Входження Закарпаття до складу Чехо-Словаччини. 1 страница

Після розпаду наприкінці 1918 р. Австро-Угорської імперії постало питання про майбутнє українців Закарпаття. Головним прагненням населення краю було об'єднання з українською державою. 21 січня 1919 р. в Хусті Всенародний конгрес усіх українців Угорщини, на якому було 420 делегатів, проголосив злуку Закарпаття з Україною. Але вкрай несприятлива зовнішньополітична ситуація не дозволила тоді реалізувати це прагнення. Центральна руська рада - представницький орган частини населення краю—8 травня 1919 р. проголосила злуку Закарпаття з Чехо-Словаччиною. Паризька мирна конференція у Сен-Жерменському договорі в вересні 1919 р. санкціонувала передачу Закарпаття Чехо-Словаччині, гарантувавши автономний статус краю. Гарантії автономії Карпатській Україні (офіційна назва - Підкарпатська Русь) передбачала й Конституція ЧСР.

Карпатська Україна була далекою окраїною Чехо-Словаччини. У 1930 р. тут мешкало 549 тис. українців, що становило 3,8 % загальної кількості населення Чехо-Словацької Республіки (ЧСР). Керівництво ЧСР не виконало своєї обіцянки надати Закарпаттю автономний статус. Воно вело тут політику, яка поєднувала елементи колоніалізму з економічною підтримкою краю. Як і в інших західноукраїнських землях, на всіх рівнях адміністративного керівництва насаджувалися вихідці з метрополії. Внаслідок цього у краї, де в 1918 р. майже не було чехів, наприкінці 20-х років 80 % урядовців були вихідцями з Чехії.

У результаті земельної реформи великі землевласники позбавлялися частини їхніх земель, а 35 тис. безземельних хліборобів одержали по клаптику власної землі. Уряд розгорнув програму будівництва сучасних доріг, мостів, здійснював електрифікацію краю, у тому числі сільської місцевості. У розвиток краю центра-, льні власті вкладали більше коштів, ніж вилучали з нього.

Становище української школи в Закарпатті після декількох віків мадяризації дещо поліпшилося, а її мережа стала розширюватися. Але рішенням вищого адміністративного суду Чехо-Словаччини від 28 червня 1925 р. українську мову було визнано «чужою» для населення Закарпаття. Це спричинило поступове звуження викладання української мови й розширення чеської. Чеські школи засновували навіть там, де оселялося 3-4 родини чеських чиновників. Процес згортання української освіти посилився після окупації 1939 р. краю хортистською Угорщиною. Тут не залишилося жодної української школи.

У Закарпатті політичне життя було особли во складне. Суто української партії, яка б діяла цілком самостійно, тут тривалий час не було. Усі значні чехо-словацькі партії, у тому числі найвпливовіші - Аграрна, Комуністична, Людова, Соціал-демократична - мали свої організації в Закарпатті, які відбивали настрої і соціально-економічні інтереси різних груп місцевого населення.

У 1938 р. характер політичних процесів у Закарпатті круто змінився. Внаслідок Мюнхенської угоди західних держав з А. Гітлером відбулося розчленування Чехо-Словаччини.

Влада центрального уряду стала номінальною. 23 жовтня 1938 р. Закарпаття, врешті-решт, одержало автономію. Автономний уряд краю спочатку очолили москвофіли, але, вони не дістали підтримки в суспільстві. До такого повороту подій були готові українофіли, лідер яких Августин Волошин і очолив новий крайовий кабінет. Почалася розбудова в Закарпатті автономної української держави.

2 листопада 1938 р. німецько-італійський арбітраж у Відні віддав Угорщині не лише угорські етнографічні області, а й Ужгород і Мукачеве, декілька українських сіл. 10 листопада угорські війська зайняли відступлені області. Залізничне сполучення з Румунією та Словакією було перервано, і уряд А. Волошина був змушений перенести столицю до Хуста.

З ініціативи А. Волошина у січні 1939 р. була заснована політична організація закарпатського населення, яка стояла на платформі творення суверенної держави, - Українське національне об'єднання (УНО). На 13 лютого 1939 р. було призначено вибори до парламенту - Сойму Карпатської України. Вибори завершилися блискучою перемогою прихильників суверенітету Закарпаття: за них віддали голоси 86,1 % всіх виборців, які брали участь у голосуванні.

15 березня 1939 р. на засіданні Сойму за ініціативою УНО було проголошено самостійність Карпатської України.

Президентом Карпатської України став Августин Волошин.Це рішення приймалося під гуркіт гармат. 14 березня угорські війська вторглися в кордони Карпатської України. Під час засідання Сойму бої точилися за 12 км від Хусту. Воєнізована організація, створена для охорони краю, — Карпатська Січ, яка на той час мала 2000 членів під зброєю, незважаючи на героїчний опір, не змогла відвернути вторгнення.

Карпатська Україна була окупована Угорщиною, підтримуваною фашистською Німеччиною. А. Волошин разом з урядом був змушений емігрувати.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Вплив воєнно-політичних подій 1914— 1921 рр.

Мета: Ознайомити учнів з впливом воєнно-політичних подій 1914— 1921 рр. на наш край, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. Охарактеризуй статус українських земель у складі Польщі.

2. Доведи, що на українських землях, які входили до складу Польщі, мало місце національне гноблення.

3. Яка роль у розвитку промисловості Польщі відводилась західноукраїнським землям?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

Площа Костянтиноградського повіту — 5 341 кв. верста. Населення (перепис 1897 року) — 230 882 чоловік.

За переписом 1900 року у повіті налічувалось 21 волость, сільських населених пунктів — 314, сільських громад — 288, дворів — 32 247, сільського населення — 214 130 чоловік. Волосні центри: містечка Карлівка і Нехвороща, села Білухівка, Берестовенька, Великі Бучки, Мала Перещепина, Петрівка, Піщане, Руський Орчик, Ряське, Федорівка, Циглерівка та інші.

Станом на 1900 рік у Костянтиноградському повіті було 21 волость:

Берестовеньківська; Білухівська; Великобучківська; Ганебнівська; Дар-Надеждинська; Жирківська; Зачепилівська; Карлівська; Кегичівська; Малоперещепинська; Машівська; Наталинська; Нефорощанська; Новотагамлицька; Парасковіївська; Піщанська; Петрівська; Руновщинська (Рунівщинська); Ряська; Старовірська; Тагамлицька.

Основну масу населення становили українці, жили також росіяни і німецькі колоністи, які поселилися тут на початку ХІХ століття.

На початку 1923 року Костянтиноградський повіт складався з 26 волостей, його площа становила 542 187 десятин, а населення було 306 280 чоловік.

Через повіт проходила лінія Харково-Миколаївської залізниці.

З червоногвардійців загону, який вступив до Костянтинограду в січні 1918 року, створено тимчасовий ревком, комендантом міста був призначений Рейнер. 13 січня 1918 року з допомогою політпрацівників загону в Костянтинограді були створені органи Радянської влади. До складу виконкому Костянтиноградської Ради робітничих і солдатських депутатів ввійшли А. К. Могилат, М. О. Яловий (відомий у 20-ті роки як письменник Юліан Шпол) та інші більшовики.

В грудні 1917 року в Бресті-Литовському Радянський уряд почав вести мирні переговори з Німеччиною. В ході переговорів туди прибула делегація української Центральної Ради, яка заявила що Центральна Рада не визнає радянської влади і буде вести самостійні переговори з Німеччиною та її союзниками. У лютому 1918 року на запрошення Центральної Ради на Україну вступила майже 450-тисячна німецько-австрійська армія.

Наприкінці березня 1918 року німецько-австрійські війська. Знову повернулися до Костянтинограда власники промислових підприємств, багаті купці, представники старої адміністрації. У місті почалися розправи над активістами Радянської влади. Сини багатого купця Шелестіна спровокували розправу-самосуд в центрі міста: одного чоловіка вбили, кількох поранили.

20 січня 1919 року Костянтиноград зайняли червоногвардійці. Партизанські загони Костянтиноградщини були об'єднані в окрему бригаду при Харківській групі військ. У складі 2-ї Української Червоної Армії костянтиноградці, просувалися до Чорного моря. 18 березня 1919 року частини Червоної Армії, просуваючись до Одеси, розгромили під Березівкою загони білогвардійців і французських інтервентів, захопили численні трофеї, в тому числі бронепоїзд і 5 танків. У цьому бою брала участь 9-та рота, якою командував бувший костянтиноградський партизан Григорій Якович Потребо. Саме його рота і зустрілася з танками. Один із відбитих у ворога танків, за наказом командуючого фронтом Анатолія Євгеновича Скачкова, було відправлено в Москву, як подарунок Володимиру Іллічу.

У місті був створений військово-революційний комітет. Головою ревкому став катеринославський слюсар Сергій Сергійович Щучка. Уродженець села Кобзівки Костянтиноградського повіту І. П. Подлєпич розповів, що Голова Костянтиноградської надзвичайної комісії Черненко і другий член надзвичайної комісії Шевченко під виглядом боротьби з контрреволюцією грабували міське населення. Проти них з категоричним осудом виступив С. С. Щучка. Чекісти Сергія Сергійовича убили в його кабінеті, а слух пустили, що він не витримав того політичного напруження, яке склалося у повіті, проявив слабодухість і покінчив життя самогубством. Поки велося слідство у справі С. С. Щучки були вбиті ще 5 членів ревкому: військовий комісар Котлик, комісар освіти Чухліб, комендант Шило, Олешко і Кузьменко. їх задушили, а трупи кинули в ополонку річки Берестової. Весною трупи спливли на поверхню води. На шиї одного вбитого був рушник з ініціалами вбивці. Трудящі міста бережуть пам'ять про Сергія Сергійовича. В центрі міста споруджений йому пам'ятник, його ім'ям названа вулиця. Костянтиноградський ревком містився в будинку колишньої земської управи. Тут же працювали і редакції газет „Комуніст" і „Вісті".

У березні 1919 року Костянтиноградський ревком передав свої повноваження виконкому Костянтиноградської повітової Ради. В тому ж місяці вийшли перші номери повітових газет. Будинок колишньої Земської Управи до 1991 року займала міська Рада та інші організації, в тому числі і редакція газети „Комуністичним шляхом". На будинку встановлена меморіальна дошка з написом: „В цьому будинку у 1918-1919 роках містився революційний комітет Костянтиноградського повіту".

У 1919 році на Костянтиноградщині діяли робітничі продзагони. Вони відправили з повіту до Петрограда два ешелони хліба.

У травні - на початку червня денікінці захопили Донбас і Крим, у червні - Харків, Катеринослав, Царицин, 4 липня 1919 року денікінці вступили у Костянтиноград. Серед залишених був і начальник повітової міліції Йосип Пилипович Дикун. За доносом денікінці його заарештували і зарубали шаблями. Іменем Й. П. Дикуна названа одна з вулиць Краснограда.

В навчальній ремесляній майстерні виготовлялись наконечники списів для Червоної Армії. Було виготовлено 500 наконечників. Древка для них виготовлялись окремо. До риходу денікінців списи за призначенням передати не встигли. За доносом денікінці шукали списи, але не знайшли. Вони були сховані у ямі біля вагранки, прикидані металевою стружкою і різним сміттям. Виготовляв наконечники списів молодий коваль Г. і. Кривошапка.

23 грудня частини 41-ї дивізії Червоної Армії, при сприянні партизанів, вступили в Костянтиноград.

Зразу ж був створений тимчасовий ревком, до складу якого ввійшли політ-працівники 41-ї дивізії. Головою ревкому став тов. Фалкін, членами - Рязанов, Плеханоа, Решетніков, Бочаренко, Глазунов і Давиденко. 1 січня 1920 року Фалкіна, який відбув у штаб 44-ї піхотної дивізії, на посту голови ревкому замінив тов.Рязанов.

На початку січня 1920 року повітовий ревком був реорганізований. До його складу ввійшли комуністи, направлені до міста Полтавським губернським комітетом КП(б)У, а бувші члени тимчасового ревкому відбули в свою дивізію. Очолив ревком і був голово” до кінця його діяльності комуніст Герасим Андрійович Башловка. До складу Костянтиноградського повітового ревкому входило 34 чоловіка, в тому числі А. А. Гомельський, який після повалення самодержавства в 1917 році повернувся із сибірського заслання.

1920-1922 роки - тут діяли загони Матвієнка, Левченка, Бондаренка, Бібіка, Іванюка, які нараховували від 50 до 200 і більше добре озброєних людей. Особливу небезпеку становили дрібні загони, які легко ховались у куркульських хуторах. Такими були, наприклад, загін Курного, який-діяв у районі с. Добреньки, загін Козила, що діяв в районі с. Кобзівки.

У липні 1920 року в селі Хрестище Бабенко пострілом з гвинтівки убив працівника Костянтиноградської НК Максима Кіндратовича Рахна. Його тіло перевезли в Костянтиноград і з почестями поховали в центрі міста. У 1920 році загинув голова Зачепилівського волревкому Кузьма Михайлович Бречко.

21 січня 1921 року вбитий голова КНС села Попівка Семена Перцевого. В ту ж ніч був убитий голова КНС села Петрівка Прокіп Клочко. Для боротьби з „бандитизмом" в Костянтиноградський повіт була прислана 19 стрілецька бригада під командуванням К. П. Трубнікова. Крім того з Полтави прибули в повіт курсанти піхотної школи і окремий загін на чолі з начальником губернської міліції К. О. Матяшем.

5 квітня 1920 року Костянтиноградський повітовий ревком, як тимчасовий орган, передав свої повноваження виконавчому комітетові, обраному повітовим з'їздом Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Головою повітвиконкому був обраний Г. А. Башловка.

Та влітку 1920 року в повіті знову з'явились загони махновців, в боротьбі з якими брав участь і 1-й Естонський Комуністичний полк, який входив до складу Української трудової армії. В той час, як полк вів бої, його тилові підрозділи просувались за ним слідом від станції Карлівка до Костянтинограда. Ранком 15 червня біля села Верхня Ланна на обоз естонців напали кінні махновці. В бою загинуло 96 естонських червоноармійців. Залишились живими тільки кілька чоловік і серед них боєць музичної команди Іоханес Раба. Убитих червоноармійців привезли в Костянтинсград і поховали в братській могилі в центрі міста.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Особливості адміністративно-територіального устрою, економічного і соціального розвитку краю у 1921—1939-ті роки.

Мета: Ознайомити учнів з впливом воєнно-політичних подій 1914— 1921 рр. на наш край, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. Охарактеризуй статус українських земель у складі Польщі.

2. Доведи, що на українських землях, які входили до складу Польщі, мало місце національне гноблення.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

Повіт в період непу.

Про складне політичне становище в повіті написав у своїх спогадах уродженець Костяитиноградщини, учасник громадянської війни, член виконкому Комінтерну Іван Павлович Подлепіч: „В роботі партійної організації Коетянтиноградщини і її зміцненні брали участь не тільки Полтавський губком і ЦК КП(б)У, а й ЦК ВКП(б). Робота парторганізації на Костянтиноградщим” була дуже важкою, більш важкою, ніж в будь-якому іншому повіті. В Костянтиноградському повіті була найбільша кількість контрреволюційних організацій, груп і партій і не випадково наприкінці 1922 року ЦК ВКП(б) рекомендував секретарем повітового комітету партії сормовського робітника, члена більшовицької партії з 1903 року Михайла Євдокимовича Чувиріна".

У 1921 році в повіті швидко зростала кількість споживчих і сільськогосподарських кооперативів: у вересні їх було 2, у жовтні - 11, а на кінець грудня - 32.

У 1922 році вже відновило свою роботу Костянтиноградське дослідне поле, засноване в 1910 році. Завідуючим дослідного поля був т. Крін.

У Костянтиноградському повіті нараховувалось 295000 чоловік, які повинні були відрахувати 11800 голодних пайків, що становило 6638 пудів хліба.

У грудні 1921 року голодаючим Поволжя і інших районів з Костяктинсградського повіту відправлено 26 вагонів хліба. На 1 березня 1922 року в дитячому будинку Костянтиноградської райфілії було 64 дітей, з них росіян - 35. Це діти з Самарської, Саратовської, Калузької, Тульської, Оренбурзької і інших губерній Росії. Всього в Костянтикоград прибуло 925 дітей.

Костянтиноградський повіт першим у губернії виконав на 100 процентів продподаток до 20 жовтня, здавши державі 1 млн. 100 тисяч пудів хліба в зерні. Голод охопив весь повіт.

Президія Полтавського губвиконкому нагородила виконком Костянтиноградської повітової Ради Червоним прапором і занесла на Червону Дошку губвиконкому. На з'їзді прапор було вручено.

У день 5-ї річниці Жовтня Костянтиноград був перейменований в Красноград, а повіт став називатися Красноградським.

21 лютого 1921 року в Костянтинограді була відкрита 4-річна середня сільськогосподарська школа, яка згодом реорганізована в сільськогосподарський технікум. Рівно через рік в будинку лікаря Р. Ф. Шиндлера відкрився краєзнавчий музей. У 1920 році почав літературну діяльність син службовця залізничної станції Костянтиноград 0.І.Копиленко. Перша збірка його оповідань „Кара-Круча" надрукована в 1923 році. у 1921 році почав друкуватися молодий письменник, уродженець села Наталиного І. Ю. Сенченко. В першій і другій трудових школах міста працювали вчителями малювання випускники Петербурзької Академії Мистецтв М. О. Федотов та І. В. Гіньківський.

15 листопада 1922 року Президія ВУЦВК за великі успіхи в розвитку господарства і радянського будівництва нагородила Красноградський повітвиконком орденом Трудового Червоного Прапора УРСР. Орден і посвідчення про нагородження зберігаються в Красноградському краєзнавчому музеї з тих пір і до сьогодення.

У 1922-25 роках відбулася перебудова адміністративно-територіального поділу Української РСР. ВУЦВК постановою від 12 квітня 1923 року скасував повіти і волості, затвердив поділ республіки на 53 округи (замість 102 повітів) та 706 районів (замість 1989 волостей); кількість сільрад після укрупнення було зменшено до 9307. На засіданні виконкому Полтавської губернської Ради були суперечки про те, яке місто повинно бути центром округу - Красноград чи Карлівка. Депутат Матяш із міста Гадяча пропонував зробити окружним центром Карлівку, зважаючи на те, що там більше промислових підприємств (цукрові заводи, парові млини, ливарний завод). Проти виступив депутат від Краснограда Сьомушкін. Губвиконком постановив: „Визначити місто Красиоград окружним центром, віднесши до нього 10 районів в старих межах Красноградського повіту...".

У першій половині 1925 року територій УРСР поділялася на 9 губерній, 49 округів, 666 районів. Постановою ВУЦВК від 3 червня 1925 року скасовано губернії і встановлено, що з 1 серпня 1925 року територія УРСР складається: з Молдавської автономної республіки, 41 округу, які поділялися на 680 районів. Таким чином, здійснено перехід до триступеневої системи управління - центр-округ-район.

Підготовка до цієї реформи велася заздалегідь. Ще в квітні 1925 року 8-й губернський з'їзд Рад Полтавщини прийняв рішення про ліквідацію Золотоношського і Червоноградського (з 1925 року діловодство в окрузі велося українською мовою і Красноград деякий час називався Червоноградом) округів. ВУЦВК врахував рішення губз'їзду - Красноград став райцентром, а Красноградський район ввійшов до складу Полтавського округу.

На початку 1926 року промислові підприємства району в основному були відбудовані. В місті давали продукцію 3 вальцові млини, олійний і цегельний заводи, артілі „Червона зірка", „Селянин", „Своя праця", ряд слюсарних і ковальських майстерень. В селах району відновили діяльність - вальцовий млин (с. Петрівка), пивоварний завод (с. Наталине)., невеликі маслобойні і кустарні майстерні. Але сліди розрухи ще залишалися: в місті не діяли два шкіряні заводи і тютюнова фабрика; в Петрівці стояв млин простого помолу.

Масова колективізація у Красноградському районі, як і по всій країні, почалася в 1929 році. В тому році у районі вже було 27 колгоспів, які об'єднували 728 селянських господарств. У 1930 році їх стало 77 і об'єднували вони 3539 господарств, що становило 33,4 процента від загальної кількості господарств району. Замість 12 прокатних машинних пунктів у 1930 році розпочато організацію першої МТС, яка до весняної посівної кампанії 1931 року одержала перші трактори. Велику роботу по організації МТС провели її директор тов. Віторт та голова райколгоспспілки Г.П.Бутенко, начальник політвідділу МТС М.Т. Козирєв, його заступник по роботі серед комсомолу М. і. Писарєв, заступник начальника по роботі серед жінок Л.П.Ландар, редактор газети МТС А.Ф.Хижняк. Та під тиском зверху темпи колективізації наростали. Цілі області і регіони країни почали змагатися хто швидше проведе повну колективізацію. В Красноградському районі суцільна колективізація була проведена достроково. Райгазета „Соціалістична перебудова" 15 березня 1931 року (на рік раніше строку) повідомляла: „Червоноградщина - район суцільної колективізації бере на буксир Водолазський район, що відстає у колективізації".

Проводячи заготівлю хліба на Україні голова РНК СРСР В. М. Молотов приїздив і до Краснограда у 1932 році. Як розповів колишній секретар комітету комсомолу Красноградського технікуму механізації сільського господарства А.Я.Яременко, прямо з засідання активу, яке провів Молотов, всі поїхали на село по питанню заготівлі хліба. Хліб забирали в колгоспах, і в одноосібних господарствах заради виконання нереальних, бездумно поставлених сталінським керівництвом завдань. В селах Красноградщини, як і в ряді областей країни, посилився голод. Вимирали цілі села: в селі Копанки, Красноградського району залишилося в живих сім сімей, у селі Миколаївка померла половина жителів.

У 1932 році на території України створено сім областей: Вінницьку, Дніпропетровську, Донецьку, Київську, Одеську, Харківську і Чернігівську, 3 того часу Красноградський район входить до складу Харківської області.

В 1935 році від Красноградського району 19 сільських Рад відійшли до новоутвореного Зачепилівського району. В складі Красноградського району залишилася 21 сільська Рада.

Масових репресій зазнали багато тисяч членів партії. безпартійних чесних громадян. Десятки людей зазнали репресій і на Красноградщині. За кілька слів, сказаних на захист репресованих українських письменників, заарештували Красноградського вчителя Ф. М. Дубового. У 1938 році арешти продовжувались. За одним разом працівники НКВС забрали залізничника Соколовського і його брата бухгалтера Красноградського маслозаводу, майстра цього ж заводу Звейника Фріца Карловича. Всі вони атестувались як вороги народу. Тільки в технорука маслозаводу Іванова було конкретне звинувачення - „білий офіцер". По приїзді в Полтаву був заарештований секретар Красноградського райкому партії Гейбо.

В 30-і роки зростала промисловість міста. На місці колишніх дрібних виросли потужні промислові підприємства: 30-й млинкомбінат, 31-й круп. завод, 32-й держмлин, комбікормовий завод, електростанція, комбінат легкої промисловості, маслозавод, ковбасна фабрика. Поряд з великими підприємствами виробляли речі широкого вжитку десятки артілей: „Ударник", „Вогнетривал", „Новий шлях", „Транспорт", „Сільгосптранс", „Харсільборошно", „Красный текстильщик" і інші.

В червні 1938 року Крестищенська і Піщанська середні школи зробили перший випуск десятикласників. У вересні 1939 року в Краснограді був розгорнутий госпіталь № 1761, начальником якого став красноградський лікар Г. В. Усенко. До цього госпіталю на лікування прибули бійці Червоної Армії, з польського фронту. Працював госпіталь один місяць. У грудні 1939 року, в зв'язку з радянсько-фінляндською війною, госпіталь відновив роботу і працював до травня 1940 року.

За довоєнні п'ятирічки значно розвинулась в районі народна освіта і культура. В 1940 році в Красноградському районі нараховувалось 48 шкіл: 25 початкових, 15 семирічних і 8 середніх, з них 4 середніх і одна семирічна працювали в Краснограді.

На базі Красноградської педшколи в 1939 році відкрився учительський інститут.

Спеціалістів середньої ланки готували в Краснограді фельдшерська школа, сільськогосподарська та школа механізації сільського господарства. З 1934 року в Краснограді працює Палац піонерів, який до 1937 року носив ім'я П. П. Постишева, а в 1937 році, в зв'язку з репресуванням Павла Петровича, названий іменем С. М. Кірова.

В 1913 році в Костянтинограді був заснований драматичнний Український театр імені Івана Франка. В період громадянської війни і в 20-і роки театр не працював. Лише в середині 30-х років відновив свою роботу. В Красноградському краєзнавчому музеї зберігається реклама театру за 5 грудня 1940 року.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Радянсько-німецькі договори 1939 року і західноукраїнські землі.

Мета: Ознайомити учнів з радянсько-німецькими договорами 1939 року і їх вплив західноукраїнські землі, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. Яким був статус західноукраїнських земель напередодні 1939 р.?

2. Чи були у західноукраїнського населення підстави для незадоволення своїм становищем?

3. Які політичні партії діяли на західноукраїнських землях у 1921-1939 рр.?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

Радянсько-німецький пакт про ненапад і початок Другої світової війни.

Початку Другої світової війни передувало укладення 23 серпня 1939 р. радянсько-німецького пакту про ненапад, розрахованого на десять років. Додатково до цього договору було підписано таємний протокол, яким «розмежовувалися сфери інтересів» сторін. Це «розмежування» разом із підписаним у вересні 1939 р. «Договором про дружбу та державний кордон» означало згоду уряду Німеччини на приєднання до Радянського Союзу польської частини Західної України, Західної Білорусії, Литви, Латвії і Естонії. Зі свого боку, Німеччина дістала повну свободу дій в Європі, забезпечила собі постачання з Радянського Союзу воєнно-стратегічних матеріалів і продовольства.

Таємна угода між Німеччиною і Радянським Союзом проілюструвала імперську суть обох держав, цинічне ігнорування їхнім керівництвом загальноприйнятих у цивілізованому світі принципів міжнародних відносин.

Радянсько-німецький договір розв'язав А. Гітлеру руки для агресії в Європі. 1 вересня 1939 р. нацистські війська вторглися в межі Польщі. Англія і Франція, зв'язані з Польщею союзними договорами, оголосили Німеччині війну.

Ці події поклали початок Другій світовій війні.

Включення Західної України до складу СРСР.

Польське командування не змогло організувати ефективної відсічі загарбникам. Незважаючи на впертий опір деяких частин польської армії, фронт швидко відкочувався на схід. Певні надії в умовах назріваючої катастрофи покладалися на західноукраїнські й західнобілоруські землі. Спираючись на їхні матеріальні й людські ресурси, польський уряд сподівався продовжити боротьбу з агресором.

Але 17 вересня ці надії розвіялися: за погодженням із німецьким керівництвом польсько-радянський кордон перейшла Червона армія. Це означало фактичний вступ Радянського Союзу в Другу світову війну і пов'язаний з нею поділ світу. У Галичині та на Волині наступали війська Українського фронту (війська Київського Особливого військового округу) під командуванням С. Тимошенка, в Західній Білорусії - війська Білоруського фронту (війська Білоруського Особливого військового округу) під командуванням М. Ковальова. Перевага радянських частин була величезною. Через добу, вночі 18 вересня, польський уряд і головне командування армії переїхали до Румунії, наказавши фронтовим командирам, не «вступаючи з більшовиками в бій», відводити війська до румунського кордону. 22 вересня радянські частини ввійшли у Львів, а через деякий час уся територія, поділена за таємною радянсько-німецькою угодою, опинилася під контролем Червоної армії. До рук чекістів потрапило багато полонених польських військовослужбовців. Серед них були українці, які служили в польській армії з 1 вересня 1939 р. Доля багатьох із них склалася трагічно. У квітні - травні 1940 р. у Катинському лісі під Смоленськом, а ще раніше - під Харковом та в інших місцях було розстріляно понад 15 тисяч польських офіцерів - від молодших командирів до генералів.