Входження Закарпаття до складу Чехо-Словаччини. 3 страница

На відміну від радянської влади, ОУН завчасно подбала про організацію підпілля. Ще до початку війни для майбутньої роботи на окупованих гітлерівцями територіях стали формуватися так звані похідні групи. Члени «похідних груп» орієнтувалися на лояльність окупаційних властей, а в разі відмови останніх погодитися з проголошенням незалежності України, мали розгорнути підпільну боротьбу під антигітлерівськими й анти-сталінськими гаслами.

У жовтні 1942 р. дрібні загони оунівців, які діяли на Волині і Поліссі, об'єдналися під спільним керівництвом і одержали назву Українська повстанська армія (УПА). 14 жовтня - день Покрови святої Богородиці, яка вважалася покровителькою Війська Запорозького, — стало офіційною датою створення Української повстанської армії.

Ще в листопаді 1941 р. окупаційні каральні органи одержали наказ заарештувати й знищити всіх керівників і членів оунівського підпілля. В Києві гітлерівці заарештували близько 300 осіб як бандерівців, так і мельниківців. Серед страчених у Бабиному Яру — Олена Теліга, відома поетеса українського зарубіжжя. В 1942-1943 рр. потрапили до лабет ворога тисячі членів самостійницького підпілля в Сталіному (Донецьк), Миколаєві, Запоріжжі, Дніпропетровську, Нікополі, Херсоні та інших містах Лівобережжя, Правобережжя та Півдня України. Але, попри важкі удари, оунівці, продовжували боротьбу до останніх днів окупації.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Україна в 1943 р.

Мета: Ознайомити учнів з подіями в Україні в 1943 р., формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. Початок звільнення України?

2. Початок оборони Києва?

3. Коли Україна була повністю окупована нацистськими військами?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

Восени 1942 р. на берегах Волги в районі Сталінграда розгорнулась одна із найбільших битв Другої світової війни. У результаті контрнаступу радянських військ 19-23 листопада в оточенні опинилось 330-тисячне угруповання армії генерал-фельдмаршала фон Паулюса. 2 лютого 1943 р. оточені гітлерівські частини капітулювали. Перемога під Сталінградом була початком докорінного переламу в ході Великої Вітчизняної та Другої світової воєн.

З кінця грудня 1942 р. розпочалось визволення України від німецько-фашистських загарбників. 16 грудня 1942 р. Воронезький та Південно-Західний фронти перейшли у наступ. Першими на землю України вступили війська 1-ї гвардійської армії генерала В.Кузнецова, які 18 грудня 1942 р. вибили окупантів із с.Півнівки Міловського району на Луганщині. Того ж дня від ворога було звільнено ще ряд населених пунктів України.

План Ставки визначав першочерговим завданням визволення Донбасу – головної вугільно-металургійної бази країни (операція «Стрибок»), а також Харківського промислового району (операція «Зірка»). Успішний наступ радянських військ продовжувався до лютого 1943 р. і увінчався визволенням Харкова. Але 19 лютого 1943 р. ворожі частини розпочали потужний контрнаступ. Недооцінка Ставкою можливості контрудару призвела до втрати північно-східних районів Донбасу та Харкова. Щоб взяти реванш за поразку під Сталінградом і перехопити стратегічну ініціативу, гітлерівське командування в липні 1943 р. розпочало потужний наступ в районі Курська і Бєлгорода (Курська дуга). Курська битва (5 липня - 23 серпня 1943 р.) була однією з найбільш значних і вирішальних подій Великої Вітчизняної та Другої світової воєн. У ході тактичної оборони та контрнаступу радянськими військами були розгромлені відбірні дивізії вермахту. Перемога під Курськом відкрила можливість для широкого наступу Червоної Армії на всьому південному напрямку радянсько-німецького фронту.

На Харківському напрямку успішно діяли війська Степового фронту. Вони оточили Харків з трьох боків і в ніч на 23 серпня розпочали штурм міста. До 11 години війська Степового фронту повністю визволили Харків. Більша частина ворожого угруповання, яке утримувало місто, була знищена, решта гітлерівців відступила.

Ставка розробила оперативний план, згідно з яким ставилося завдання знищити ворожі підрозділи на Лівобережжі, не даючи їм змоги закріпитися на річках Десні, Ворсклі, Молочній, щоб потім, образно кажучи, «на плечах відступаючого ворога» форсувати Дніпро. Після цього передбачалось об'єднати захоплені райони у плацдарм для подальшого наступу на Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя з метою витіснення окупантів з території Правобережної України та Криму.

Битву за звільнення від гітлерівців Лівобережної України умовно можна поділити на два етапи. Протягом першого (серпень-вересень 1943 р.) радянські війська розгромили німецькі угруповання на Лівобережній Україні, Донбасі, вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська й створили кілька плацдармів на правому березі. На другому етапі (жовтень-грудень 1943 р.) радянські війська ліквідували ворожі плацдарми у районі Запоріжжя та Мелітополя і створили власні стратегічні плацдарми на правому березі Дніпра біля Києва та Кременчука.

Однією з найбільших військових операцій по визволенню України стала Донбаська операція 13 серпня - 22 вересня 1943 р.На початку Донбаської операції гітлерівське угруповання, яке обороняло Донбас (командувач – генерал-фельдмаршал Манштейн), мало у своєму складі близько 540 тис. чоловік, 5 400 гармат і мінометів, 900 танків і штурмових гармат, близько 1 100 літаків. Радянські війська Південно-Західного та Південного фронтів (командувачі – генерали Малиновський і Толбухін) мали перевагу: 1 053 тис. чоловік, близько 21 тис. гармат і мінометів, 1 257 танків і САУ (самохідних артилерійських установок), близько 1 400 літаків. Розпочавши потужний наступ, радянські війська займали місто за містом. 7 вересня 1943 р. рейхсфюрер СС Гіммлер віддав наказ керівництву військ СС і поліції про застосування в Україні тактики «випаленої землі».Вона передбачала знищення перед відступом німецько-фашистських частин всіх промислових об’єктів і матеріальних цінностей Донбасу. 8 вересня 1943 р. радянські війська визволили Сталіно (Донецьк) – центр Донбасу. Фронти радянських військ, що діяли на території України в 1943-1944 рр.:Воронезький фронт - Перший Український фронт (М.Ватутін),Степовий фронт - Другий український фронт (І.Конєв), Південно-Західний фронт - Третій Український фронт (Р.Малиновський), Південний фронт - Четвертий Український фронт (Ф.Толбухін).

Командування вермахту у своїх планах розраховувало на те, що Дніпро, як багатоводна ріка з високим правим берегом, стане надійним оборонним рубежем. Цю захисну лінію гітлерівці назвали «Східним валом». Радянські війська вийшли до Дніпра фронтом від Києва до Запоріжжя. Бойові дії розгорнулись на 750-кілометровому фронті. В ніч на 21 вересня 1943 р. розпочалося форсування Дніпра – епопея масового героїзму радянських воїнів. На кінець вересня був виграний перший етап битви за Дніпро. Радянські війська захопили понад 20 плацдармів. Слід відзначити, що таку потужну водну перешкоду, як Дніпро, передові частини радянських військ форсували з ходу, на підручних засобах, не чекаючи підходу основних сил і прибуття понтонів. 10-14 жовтня 1943 р. в ході битви за Дніпро радянські війська ліквідували Запорізький плацдарм гітлерівців і 14 жовтня визволили м. Запоріжжя.

Протягом жовтня 1943 р. радянські війська вели запеклі бої за утримання і розширення плацдармів на правому березі Дніпра. Спроба 1-го Українського фронту, яким командував М.Ватутін, розвинути наступ на Київ з Букринського плацдарму успіху не мала. Різко пересічена місцевість, глибоко ешелонована оборона ворога сковували маневр радянських військ, особливо танкових. Крім того, під час наступу радянських військ виявились гостра нестача переправних засобів і слабке авіаційне забезпечення. Все це призводило до величезних втрат. Зважаючи на ситуацію, яка склалась. Ставка Верховного Головнокомандування наприкінці жовтня дала наказ провести передислокацію основних сил 1-го Українською фронту з Букринського плацдарму – на Лютізький, на північ від Києва. 3 листопада радянські війська перейшли в наступ на київському напрямку з Лютізького плацдарму. Щоб приголомшити порога, танки засвітили фари, включили сирени і разом з піхотою пішли в нічну атаку. 5 листопада гвардійці-танкісти перекрили шосе Київ - Житомир, і підрозділи 38-ї армії вийшли па передмістя Києва – Святошин. У ніч на 6 листопада радянські війська розгорнули наступ на північній околиці Києва. Після запеклих боїв 6 листопада 1943 р.столицю України було повністю звільнено від окупантів.

Гітлерівське командування намагалось за будь-яку ціну відбити Київ. Для цього на київському напрямку були зосереджені значні танкові і піхотні угруповання ворога. Командування вермахту великі надії покладало на танкові дивізії «Адольф Гітлер», «Рейх» та ін. 13 листопада почався німецький контрнаступ. Жорстокі бої продовжувались до 25 листопада. Щоб прорватися до міста, гітлерівці вводили в бій по 300-400 танків щоденно і ціною величезних втрат зуміли знову захопити Житомир і Коростень. Однак в районі Фастова наступ фашистів було зупинено. 24 грудня 1943 р. командування 1-го Українського фронту ввело в бій стратегічні резерви, і радянські війська знову перейшли в наступ. До 1 січня 1944 р. захоплена напередодні фашистами територія була повністю відвойована.

Мобілізаційні заходи 1942-1943 рр. „Сірі піджаки”.

Величезні втрати радянських військ вимагали від Ставки Верховного Головнокомандування розгортання широкої програми мобілізаційних заходів на території, не зайнятій гітлерівцями. 3,5 млн. чоловік, евакуйованих з УРСР до східних районів Радянського Союзу, стали для цього великим резервом. Діюча армія постійно одержувала поповнення воїнами-українцями. Українці були однією з найчисленніших етнічних груп у радянських військах під час Другої світової війни. За сучасними оцінками істориків, в складі Червоної Армії та Воєнно-морського флоту їх було понад 6 мільйонів. З початком визволення України від німецько-фашистських загарбників збройні сили СРСР почали поповнюватись новобранцями з визволених територій. Перш за все, це була молодь призовного віку, учасники партизанської боротьби та підпілля, колишні військовополонені і ті, що за роки окупації досягли призовного віку. За неповними даними, лише п'ять визволених областей України (Сталінська, Ворошиловградська, Запорізька, Харківська, Сумська) на кінець 1943 р. направили в діючу армію 250 тис. призовників і 130 тис. колишніх військовополонених. Це нове поповнення, іноді навіть не переодягнувши у форму і не давши зброю, кидали у наступ. Бувалі воїни називали їх „сірі або чорні піджаки”.

Боротьба з ворогом у тилу. Радянські партизани та ОУН-УПА.

Змінилась тактика партизанської війни: якщо на першому стані боротьби з окупантами партизани здебільшого вели активну диверсійно-розвідувальну діяльність, створювали і розширювали партизанські зони і краї, то після докорінного перелому в ході війни, що стався на фронтах, найбільші партизанські з'єднання рушили у рейди в глибокий ворожий тил. З червня по жовтень 1943 р. тривав карпатський рейд з'єднання С.Ковпака. За п'ять місяців партизани з боями пройшли територією Полісся, Рівненської, Львівської, Тернопільської та Станіславської областей; форсували річки Случ, Горинь, Збруч, Дністер, Прут; розгромили німецькі гарнізони в Скалаті, Галичі, Росолині, Солотвині, Рафалівці. Гітлерівці кинули проти ковпаківців значні сили вермахту та поліції. 11 разів партизани проривали вороже оточення. 4 серпня 1943 р. партизанське з'єднання розгромило ворожий гарнізон у м. Делятині, вивело з ладу нафтодобувний комплекс, залізницю, мости. Проте виснажливі бої з фашистськими загарбниками та Українською самообороною (військові національні загони в Галичині) змусили ковпаківців повернутися на свої бази.

Рушили в рейди також партизанські з'єднання О.Федорова, М.Наумова, А.Мельника, П.Вершигори.

У серпні 1943 р. відбувся ІІІ Надзвичайний великий збір ОУН(Б). У рішеннях збору відзначалось, що Україна має бути демократичною республікою, побудованою на принципах соціальної справедливості, в якій немає місця будь-якій системі експлуатації. У прийнятих документах передбачалася передача землі селянам, запровадження 8-годинного робочого дня, залучення робітників до управління підприємствами; проголошувались свобода слова, думки, переконань, рівність усіх громадян в своїх правах, в тому числі представників національних меншин. Було, зокрема, знято гасло ОУН «Україна для українців» і висунуте нове: «Воля народам, воля людині». Оунівці закликали до боротьби на два фронти – проти Сталіна та Гітлера.

Перші сутички УПА і Червоної Армії розпочались при вигнанні німців із Правобережної України. Після вступу радянських частин в Західну Україну число таких сутичок зросло. Щоб уникнути великих втрат, повстанці вирішили перечекати радянський наступ у лісах, а вже потім завдати ударів по тилах і підрозділах НКВС.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Україна на завершальному етапі війни (1944-1945 рр.).

Мета: Ознайомити учнів з подіями в Україні на завершальному етапі війни (1944-1945 рр.), формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. Початок звільнення України?

2. Діяльність партизан в 1943 році?

3. Коли був звільнений Київ?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

1. Визволення території України від німецько-фашистських загарбників.

Наприкінці 1943 р. на території України діяли війська 1-го, 2-го, 3-го, 4-го Українських фронтів, які налічували понад 2,3 млн. чол. 28 800 гармат і мінометів, 2 000 танків і САУ, 2 370 літаків.

Радянським військам протистояла гітлерівська група армій «Південь» (командувач – генерал-фельдмаршал Е.Манштейн, з березня – генерал В.Модель), яка налічувала у своєму складі 1,8 млн. чоловік, 16 800 гармат і мінометів, 2 200 танків і штурмових гармат, 1 460 літаків.

План Ставки Верховного Головнокомандування був таким: потужними ударами на ряді напрямків розчленити сили фашистів і розгромити по частинах.

Стратегічний наступ на Правобережній Україні розпочався із Житомирсько-Бердичівської операції, в ході якої війська 1-го Українського фронту завдали поразки групі армій «Південь» і створили можливість оточення ворожих військ на Корсунь-Шевченківському виступі.

Корсунь-Шевченківський виступ у планах обох сторін мав особливе значення. Радянське командування, щоб продовжити наступ в Україні, передбачало ліквідацію сил противника в цьому районі. В свою чергу, керівництво вермахту планувало з цього плацдарму завдати удару по київському угрупованню радянських військ.

Корсунь-Шевченківський виступ обороняли великі сили фашистів: 9 піхотних дивізій, танкова дивізія СС «Вікінг» та ін. Тому успіх операції на цьому фланзі радянсько-німецького фронту мав вирішальне значення для успіху здійснення наступних операцій на Правобережній Україні.

24 січня 1944 р. війська 1-го і 2-го Українських фронтів перейшли в наступ на Корсунь-Шевченківському виступі. Початок Корсунь-Шевченківської операції був дуже важким, тому що німці проводили постійні контратаки. Але, незважаючи на опір ворога, війська обох Українських фронтів 28 січня з'єдналися в районі м. Звенигородки. У «котлі» опинились 10 гітлерівських дивізій, багато артилерійських, танкових і саперних частин, загалом майже 80 тис. солдат і офіцерів.

8 лютого німецькому командуванню було пред'явлено ультиматум, але ворог продовжував чинити опір. 10 лютого розпочалась операція по ліквідації Корсунь-Шевченківського угруповання фашистів.

Щоб врятувати війська, гітлерівське командування наказало оточеним битись до останнього набою. Водночас танкові частини Манштейна намагались розірвати кільце оточення. Гітлер особисто телеграфував командувачу оточеними частинами генералу Штеммерману, вимагаючи від нього вести бойові дії будь-якою ціною.

Щоб не допустити прориву оточення, радянське командування ввело в бій резерви. Протистояння було жорстоким і кровопролитним. Танкові частини вермахту, що поспішали на допомогу оточеним військам, були від них вже всього за 12 км. Але далі їм просунутись не вдалося. 17-18 лютого 1944 р. фашистські війська здійснили те одну відчайдушну спробу вирватись із «котла», однак вийти з оточення вдалося лише їх невеликій частині.

Розгром Корсунь-Шевченківського угруповання німецьких військ був завершений. Ворог втратив убитими 55 тис. солдатів і офіцерів, понад 18 тис. потрапили в полон. На полі бою загинув і генерал Штеммерман. Радянські війська захопили велику кількість бойової техніки і озброєння. На честь «нового Сталінграда», як назвали Корсунь-Шевченківську операцію, Москва салютувала Українським фронтам 20 залпами з 224 гармат. Бойові частини, які відзначились в боях, одержали почесні назви «Корсунських» і «Звенигородських».

Майже одночасно з Корсунь-Шевченківською операцію війська 1-го Українського фронту розпочали наступальні дії на Рівненсько-Луцькому напрямку. Наступ радянських військ відбувався в складних умовах заболоченої місцевості та бездоріжжя. Велику допомогу радянським частинам надали партизанські загони Сабурова, Федорова, Бегми та ін.

2 лютого 1944 р. було звільнено від окупантів Луцьк і Рівне. В результаті наступу радянських військ було визволено Проскурів, Тернопіль, Вінницю.

Нікопольсько-Криворізька операція. 30-31 січня 1944 р. війська 3-го та 4-го Українських фронтів розгорнули наступ на Нікопольсько-Криворізькому напрямку. Гітлерівське командування надавало великого значення збереженню під своїм контролем Нікополя та Кривого Рогу – районів, багатих марганцевими та залізними рудами, які нацистська Німеччина використовувала для військових потреб.

Війська генералів Р.Малиновського та Ф.Толбухіна раптовими ударами прорвали оборону німців і, переслідуючи відступаючі частини вермахту, визволили Нікополь (8 лютого) та Кривий Ріг (22 лютого).

Таким чином, у результаті наступу радянських військ у січні-лютому 1944 р. було одержано вирішальні перемоги над ворогом: під Житомиром і Бердичевим, Кіровоградом і Корсунь-Шевченківським, Рівним і Луцьком, Нікополем і Кривим Рогом. Гітлерівці були відкинуті від дніпровських рубежів на 80-350 км. Радянські війська готувались до останнього наступу, який мав повністю очистити Правобережну Україну від окупантів.

У березні-квітні 1944 р. розпочався другий етап грандіозної битви на Правобережній Україні.

Війська 1-го Українського фронту з 4 березня по 17 квітня 1944 р. провели Проскурівсько-Чернівецьку операцію, в результаті якої вороже угруповання було розколоте на дві частини. Радянські війська вийшли у передгір'я Карпат.

5 березня - 17 квітня 1944 р. війська 2-го Українського фронту в ході Умансько-Ботошанської операції розгромили 8-му німецьку армію, вийшли 26 березня 1944 р. до державного кордону СРСР і перенесли бойові дії на територію Румунії – країни-сателіту фашистської Німеччини.

Війська 3-го Українського фронту при підтримці сил Чорноморського флоту успішно здійснили Одеську операцію. 28 березня вони визволили Миколаїв, а 10 квітня – Одесу.

Крим обороняла 17-та гітлерівська армія, яка складалась із 7 румунських і 5 німецьких дивізій і налічувала 195 тис. солдат і офіцерів, близько 3 600 гармат і мінометів, 215 танків і штурмових гармат, 148 літаків. На цьому напрямку фронту радянські війська мали значну перевагу у живій силі та техніці: 470 тис. солдатів та офіцерів, 5 982 гармат і мінометів, 559 танків і САУ, І 250 літаків.

8 квітня 1944 р. розпочались бої за Крим. 11 квітня було визволено Керч, 13 квітня – Сімферополь. 5 травня почався штурм севастопольських укріплень ворога. Особливо жорстокі бої розгорнулись на Сапун-Горі. Після 9-годинного штурму вона вже була в руках радянських військ. 9 травня 1944 р. Севастополь був звільнений віл загарбників.

12 травня 1944 р. Крим був повністю визволений від окупантів. 17-та німецька армія втратила понад 100 тис. чоловік убитими та полоненими, майже всю бойову техніку.

Таким чином, у ході наступальних операцій на Правобережній Україні та в Криму радянські війська завдали непоправних втрат гітлерівцям. Багато дивізій ворога було повністю знищено.

Державний кордон СРСР на відстані 400 км. було відновлено. Чорноморський флот повернув свою основну базу в Севастополі і одержав можливість активізувати бойові дії проти союзниці гітлерівського рейху – Румунії.

Влітку 1944 р. розпочався заключний етап визволення України від німецько-фашистських загарбників.

13-14 липня розпочалися бої проти угруповання гітлерівських армій «Північна Україна» на Рава-Руському та Львівському напрямках. У результаті потужного наступу були оточені значні сили ворога під Бродами (Львівська область) – вісім дивізій чисельністю до 60 тис. чоловік. У боях було знищено понад 38 тис. гітлерівців, понад 17 тис. взято в полон.

У ході успішного здійснення Львівсько-Сандомирської операції (13 липня - 29 серпня 1944 р.) була знищена група армій «Північна Україна».

Війська 2-го та 3-го Українських фронтів у результаті Яссько-Кишинівської операції (20-29 серпня 1944 р.) розбили групу армій «Південна Україна».

У жовтні 1944 р. у ході Карпатсько-Ужгородської операції завершилося визволення всієї території України. 27 жовтня був звільнений від окупантів Ужгород, а наступного дня – решта населених пунктів Закарпатської України.

На початку 1944 р. партизанське з'єднання піл командуванням М.Наумова провело рейд по західних областях України, а з'єднання під командуванням П.Вершигори – Львівсько-Варшавський рейд і спільно з польськими партизанами завдало значного удару ворожим військам.

Після вигнання німецько-фашистських військ з території України партизани перейшли далі в тил ворога – на територію Польщі, Чехословаччини. Румунії, Угорщини. Український штаб партизанського руху направляв загони і групи на території цих країн. У спеціальних школах і центрах пройшли підготовку сотні поляків, чехів, словаків.

Великий внесок у їхню боротьбу зі спільним ворогом зробили наші земляки: П.Величко, Є.Волянський, В.Клоков, Л.Беренштейн та ін. За час бойової діяльності в гітлерівському тилу партизани бригади Є. Волинського знищили близько 3 200 нацистських солдатів та офіцерів, 23 ворожих танки, 50 ворожих автомашин, 3 залізничні ешелони, 27 мостів. Бригада звільнила десятки словацьких міст і сіл. Є.Волинський був удостоєний звання Почесного громадянина п'яти словацьких міст, нагороджений чотирма орденами Чехословацької республіки.

На території Східної Словаччини також діяли партизанський загін ім. Пожарського, партизанська бригада ім. Чапаєва. Словацькі патріоти за допомогою українських партизан утримували визволений район Східної Словаччини до кінця листопада 1944 р. У Польщі діяли 7 партизанських з'єднань і 26 окремих загонів, а також багато диверсійно-розвідувальних груп.

2. Повернення радянської влади

На визволених віл окупантів територіях почали відновлювати свою діяльність органи радянської влади. Звичайно, українське населення, що страждало під ярмом нацистського «нового порядку», з радістю зустрічало Червону Армію, яку справедливо вважало армією-визволителькою.

Люди сподівались на серйозні соціально-політичні й економічні зміни у житті, передусім на реформування колгоспного ладу та демократизацію суспільства.

Однак багато хто повернення радянської влади сприймав з певною тривогою. Це підтверджує у своїх щоденниках і О.Довженко: «Чи подивлюсь на пустелі, на кладовища, чи поплачу на руїнах і перелічу мільйони втрат? А потім умру од горя, щоб не бачити, як заселятимуть тебе, мати моя Україна, чужими людьми, як каратимуть твоїх недобитків за каторжну працю в Німеччині, за те, що не вмерли вони з голоду і діждалися нашого приходу».

Як виявилось пізніше, такі побоювання були небезпідставними. Правда, широкомасштабний терор щодо українською населення, яке перебувало на окупованій території, не проводився, але щодо представників національних меншин, які мешкали в Україні, за «співробітництво з окупантами» була застосована масова депортація.

11 травня 1944 р. Державний Комітет Оборони прийняв постанову про виселення кримських татар із Кримської АРСР в Узбецьку РСР. 18 травня 1944 р. з Криму було переселено 150 тис. чоловік. 21 травня 1944 р. було прийнято рішення про додаткове переселення ще 30 тис. кримських татар на територію Марійської АРСР і кількох областей РРФСР.

2 червня вийшла нова постанова про виселення 12,4 тис. кримських болгар. 14,7 тис. греків і 8,5 тис. вірменів. Загальна кількість депортованих в травні – червні 1944 р. з Криму становила 225 тис. чоловік. 22 червня 1944 р. кремлівське керівництво прийняло рішення про депортацію українського населення, яке «працювало у німців» чи було знайоме «з життям під час німецької окупації». Але з нез'ясованих причин цей наказ не було виконано.

З визволенням республіки гостро постала проблема відбудови народного господарства. Адже найбільших руйнувань у війні зазнала саме Україна.

Тільки Донбас і Кривбас у 1943-1944 рр. одержали певну кількість матеріалів, обладнання та продовольства, адже війна продовжувалась, і країні потрібні були сталь і вугілля. Незважаючи на те, що збитки, завдані Україні німецькою окупацією, становили понад 40% загальних втрат СРСР, республіці були виділені кошти, які покривали ці збитки лише на 6,2%.

Важкою була ситуація і в розореному окупантами сільському господарстві. Ситуація в зруйнованому господарстві України ускладнювалась тим, що не вистачало робочої сили, насамперед кваліфікованих спеціалістів. Основною робочою силою стали жінки й підлітки. Завдяки їх виснажливій праці до середини 1944 р. в Україні відновили свою роботу 2 376 підприємств, було відбудовано частину шахт і до кінця року видобуто понад 17 млн. тонн вугілля.

Переважна більшість населення України повернення радянської влади сприймала позитивно. Па теренах України оперативно відновлювався жорсткий громадський порядок, ліквідовувалося безробіття, створювались мінімальні умови для виживання місцевого населення.

З поверненням радянської влади відновили свою діяльність і карально-репресивні органи. Провидцем виявився О.Довженко, коли 1942 р. записав у своїх щоденниках: «Прокурорів у нас вистачить на всіх, не вистачить вчителів, бо загинуть в армії, не вистачить техніків, трактористів, агрономів. Вони теж поляжуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Всі цілі й здорові, як ведмеді, досвідчені в холодному своєму фахові. Напрактиковані краще од німців ще з тридцять сьомого року».

3. Становище в західних областях України.

У 1944 р., з наближенням радянських військ до Східної Галичини, УПА практично припинила воєнні дії проти німців. Між ними розпочалися переговори, які завершились компромісом. В обмін на розвіддані абвер зобов'язався постачати УПА зброєю, боєприпасами, оскільки ОУН-УПА готувалась до тривалої боротьби за визволення України від радянської влади.

У Західній Україні зі вступом радянських військ у 1944 р. одразу ж почала насаджуватись нова влада. Були мобілізовані і відправлені па фронт чоловіки віком від 18 до 50 років. Почались репресії проти греко-католицької церкви. Під домашній арешт було посаджено митрополита А.Шептицького, через кілька місяців він помер. Його наступника Й.Сліпого було заслано до Сибіру.

Дії ОУН-УПА в цей період проходили під гаслом, яке проголосив Роман Шухевич (очолив рух ОУН-УПА з осені 1943 р.): «Домагатися, щоб ні одне село не визнало радянської влади. ОУН мав діяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу, були знищені. І не залякувати, а фізично знищувати. Не потрібно боятись, що люди проклянуть нас за жорстокість. Хай із 40 мільйонів українського населення залишиться половина – нічого страшного в ньому немає». Тільки на Львівщині протягом 1945 р. було вбито близько 5 тис. енкаведистів, бійців винищувальних частин, партійних, радянських і комсомольських працівників, а також голів сільрад, колгоспів, учителів.

Органи НКВС-НКДБ також проводили на землях Західної України масовий терор. За 1941-1945 рр. військами та радянськими каральними органами було здійснено близько 40 тис. операцій, у ході яких було вбито 103 тис. і затримано 125 тис. повстанців.