Розвиток науки 1 страница

Провідним науковим центром України в 60-80-і рр. була республіканська Академія Наук на чолі з відомим вченим Б.Патоном. АН УРСР складалася З трьох секцій: фізико-технічних і математичних, хіміко-технологічних і біохімічних та суспільних наук. Саме вони визначали основні напрями наукових пошуків учених.

В академічних установах неухильно зростала кількість дослідників. Якщо на початку 60-х років їх налічувалося 3,6 тис, то в 1985 р. – вже 15,3 тис. чоловік. За ці ж роки кількість докторів і кандидатів наук в республіці зросла в 5,5 рази.

Здобутки вітчизняної науки в цей період були вагомими. Зокрема, в цей час було створено унікальну плавильну установку «Ураган» для вивчення плазми і керованої термоядерної реакції.

В розпорядженні українських вчених з 1966 р. був найбільший в Європі лінійний прискорювач електронів.

Теоретичні розробки математиків використовувались для розрахунку орбіт штучних супутників Землі.

Вітчизняними дослідниками було відкрито механізм передавання генетичної інформації, що мало велике значення для вивчення проблем спадковості.

Інститут кібернетики на чолі з академіками В.Глушковим, а згодом В.Михалевичем став провідним в СРСР з проблем створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин.

Прискоренню технологічного впровадження найперспективніших результатів фундаментальних досліджень сприяли науково-технічні комплекси та інженерні центри, створені в Академії Наук. Найпотужнішими серед них були Інститут електрозварювання, Інститут кібернетики, Інститут надтвердих матеріалів.

Українські вчені вперше у світовій практиці запропонували нові марки високотривкого чавуну, безнікелевої антикорозійної сталі та ін. Завдяки фундаментальним і прикладним розробкам вчених-геологів на території України розширилися можливості освоєння корисних копалин.

З метою підвищення ефективності науково-дослідної роботи постійно удосконалювались організаційні засади зв'язків науки з виробництвом.

Особливо поширеним стало укладення господарських договорів науково-дослідних установ з виробничими колективами. Така форма співробітництва вчених і виробничників приносила значні позитивні результати, Протягом 1970-1985 рр. у виробництво було запроваджено понад 13 тис. наукових розробок вчених Академії Наук УРСР. Це дало відчутний економічний ефект.

Однак практична реалізація наукових розробок була нелегкою справою. Це пояснюється тим, що тогочасна економічна система не була зорієнтована на запровадження передових ідей і наукових технологій. Вони знаходили своє практичне втілення лише після застосування силових адміністративних заходів, наказів і розпоряджень «зверху».

Жорстке планування, як правило, штовхало господарників на пошуки більш легких, екстенсивних шляхів і методів, які приносили швидкі результати, а не вдаватися до перспективних інтенсивних засобів розвитку виробництва.

Внаслідок цього значна частина цікавих і перспективних наукових розробок так і залишилася не реалізованою на практиці або згодом знайшла своє застосування за межами Радянського Союзу.

Єдиним винятком тут були лише розробки для військово-промислового комплексу і глобальні наукові дослідження. Вони мали беззаперечне загальнодержавне значення для радянської країни, що намагалася підтримати свій статус «наддержави».

Досить складним був період 60-80-х рр. і для вчених-гуманітаріїв. На зміну одного культу – сталінського – приходили інші – хрущовський і брежнєвський.

На догоду кожному з них вчених примушували «творити» науку, що прислужливо прославляла той чи інший режим. Загальнообов'язковими складовими частинами всіх наукових досліджень суспільствознавців того часу були так званий «класовий підхід» і критика шкідливих і ворожих соціалізмові буржуазно-націоналістичних поглядів і концепцій.

Проте всупереч тотальному контролю керівних ідеологічних органів і цензурі, деяким українським вченим вдалося опублікувати цінні за своєю об'єктивністю і правдивістю наукові дослідження.

Серед них варто назвати праці Михайла Брайчевського, присвячені походженню Русі, виникненню Києва й інших давньоруських міст. Високої оцінки заслуговує його відома полемічна праця «Приєднання чи возз'єднання», в якій розглядаються події часів Хмельниччини.

В ній, зокрема, була піддана аргументованій критиці офіційна інтерпретація Українсько-російського договору 1654 р. і зроблена спроба об'єктивно оцінити діяльність керівників козацької України. Ця робота була написана ще за часів хрущовської «відлиги» для «Українського історичного журналу», але з'явилася тільки в 1972 р., і то – за кордоном.

Надзвичайно цінними для розвитку вітчизняної історичної науки були також праці О.Апанович, в яких правдиво розповідалося про історію українського козацтва.

У 1979 р. завершив роботу над відомою історико-філософською працею «Лист до російських та українських істориків» Ю.Бадзьо, в якій автор дослідив походження трьох слов'янських народів – українського, російського та білоруського. Правдиві праці з історії українського народу та його культури підготували в цей час Є.Пронюк, І.Дзюба й інші вітчизняні історики, філософи та літературознавці.

Крім цього, в 60-80-і роки науковими колективами суспільствознавців були створені такі багатотомні публікації, як «Історія Української РСР». «Історія українського мистецтвознавства», «Історія української літератури». «Словник української мови», в цей період побачили світ «Українська радянська енциклопедія». «Радянська енциклопедія історії України» та ін.

Однак далеко не всі актуальні проблеми, події та явища знайшли об'єктивне висвітлення в цих виданнях. Ось чому ці фундаментальні праці не одержали позитивної оцінки наукової громадськості, особливо зарубіжної.

Далеко не всі підрозділи Академії Наук УРСР працювали ефективно. Деякі з них були створені з кон'юнктурних міркувань, без достатніх на те причин. Зрозуміло, що «діяльність» таких наукових осередків не приносила користі, а лише розпорошувала наукові сили і вела до марнотратства державних коштів.

В умовах монополізації науки групою вчених-адміністраторів з Москви і Ленінграда навіть незначні прояви інакомислення і наукової опозиційності серед українських вчених відразу ж придушувалися.

Багато хто з них був позбавлений можливості займатися науковою роботою в ході ідеологічних «чисток» і політичних переслідувань 70-х років.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Розвиток літератури.

Мета: Ознайомити учнів з розвитком літератури, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. Охарактеризуйте основні напрями державної політики в галузі освіти в 60-80-х роках.

2. Дайте оцінку досягненням і прорахункам у галузі освіти. Чи справді в цей час загальноосвітня школа переживала кризу?

3. Наведіть факти посилення політики русифікації України в 60-80-х роках. Якими були її наслідки для української нації?

4. Що нового в роботі вищої школи з'явилося в 60-80-х роках?

5. Проаналізуйте досягнення і труднощі розвитку української науки. В чому полягав периферійний характер української науки?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

Література й мистецтво

Українська література 60-80-х рр. була гідно представлена прекрасними творами одного з ідейних натхненників руху «шістдесятників» О.Гончара («Собор». «Берег любові», «Чорний яр», «Твоя зоря» та ін.).

Особливо широкий розголос і численні дискусії в Україні викликав його роман «Собор», Зокрема, перший секретар Дніпропетровського обкому партії О.Ватченко впізнав себе в одному з негативних персонажів роману, В цей період новими ідеями і формами збагатилася також творчість М.Стельмаха («Правда і кривда», «Дума про тебе»), П.Загребельного («Диво», «Розгін»). І.Білика («Меч Арея»). Величезний інтерес викликали у вітчизняного читача історичні романи Ю.Мушкетика. Р.Іванченко, Р.Федорова.

Життєвість сучасної української поезії переконливо довели нові збірки віршів Д.Павличка, І.Драча, В.Коломійця, Б.Олійника.

Величезною популярністю і справжньою любов'ю в народі користувалися пісні, написані на слова А.Малишка («Пісня про рушник»), М.Ткача («Марічка»), М.Сингаївського («Чорнобривці»), Д.Патичка («Два кольори»), М.Нагоди («Степом, степам»), О.Пушика («Треба йти до осені») та багато інших.

Справжній талант, незламну громадянську волю і мужність в ці часи виявив молодий поет, літературознавець і критик з Донеччини В.Стус, чудові поезії якого внаслідок переслідувань автора побачили світ не на Батьківщині, а за кордоном.

Незважаючи на постійні гоніння й ідеологічний тиск з боку владних структур, продовжували працювати відомі письменники, публіцисти М.Руденко, Г.Снєгірьов. Є.Сверстюк.

Справжнім поетичним шедевром став віршований роман Л.Костенко «Маруся Чурай», що з'явився в 1980 р.

Творчий доробок українських письменників, поетів і драматургів цього часу засвідчив посилення їхньої уваги не лише до історичних, але й до сучасних тем. їх нові праці ще раз підтвердили, що рівень вітчизняних художніх творів анітрохи не поступався тим, що створювались за кордоном.

Творчість О.Гончара, Л.Костенко, Ю.Мушкетика, Д.Патичка відігравала величезну роль у справі збереження національних традицій і виховання національної самосвідомості нового покоління українців.

Поруч з літературою, крізь крижану товщу застою і заборон, долаючи штучні перепони, пробивали собі шлях нові ідеї, традиції, новаторство у вітчизняному кінематографі, музиці, образотворчому й театральному мистецтві.

Видатними постатями в українському кіно в цей час стали Ю.Іллєнко, С.Параджанов, К.Муратова, Л.Осика, О.Савченко, Л.Биков, І.Миколайчук та ін.

У республіці зародився новий напрямок кіномистецтва – так знане «поетичне кіно». Найбільший успіх (але, на жаль, передусім за кордоном) серед кінострічок цього жанру випав на долю фільму «Тіні забутих предків» режисера С.Параджанова. Ця картина, поставлена за однойменною повістю М.Коцюбинського, вразила глядачів надзвичайною глибиною проникнення в сутність народного життя.

Незабутній слід у вітчизняному кіно залишила також стрічка Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою», в якій розповідається про становлення радянської влади на Буковині. Тріумфальний успіх цієї картини на VII Міжнародному кінофестивалі в Москві, де вона була відзначена Золотою медаллю, на декадах радянських фільмів у Парижі та Берліні, довів, що український кінематограф досяг світового рівня.

У 70-і роки величезною популярністю користувалися фільми режисера Л. Бикова («В бій ідуть тільки «старики». «Ати-бати – йшли солдати»), Л.Осики («Тривожний місяць вересень» та І.Миколайчука («Вавилон-ХХ»).

Але слід визнати, що поруч з безсумнівними досягненнями, новими позитивними національними рисами, які проявлялися її розвитку українського кіно в 60-80-і рр., в цілому вітчизняний кінематограф перебував у стані кризи.

Внаслідок тривалих процесів денаціоналізації була знищена основа екранного мистецтва – національна кінодраматургія. З екрана зникло українське слово. Фільми, що створювалися в Україні, в переважній більшості були далекими від національної проблематики.

Певні позитивні зрушення в цей час спостерігалися в розвитку театрального мистецтва.

Відомими далеко за межами України стали академічні драматичні театри ім. І.Франка в Києві, ім. Т.Шевченка в Харкові та ім. М.Заньковецької у Львові, Київський театр опери і балету ім. Т.Шевченка, Львівський театр опери і балету ім. І.Франка, Київський російський драмтеатр ім. Лесі Українки.

В республіці плідно працювали, збагачуючи театральну культуру, блискучі майстри сцени Н.Ужвій, Д.Гнатюк, А.Солов’яненко, А.Мокренко, Б.Ступка, А.Роговцева, В.Дальський та ін. Творчі можливості українського театру розширювалися за рахунок створення народних театрів, яких в республіці було більше двохсот.

Однак, як і кінематограф, український театр також поступово втрачав свій національний колорит і неповторність, з нього активно витіснялася українська мова, внаслідок чого українське театральне мистецтво русифікувалося. Майже всі обласні музично-драматичні театри та театри музичної комедії перейшли на постановку спектаклів російською мовою. У вищих навчальних закладах республіки, що готували кадри культпрацівників, переважна більшість навчальних предметів викладалася російською мовою. Фахівці, які виходили з них, були далекими віл проблем національно-культурного відродження України.

Хоча заради справедливості слід зазначити, що українські театральні митці були чи не найяскравішими представниками української інтелігенції: вони, як правило, спілкувалися між собою українською мовою, носили одяг з елементами національного вбрання, одним словом, шанували українські національні традиції, тоді як решта інтелігенції міст України здебільшого піддалася русифікації, оцінюючи це як ознаку власною просвітництва, приналежності до вищого прошарку суспільства.

Процес розвитку української музики характеризувався удосконаленням усіх її жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній і пісень.

З оперних творів найпомітнішими були «Тарас Шевченко» і «Ярослав Мудрий» Г.Майбороди, «Мамай», «Вій», «Шельменко-денщик» В.Губаренка, «Украдене щастя» Ю.Мейтуса, «Лісова Пісня» В.Кирейка, «Назар Стодоля» А.Данькевича, «Прапороносці» О.Білаша та ін. У ці роки в Україні з'являється ціле сузір'я чудових оперних співаків і співачок: Д.Гнатюк, Є.Мірошниченко, М.Кондратюк, А.Мокренко, А.Солов'яненко, Д.Петриненко, Г.Ципола та багато інших.

Далеко за межами України стали відомими Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г.Верьовки. Державна заслужена академічна капела «Думка», Державна заслужена академічна капела бандуристів України, Черкаський народний хор. Гуцульський і Буковинський ансамблі пісні і танцю. Поліський народний хор «Льонок» і низку інших. Кращі пісні О.Білаша, І.Шамо, Г.Майбороди, А.Філіпченка, М.Скорика співала майже вся Україна.

В цей період засяяв неповторний, багатогранний талант молодого композитора, уродженця Буковини В.Івасюка. Укладаючи віршовані тексти для власних же музичних творів, він виявляв величезний хист і до музики, і до поезії. Його прекрасні пісні «Я піду в далекі гори», «Червона рута». «Водограй» були популярними далеко за межами України. З легкої руки В.Івасюка розпочалася блискуча кар'єра молодих талановитих виконавців естрадної пісні С.Ротару, В.Зінкевича, Н.Яремчука.

Період свого творчого піднесення переживала також і українська хореографія.

Були поставлені нові вистави: «Тіні забутих предків В.Кирейка, «Кам'яний господар» В.Губаренка, «Княгиня Ольга» Є.Станковича, «Гімн Києва» М.Скорика та ін. Величезної популярності в цей час набули такі відомі колективи, як Державний ансамбль танцю України ім. П.Вірського, а також народні ансамблі «Ятрань» з Кіровограда. «Чорнобривець» з Миронівки, що на Київщині, «Дарничанка» з Києва. Вони демонстрували невичерпну емоційну силу і досконалість українського хореографічного мистецтва.

В образотворчому мистецтві 60-80-х рр. помітне місце посідали теми вітчизняної історії, творчої праці народу.

Справжні шедеври художньої творчості створили в цей часи. І.Задорожній, М.Хмелько, М Божій, Т.Яблонська, В.Полтавець, М.Кривенко та ін.

У цей період досягли видатних творчих здобутків такі відомі митці, як скульптор і живописець І.Гончар, художники А.Горська, Ж.Семикіна, О.Заливаха, Г.Севрук, І.Кулик, В.Мельниченко. Найхарактернішими рисами їхньої творчості були високий професіоналізм, пошук нових ідей, національний колорит.

Особливою популярністю в Україні користувалися праці відомих народних майстрів М.Приймаченко, К.Білокур, Т Пати, Г.Верес, Г.Василищук.

На жаль, внаслідок того, що численні види традиційного народного мистецтва республіки перебували у занепаді, таких талановитих митців можна назвати лише одиниці.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Активізація опозиційного руху в другій половині 60-х — на початку 70-х років. Форми діяльності дисидентів.

Мета: Ознайомити учнів з активізацією опозиційного руху в другій половині 60-х — на початку 70-х років та формами діяльності дисидентів, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1.Хто з видатних українських науковців працював у 60-80-і роки?

2. Які досягнення українських літераторів у 60 - 80-і роки Вам відомі?

3. Хто з видатних українських кінорежисерів працював у 60-80-і роки?

4. Розквіт творчості яких українських композиторів приходиться на 60-80-і роки?

5. Якими новими творами збагатилася в 60-80-і роки українська література?

6. Назвіть найвідоміші кінострічки українських кінорежисерів С.Параджанова, Ю.Іллєнка. Який напрямок кіномистецтва вони представляли?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Причини активізації опозиційного руху

Поверхова і непослідовна за своїм змістом хрущовська «відлига» принесла українській національно свідомій інтелігенції великі сподівання і гіркі розчарування. Передова молодь, що відчула смак свободи, не хотіла зупинятися, а прагнула справжньої демократизації суспільства.

З середини 60-х - у 80-і рр., з відходом влади від політики лібералізації, в республіці посилилося відверте ігнорування правлячою компартійною верхівкою конституційних прав людини.

Закономірним наслідком цих процесів стала поява руху захисту прав людини. Його представники, як і учасники вже традиційних опозиційних груп культурницького та самостійницького спрямування, також жорстоко переслідувалися владою.

Ще одним новим різновидом опозиційного руху стала боротьба за свободу совісті, свободу віросповідання, яку вели, як правило, представники забороненої в 1946 р. Української греко-католицької церкви (УГКЦ).

Таким чином, основними напрямами опозиційного руху в Україні 60-80-х рр. були:

– самостійницька течія, репрезентована нелегальними групами і організаціями;

– національно-культурницька, представлена колишнім шістдесятництвом;

– правозахисна, учасники якої виборювали права людини;

– релігійно-захисна, що виступала за реабілітацію репресованої УГКЦ.

2. Форми діяльності дисидентів

Представники українського опозиційного руху в своїй боротьбі проти правлячого режиму використовували різноманітні форми і методи діяльності.

Радикально налаштовані дисиденти, як правило, об'єднувалися у підпільні групи та організації. З метою поширення своїх ідей вони створювали нелегальні видання – «самвидав», в яких друкували літературні твори, документи, публіцистичні статті.

Вперше такі «самовидання» в Україні з'явилися в 1964 р., у них поширювались маловідомі твори «шістдесятників» В.Симоненка, Л.Костенко, І.Світличного, І.Дзюби та інших представників молодої української інтелектуальної еліти. Найбільш популярними видами тогочасного «самвидаву» були машинописні журнали Українського національного фронту «Воля і Батьківщина» та «Український вісник», створений В.Чорноволом. Переважна більшість їх згодом передруковувалася за кордоном українськими видавництвами «Сучасність» (Мюнхен, Німеччина), «Смолоскип» (Балтимор, США) та ін.

На відміну від радикалів, представники національно-культурницького спрямування в основному порушували національні проблеми на різноманітних наукових симпозіумах і конференціях, прикриваючись при цьому інтернаціоналістській гаслами.

Для пропаганди і поширення патріотичних ідей організовувалися Шевченківські свята, вечори пам'яті Лесі Українки, Івана Франка, створювалися гуртки вивчення вітчизняної історії та клуби творчої молоді. Велику роль у збереженні і відродженні національних традицій відігравали народні свята, мандрівки по Україні відомих аматорських хорів «Гомін», «Жайворонок» та ін.

Нерідко опозиціонери практикували мовчазні збори біля пам'ятників видатним особам України, організовували мітинги протесту, демонстрації, пікетування.

На відкриті акції протесту перетворювалися судові процеси над дисидентами, похорони відомих лідерів опозиційного руху.

Активно використовувалися такі форми боротьби, як надсилання письмових заяв, петицій до вищих органів влади СРСР і УРСР, міжнародних організацій, урядів демократичних країн.

Однією з форм протесту проти існуючого політичного режиму була відмова окремих представників дисидентського руху від радянського громадянства, подання прохань про виїзд за кордон.

Як правило, такі виступи завершувалися для опозиціонерів тюремним ув'язненням або таборами, але під тиском міжнародної громадськості декому з них вдалося прорватися за кордон. Дехто, не зумівши витримати силового й ідеологічного тиску каральних органів, намагався подолати кордон нелегально, що також закінчувалося, як правило, арештом та в'язницею.

Але й у неволі боротьба продовжувалася. Ще в ході слідства окремі дисиденти відмовлялися від надання свідчень, свої виступи в суді перетворювали на промови протесту і звинувачення проти існуючої влади.

У таборах політв'язні влаштовували акції мовчання, невиходу на роботу, вдавалися до голодування, передавали на волю документи та повідомлення про табірне життя та існуючі там порядки.

3. Репресії проти правозахисників

Спочатку невдоволених намагалися просто залякати. Для цього практикувалися спеціальні «бесіди» в органах КДБ, організовувалися різноманітні «кампанії» в пресі. Якщо ці «профілактичні» заходи не допомагали – застосовувалися адміністративні санкції, включаючи звільнення з роботи.

Заключним актом репресивних заходів були арешт і ув'язнення. Дисидентів в основному засуджували за «антирадянську агітацію і пропаганду», причому трактування цієї статті Кримінального кодексу було дуже широким.

Під таку кваліфікацію підпадали: розмови дисидентів на заборонені теми (навіть у родинному колі), зберігання та поширення забороненої літератури, «самвидаву» та ін. Досить часто дисидентів засуджували не як політичних а як карних злочинців.

Позбавлення волі було тільки одним із страшних покарань дисидентів, їх становище після засудження було важким, ув'язнення вони відбували, головним чином, у таборах посиленого режиму, де більшу частину часу проводили в ізольованих камерах. За найменшу провину їх саджали в штрафні ізолятори. Спроби апеляцій залишалися без відповідей, а ув'язнені жорстоко каралися.

Проте і в цих умовах політичні в'язні продовжували боротьбу. Дуже поширеним методом протесту було голодування. Але вмерти від голоду політв'язень не мав права. Коли він досягав критичного стану, його починали годувати силоміць.

Крім звичайного ув'язнення, широко практикувалася відправка опозиціонерів до психіатричних лікарень спеціального типу.

Там вони знаходилися в середовищі справді психічно хворих людей, їм, як і іншим пацієнтам, вводили різноманітні медичні препарати, які паралізували волю, пригнічували психіку, інтелект, пам'ять, емоції.

Якщо в'язень у таборі чи тюрмі після відбуття строку ув'язнення мав надію вийти на волю, то в «психушці» дисидентів можна було «лікувати» хоч до смерті. Серед жертв цього терору були генерал Петро Григоренко, математик Леонід Плющ, лікар Микола Плахотнюк і багато інших. Загальна кількість дисидентів, що стали «пацієнтами» психлікарень, невідома. За підрахунками Л.Плюща, у 70-і роки в СРСР їх було близько двох тисяч.

Одним із перших українських дисидентів був львів'янин Михайло Горинь. Закінчивши філологічний факультет Львівського університету, він працював вчителем і вже тоді зарекомендував себе неординарною, критично мислячою особистістю. Свої патріотичні думки щодо становища України та її народу нерідко висловлював на сторінках місцевих періодичних видань.

Під час репресій 1965 р. М.Горинь був заарештований і на закритому суді у Львові в 1966 р. був засуджений на 6 років ув'язнення в таборах суворого режиму. В своєму останньому слові на судовому процесі він піддав гострій критиці відверто антиукраїнську, русифікаторську політику правлячої партії, що проводилась в Україні.

М.Горинь мужньо переніс страшні табори Мордовії, де написав низку праць, в яких розкрив колоніальне становище України в складі Радянського Союзу. Згодом ці статті побачили світ в українському «самвидаві».

Після відбуття покарання в 1971 р. Михайло Горинь через протидію владних органів не мав можливості працювати за фахом і тому влаштувався звичайним робітником у Львові. Але своїх ідеалів він не зрікся і продовжував боротьбу. В 1981 р. його вдруге заарештували за «антирадянську агітацію і пропаганду» і наступного року засудили на 10 років ув'язнення і 5 років заслання.

Після довгоочікуваного повернення на волю Михайло Горинь віддав багато сил і енергії створенню Народного Руху України, Української республіканської партії, будівництву незалежної України, про яку так мріяв.

Жорстока репресивна система знищила талановитого київського літератора, перекладача, активного учасника правозахисного руху Валерія Марченка.

У 70-і роки, після закінчення Київського університету, Валерій працював у газеті «Літературна Україна», вчителював, захоплювався перекладами, мав схильність до наукової діяльності. За свої цілком об'єктивні, але гостро критичні статті про занепад національної культури в Україні він у 1973 р., незважаючи на слабке здоров'я, отримав тривалий термін ув'язнення.

Відбувши покарання, В.Марченко повернувся до рідного Києва. де знову поринув у літературну і правозахисну діяльність, активно публікувався за кордоном. Як наслідок, у 1983 р. він, вже смертельно хворий, знову був заарештований і засуджений на 15 років ув'язнення, звідки живим так і не повернувся.

Жертвою радянської тоталітарної системи став також обдарований поет, літературознавець і літературний критик з Донеччини Василь Стус.

Як і багато інших «шістдесятників», він після здобуття вищої освіти працював вчителем. Згодом Стус навчався в аспірантурі Інституту літератури АН УРСР. Після участі у відомому мітингу-протесті 4 вересня 1965 р. в кінотеатрі «Україна» був звільнений з інституту і потрапив піл пильний нагляд спецорганів.

Думки про тяжку долю рідної України, її волелюбного народу знаходили постійне втілення у віршах, статтях, листах В.Стуса. Пізніше вони були кваліфіковані радянськими правоохоронними органами як «наклепницькі вигадки на радянську дійсність». У 1972 р. В.Стус був заарештований і засуджений до десяти років таборів особливого режиму й п'яти років заслання.

У 1975 р. В.Стус надіслав з табору заяву «Я обвинувачую», в якій – зазначив, що під час обшуку в 1972 р. органи КДБ вилучили в нього майже всі твори, написані за останні 15 років. Під час ув'язнення В.Стуса адміністрація табору в 1976 р. знищила близько 600 його поезій, створених за роки табірного життя. Але поет не втрачав присутності духу і невпинно продовжував писати вірші. Всі вони були пройняті оптимізмом і вірою в краще майбутнє.

В.Стус мужньо витримав суворі випробування мордовського і пермського таборів, тортури карцерів, тяжке заслання до Магаданської області й наприкінці 1979 р. повернувся на волю.

Однак у 1980 р. за участь у діяльності Української Гельсінської групи, за звинуваченням у «антирадянській агітації і пропаганді» В.Стус був знову заарештований і ув'язнений.

Помер В.Стус у 1985 р. під час перебування в ув'язненні.

Крім М.Гориня, В.Марченка, В.Стуса такий самий довгий шліх таборів і заслань, безкомпромісної і безупинної боротьби з радянською системою пройшли й інші видатні представники дисидентського руху: Л.Лук'яненко, В.Чорновіл, М.Руденко, І Світличний, С.Хмара...

4. Виступи опозиційних сил за суверенітет України. Утворення Української Гельсінської групи (УГГ)

У 60-80-і роки окремі групи інтелігенції виступали із заявами, протестами, спрямованими на захист прав людини та її свобод, збереження культурної спадщини минулого, надання реального суверенітету Україні.

Радянський режим не шкодував зусиль, щоб припинити діяльність опозиції. У 1964 р. в Одеській області «компетентні органи» (так називали органи державної безпеки) викрили «Демократичний союз соціалістів», який порушував питання про надання суверенітету Україні.

На Миколаївщині в 1969 р. була припинена спроба утворити організацію «Боротьба за суспільну справедливість». Того ж року в Луганську були заарештовані й засуджені на тривалі строки ув'язнення організатори «Партії боротьби за реалізацію ленінських ідей».

Ці та інші організації ставили за мету добитися демократичних перетворень, врятувати український народ від політичної, економічної та духовної катастрофи.

Гасло відродження української державності висунув і Український національний фронт (УНФ), утворений наприкінці 1964 р. на західноукраїнських землях. Ініціаторами його створення були Дмитро Квицько, Зиновій Красівський, Михайло Дяк і Мирослав Мелень. До своєї організації вони намагалися залучати переважно представників селянства.