Ґ. Західня Україна
1. Постання літератури народною мовою в Галичині мало ще більше значення, аніж на території російської України. Тут до національного пробудження (ще не відродження) чимало спричинилися романтичні течії, власне літератури австрійських слов’ян. Чималу ролю мали й видання українських пісень Максимовича й ін. В духовній семинарії було нелегко познайомитися з новітньою західньою поезією, бо не лише романтиків, а й Шіллера там ще в 30-х роках 19 ст. заборонено. Але початки національного пробудження походили з купки львівських семінаристів, „руської трійці“: Маркіян Шашкевич (1811-43), Іван Вагилевич (1811-66), Яків Головацький (1814-88). Перший збірник віршів народною мовою, складений Шашкевичем та його приятелями, не міг з’явитися друком. Але 1835 р. Шашкевич видрукував у Львові „Голос Галичан“ — оду народною мовою, а 1837 р. виходить славнозвісний збірник „Русалка Дністровая“. Для Шашкевича пробудження українців — остання ланка в процесі загального пробудження слов’янських народів. Письменству він надає в народному житті надзвичайної ролі: „Письменство у кожного народу — це його життя, його способу думати, його душі образ; воно повинне заклюнутись і вирости серед народу на його ж таки ниві... Письменство — найперша потреба всього народу“. І той факт, що перші представники національної літератури в Галичині були духовні, і особиста вдача Шашкевича, і самий характер австрійського літературного життя за часів Меттерніха (та ще на провінції!) привели до того, що романтичні ноти української літератури в Галичині були надзвичайно м’які, ніжні, ліричні. /411/
Сумно склалася доля учасників „руської трійці“: Шашкевич передчасно вмер, Вагилевич опинився в польському таборі. Головацький, щоправда, зміг виконати поважну наукову працю, але перейшов до табору цілком засліплених москвофілів... На зміну їм у національному розвитку Галичини взяли участь інші діячі.
2. Шашкевич за своє коротке та важке життя не встиг написати багато. Але і те, що ним написане — переважно вірші, показує, що мав поетичну обдарованість. Вірші його — головне пісні: їх мелянхолійний настрій — щирий, їх тон м’який та ніжний, навіть занадто м’який для їх іноді досить похмурого змісту. Наслідування пісень і, мабуть, вплив польського віршування приводять Шашкевича до того, що він — не так радикально, як Шевченко. — відмовляється від того реґулярного чергування наголосів, що творить суть „тонічного“ віршування (див. Д. 5):
Із-за гори, із-за ліса
вітрець повіває:
скажи, скажи, тихий вітре.
як ся мила має?
Чи здорова, чи весела,
личко рум’яненьке?
Чи сумує, чи горює,
чи личко блідненьке?
Бо я тужу, бо я плачу,
сльозами вмиваюсь,
веселої годиноньки
вже не сподіваюсь...
Як би мені крильця мати,
соколом злетіти, —
тяжку тугу із серденька
при милій розоити...
Поруч сумних пісень Шашкевич пише і національні гімни — заклики:
Руська мати нас родила,
руська мати нас повила,
руська мати нас любила, —
чому ж мова єй не мила?
чом ся нев встидати маєм?
чом чужою полюбляєм?..
(єй = її, нев = нею) /412/
або:
Разом, разом, хто сил має —
гоніть з Русії мряки тьмаві!
Зависть най нас не спиняє,
разом к світлу, другії жваві!
Та й для національної тематики Шашкевич знаходить такі самі м’які ноти, як для своїх пісень:
Аж мило згадати, як то серце б’ється,
коли з України руськая пісенька
так мило, солодко коло серця в’ється,
як коло милого дівка русявенька...
Поезія Шашкевича, до якого дійшли в останні роки його короткого життя і твори Квітки, Метлинського, ба й Шевченка, не могла зробитися популярною на Великій Україні головне тому, що галицька поезія спиралася на місцеву мову. В протилежність до харків’ян, письменників з новоколонізованої території з її на великому просторі майже єдиною мовою, галичани користалися західноукраїнською мовою з її різноманітними діялектами. Лише тепер, з розвитком ужитку діялектів в модерній поезії, поезія Шашкевича (і інших представників галицької романтики) могла б знайти зрозуміння на Великій Україні. Свого часу її популярності перешкоджали насамперед діялектні форми, як „запустилась“, „учинилась“ замість „запустила єси“ (2 особа минувшого часу) і т. д., „з недолев“ = з недолею, „надо мнов“, „ся доля діла“, і т. д. Далі — діялектні слова: „цвітка“, „зацвила“, „гаразд“ = щастя, „сли“ = коли, „розпускаєсь“ = розкривається і т. д., зокрема слова, що на Великій Україні мають інше значення або інший відтінок значення, або трохи відмінну форму: „сивенькі... очі“, „чудуєшся“, „згірчиваєш“ і т. д. Може найбільш шкодили наголоси, для східноукраїнських діялектів цілком незвичайні: „хмаро́ю“, білесе́ньким“, „дума́єш“, „бу́ла“, „рідна́я“ і т. д. Фразеологія мусить здаватися східньому українцеві „безпомічною“, хоч вона, може часто лише нав’язується на місцеву з Галицького Підлісся: напр. „туга із серденька“, „при милій“ = коло милої, „ясні громи“ і т. д. Деякі рядки для східнього українця майже незрозумілі:
А мені ось на сім світі
своє серце їсти:
бо з недолев боротися,
як під воду плисти. /413/
Десь за морем, за горами
мій гаразд здрімався;
десь з безвістий, темних лісів
мій смуток пригнався...
Або: „вкривалам тя чорнов мраков“, „учинилась мому серцю з гараздом розлуку“, „хвиля її поцілує і наперед стрілить“. Діялектно забарвлена поезія, яка для розвиненої літератури є принадна, була для ще „неповної“ української літератури тих часів зайвою розкішшю.
Тематика поезії Шашкевича неширока. Поруч національних мотивів — серед її образів, розуміється, є й бандуриста, і гетьман, і козак, і могили, — чуємо постійно ноти смутку та туги досить м’які: характеристичні серед здрібнілих слів „гіренька годино“, „слізоньки“ і т. д. Характеристично, що поезія Шашкевича значною мірою символічна. Ця символіка не дуже складна та не дуже глибока, але типово романтична: поет слухає минуле:
...по могилах лягав я,
буцімто спочити, а то підслухати,
як то стара бувальщина буде розмовляти... —
або орлом підноситься над землею:
Пустив орел бистре око
в вічність незміриму,
сягнув духом ген глибоко
в глубінь незмислиму...
Тут типові слова „незміриму“ та „незмислиму“; життя символізує теж типовий образ квітки, що в’яне після короткого цвіту-життя:
Цвітка дрібна
молила неньку,
весну раненьку:
„Нене рідная!
Вволи ми волю,
дай мені долю
щоб я зацвила,
весь луг скрасила...“
. . . . . . . . . . . . . .
„Доню голубко,
жаль мені тебе,
гарная любко, /414/
бо вихор свисне,
мороз потисне,
буря загуде:
краса змарніє,
личко зчорніє
головоньку склониш,
листоньки зрониш, —
жаль серцю буде“.
Серед краєвидів Шашкевича зустрічаємо й улюблену романтиками ніч:
Світ вже смерком почорнів,
сумненько пугач запів,
Ні там людей, ні там хати!
Блуд ту свище, туман грає,
в густі ліси заведе...
. . . . . . . . . . . . . . .
Темно, тихо і страшненько,
часом лиш ворон закряче,
закряче сумненько.
Або:
Сонце ясне померкло, світ пітьма насіла,
вшир і вздовж довкола сум ся розлягає,
чагарами густими тьма вовків завила,
над тином опустілим галок гамір грає.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Нависло ясне небо чорними хмарами,
тяжкими густі бори склонились тугами,
зойкнули дуброви і ліси застогнали...
Маємо серед його віршів 2-3 балядичні, переказ народної анекдоти; наслідування народних пісень рідкі, один раз Шашкевич наподоблює навіть думу („Облога Львова Хмельницьким“). Переклади з польської (уривок з „Замка Каньовського“ Гощинського) сербської (пісні) та чеської (Краледворський рукопис) доповнюють образ романтично-слов’янофільських інтересів Шашкевича.
Невелика обсягом, але різноманітна проза Шашкевича. Цікаво, що вона значно ближче підходить до норми літературної мови пізніших часів. Знаходимо в нього і статті; м. ін. надзвичайно цікава „Старовина“, романтична пропаґанда /415/ зацікавлення старовиною, в якій Шашкевич бачить „лице столітей“ та „дух предків“; пише він переказ казки, і прозаїчні байки (14) і дитячі побожні пісеньки, і матеріяли для читання до „Читанки“. Ось як він у прозі малює нічний краєвид: „Сонце спочило, смерклося. Тиха пітьма насіла тихі та узкі звори, вітер буйний осінний метав хмарами від верха до верха і гнав споловілим листьом з гір в темні роздоли, то знов під круту стремену, скриплячи голими гілями відвічної дубини, мов величаючися своєю лютостію, а ругаючись з їх недуги; звір шелепотів чагарами за жиром, часами вовк голодом пертий дивними завив голосами; перісті опоки, закляті над безвістями стояти, здавалися при настиглій нічній мраці проживати та свої міняти становища, проходячися мов нічні мари...“ — Шашкевич дав і кілька зразків „високого“ прозаїчного стилю — в проповідях, спробах перекладу Євангелії (Іоана, Матвія), в „Псалмах Русланових“. Ось спроба з одного з них: „Той, що звелів нічому зродити світи, величноє сонце і місяць і тьми звізд, що велів темноті перекинутися в світло, з которого долоні сверкнули огні і вдарили води, которого невидиме око бачить гадки душ наших, которий спряг собою безначаток і безконець, которого серце всьому світу серце, а воля гаразд всіх віків і всіх сторон щастє, — той з тобою, Бог з тобою“.
3. Поруч Шашкевича безумовно найвизначнішим справжнім поетом галицької романтики є Микола Устиянович (1811-85). Його літературна діяльність, щоправда, трохи пізніша — кінця 40-х та початку 50-х років, вже не без упливів наддніпрянської літератури його значно численніші вірші характеризують ті самі мовні риси, що й вірші Шашкевича: діялектизми (веснов, з тобов, плаче сина = за сином, переймила, си, ти і т. д.) зокрема в наголосах (висказува́в, ужа́с, оаза́х, сила́ми, науку́, красави́ці, татари́н, порога́ми і т. д.; власне ще більше, ніж у Шашкевича), досить численні здрібнілі слова (тугенька, душиця, гіренькі, навіть — славонька Австрії і т. д.). Чимало слов’янських слів. І в нього лише нечисленні баляди або балядичні вірші, мало пісенних форм та мотивів, напр.:
Летів орел з чужиноньки
та й став повідати
за керваві долиноньки,
за спалені хати;
та за кости біленькії,
випрані дожджами, /416/
за могили високії,
сипані руками...
Плаче дівча, плаче мати,
з жалю не втихає,
ще й свободи не видати,
й милий не вертає.
Але Устиянович більше любить складні розміри та строфи, — мабуть, уже тому, що серед його віршів досить багато „високоторжественних“ — привітань, гімнів, ґратуляцій, почасти влучних. Мотив австрійського патріотизму: „Де Австрія, там наш рай“ — частий. Серед них є і вірші з національними, досить сумними мотивами, як: „Думати глухо, літами, віками, на німій чорній могилі“, або лише „снити о щасті і козацькій славі“:
І на крест вбитий вражими руками,
не знав той нарід свобіднішой долі
над плач самотний безсонними ночами,
над святой віри надію на гробі...
Устиянович посідає здібність влучно афористично формулювати думку, на жаль, такі форми чисто втрачаються в довгих та безбарвних віршах:
Бо руська думка — сумний хрест на гробі,
а руська мова — сором на подобі,
а руське серце — туга степовая,
а руська доля — сирота німая...
Єдна мати їх плекала,
єдна судьба била,
сдна любов їх в’язала,
єдна смерть злучила...
Кто несе більшу прислугу для світа,
для своїх братий, як той, що віками
голодним хліба подає досита,
кормить держави своїми руками?
— так формулює Устиянович свої думки про долю України, про взаємостосунки її окремих розірваних частин, про вартість хліборобської праці. Найліпший вірш афористичного типу — релігійно-філософічний „Сотворитель“. Дивно, що в повчальних віршах, яких і в нього теж чимало, такі добрі формули рідші. Ця здібність формулювання прикрашує цілі вірші, як напр., пісенний: /417/
Сумно, марно по долині,
почорніли білі квіти,
пожовк лист на деревині,
птах полетіл в інші спіти.
Од запада сиві хмари
цілу землю заливають,
чагарами нічні мари
з вітрами ся розмовляють...
Чого тужиш, калинонько,
головоньку нахиляєш?
Чого плачеш, дівчинонько,
сльозами ся залипнеш?
Чи тя доля покинула?
Чи не маєш матусеньки?
Чи ти краса загинула?
Чи говорять воріженьки?
— Ні мня доля покинула,
ні не маю матусеньки,
ні ми краса загинула,
ні говорять воріженьки,
йно ми тужно за весною,
що так борзо перецвіла.
Куди гляну мислонькою,
нема того, що м любила.
Або один з найліпших віршів з численними діялектизмами, виправданими темою; щоправда, цей вірш — наслідування польського віршу Коженьовського:
Верховино, світку ти наш!
Гей, як у тебе тут мило!..
. . . . . . . . . . . . . . . .
З верха на верх, а з бору в бір
з легкою в серці думкою,
в чересі кріс, в руках топір,
буяє леґінь тобою...
І коли б пирс лід з хребта від
і ведмідь шибнув лісами,
завіяв юг, заграв Бескид,
Черемош гукнув скалами: /418/
То ми то час. то ми то піснь,
молодче, ну же в розтвори!
Овечці сплав з кучерей пліснь
і далі, далі на гори!
Літом цілим, би ніч, би день,
хлопці гуляють там наші,
свобідна там вода, огень,
доволі ліса і паші.
Там пан не клав ланцігом меж,
ворог не станув стопою. —
буйная там землі одеж,
плекана пісней росою...
Поруч поезій Устиянович писав повісті. Дві найвидатніші з них — у кожному разі найліпші зразки української прози між Квіткою та Кулішем. Обидві мають селянські теми. „Месть верховинця“ — ворожнеча двох парубків за дівчину, але замість того, щоб застрелити суперника в горах, герой повісти врятовує його від ведмедя: „Страсний четвер“ — історія дівчини, яку захоплюють опришки. Устиянович уміє розвивати свої прості сюжети цікаво та з нап’яттям; виклад різноманітний: автора, дійових осіб про минуле тощо. Численні діялектизми виправдані верховинським оточенням. Сам автор у своєму викладі не уберігається від слов’янізмів: рекуть, почтеннії, обстоятельства, „спускати тоскливу головку на воздихающу грудь“ і т. д. Гарні малюнки краєвидів: „Нема над Зелені свята... Вийдеш на поле — рай! Земля пристроєна в цвіти, красується, мов в вінці відданиця гожа, а ліси зеленіють, якоби в святочних ризах; поля, засіяні золотим зерном, випускають перший колос надії, а в садах деревина, обляна вонним молоком, аж тягне в свій холодочок“: „Сумно шуміли бори, мов лихим товкся западовець по тісних дебрах та диких яровах. До полонин ухопився грубий туман, і сім і там по верхах заляг уже сніг табором на стале зимовання. Небо приоділося оловом, ліси почорніли, навіть зелена ялиця потемніла, затужила. З борів коптіли густі студені дими, якби пів світа горіло... День проминув, як година, темна ніч яла прилягати землю... Пусто учинилося по верхах, глухий гомін, розколисаний шумом борів та шепотами тисячі потоків, розлився по цілій природі і лише бейкання на медведя розривало з-під полонини тот смертельний сум осінньої на верховинах ночі...“
Розмови добре вибудувані. Переживання дійових осіб змальовані при допомозі образів: „В моїй груди пересувалися /419/ зав’язки всякого чувства, як ся пересуває коралин за кораликом по шовковій нитці“; „На лице його осіла на хвильку неописана м’якість і туга, мов вечірній сумрак на усмирене море“. Іноді занадто вже романтично: „Бог... простив мені за тоє пекло, що ношу в моїм серці“, тощо. „Страсний четвер“ збудовано як історію невмолимої долі („судьба“), яку наперед провіщає навіть сон. „Месть верховинця“ — моралістичне оповідання. Устиянович де-не-де кидає моральні та релігійні завваги, та не так уже поверхово нав’язані до оповідання, як у Квітки. Але писав він і суто моралістичні, повчальні оповідання: „Старий Єфрем“, де старий селянин з-під Львова на кількох десятках сторінок повчає автора, лише іноді розповідаючи йому якусь пригоду або байку; „Допуст Божий“ — вже занадто примітивне — для народу! — оповідання про злі висліди прокльонів. „Ніч на Вержаві“ — гарніш малюнок гір уночі. „Толкущему отверзеться“ — мистецький переказ спогадів галицького митрополита Яхимовича про його дитячі роки, теж не без „моралі“. В кожному разі Устиянович як прозаїк має видатне місце в українській літературі, хоч читати його й треба із словником.
4. Невелика літературна спадщина інших поетів галицької романтики. Яків Головацький написав лише кілька віршів пісенного типу, з мораллю „хто працює, оре. сіє. той і плодів ся надіє“, або:
Лучче плисти потихоньким
та певненьким ходом,
обминати островоньки,
каміння й колоди.
Він дав і переспіви сербських пісень з численними діялектизмами та прозаїчні перекази казок та народних анекдот. Іван Вагилевич лише почав віршованими балядійними оповіданнями („Мадей“, „Жулин та Калина“). Байкова проза обох увесь час зривається на стару стежку слов’янщини. Так само вірші Антона Могильницького (1811-73), серед них типові панегіричні, та незакінчена його поема „Скит Манявський“; теж поеми „Конюший“ (1853) „Буй тур Всеволод“ (1860) Б. Дідицького. Сполучення діялектного забарвлення з слов’янізмами ставить їх творчість осторонь від тієї лінії мовного розвитку, на яку стала галицька поезія пізніше, в часи „реалізму“. В повній літературі і ці твори могли б знайти собі місце.
5. Зовсім осторонь літературного розвитку залишилась від інших частин України — Україна Підкарпатська. Нечисленні її письменники не дійшли і до зрозуміння значення національної /420/ мови. Можливо, що якісь ноти романтики озиваються вже в деяких з нечисленних (18) віршів Василя Довговича (див. VI, Г. 6). Знавець західньої культури, напр. Канта, Довгович міг раніше, аніж галичани, в угорському оточенні щось довідатися про нову романтичну поезію. Але в його наслідуваннях народних пісень важко бачити щось більше, аніж поетичні грашки ще клясичного типу. Без сумніву зв’язаний з галицькою романтикою Олександер Духнович (1803-64) пише цілком мішаною мовою, але в його віршах чути відгомін і національних і психологічних мотивів галицької романтики:
Я Русинъ былъ, есмъ и буду,
я родился Русиномъ,
честный мой родъ не забуду,
останусь его сыномъ;
Русинъ былъ мой отецъ, мати,
русская вся родина,
Русины сестры и браты
и широка дружина;
великій мой родъ и главный,
міру есть современній,
духомъ и силою славный,
всЂмъ народамъ пріемный...
Або:
Горько стеня, рыдаю,
скорблю на самотность,
и сей часъ проклинаю
убЂгшу свободность...
Або:
подувай вітрику,
подувай легонько,
най моя миленька
спочине тихонько.
Двигнися печально
в глубокій жалобі,
не дерзай віяти
на єй чорнім гробі...
При миленькой гробі
яму іскопіте,
сосхнутоє тіло
при ній погребіте . . . /421/
...Да каждий увидя
дерновий той покров,
скажет пожалуя:
се тут лежить любов.
Новітній правопис, як бачимо на останньому уривку, значно наближає мову віршів до народної. Але це не завжди можливо, бо Духнович віршує і так:
Розу любихъ,
увеселихъ
Взоръ мой ею невинно,
всегда цвЂла,
веселила
все оченько любимо...
В віршах збірників, як напр. „Поздравленіе Русиновъ“ (1852 р.) або інших ще з 60-х років маємо чимало з типовими романтичними мотивами: національним (рідна мова — авторам здебільша не ясно, яка саме) та мелянхолійним (туга за померлими). Але мовні властивості та невисока поетична вартість віршів не дають їм права на місце в загальній історії української літератури: вони належать до складної місцевої традиції.
6. Почавшись ще перед Київською романтикою, романтична поезія західніх земель скоро ввібрала в себе живі води поезії найбільшого поета української романтики — Шевченка. На відмінній долі галицької та підкарпатської романтики можемо бачити, оскільки політичні умовини впливали там на розвій літератури. Літературна Галичина через кілька десятиліть стає в рівень з літературою наддніпрянською; Підкарпаття на довгі десятиліття взагалі випадає з історії української літератури.
Галицька романтика має певні риси, які дозволяють нам її зблизити з специфічно австрійськими літературними течіями („бідермаєр“). Але ледве чи варто виділяти її в окремий напрям української літератури (див. Екскурс V).