Розвал СРСР. 1 страница

Після провалу серпневого путчу "парад суверенітетів" змінився "парадом незалежності". Усі колишні республіки СРСР проголосили свою державну самостійність.

Проте союзний центр не облишив планів продовжити своє існування. Акцентувалося на важливості економічних взаємозв'язків, розрив яких міг довести господарство незалежних держав до повного краху. Окрім того, неодноразово підкреслювалося, що без України оновлений союз неможливий. Як найвагоміший аргумент на користь економічної спілки припиняли поставки лісу, газу, нафти, паперу, комплектуючих, зривалися укладеш угоди.

6 листопада 1991 р. колишня компартійна більшість Верховної Ради дала згоду на парафування міждержавної економічної угоди. Того ж вечора В.Фокін у Москві поставив свій підпис під договором, який був не стільки економічним, скільки політичним документом. Відразу пожвавішали розмови щодо необхідності підкріпити економічні домовленості політичним союзом. Адже пропонований спільний економічний простір, спільний ринок праці, спільна грошова одиниця, спільна армія, єдиний військово-промисловий комплекс та інші подібні речі створювали для цього всі необхідні умови.

Так фактично й сталося, але без участі України. 14 листопада у Ново-Огарьові лідери семи колишніх союзних республік домовилися про утворення нового політичного об'єднання — союзу суверенних держав (ССД). Україна заявила, що до президентських виборів і республіканського референдуму участі у переговорах про політичний союз не братиме.

Після переконливого підтвердження народом України Акта проголошення незалежності створилися умови для усунення загрози відновлення влади центру, реанімації старих, схильних до тоталітаризму структур.

7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі під Брестом зібрались лідери Білорусі (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук). Результатом їхніх переговорів стало підписання наступного дня угоди про створення Співдружності Незалежних Держав. Основними положеннями цієї угоди з урахуванням застережень, прийнятих Верховною Радою України, були наступні. Три держави, які підписали союзний договір 1922 р., заявляють, що СРСР як держава — суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність — припиняє своє існування. Утворюється Співдружність Незалежних Держав. Кожна з них забезпечує своїм громадянам рівні права і свободи, визнає і поважає територіальну цілісність інших членів співдружності, недоторканість існуючих кордонів, гарантує їхню відкритість, свободу пересування і передачі інформації. Високі Договірні Сторони формують на базі угруповань Збройних Сил колишнього СРСР власні Збройні Сили, зберігатимуть спільний воєнно-стратегічний простір та єдиний контроль над ядерною зброєю. До сфер їхнього співробітництва належать консультації в галузі зовнішньої політики, розвиток спільного економічного простору, участь у загальноєвропейському та євразійському ринках, митна політика, власні системи транспорту і зв'язку, екологічна безпека, міграційна політика, боротьба з організованою злочинністю, наслідки Чорнобильської катастрофи. Координаційні інститути створюються на паритетних засадах, їхні рекомендації приймаються консенсусом. Угода відкрита для приєднання всіх держав. Місце перебування координуючих органів Співдружності — Мінськ. Діяльність органів колишнього СРСР на територіях членів Співдружності припиняється.

У зв'язку з неоднозначним тлумаченням угоди, зокрема, як основи для створення нової союзної держави, Верховна Рада України 20 грудня 1991 р. їла спеціальну заяву, в якій ще раз підкреслила державну незалежність республіки, заперечила можливість перетворення Співдружності на державне утворення зі своїми органами влади й управління, надання їй статусу суб'єкта міжнародного права. Констатувалося також, що кордони залишаються незмінними незалежно від того, чи Україна — учасник угоди чи ні, а перебування стратегічних Збройних Сил на її території є тимчасовим. Україна повідомила, що створюватиме власну відкриту економічну систему шляхом запровадження своєї грошової одиниці, банківської і митної систем, і зарезервувала за собою право припинити свою участь в угоді або її окремих статтях.

21 грудня 1991 р. в Алма-Аті відбулася зустріч керівників 11 незалежних держав колишнього СРСР (за винятком Грузії та країн Прибалтики). М. Горбачова на неї не запрошували. В результаті було підписано протокол, за яким усі держави на рівноправних засадах проголосили себе засновниками Співдружності Незалежних Держав. У прийнятій Декларації зафіксовано, що з утворенням Співдружності СРСР припиняє своє існування. Причому СНД не є ні державою, ні наддержавним утворенням. Для координації діяльності у сферах спільних інтересів було утворено Раду глав держав та Раду глав урядів. Росія дістала підтримку у заміщенні нею членства СРСР в 00Н та Раді Безпеки. Білорусь, Росія та Україна гарантували решті членів Співдружності сприяння при вступі в 00Н та інші міжнародні організації. Ядерна "кнопка", з певними обмеженнями у користуванні нею, була передана Президентові Росії Б. Єльцину, а командування Збройними Силами до вирішення питання про їхнє реформування доручено маршалу Є. Шапошникову.

25 грудня 1991 р. М. Горбачов заявив про свою відставку з поста Президента СРСР. А 30 грудня того ж року на зустрічі глав СНД у Мінську було вирішено ліквідувати державні структури колишнього СРСР. Спроби створити на їхньому місці нові спільні органи управління наштовхнулися на рішучий спротив України.

Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік. При всіх плюсах і мінусах створення СНД головним наслідком цього акту стала ліквідація найбільшої у світі тоталітарної імперії, яка проіснувала майже 70 років.

Події серпня—грудня 1991 р. стали кульмінаційним етапом мирної національно-демократичної революції в Україні — складової революційного процесу, що на межі 80—90-х років охопив СРСР і країни радянського блоку. Однак із проголошенням незалежності завершився тільки перший етап революції. На черзі стояли нові завдання: перехід до ринкової економіки, поглиблення демократизації суспільства, усунення від влади посткомуністичної номенклатури і формування нової національної еліти.

Причини розпаду СРСР:

Унітарний характер СРСР, хоча Конституція стверджувала, що СРСР — федерація.

Недоліки і помилки національної політики (курс на «злиття націй» і формування типу «радянської людини», ігнорування національних особливостей і проблем).

Нездатність союзного керівництва подолати економічну кризу.

Процеси демократизації і гласності сприяли зростанню національної свідомості та активізації національно-визвольних рухів.

Ослаблення в процесі перебудови союзного центру і стрижня радянської системи — КПРС.

Ідеологічна криза КПРС.

Утрата авторитету влади після кривавих подій у Баку, Вільнюсі, заколоту 19—21 серпня 1991 р. у Москві.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Тематичне оцінювання.

Мета: Перевірка знань, умінь та навичок, розвивати мислення учнів, виховувати дисциплінованість.

Обладнання:Карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

ІІІ. Тематичне оцінювання.

Завдання:

1. Поясни значення термінів:

«ДКНС»,

«перебудова»,

«СНД».

2. Розташуйте події в хронологічній послідовності:

a. Обрання першого президента України.

b. Перший шахтарський страйк.

c. Спроба державного перевороту в СРСР.

d. Установчий з'їзд Народного Руху України за перебудову

e. Акт проголошення незалежності України

3. Початок перебудови в СРСР.

4. Проголошення незалежності країни.

ІV. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Державотворчі процеси в Україні.

Мета: Ознайомити учнів з державотворчими процесами в Україні, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. Назвіть передумови прийняття Верховною Радою Акта проголошення незалежності України.

2. Чому дане питання було винесене на Всеукраїнський референдум?

3. Про які настрої в суспільстві свідчили результати референдуму? Чому розпався СРСР?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

Проголошення незалежності України, заборона діяльності Комуністичної партії, перемога на президентських виборах 1 грудня 1991 р. Л. Кравчука і розпад Радянського Союзу створило в Україні нову соціально-лолітичну ситуацію. Відходила в минуле радянська епоха з її тоталітарним політичним режимом, одержавленою і підпорядкованою інтересам імперського центру економікою, деформованими міжнаціональними відносинами. Повий час поставив перед суспільством нові завдання: знищення віджилих політичних структур і творення правової демократичної держави; трансформування централізованої державної економіки в багатоукладну ринкову, зорієнтовану на соціальні потреби людей; національне відродження й оздоровлення міжнаціональних відносин в Україні; становлення рівноправних стосунків з іншими державами та перетворення України на сучасну європейську державу.

Суспільні перетворення у таких Масштабах справедливо називають революційними. Історія розпорядилася так, що в Україні ці перетворення відбуваються мирним шляхом. Але їхнім наслідком стало складне й тривале співіснування старого й нового. Ця обставина диктує необхідність злагоди та згуртування усього суспільства, відмови від вузькогрупових інтересів заради всенародних. Вирішальне значення при цьому повинен мати чіткий і послідовний курс на докорінні, фундаментальні реформи з урахуванням реальних інтересів та потреб громадян, їхніх уподобань, звичаїв, традицій, дотримання соціальної справедливості.

Від усвідомлення цієї істини головними соціальними групами й політичними силами країни залежить успіх чи невдача на складному і тернистому шляху подолання старого й віджилого, утвердження нового, збереження перспективи на майбутнє.

Здобуття Україною незалежності, її добробут та вільний вихід з СРСР, що самоліквідувався, поставив проблему розбудови елементів державності. До цього часу Українська РСР мала тільки її формальні атрибути, бо входила до складу СРСР. Ключові питання життєдіяльності республіки вирішувались союзними органами влади, або як тоді говорили — Москвою. Тепер уся повнота відповідальності переходила до України. Вона стала самостійною державою.

Основними ознаками держави є наявність апарату управління (публічної влади); суверенітет, тобто її незалежність у здійсненні внутрішньої та зовнішньої політики; виключне право на прийняття законів та інших нормативних актів, обов'язкових для всього суспільства чи його частини; наявність апарату примусу; розподіл населення за територіальними одиницями; власна грошова, податкова, митна системи тощо.

Ще перебуваючи в СРСР, Україна зробила суттєві кроки до самостійності, прийнявши ряд фундаментальних документів, і, в першу чергу, Декларацію про державний суверенітет. Вона визначила демократичні, гуманні, плюралістичні орієнтири молодої України.

Водночас розвивати елементи державності доводилось в умовах жорсткої економічної кризи, яка з року в рік наростала, загальної криміналізації економіки й суспільства, збереження старої партійно-державної номенклатури, значна частина якої лише формально заявляла про свою відданість ідеям незалежної держави.

Державотворчі процеси ускладнювали тривалі процеси російщення, відсутність ідеї, яка б могла консолідувати суспільство, низький рівень національної свідомості населення деяких регіонів, окремі невдалі кроки на державотворчому шляху.

Спираючись на правові традиції демократичного устрою, молода Україна у розбудові держави орієнтувалася на принцип розподілу влад, який передбачав формування трьох її гілок — законодавчої, виконавчої і судової.

Водночас необхідно було забезпечити створення управлінських структур на місцях — у областях, районах, містах та селах, налагодження їх ефективних зв'язків з центральною владою.

Єдиним законодавчим органом України була Верховна Рада. На час здобуття незалежності вона знаходилась в епіцентрі подій, бо саме у її сесійній залі приймались фундаментальні рішення.

Діючий склад Верховної Ради у кількості 450 чоловік було обрано в 1990 р., коли Україна перебувала у складі СРСР.

Депутатську більшість становили члени розпущеної 1991 р. КПУ. Частина з них залишалась на старих, ортодоксально-комуністичних позиціях, що гальмувало державотворчі процеси.

Після обрання Л. Кравчука Президентом України Верховну Раду республіки очолив Іван Степанович Плющ. Він народився у вересні 1941 р. в м. Ворзна Чернігівської області в селянській сім'ї. Після закінчення сільськогосподарського інституту 30 років працював на Київщині, де пройшов шлях від колгоспного бригадира до голови обласної Ради. З 1990 р. — перший заступник Голови Верховної Ради України.

З перших днів незалежності Верховна Рада розгорнула активну законотворчу роботу. Вже 24 серпня 1991 р. парламентом було прийнято постанову «Про військові формування в Україні», за якою усі війська, дислоковані на українській території, підпорядковувались Верховній Раді.

8 жовтня 1991 р. було прийнято Закон «Про громадянство». Він надавав право стати громадянином України кожному, хто на момент прийняття Закону мешкав на її території.

У січні-лютому 1992 р. було затверджено інші атрибути державності: гімн «Ще не вмерла України...», синьо-жовтий державний прапор та малий герб — тризуб.

За час своєї практичної діяльності Верховна Рада України Дванадцятого скликання ухвалила майже 400 законів та понад 1100 різних постанов і рішень з життя суспільства і держави.

Але попри велику кількість прийнятих документів, особливо з Питань внутрішньої політики, конкретного механізму їхньої реалізації розроблено не було. З огляду на це, велика частина рішень Верховної Ради України не виконувалась і мала популістський характер, бо не могла реалізуватись через відсутність коштів.

Велика частина прийнятих парламентом законів не мала Прямої дії, а вимагала додаткових роз'яснень, тлумачень, так депутати-демократи, учасники національно-визвольного руху 60-80-х років: Л. Горохівський, О. Шевченко, Л. Лук'яненко, І. Калинець, М. Горинь, С. Хмара, Б. Ребрик, Б. Горинь, В. Чорновіл, Г. Алтунян званих підзаконних актів, опрацювання яких затримувалося на невизначений термін.

Ефективній діяльності Верховної Ради заважало гостре політичне протистояння, відсутність злагодженості в роботі законодавчої і виконавчої 1 грудня 1991 р. на основі відповідного Закону український народ вперше загальним прямим та виконавча голосуванням обрав свого Відповідно до чинної тоді Конституції Президент України був главою держави, тобто вищою посадовою особою, і главою виконавчої влади. Коло його функціональних обов'язків, а значить і відповідальності за майбутнє держави були надзвичайно великими. До них зокрема включались гарантування забезпечення прав і свобод громадян, проведення в життя Конституції і Законів України через органи державної виконавчої влади, представництво України у міжнародних відносинах.

Першим Президентом України новітнього часу став Л. Кравчук. З початку президентства він розгорнув активну державницьку діяльність. Маючи високу фахову підготовку, організаторські здібності, відданість ідеалам незалежності, талант знаходження компромісу, він зумів поступово перебрати на себе (V-повну ініціативу творення державності.

Водночас законодавчо питання взаємодії іа розподілу повноважень між Верховною Радою, Президентом та органам виконавчої влади врегульовано не було. Це ускладнювало процеси державотворення, а збої у взаємодії різних гілок влади створювали додаткові складнощі.

Виконавча влада в Україні була представлена Кабінетом Міністрів України, який очолював прем'єр-міністр. Після відставки у квітні 1991 р. з посади голови Ради Міністрів В. Масола, прем'єр-міністром України став В. Фокін. Він очолював уряд протягом 17 місяців. Це був період, коли динаміка політичних та державотворчих процесів значно випереджала процеси економічного реформування. Економіка України все більше втягувалась у кризу.

Складна економічна ситуація, розрив традиційних господарських зв'язків у рамках колишнього СРСР, скасування російським урядом Є. Гайдара з січня 1992 р. контролю за ціноутворенням та стрімке підвищення цін в усіх державах СНД вимагали вироблення гнучкої економічної стратегії розбудови національної економіки. Однак розробляти та здійснювати економічні програми та приймати ефективні рішення без «узгодження» з верхами республіканські органи виконавчої влади виявились неспроможними. Це викликало невдоволення у суспільстві.

У середині 1992 р. в Україні відбувся грандіозний страйк шахтарів. Приводом стало чергове підвищення Кабінетом Міністрів цін на сільськогосподарську продукцію, варені та інші ковбаси, молоко, масло. Ця акція викликала хвилю обурення серед населення і в парламенті. Відчувалося, що позитивних змін в економіці досягти не вдалося. Восени 1992 р. в обстановці загального невдоволення населення та парламенту уряд В. Фокіна нарешті мусив піти у відставку.

27 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила склад нового Кабінету Міністрів на чолі з народним депутатом Л. Кучмою, який до цього був директором знаного у світі Дніпропетровського об'єднання «Південмаш». До нього увійшли представники різних політичних сил.

Новий уряд активно взявся за вирішення невідкладних для України питань. Верховна Рада надала главі уряду право видавати декрети з неврегульованих законодавством економічних питань. Однак суттєвого поліпшення економічної ситуації не сталось.

Все помітнішим стає втручання у розв'язання конкретних економічних проблем Президента України Л. Кравчука. В цей Період він прагне перебрати на себе всю повноту виконавчої влади, зокрема безпосереднє керівництво діями Кабінету Міністрів. Це не зустріло схвалення прем'єр-міністра Л. Кучми, Уряд якого у вересні 1993 р. пішов у відставку. Усю повноту виконавчої влади за рішенням Верховної Ради взяв на себе Президент України Л. Кравчук, а виконувачем обов'язків прем ер-мшістра було призначено народного депутата Ю. Звягільського

Створення української армії

Процес державотворення в Україні передбачав створення і розбудову власних Збройних сил. Першим кроком на цьому шляху стало 1 створення Міністерства оборони України та затвердження в жовтні 1991 р. Концепції оборони і розбудови Збройних сил України. В її основу покладено принцип розумної достатності щодо структури, чисельності та озброєння війська.

Концепція проголошувала прагнення України стати нейтральною, без'ядерною, позаблоковою державою і забезпечення виконання цих завдань шляхом створення власних Збройних сил. Загальна чисельність армії визначалася у межах 400-420 тис. чоловік.

Перший військовий міністр незалежної України Костянтин Морозов прискорив процес створення армії. Вже 6 грудня було прийнято Закон про Збройні сили України. У військових частинах розпочалось добровільне прийняття присяги на вірність народу України.

19 жовтня 1993 р. Верховна Рада республіки прийняла воєнну доктрину України. Вона базується на тому, що Україна не вважає своїм потенційним противником жодну державу Свою воєнну безпеку Україна розглядає як стан воєнної захищеності національних інтересів на випадок потенційної чи реальної воєнної загрози Творення української армії відбувалося в складних умовах. Військові структури СНД, а саме об'єднане командування, прагнули зберегти контроль над українською армією. Не вистачало коштів, необхідних озброєнь та боєприпасів. Особливо ускладнювали ситуацію становище з ядерним потенціалом України, доля Чорноморського флоту, який став об'єктом суперечки між Україною та Росією.

Важливим елементом державного будівництва стало створення вертикалі виконавчої влади на місцях За поданням Президента України Л. Кравчука 5 березня 1992 р. Верховна Рада республіки прийняла Закон «Про представників Президента України».

Відповідно до нього в областях, районах та містах центрального підпорядкування - Києві та Севастополі — на базі виконкомів обласних рад формувались нові органи влади — місцеві адміністрації. їх очолювали представники Президента, яких він призначав особисто.

Це посилило виконавчу владу, дозволило центру активніше контролювати процеси в регіонах. Водночас в окремих місцях виникли серйозні суперечності між призначеними представниками Президента і головами обласних рад. Це було пов'язане з невизначеністю їхнього статусу. В березні 1993 р. Верховна Рада визнала, що вищою посадовою особою в регіоні є голова обласної чи районної ради. Однак реально більше влади мав представник Президента. Врешті-решт, під тиском місцевих рад та прокомуністичної більшості Верховної Ради інститут представників Президента у 1994 р. було ліквідовано. Натомість, відповідно до нового законодавства, функції виконавчої влади в областях, містах, районах переходили до виконкомів рад. Виконкомами та радами відповідних рівнів керували їхні голови, котрих обирали всенародним прямим голосуванням.

Не в усіх випадках це дало позитивні результати. Ефективна вертикаль влади лише починала формуватись.

Судова система України після проголошення незалежності не зазнала суттєвих змін, хоча про реформу судоустрою та приведення його у відповідність до світових стандартів говорилося багато.

Система судів України складалась із судів загальної юрисдикції на чолі з Верховним Судом України та арбітражних судів. Перші розглядали цивільні, адміністративні, кримінальні справи, другі - господарські спори юридичних осіб.

Новою ланкою судової системи став Конституційний Суд України, заснований 1992 р. До його повноважень віднесено вирішення питань щодо відповідності Конституції законів та інших нормативних актів, міжнародних угод, тлумачення норм Конституції.

На початку 90-х років було прийнято ряд законів, що поклали початок формуванню правоохоронних органів — прокуратури, Міліції, служби безпеки, нотаріату, адвокатури, митної служби, Податкової служби тощо. Від самого початку їх вирізняла орієнтованість на кращі демократичні принципи, захист прав і законних інтересів людини й громадянина.

Надання Криму автономії у складі України, що відбулось у 1990 р. в умовах фактичного Розпаду Радянського Союзу, засвідчило демократизм та толерантність керівництва республіки. Водночас названа акція відображала прагнення компартійного керівництва Криму зберегти свій вплив на півострові.

Результати референдуму 1 грудня 1991 р. засвідчили, що переважна більшість населення Криму підтримала ідею незалежності України. Проте проросійські настрої в Криму були досить сильними.

З розпадом Радянського Союзу, який ініціював повернення на батьківщину кримських татар, справа влаштування переселенців повністю лягла на плечі України. Центром боротьби за права корінного етносу півострова стала організація кримськотатарського національного руху на чолі з Рефатом Чубаровим та представницький орган — Меджліс кримськотатарського народу, який очолив Мустафа Джемі лев.

Українське населення Криму нараховувало близько 700 тис. чоловік. На жаль, можливості реалізації його національних потреб були обмеженими.

Погіршення економічного становища республіки, моральна й матеріальна підтримка з боку Росії проросійських сепаратистських сил каталізували їхню діяльність. Вони особливо активізувалися з прийняттям у травні 1992 р. Конституції Криму яка фактично проголошувала його вихід зі складу України. Верховна Рада України змушена була визнати, що вказані рішення суперечать Конституції України, і скасувала їх.

Однак це не заспокоїло сепаратистів. У січні 1993 р. на виборах президента Криму їм вдалося привести до перемоги лідера Республіканської партії Криму Ю. Мєшкова. Останній, незважаючи на зваженість та толерантність політики Києва щодо Криму, одразу ж узяв курс на рішучу конфронтацію. З порушенням чинного загальноукраїнського законодавства було прийнято ряд ключових документів. Апофеозом стало прийняття у травні 1994 р. нелегітимного Закону про відродження державності Республіки Крим.

Ллє у такій ситуації українське керівництво не допустило силових методів вирішення питань, залишаючись на позиціях демократизму.

Розбудова Української держави відбувалася в умовах загострення економічної та соціальної кризи. Здобувши незалежність, основна маса населення України не відчула поліпшення свого матеріального становища. Частина людей пов'язувала ці негаразди з діяльністю Президента і Верховної Ради.

З вимогою їхнього переобрання виступали члени багатьох політичних партій, депутати різних рівнів, страйкарі тощо. Врешті-решт, під тиск5ом страйкуючих шахтарів у червні 1993 р. було прийнято рішення про проведення 26 вересня цього ж року референдуму з питань довіри чи недовіри Президентові та Верховній Раді.

Це рішення викликало нове загострення політичної ситуації в країні, посилило політичне протистояння. Прагнучи загасити конфлікт цивілізованими методами, Верховна Рада, за погодженням із Президентом, прийняла рішення про проведення в першій половині 1994 р. дострокових виборів Верховної Ради та виборів Президента України.

Вибори до Верховної Ради після тривалих дискусій було вирішено проводити за мажоритарною системою. Це означало. Що висування кандидатів проводилося не за партійними списками, а по територіальних округах. Таке рішення значно обмежило можливості політичних партій та громадських об'єднань впливати на виборчий процес. Проте й за цих умов активність партій не зменшилась. Наприкінці 1993 — на початку 1994 р. відбулися з'їзди більшості політичних партій, об'єднань. Руху, на яких були прийняті їхні передвиборні платформи і програми. Вони активно включились у виборчий марафон, а згодом заявили про себе в стінах парламенту.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Формування партійно - політичної системи.

Мета: Ознайомити учнів з формуванням партійно - політичної системи, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. Що включає в себе процес державотворення?

2. Якими були основні напрями державотворення в Україні на початку 90-х років?

3. Які причини змусили прийняти рішення про проведення в 1994 р. дострокових виборів Верховної Ради та виборів Президента України?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

Відповідно до Закону, прийнятого Верховною Радою 27 березня 1994 р., було проведено вибори до Верховної Ради України тринадцятого скликання, які показали високий рівень вибори 1994 р. політичної активності населення держави. В голосуванні взяло участь 28,8 мли чол., або 75,6% внесених до списків виборців. Хід виборів контролювався громадськістю та Різними політичними партіями, на території України неребувало майже 600 офіційних спостерігачів, що репрезентували 50 іноземних держав і 12 міжнародних організацій, зокрема -00Н, Європейський Союз тощо.

11 травня 1994 р. у Києві розпочала роботу перша сесія Верховної Ради України тринадцятого скликання. Через недосконалість виборчого законодавства на цей час із 450 депутатів (повний склад депутатського корпусу) було обрано лише 338.

Верховна Рада України 18 травня 1994 р. обрала свого Голову. Ним став лідер Соціалістичної партії України О. Мороз. За нього віддав свій голос 171 парламентарій, що становило 53% обраних на той час депутатів Верховної Ради України.

Олександр Олександрович Мороз народився 1944 р. на Київщині. За освітою — інженер-механік, 12 років працював за фахом у радгоспітехнікумі. У 1983-1989 рр. на різних посадах у партійних та профспілкових органах. З 1989 р. — народний депутат України.

У процесі подальшої роботи відбувалося активне політичне структурування Верховної Ради, тобто розподіл депутатів за фракціями з продекларованою їхніми членами політичною орієнтацією.

16 червня 1994 р. Верховна Рада затвердила прем'єр-міністра України. Ним став В. Масол, який у 1987-1990 рр. вже був головою Ради Міністрів УРСР і .мусив піти у відставку піт тиском голодуючих студентів.

Основними конкурентами на президентських виборах, що відбувалися влітку 1994 р., були Л. Кравчук і Л. Кучма. Перемогу в другому турі здобув Л. Кучма. Особливо вагомою була його перевага в Донбасі, східних та південних областях України і в Криму. В центральних і західних областях держави більшість виборців голосувала за Л. Кравчука.