Б. Українська романтика

1. Романтика, як ні один інший літературний напрям, сприяла „пробудженню“ молодих або відірваних від новішої европейської культури народів. Зокрема визначну ролю відіграла романтика в пробудженні або відродженні слов’янських народів. Інтерес до народної поезії, до народного побуту та висока їх оцінка, інтерес до минулого та знову висока оцінка занедбаних, недооцінених сторінок минулого, інтерес до національно-своєрідного, любов до некультивованої природи — це ті моменти, які мусили звернути увагу представників східньоевропейських народів на їх старовину, на їхню народну поезію та народний побут, на їх власні країни. А вжиток мистецьких засобів народної поезії в літературі мусів зокрема промовляти до серця /384/ представникам тих народів, у яких ця поезія ще жила повним життям, та запліднити і вивести на нові шляхи їх власну літературу. До впливів романтики в цьому напрямі приєднався і вплив передромантизму Гердера.

2. Тому не можна дивуватися, що романтика — складними шляхами — вплинула й на українську літературу та що українська романтична література, порівняно неширока, наложила помітніш відбиток на весь дальший літературний розвій та широко увійшла в народну свідомість.

З одного боку, світогляд романтики мав надзвичайне значення для розвитку українознавчих студій у всіх галузях. Історичне минуле — різні доби його — лише в світлі романтичного ставлення до минулого зробилися факторами національної свідомости. Тому студії минулого були за доби романтики складовою частиною національного руху. З другого боку, народна дійсність з’явилася очам романтиків надзвичайно повною, високоцінною та багатою. Не лише збирання етнографічного матеріялу, але й використання його в різних сферах культури — передусім у літературі — стало також завданням національним. Народ та історія — основні теми української романтики — разом з тим — основні проблеми національного руху.

Розвиткові української літератури надзвичайно сприяв той факт, що її письменники, зокрема Шевченко, далеко тісніше були зв’язані з справжнім народним життям, аніж переважна більшість західніх романтиків та й романтиків сусідніх народів. Отже, вони дійсно могли користатися скарбами народної поезії ширше та вільніше, аніж це було в романтиці багатьох інших народів. Певні елементи романтичної поетики українські поети навіть не потребували переймати з романтичної теорії поезії, бо ці елементи, як це поетам почасти здавалося, а почасти й було в дійсності, можна було просто прийняти до літератури з народної поезії.

3. Складніше стояло питання про мову. Перші українські романтики були втрачені для української літератури (див. про це далі В. 2), між ними такий геніяльний письменник, як Гоголь, бо вони писали російською мовою. Надзвичайно нечисленна література українською мовою, що існувала до 1825 р. та належала до травестійних ґатунків, не могла викликати у захоплених ідеологією романтики молодих письменників великого бажання саме її наслідувати. Почасти не без підстав вони почували в цій літературі „глузування“ з народу, народної поезії та й української мови. Але романтикам удалося це глузування з українського провінціялізму замінити „модою“ на все /385/ українське. Лише дальше поглиблення романтичної ідеології привело молоде покоління українських романтиків до творчости українською мовою.

4. Романтика на Заході прийшла до нової оцінки як не бароккової літератури в цілому, то принаймні певних її представників, яких „романтика“ наново „відкрила“, поруч Шекспіра, між іншим Якоба Беме, Фр. фон Шпе, Анґела Сілезія і т. д. Українська романтика була менш щаслива в цьому: їй не могла імпонувати література „чужою“ церковнослов’янською української редакції або „мішаною“, українськослов’янською мовою, якою була література українського барокка. Романтиків могли притягати або окремі літературні постаті (Сковорода) або ідеологічний зміст окремих творів. І не випадково якраз романтики відкрили для української національної свідомости (та й для науки) українські літописи часу барокка та почасти оживили інтерес до Сковороди. Але характеристично, що Куліш відкидав власне всю українську бароккову літературу, як „академічну тьму“, а інші представники романтики, за невеликими виїмками, як Максимович, так само ставилися до українського літературного барокка байдуже або вороже, цілком неісторично закидаючи йому невживання народної мови.

5. Розвиток української романтики є складний та зв’язаний з різними особистими змінами долі окремих письменників та з політичними умовинами тієї важкої доби. Романтичний культ особистої приязні та романтичний індивідуалізм поруч слабкости зв’язків поміж окремими центрами українського життя привели до того, що романтичний рух розпадається на історію окремих гуртків, а почасти на біографії окремих осіб, як це було до речі і в романтиці західній.

Зароджується українська романтична література та ідеологія на межі 20-х та 30-х років у Харкові, де літературний рух майже завмирає вже на початку 40-х років. В кінці 30-х років починається хоч і неширокий романтичний літературний рух в Галичині. В Києві в 40-х роках романтичний рух блискуче розвивається коло „Кирило-Методіївського братства“, але його припиняє адміністративне переслідування. Жевріючи протягом дальших років та полягаючи на індивідуальній праці окремих письменників, романтичний рух знаходить ще наприкінці свого існування новий і останній осередок у Петербурзі під час існування „Основи“. Після цього часу на Україні вже немає ширшого літературного романтичного руху, хоч окремі романтики залишаються вірними своїй ідеології, змінюючи її лише почасти під впливом зовсім нових часів. /386/

В різних романтичних групах грають ідеологічно провідну ролю почасти люди, які самі як українські письменники не виступали. Декого з цих ідеології; історикові літератури треба теж згадати.

Цікавість романтиків до історії та до народного побуту привела до праці над збиранням, видаванням та обробленням історичного та етнографічного матеріялу. Одна за однією з’являються збірки української народної поезії, насамперед народних пісень: кн. М. Цертелева (1819: він — не романтик). М. Максимовича (збірки 1827, 1834, 1849 р.), І. Срезнєвського („Запорожская старина“ 1833-38), П. Лукашевича (1836); польські збирачі видають галицькі пісні — Вацлав з Олеска (1833) та Жегота Павлі (1839-40). Одночасно виходить українська „Русалка Дністровая“ (1837). Романтичні видання закінчуються виданнями пісень А. Метлинського (1854) та „Записками о Южной Руси“ Куліша (1856-7); і деякі з пізніших видань: приказки й прислів’я Номиса (1864), пісні Я. Головацького (1863-5) збудовані головне на праці, яку провадило романтичне покоління.

Коли видання творів народної поезії до певної міри підтримують діяльність романтичних поетів, постачаючи їм теми, мотиви та знайомлячи їх з народним світоглядом та засобами народної поезії, то ще більше значення мають праці історичні, які поперше розкривають перед українським читачем хоч би й неповний та недостатньо освітлений образ минулого України. Історії України Бантиша-Каменського (1822, перевидано 1830, 1842), Маркевича (1842), праці з історії Запоріжжя Скальковського (1840 р.), а головне видання літописів — „Історії Русів“ (1846), Самовидця (1846), Величка (1848 та далі), Граб’янки (1854), видання оповідань про Січ столітнього запорожця Коржа (1842) та численні видання актів, до яких спричинилися зокрема Максимович та Бодянський, є теж здебільша плодом романтичного захоплення рідною історією, як до речі ще пізніші праці Костомарова.

Найменше відбилися романтичні погляди в літературі подорожів та описах України. Зовсім не мають відбитку романтичного світогляду найважливіші твори цього характеру: Закревського опис Києва (1836) та описи окремих частин України Свіньїна (починаючи з 1829).

6. Дехто з українських романтиків дожив до часів, коли не лише панувала інша, романтизмові ворожа течія, реалізм, але й до кінця століття, до часу, коли почали прокидатися знову настрої, які в ближчий час привели до нових напрямків, що /387/ великою мірою нагадували старий романтизм: почасти імпресіонізм, а ще більше „модернізм“ чи „символізм“. Від української романтики залишилося досить багато окремих елементів і у ближчих їй поколінь, світогляд яких був зовсім інший. Сприяли цьому не лише та ілюзія єдности української літератури, яка панувала протягом цілого 19 століття, але також і та безумовно велика позитивна роля, яку відіграли романтичні мотиви в постанні українського національного руху та української нової літератури, і незрівняне місце найбільшого українського поета, Шевченка, серед письменників пізнішого часу. Література і після романтики залишилася літературою „неповною“, та цій неповноті тепер навіть сприяли літературні погляди нового покоління, „реалістів“: вони хотіли, щоб література була відбитком реального життя. Але реальне українське життя чималою мірою обмежувалося на „простий народ“. Інтерес до народного життя мусів усюди зустрічатися з тією характеристикою цього життя, яку вже дали в своїх творах та наукових працях романтики. Отже, принаймні один напрям реалізму — етнографічний — якнайщільніше був зв’язаний з традицією романтики. Але і в інших напрямах реалізму помічаємо значні, здебільша несвідомі впливи романтики. Грає безумовно ролю і певна спорідненість української романтики з українською народною вдачею або з особистою вдачею окремих „реалістів“. Цікаво, що ті романтики (Куліш), яким ще доводилося виступати літературно в пізнішому оточенні, зустрічалися дуже часто з непорозумінням та ворожнечею.

7. До важливих рис праці українських романтиків належало надзвичайно серйозне прагнення перебороти історично зумовлену „неповноту“ української літератури. Свідоме плекання різноманітних літературних ґатунків та стремління безпосередньо встановити зв’язок (шляхом власного вивчення та перекладів) з літературою світовою, належать до найважливіших заслуг українських романтиків перед українським літературним розвитком. Українська література часів романтики, не зважаючи на вузькість своєї літературної продукції, вже наближається до ідеалу літератури „повної“, себто такої, що хоче задовольнити духові потреби всіх суспільних груп. Ця перемога української романтики була лише тимчасова: політичні умовини зробили неможливим справжнє здійснення романтичної програми, а ідеологія та літературні погляди реалістів чимало сприяли новому звуженню тематики української літератури (див. VII. З. 7.). /388/

В. „Українські школи“ в чужих романтичних літературах

1. Без сумніву є свідоцтвом політичного та й культурного занепаду України той факт, що українська тематика з’являється спочатку в романтичній літературі чужих народів. Сусіди, так би мовити, вже починали „ділити ризи“ колишньої автономної країни, що сконала кілька десятиліть перед тим. Але, вважаючи постання „українських шкіл“ на сумний симптом, ми не повинні закривати очі на те величезне значення, яке мало винесення української тематики на літературне поле. Бо українські романтики, що почали оброблювати українські теми, в кожному разі — часто понад усе інше — хочуть якнайбільше підкреслити усю своєрідність народу, який вони оспівують, та вибирають собі повновартні історичні та етнографічні теми. Романтична література чужими мовами на українські теми ще й значно пізніше звертала увагу читачів на український народ та українську історію і чимало спричинилася до пробудження національної свідомости в окремих денаціоналізованих українців. А українським письменникам на початку їх творчости ця література показувала, що оброблення українських тем можливе на шляхах „модерної“, літературно-актуальної поетичної творчостп, без обов’язкового переходу до травестії.

2. Українські теми притягали до себе російських романтиків, як усе „екзотичне“. Екзотика України (та Кавказу) була і територіяльно найближча. Крім того, захоплювали теми з історії України і своїм ляйтмотивом боротьби за волю проти Польщі, але і проти Росії. До постання „української школи“ чимало спричинилися і численні українці, що, працюючи на півночі, давали в літературних творах вихід своїй тузі за рідним краєм.

Першими ластівками були твори талановитого поета росіянина К. Рилєєва (1797-1826). Під враженням „дум“ Нємцевича (див. VI. Е. 4) він пише поруч з іншими своєрідними балядичними „думами“, думу „Богдан Хмельницький“ (1822). Потім він переходить до інших українських тем, уже під впливом „Історії Русів“, нової наукової літератури (Бантиш-Каменський, 1822) та інформацій своїх українських приятелів, усюди підкреслюючи тематику боротьби за незалежність України. Поеми „Войнаровський“ (1824) та „Наливайко“ (1825) зробили сильне праження й на українців силою виразу та темою боротьби за свободу. В імені українців подяку Рилєєву висловив М. Маркевич, додаючи, що „в нас ще живе дух Полуботка“. Літературна діяльність Рилєєва обірвалася з його життям після повстання „декабристів“, коли його з іншими провідниками страчено. В /389/ його спадщині залишилися ще незакінчені твори на українські томи: поема „Хмельницький“ та нариси (здається, драми) „Мазепа“. Рилєєв користався в своїх творах до деякої міри поетикою українських дум та пісень.

Безпосередньо з поем Рилєєва та другорядного роману Є. В. Аладїна „Кочубей“ (1827) черпає Пушкін, пишучи свою „Полтаву“. Байронічна поема ця малює Мазепу як неґативну, але поличну постать, — з погляду байронічної поеми неґативна моральна характеристика ніяк не зменшує високої оцінки героя; тематика боротьби України за полю поставлена в поемі виразно, хоч лише як побічний мотив.

У 20-х рр. починається і творчість авторів-романтиків українського походження, що для своїх прозаїчних або віршованих творів беруть українські теми.

Різноманітні українські теми в творах полтавця Ореста Сомова (псевд. Порфірій Байський, 1703-1833). Він використав майже всі можливі типи української тематики: історичний роман („Гайдамаки“, видано фраґменти, 1820-0), на народних переказах збудовану фантастичну новелю („Русалка“, „Клады“ 1829, „Киевские ведьмы“ 1833), побутове оповідання („Сватовство“ 1831); і старокнязівську добу він свідомо зв’язує з сучасною Україною („Бродячий огонь“ 1832). Як українець, Сомов зумів подати малюнки побуту селян та дрібних панів, навести силу етнографічних подробиць, використати історичні перекази, запровадити до російської мови своїх творів окремі українські слова.

Микола Маркевич (1804-1860), може під впливом Рилєєва, починає 1829 р. друкувати „Українські мелодії“ (окремо 1831): 36 романтичних російських баляд на українські теми історичного та фантастичного характеру, намагаючися подати у вступі та примітках повну характеристику українських народних вірувань, народного характеру, річних обрядів, народної поезії — історичної (герої її аж до Полуботка, Палія, Войнаровського та Мазепи) та побутової; накупчуе силу етнографічного матеріялу.

Коли перші українці-романтики в російській „українській школі“ не виходять поза межі доброї літературної обрібки українського матеріялу, то з’явищем іншого характеру був син Василя Гоголя, Микола (1800-52), письменник світового маштабу, який починає друкувати оповідання на українські теми 1830 р., а 1831-2 та 1835 рр. видає їх аж 4 томи („Вечера на хуторе близ Диканьки“ та „Миргород“), які зробили епоху в російській літературі. Ще пізніше (1840) він наново оброблює роман „Тарас Бульба“ та працює над трагедією з часів Хмельницького, що її /390/ він спалив. І досі по з’ясовано остаточно ставлення Гоголя до української національної проблеми. Та в своїх творах він нею і не цікавиться, поєднуючи, в дусі найліпших романтичних традицій, цікаве оповідання з розв’язанням певних суто літературних завдань та ідеологічних проблем. Не ставлячи собі завданням етнографічної та історичної точности, що йому й закидали (Андрій Стороженко. Куліш), він зумів витворити вразливі, пластичні, принадні та за загальним тоном надзвичайно вірні малюнки української природи, життя та народного характеру та підніс картини українського минулого в „Тарасі Бульбі“ до високої романтичної епопеї, сполучуючи елементи стилю народних дум з підходом В. Скотта та Гомера. Разом з цим він розвиває основні думки романтичного світогляду та намічає вже тут основні риси власних думок, так що твори його — не лише грашки, а й цілком серйозні вияви його поглядів. Словесне вміння Гоголя надзвичайне: ритміка його мови, ориґінальність виразу (що пояснюється почасти недостатнім знанням російської мови), вжиток української фразеології, а зокрема з народних пісень, які він збирав, уважно студіював та про які написав цікавіш етюд, з цитат яких він іноді складає цілі сторінки своїх оповідань, та своєрідна двомовність його творів роблять з них прикраси світової романтичної літератури. Багатьох українців привели твори Гоголя знову на рідний ґрунт, і Шевченко не дурно звертається до нього (1844): „великий мій друже!“ та „брате!“

Не може йому дорівнятися другий найвидатніший представник української школи в російській літературі, його земляк та наслідувач Євген Гребінка (1812-48, про нього як українського письменника ще буде мова), хоч його твори здобули в російській літературі чималу популярність (три збірні видання творів — 1848, 1852 та 1901). Деякі його вірші стали російськими народними піснями. Стилістично він наслідує Гоголя без його геніяльної ориґінальности, майже без ідеологічного змісту та з певним сентиментальним забарвленням. Він пише вірші на українські мотиви і фантастичні оповідання і історичні романи („Золотаренко“ 1842, „Чайковський“ 1843) і навіть поеми („Богдан“ 1843), але найсильніші його безпретенсійні побутові нариси з життя дрібних українських панів, в основі яких лежать народні анекдоти. Цими нарисами він належить уже до останньої доби розвитку російського романтизму, т. зв. „натуралізму“ (див. Екскурс V).

Поруч творів цих блискучих представників української школи стоять численні окремі праці на українські теми значніших /391/ російських письменників. Не без літературного хисту змальоване українське минуле в романах Ф. Булґаріна (1789-1859), що дав перший літературний малюнок Січі в романі „Димитрий Самозванец“ (1830) та уважно змальовану постать Мазепи, як українського Макіявеллі в романі „Мазепа“ (1833-4). В. Даль (данець, 1801-72) переказує українські повір’я або описує поміщицький побут („Савелий Граб“ 1842). М. Поґодін (1800-75) навіть засвоїв собі остільки українську мову, мабуть, з допомогою Максимовича, що дійові особи в його оповіданні „Петрусь“ (1831), яке сюжетом нагадує „Наталку-Полтавку“, говорять досить доброю українською мовою.

Численні українські романтичні письменники теж збагатили українську школу російської літератури: Боровиковський, Костомаров, Чужбинський, Куліш, Стороженко та навіть і Шевченко, — російські його повісті, свого часу не видані. Інші писали лише по-російськи: випадково, як тло в авантурному романі „Монастырка“ змальовує поміщицький український побут Поґорєльский (Перовський, 1787-1836), майстер фантастичної новелі. Знаємо кілька авторів історичних романів: П. Голоту („Мазепа“ 1832, „Наливайко“ 1833, „Хмельницкий“ 1834, широко вжито української мови, пісень, побутового матеріялу), О. Чуровського („Запорожские наезды“ 1837), О. Кузмича („Казаки“ 1843, „Набег в степи“ 1844, „Хмельницкий“ 1846 і т. д.), В. Кореневського („Гетман Остряница“ 1846). В цей час починається і літературна діяльність Г. Данилевського (1829-90), який у своїх перших оповіданнях на українські теми ще досить близький романтиці (казки, 1847-55), а потім переходить до натуралістичних та реалістичних малюнків. Як авторів натуралістичних нарисів з українського життя треба згадати М. Ковалевського (1848 та пізніше), К. Котляревського (1851 та пізніше) і т. д. В 50-х рр. видрукував роман „Братья близнецы“ та оповідання з українського життя Олекса Стороженко, що незабаром почав друкувати свої твори українською мовою (див. Є. 6). В 50-х роках починає писати і продуктивний, стилістично невиразний Д. Л. Мордовець (Мордовцев, 1830-1905), в перших працях якого на українські теми є відгуки історичної романтики, але пізніші твори вже поза межами романтики.

Інтерес української школи російської літератури для історії української культури безсумнівний. Для історії літератури він менший. Але „адаптація“ багатьох творів її і тепер би могла бути корисна, як вдалися, наприклад, переклади на українську мову „Бурсака“ Наріжного або окремих творів Гоголя. /392/

3. Українська школа в польській літературі постала почасти з того самого мотиву, що й в російській: з любови романтиків до екзотики, але до цього приєднався ще й той факт, що бракує польської історичної пісні: українська пісенна романтика могла тому ще легше стати джерелом і для польських творів. До того польська романтика свідомо стримить до певного реґіоналізму. Пізніше до цих мотивів приєдналася і туга декого з польських вигнанців за рідним краєм: бо більшість представників польської української школи походила з України.

В вужчому сенсі визначають як „українську школу“ в польській літературі трьох постів романтиків: А. Мальчевського (1793-1826), якого єдиний твір — байронічна поема „Марія“ малює Україну лицарсько-козацьку; Богдана Залєського (180286), який у численних віршах різноманітних ґатунків, як от наслідування пісень, „думи“, виспівує Україну ідилічну та елегічну, оповиту серпанком туги автора: нарешті С. Ґощинського (1801-76). який у „Замку Каньовськім“ (1828) малює Україну гайдамацьку в стилі „романтики жаху“. Представники української школи дивляться на минуле й сучасне з польського погляду, але не можна не визнати, що вони мають щиру приязнь до України та що в них уперше намічені характеристичні для романтиків елементи української тематики (козак, гайдамака, співець-кобзар і т. д.). Зокрема добре вжито українського пейзажу для романтичної символіки (ніч, степ, вітер, самітний кіннотчик у степу, могили і т. д.). Нерідкі й мовні українські елементи.

Поруч української школи в тісному сенсі стоять численні письменники, які або пишуть окремі твори на українські теми, або вживають деяких українських елементів у своїй творчості. В творах Словацького (1809-49) є численні українські мотиви. Є й окремі твори на українські теми („Дума українська“, „Zmija“), зустрічаються й мовні українські елементи. Найпопулярнішим письменником, що порушив українські теми, був М. Чайковський (1808-86), якого „Козацькі повісті“ (1837), романтично забарвлені авантурні романи невисокої якости, мали надзвичайний успіх та впливали навіть і на українських читачів.

Матеріял українських тем у польській літературі ще не оброблено достатньо. Згадати можна Т. А. Олізаровського (1811-71), братів С. Ґрозу (1793-1849) та А. Ґрозу (1807-75), М. Ґославського (1805-1834), а передусім приятеля Б. Залєського та Куліша, Мих. Ґрабовського (1807-63), письменника, критика та вченого, який чимало спричинився до духовного розвитку Куліша (неґативні погляди на козацтво). /393/

Дехто з представників польської української школи навіть почав уживати української мови в своїх творах, як Т. Падура, С. Осташевський, А. Шашкевич, К. Цєнґлевич (див. VII. Е. 2).

4. В цілому, з українського погляду, цікавіша українська школа в російській літературі. В ній знайшли вихід і літературні устремління численних українців, багато творів її читаються як переклади з українського, не рідкі в ній і елементи національної свідомости авторів, користання чужою мовою, тоді виробленішою, почасти дозволяє вживати радикальнішої та „модернішої“ літературної форми (зокрема Гоголь та Гребінка). Щождо поляків, то їх творчість завжди залишається в межах польського погляду. Мовно та стилістично вони мало зв’язані з українською народною поезією, яка могла запліднити творчість українських романтиків. Отже, з їх писань українські письменники могли лише навчитися вживати української тематики та перейняти окремі стилістичні елементи.

Дещо з творів представників українських шкіл уже дуже скоро прийшло на Захід, — переклади творів Пушкіна, Гоголя, Рилєєва, М. Чайковського знайомили західнього читача з Україною та навіть викликали наслідування чужих авторів. Було б занадто сміливо говорити, наприклад, про „українську школу“ в німецькій літературі, але кількість творів з українською тематикою, що прийшли до німецьких авторів через „українські школи“ російської та польської літератур, досягає кількох десятків (див. далі VII, 3, 4).