Житлово-комунальне господарство 2 страница
Ситуація тут зміниться не раніше, ніж на зміну редакторам старого ґатунку прийде молоде покоління журналістів, виховане в навчальних закладах України, де вже викладаються такі дисципліни, які покликані підготувати журналіста до праці в ринкових умовах.
Помітною ознакою нашого часу є розширення спектру ОМІ. Якщо раніше існували лише партійні й фахові видання, то тепер, окрім, зрозуміло, загальних ОМІ, маємо розважальні, рекламні, жіночі, бізнесові, сільськогосподарські, молодіжні, еротичні і т. д. газети й журнали.
Мовна ситуація в інформаційному просторі України відзначається перевагою російськомовних ОМІ, які економічно поки що витісняють українські. У східних і південних регіонах нашої держави українськими за мовою залишаються районні, деякі міські й обласні ОМІ, які перебувають на дотаціях держбюджету. Традиційно сильні позиції української мови в західних областях держави. По-українськи видаються друковані органи партій і громадських організацій, програма яких спрямована на підтримку й розбудову української державності.
Причини цьому історичні - наслідки сучасні. Мовна ситуація в українській журналістиці - спадщина тоталітарного минулого. Витискування української мови з усіх сфер ужитку, переслідування її носіїв і патріотично налаштованих українців, що тривало впродовж багатьох поколінь, спричинило те, що кількість читачів російськомовної преси на сьогодні реально більша, ніж української, особливо в східних та південних регіонах нашої країни.
Журналіст, що випускається будь-яким вищим навчальним закладом України, мусить добре володіти письмовою і усною українською мовою, що є одним із гарантів успішного здійснення ним його професійної масово-інформаційної діяльності.
Газетна качка - псевдоінформація, фальшива, вигадана сенсація, іноді явна брехня, очевидна своєю безглуздістю й неправдивістю.
Існує три версії походження цього виразу.
Згідно з першім його авторство приписується засновнику протестантизму (лютеранства), видатному діячеві Реформації Мартіну Лютеру (1483-1546). Якось у промові він помилився і замість слова "легенда" сказав "люгенда ". Німецькою мовою "люґе " - "брехня ", а "енте " - "качка ". Сприйняте на слух слово трансформувалося в "люґенте", що буквально означало "брехлива качка ". Відтоді так почали говорити про помилкові дані, неправдиву інформацію.
Друга версія така. Виникнення виразу знову сталося в Німеччині й пов'язується з німецькою мовою, але пересувається в XVII століття, коли вже існували перші газети. Після сумнівних, але спокусливих для росту тиражу, повідомлень журналісти, щоб лишитися в межах добропорядності, ставили помітку з двох літер: "NT" - ен-те, що являло собою скорочення латинського виразу "поп testatur" - не перевірено. Умовний знак звучав як "енте", що по-німецьки означало "качка". З часом це слово все частіше стало вживатися для позначення безсоромних журналістських вигадок.
Відповідно до третьої версії, виникнення виразу пов'язують з анекдотом бельгійського журналіста Корнеліссена, який одного разу опублікував цілком серйозно, як нібито наукове повідомлення, анекдот про ненажерливість качок. Якийсь учений порубав, мовляв, качку на дрібні шматочки І віддав "на сніданок'" іншим дев'ятнадцятьом качкам. Потім такий саме фарш зробив з дев'ятнадцятої качки для інших вісімнадцятьох. Так були порубані решта качок, аж поки не залишилася одна. За кілька хвилин одна качка, виходило, з'їла дев'ятнадцять.
Незважаючи на очевидну неправдивість такого повідомлення і очевидну його неймовірність, газети сприйняли цю потішну розповідь за чистісіньку правду і передрукували її на своїх сторінках. Згодом, коли ця історія була осмислена в своїй суті, слово "качка " стало символом вигадок газетярів.
Газетна качка - ознака жовтої преси. Наявність газетної качки знижує авторитет видання й журналіста. Однак вона існувала й існує як засіб боротьби за увагу читачів, збільшення тиражу, а відтак і прибутків.
ІV. Закріплення вивченого матеріалу.
V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.
Тема: України в європейському і світовому гуманітарному і освітньому просторі.
Мета: Ознайомити учнів з інтеграцією України в європейський та світовий гуманітарний і освітній простір, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.
Обладнання:підручник історії України, карта.
Хід уроку
І. Організаційний момент.
ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.
1) Що таке глобалізація?
2) Участь України в процесах глобалізації в світовий інформаційний простір?
ІІІ. Вивчення нового матеріалу.
Світ сьогодні об'єднаний турботою про виховання громадянина всієї планети. Інтенсивно розвивається міжнародний освітній простір, тому світове співтовариство прагне до створення глобальної стратегії освіти людини незалежно від місця її проживання й освітнього рівня. Усі країни об'єднує розуміння, що сучасна освіта має стати міжнародною; шкільна й університетська освіти набувають рис полікультурної освіти, яка розвиває здатність оцінювати явища з позиції іншої людини, різних культур, іншої соціально-економічної формації, створює полікультурне середовище.
Світовий освітній простір об'єднує національні освітні системи різного типу і рівня, що значно різняться філософськими й культурними традиціями, рівнем цілей і завдань, якісними станами. Тому варто говорити про сучасний світовий освітній простір як про єдиний організм, що формується і в кожній освітній системі якого наявні глобальні тенденції й збережено розмаїтість.
У світі виокремлюють типи регіонів за ознакою взаємного зближення і взаємодії освітніх систем (О. П. Ліферов).
Перший тип становлять регіони, що є генераторами інтеграційних процесів. Найяскравішим прикладом такого регіону може слугувати Західна Європа. Ідея єдності стала стержнем усіх освітніх реформ 1990-х pp. у західноєвропейських країнах.
До першого типу регіонів можна також зарахувати США і Канаду, але їхні інтеграційні зусилля у сфері освіти реалізуються в іншій ситуації.
У світі формується новий Азіатсько-Тихоокеанський регіон (АТР) - генератор інтеграційних процесів. До нього входять такі країни: Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур і Гонконг, а також Малайзія, Таїланд, Філіппіни й Індонезія. Для всіх цих країн характерна стратегія підвищених вимог до якості навчання й підготовки кадрів.
До другого типу належать регіони, що позитивно реагують на інтеграційні процеси. Насамперед це країни Латинської Америки. І в процесі історії, і нині Латинська Америка виявляється в зоні дії інтеграційних імпульсів з боку США і Західної Європи.
До третього типу належать регіони, які є інертними щодо інтеграції освітніх процесів. До цієї групи входить значна частина країн Африки від Сахари до півдня (крім ПАР), низка держав Південної й Південно-Східної Азії, невеликі острівні держави басейнів Тихого й Атлантичного океанів.
До кінця XX ст. виокремилися регіони, у яких через деякі економічні, політичні, соціальні причини порушено послідовність освітніх та інтеграційних процесів. До таких регіонів належать арабські країни, Східна Європа і країни колишнього СРСР.
Для світового освітнього простору характерні дуже важливі тенденції, що особливо яскраво виявляються на початку XXI ст.
Перша тенденція - повсюдна орієнтація більшості країн на перехід від елітної освіти до загальнодоступної високоякісної освіти.
Друга тенденція полягає в поглибленні міждержавної співпраці в галузі освіти. Активність розвитку цього процесу залежить від потенціалу національної системи освіти й від рівних умов партнерства держав та окремих учасників.
Третя тенденція припускає істотне збільшення у світовій освіті гуманітарної складової загалом, а також завдяки введенню нових наукових і навчальних дисциплін, орієнтованих на людину: політології, психології, соціології, культурології, екології, ергономіки, економіки тощо.
Ще однією важливою тенденцією в розвитку світової освіти є значне поширення нововведень за умов збереження сформованих національних традицій та національної ідентичності країн і регіонів. Тому простір стає полікультурним і орієнтованим на розвиток людини й цивілізації загалом, більш відкритим до формування міжнародного освітнього середовища, наднаціональним за характером знань і долучення людини до світових цінностей.
Окрім названих тенденцій, у світовій освіті набуває сили "ринковий" і "діловий" підхід; прагнення до демократичної системи освіти, тобто доступність освіти всьому населенню країни і наступність її рівнів, надання автономності й самостійності навчальним закладам; забезпечення права на освіту всім охочим (можливість і рівні шанси для кожної людини здобути освіту в навчальному закладі будь-якого типу, незалежно від національної й расової належності); підвищений інтерес до обдарованих дітей і молоді, до особливостей розкриття й розвитку їхніх здібностей у процесі освіти; пошук додаткових ресурсів для освіти дітей із відхиленнями в розвитку, дітей-інвалідів.
ЮНЕСКО здійснює організаційне регулювання процесу розвитку світового освітнього простору. Ця організація розробляє для всіх країн міжнародно-правові акти і глобального, і регіонального характеру.
Активно сприяючи розвиткові інтеграційних процесів у сфері освіти, нормотворча діяльність ЮНЕСКО орієнтована на:
■ створення умов для розширення співпраці народів у сфері освіти, науки й культури;
■ забезпечення загальної поваги до законності й прав людини;
■ залучення більшої кількості країн до процесу підготовки правових основ для міжнародної інтеграції у сфері освіти;
■ дослідження стану освіти у світі, зокрема в регіонах і країнах;
■ прогнозування найефективніших шляхів розвитку й інтеграції;
■ пропаганду прийнятих конвенцій і рекомендацій;
■ збирання й систематизацію звітів держав про стан освіти щороку.
У світі сформувалося кілька освітніх моделей.
Американська модель: молодша середня школа - середня школа - старша середня школа - коледж дворічний — коледж чотирирічний у структурі університету, далі магістратура, аспірантура.
Французька модель: єдиний коледж — технологічний, професійний і загальноосвітній ліцей-університет, магістратура, аспірантура.
Німецька модель: загальна школа - реальне училище, гімназія, основна школа-інститут, університет, аспірантура.
Англійська модель: об'єднана школа - граматична і сучасна коледж-школа - університет, магістратура, аспірантура.
Українська модель: загальноосвітня школа - повна середня школа - ліцей, коледж - інститут, університет, академія - аспірантура - докторантура.
У процесі освіти людина освоює матеріальні й духовні культурні цінності. Як відомо, мова є способом пізнання навколишнього світу і засобом комунікації. Одночасно вона є також оберегом, показником духовної культури, яку передають від покоління до покоління. Не випадково рівень культури епохи (і окремої людини) визначають за ставленням до мови. Тому одна з місій освіти в тому, щоб сформувати в молодого покоління відповідальне ставлення до рідної мови, до збереження і збагачення історичних, наукових і культурних цінностей.
Культура й освіта залишаються в центрі уваги всього світового співтовариства. Вони є провідними чинниками суспільного прогресу й розвитку цивілізації.
Взаємодію культури й освіти можна розглядати в різних аспектах:
■ на рівні соціуму, в історичному контексті;
■ на рівні конкретних соціальних інститутів чи сфери середовища розвитку людини;
■ на рівні навчальних дисциплін.
Освіту людини й освітню систему розглядають лише в конкретному соціокультурному контексті, у зв'язку з багатогранністю їхніх відносин.
Освіта виконує соціокультурні функції:
■ соціалізації особистості та спадкоємності поколінь;
■ спілкування й долучення до світових цінностей, досягнень науки і техніки;
■ розвитку й становлення людини як особистості, суб'єкта й індивідуальності;
■ формування духовності людини та її світогляду, ціннісних орієнтацій і моральних принципів.
З позиції Практики важливо знати специфіку всієї системи освіти на рівні країни, конкретного регіону й окремої освітньої установи. Ця специфіка виявляється в моделях освіти, в освітніх цілях, змісті освіти, формах, видах і якості здобування освіти.
Упродовж XX - початку XXI ст. у світовій практиці тривають інтенсивні експерименти з пошуку нових шляхів розвитку школи і ВНЗ. Як наслідок, є величезне розмаїття типів шкіл. У системі вищої освіти формується багаторівнева система, до якої входять навчальні заклади вищої професійної й післядипломної освіти. У світі відомі різні моделі освіти. Пошук нових моделей триває, і цей процес безперервний. Ефективність певної моделі освіти підтверджує практика.
Боло́нський проце́с — процес структурного реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх програм і потрібних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах Європи. Його метою є створення до 2012 року європейського наукового та освітнього простору задля підвищення спроможності випускників вищих навчальних закладів до працевлаштування, поліпшення мобільності громадян на європейському ринку праці, підняття конкурентоспроможності європейської вищої школи. На сьогодні 46 європейських країн, включно з Україною, є його учасниками.
У 2005 міністр освіти Станіслав Ніколаєнко в Бергені підписав Болонську декларацію від імені України.
Країни приєднуються до Болонського процесу на добровільних засадах через підписання відповідної декларації. При цьому вони беруть на себе певні зобов'язання, деякі з яких обмежені термінами:
З 2005 року почати безкоштовно видавати усім випускникам вузів країн-учасників Болонського процесу європейські програми єдиного зразка до дипломів бакалавра та магістра;
До 2010 року реформувати національні системи освіти відповідно до основних положень Болонської декларації.
Болонська конвенція (або Болонська декларація) — угода щодо стандартизації підходів до організації навчального процесу і функціонування вищої школи в Європейському Союзі.
Документ підписаний 19 червня 1999 року в місті Болонья міністрами освіти 29 країн Західної і Центральної Європи: Австрії, Бельгії, Великобританії, Греції, Данії, Естонії, Ірландії, Ісландії, Іспанії, Італії, Латвії, Литви, Люксембургу, Мальти, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Португалії, Румунії, Словаччини, Словенії, Угорщини, Фінляндії, Франції, Чехії, Швейцарії, Швеції. У 2002 році до Болонського процесу приєдналися Кіпр, Ліхтенштейн, Туреччина, Хорватія, а в 2003 році – Албанія, Андорра, Боснія і Герцеґовина, Ватикан, Республіка Македонія, Сербія і Чорногорія, Росія. Україна приєдналася до Болонського процесу в травні 2005 року..
Болонська конвенція закріпила 6 основних принципів навчального процесу:
Введення двоциклового навчання: додипломного та післядипломного. Додипломний цикл передбачає одержання 1-го академічного ступеня (бакалавр). При цьому тривалість навчання на додипломному циклі має бути не менше 3 і не більше 4 років. Успішне завершення 1-го циклу відкриває доступ до 2-го циклу — післядипломного. Навчання впродовж 2-го циклу може передбачати отримання ступеня магістра (через 1-2 роки навчання після одержання 1-го ступеня) і/або докторського ступеня (за умови загальної тривалості навчання 7-8 років).
Запровадження системи кредитів на основі Європейської системи трансферу оцінок (ECTS). ECTS обумовлює кредитно-модульну організацію навчального процесу, яка базується на поєднанні модульних технологій навчання та залікових освітніх одиниць (кредитів). Зменшує навантаження на студентів, оскільки за умов її впровадження відсутні сесії. Система не передбачає обов'язкового семестрового екзамену для всіх студентів. Протягом навчального семестру студенти складають два модульні контролі під час тижнів, вільних від аудиторних занять, а їх знання оцінюються за 100-бальною шкалою. Студенти, які за результатами модульних контролів здобули з конкретних навчальних дисциплін не менше від встановленої мінімальної кількості балів, атестуються з цих дисциплін із виставленням їм державної семестрової оцінки («відмінно», «добре», «задовільно», «незадовільно») відповідно до шкали переведення. Студенти, атестовані з оцінкою «незадовільно», зобов'язані складати семестрові іспити. Семестрові іспити можуть також складати студенти, які бажають покращити оцінку, отриману за результатами модульних контролів. Оцінювання знань на іспитах здійснюється у 100-бальній шкалі з наступним переведенням у державну оцінку.
Контроль якості освіти передбачається здійснювати акредитаційними агенствами, незалежними від національних урядів і міжнародних організацій. Оцінка буде ґрунтуватися не на тривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях і навичках, що їх отримали випускники. Одночасно будуть встановлені стандарти транснаціональної освіти.
Розширення мобільності студентів, викладацького складу та іншого персоналу для взаємного збагачення європейським досвідом. Передбачається зміна національних законодавчих актів у сфері працевлаштування іноземців.
Забезпечення працевлаштування випускників. Усі академічні ступені й інші кваліфікації мають бути затребувані європейським ринком праці, а професійне визнання кваліфікацій має бути спрощене. Для забезпечення визнання кваліфікацій планується повсюдне використання Додатка до диплома, рекомендованого ЮНЕСКО.
Забезпечення привабливості європейської системи освіти. Одним із головних завдань, що має бути вирішене в рамках Болонського процесу, є залучення в Європу більшої кількості студентів з інших регіонів світу. Вважається, що введення загальноєвропейської системи гарантії якості освіти, кредитної системи накопичення, легко доступних кваліфікацій тощо сприятиме підвищенню інтересу європейських та інших громадян до вищої освіти.
ІV. Закріплення вивченого матеріалу.
V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.
Тема: Особливості економічного та соціального розвитку краю в 50-70 –х роках ХХ ст.
Мета: Ознайомити учнів з особливостями економічного та соціального розвитку краю в 50-70 –х роках ХХ ст. , формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.
Обладнання:підручник історії України, карта.
Хід уроку
І. Організаційний момент.
ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.
1) Що таке глобалізація?
2) Участь України в процесах глобалізації в світовий інформаційний та освітній простіри?
ІІІ. Вивчення нового матеріалу.
У 1948 році у Красноградському районі був досягнутий довоєнний рівень виробництва зерна. По деяких культурах він був перевищений. Особливо зросла врожайність основної зернової культури - озимої пшениці: в 1948 році було зібрано в середньому з кожного гектара по 19,1 центнера проти 14,5 центнера в довоєнному 1940 році. Ланка У. Р. Золотухіної зібрала з кожного гектара по 31 центнеру. В лютому 1949 року У. Р. Золотухіній та бригадиру тракторної бригади колгоспу „Родина" і. Г. Бойку присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці. Велику групу робітників МТС і радгоспів, колгоспів, партійних і радянських працівників Радянський уряд нагородив орденами і медалями.
В 1943 році, відразу після визволення міста, висвітлює життя району, кличе до нових трудових звершень районна газета „Трибуна більшовика". З серпня 1944 року вона стала називатися „Зорею".
У 1950 році до послуг населення району була поліклініка з десятьма кабінетами, клінічною лабораторією і зубопротезним кабінетом, лікарня на 140 ліжок, туберкульозний і венерологічний диспансери, санітарна станція, санбаклабораторія. Повернувшись з війни, в лікарні працювали досвідчені медики А. М. Масалов, С. Г. Буланий,Г. В.Усенко, А. і. Сидоренко.
У середині 1950 року в Красноградському районі було 82 колгоспи. В кожному невеликому селі окремий колгосп. Та ще до цього було чотири радгоспи. Не вистачало керівних кадрів сільськогосподарського виробництва. Частина голів правлінь колгоспів мали семирічну освіту, а деякі й початкову. Щоб краще використати спеціалістів і сільськогосподарську техніку, яка була зосереджена в МТС, досягнення передової агротехнічної науки, необхідно було провести укрупнення сільськогосподарських артілей. Воно почалося в Красноградському районі у середині 1950 року. Через рік колгоспів стало 25, а на кінець 1960 року їх було 17.
У 1950 році в республіці валове виробництво зерна становило 20448 тис. т, проти 26420 тис. т в 1940 році.
У колгоспи Красноградщини прибули спеціалісти сільського господарства - посланці організацій Харкова і Краснограда тридцятитисячники С. В. Дикий, П. X. Бідненко, А. і. Логвінов, П. В. Володій, М. і. Литвинов. На посаду директора Берестовеньківської МТС з Харкова прибув в 1953 р. спеціаліст з вищою освітою М. М, С'єдін.
Семен Васильович Дикий очолив колгосп ім. Кірова (с. Хрестище). Він вивіє колгосп в ряди передових. Його ж труд відзначено найвищою нагородою - орденом Леніна. Прибув Семен Васильович з Харківського верстатобудівного заводу і працював на Красноградщииі головою правління колгоспів ім. Кірова та „Українка" 18 років.
Велике значення для піднесення сільськогосподарського виробництва мала електрифікація села. В липні 1954 року дала струм електростанція колгоспу ім. Ворошилова (тепер село Жовтневе). А в грудні того ж року засяяли електричні вогні в Миколо-Комишуватій. Тут здійснилась електрифікація на вищому рівні - провели електролінію з сусіднього Валківського району. Лампочки Ілліча спалахнули пізнього вечора 17 грудня. Радість комишуватців важко описати. Всі, від малого до старого, „висипали" на вулицю. Гамору було, як на Сорочинському ярмарку: молоді щось вигукували, обіймалися, пританцьовували від радості, на морозі, старі, спершись на тин, зачаровано дивились, як на стовпах горіло яскраве полум'я. Це Суло справжнє диво.
Коли ми говоримо про тваринництво, то не можна не згадати Марію Петрівну Мацегорову та Лідію Щербину. Швидко росла трудова слава свинарки з колгоспу їм. Шевченка М. П. Мацегорової. За 7 післявоєнних років вона виростила більше 1200 поросят. В 1953 році одержала від кожної з 10 свиноматок по 19,5 поросят, а в 1955 році Вже по 20,5. У 1955 році була учасником Всесоюзної сільськогосподарської Виставки, а в 1958 р. Марія Петрівна за доблесну працю нагороджена орденом Леніна. В п'ятдесяті роки відзначилися високими трудовими успіхами учениці Марії Петрівни Катя Таран та Марія Риженкова.
У 1957 році на полях району працювало 219 тракторів проти 50 в 1937 році. Працівники колгоспних полів у тому році виростили по 20,7 центнера озимої пшениці на кожному гектарі. Колгосп „Зоря комунізму" в 1950 році мав лише 480 тисяч карбованців прибутку, а в 1956 році він уже складав 3 мільйони 700 тисяч карбованців.
Добрі були наслідки роботи в 1956-1957 сільськогосподарському році. Весною 1958 року 63 передовики сільськогосподарського виробництва нагороджені орденами і медалями: орденом Леніна - В. І. Кривуца, М. П. Мацегорова, Ф. К. Скотаренко, М. і. Шость; орденом Трудового Червоного Прапора - Г. А. Гнатенко, І. Т. Д'яченко, і. Є. Машкіна, М. М. С'єдин, М. Я. Черненко, Л. М. Щербина; 16 передовиків нагороджені орденом „Знак Пошани"; 12 - медаллю „За трудову доблесть"; 25 - медаллю „За трудову відзнаку".
У 50 роки спостерігається розширення шкільної мережі, зміцнення матеріальної бази закладів культури та медицини, забезпечення їх кваліфікованими кадрами. До 1955 року в Краснограді працювало педагогічне училище. В зв'язку з повним забезпеченням шкіл кадрами вчителів початкових класів Красноградське педучилище закрили, а його п'ять викладачів М. 0. Сазонова, Б. Є. Гуда, С. М. Рижила, Г. Р. Бернарда та П. К. Федченка призначено директорами середніх навчальних закладів.
У 1954-1959 р. збудований двоповерховий навчальний корпус Красноградського технікуму механізації сільського господарства. В 1955 році зданий в експлуатацію будинок залізничної школи № 30 (СШ № 3). В місті відкрита школа робітничої молоді, вихованець якої В. А. Грінченко став народним артистом СРСР. За великий вклад в розвиток народної освіти 0. і. Кацович та М. К. Редьку присвоєно звання заслуженого учителя УРСР.
В 1959 році в центрі міста був споруджений пам'ятник 96-ти естонським стрільцям, які загинули в боротьбі за Радянську владу на Красноградщині в 1920 році.
У 1953 році було створено Міністерство культури СРСР. Відповідні міністерства були створені і в союзних республіках. До цього року культосвітніми установами в районі займався відділ народної освіти. В тому році при виконкомі районної Ради депутатів трудящих створено відділ культури.
Місцеві Ради району стали більше піклуватися про створення та зміцнення матеріальної бази культосвітніх установ. У 1957 році в районі працювали 2 районні, міська, 25 сільських і 13 колгоспних бібліотек. Крім того, жителі міста користувалися послугами 11 бібліотек підприємств, установ і організацій. У розпорядженні вчителів і учнів району було 47 шкільних бібліотек.
У 1951 році в селі Ленінка збудовано двоповерховий Будинок культури на 400 місць. Всього в районі нараховувалось 55 клубів.
У 1955 році в Краснограді відкрита музична школа, ініціаторами її відкриття та розвитку були ентузіасти - перші вчителі М. П. Стогній, 3. М. Дубина, Т. С. Кондрацький, М. Т. Калкутін, М. Я. Литвин. Невдовзі вчителі і учні музичної школи поповнили ансамбль народних інструментів і зазвучав він на всю Україну. У 1960 році, вже з високим титулом народного хору, ансамбль успішно виступив у Москві під час Декади української літератури і мистецтва.
В Краснограді в 50-і роки знаходився обласний іподром, а скакунів вирощували на колгоспній конефермі в Кобзівці. Об'їжджених коней здавали в фонд Радянської Армії. Доброї слави зажила красноградська футбольна команда „Спартак", тренером якої був О. Т. Вербич. Команда неодноразово займала призові місця серед команд Харківської області. Переможцями обласних і республіканських змагань були красноградські силачі Бондаренко, Овсяніков, Олексенко і Соболь.
У місті відбудовані і працюють комбікормовий завод, маслозавод, м’ясокомбінат, раймісцевлромкомбінат, райхарчокомбінат. До 1 жовтня 1945 року повинен стати до ладу державний млин, який перероблятиме 100 тонн зерна за добу.
У квітні 1962 року в сільських районах країни створені територіальні виробничі колгоспно-радгоспні управління.
Красноградське територіальне виробниче колгоспно-радгоспне управління об'єднало 68 колгоспів і 4 радгоспи Красноградського, Зачепилівського і Кегичівського районів. Начальником виробничого управління був призначений перший секретар Красноградського райкому партії С. В. Луценко, парторгом обкому партії- перший секретар Кегичівського РККПУ М. Т. Мариненко.
Районна газета „Зоря" стала органом Харківського обкому КП України та обласної Ради депутатів трудящих при Красноградському територіальному виробничому управлінні. Перший номер під назвою „Комуністичним шляхом" вийшов 4 травня 1962 року.
З січня 1963 року відбувся пленум новообраного партійного комітету Красноградського виробничого колгоспно-радгоспного управління. На пленумі секретарем парткому обраний М. Т. Мариненко, заступниками М. Н. Оніщенко, та І.І. Зозуля.
У 1960 році промартілі „Перемога", та „Ударник" одержали статус фабрик, артіль „Вогнетривал" статус завода.
У 1965 році створено Красноградський район електромереж. Весною 1966 року Марії Петрівні Мацегоровій присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці.
Тоді на мітингу ще ніхто не знав, що тим же указом Президії Верховної Ради СРСР, яким Марії Петрівні присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, Ганну Мефодіївну Видюк нагороджено найвищою нагородою - орденом Леніна, а голову колгоспу Андрія Івановича Гонтаря - орденом Трудового Червоного Прапора.
В грудні 1966 року указом Президії Верховної Ради УРСР з Красноградського виділені в самостійні райони Зачепилівський і Кегичівський.
У 60-і роки на Красноградщині відкриті підземні кладові голубого палива. Обладнати газопромисли і налагодити їх роботу допомагали спеціалісти багатьох союзних республік і Народної Республіки Болгарії. Хрестищеиське газове родовище по своїх запасах друге на Україні. Перший потужний фонтан газу на західно-хестищенській площі вдарив у червні 1968 року. У грудні 1970 року природний газ прийшов у Красноград.
Хрестищенське родовище у 1971 році дало газу стільки, скільки в 1940 році його одержувала вся наша країна. На кінець 9-ї п'ятирічки планувалось дати народному господарству 6 мільярдів 700 мільйонів кубометрів газу. План був перевиконаний.
У зв'язку з появою Красноградської нафтогазорозвідувальної експедиції глибокого буріння та Хрестищенського газопромислу в місті зростає кількість населення: в 1977 році в Краснограді проживало 20 тисяч чоловік, проти 15,5 в 1967 році. Активно здійснювалось промислове будівництво.