків означає, що для багатьох галузей вигідно нарощувати випуск продукції, а це, в свою чергу, зумовлює необхідність досягнення високого рівня використання матеріальних і людських ресурсів. Досвід показує, що сама по собі ринкова економіка далеко не завжди забезпечує повну зайнятість ресурсів.

Загальний рівень видатків у ринковій системі може бути надто низьким для реалізації повної зайнятості. Уряд зобов’язаний так доповнити приватні видатки, щоб їхній загальний рівень був достатнім для створення повної зайнятості. При цьому держава може використати урядові видатки і податки для перерозподілу ресурсів у виробництво суспільних благ.

Коли суспільство намагається витрачати більше, ніж дозволяють виробничі потужності економіки, виникає інфляція. За повної зайнятості сукупні видатки перевищують величину продукту, що зумовлює підвищення рівня цін. Надмірний обсяг сукупних видатків носить інфляційний характер. У такому разі урядові необхідно усунути надмірні видатки, чого можна досягти шляхом скорочення власних видатків, а також підвищенням податків з метою скорочення видатків приватного сектора.