Д. Проза

1. Проза розвивається в історії літератури часто по вірші. Так це є і в українській літературі 19 ст. Лише розмірно нечисленні твори першої половини віку прозові. Проза народною мовою починається оповіданнями Квітки-Основ’яненка (1778-1843), письменника чималого таланту, але стилістично досить усамітненого з ориґінальними мистецькими засобами, але „старосвітського“, мало зв’язаного з сучасною українською та чужими /363/ літературами. Проте в цілому він не виходить поза межі тематики та стилістики клясицизму, хоч за його часів вже квітла романтична література, від якої він, може, перейняв деякі теми та навчився нечисленних стилістичних засобів. А почав він писати українські оповідання 1833 р., давши вже кілька „старомодних“ російських оповідань-анекдот. Починає Квітка прозаїчною травестією: „Салдацький патрет“ (1833) — вже назва свідчить про ґатунок цього твору: „патрет“ (!) „латинська побрехенька“ (це має значити „оповідання“) „по-нашому розказана“. Це переказ двох античних анекдот про маляра, якого твори не можна відрізнити від дійсности (у Квітки це „патрет“ москаля), та про шевця, що, виправляючи помилки маляра щодо чобіт, перейшов і до критики змалювання одягу, але дістав відповідь: „швець знай своє шевство, а в кравецтво не мішайся“. Вплетено в оповідання досить пародійний опис ярмарку.

Поруч сутої травестії Квітка пише і карикатури. Це — теж знані клясицизмові — анекдоти. Квітка бере народні українські анекдоти: „Пархімове снідання“ (1841), — анекдот про дурня, що купив на снідання хріну, — „бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте“; „Підбрехач“ (1843), — оповідання про старосту, який перебільшив не лише позитивні, але і від’ємні риси молодого; „На лущання як зав’язано“ (1841), — анекдота про спробу наїстися враз на цілий піст; „Купований розум“ (1842), — анекдота про школяра, що цілком одурів від навчання на чужині... Ґатунок цей пережив клясицизм та залишився і в романтиків (Стороженко), і в реалістів (Нечуй-Левицький), і в пізніших фейлетоністів, і в інших літературах (напр., у імпресіоніста Чехова). Навіть елементи „простацької“ мови, які зустрічаємо в Квітки, не заникли і пізніше.

З скарбниці народної літератури позичені і теми трьох дальших оповідань Квітки: „Мертвецький Великдень“ (1833) — Квітка тут користується повір’ям, що для мертвих мертвий священик відправляє великодню службу Божу; це вірування „пояснене“, як переживання п’яного селянина та перенесене з Великодня на масничний „полоскозуб“; „Конотопська відьма“ (1837) — оповідання про те, як козацький сотник з писарем топили відьом у ставку; „От тобі і скарб“ (1837) — переказ про Хому Масляна, який, витративши на шукання скарбів увесь маєток, рішився продати душу чортові, але при зустрічі з чортом, невдало побожившися, опинився в тернах, а як його врятовано, розповів про свої пригоди та вмер. Квітка свавільно змінює народні перекази, що є для нього лише виявом народної темноти; перекази для нього лише анекдоти. Пригадаємо, що за тих часів вже було досить творів на /364/ українські теми російською мовою (вже й М. Гоголь), в яких той самий матеріял подано в естетично-принадній формі, овіяно духом романтичного світогляду, почасти витовмачено, як прояви народного духа з глибоким значенням, а пізніше Шевченко надав нового символічного значення тому самому народному марновірству („Відьма“, скарби в „Великому Льосі“ — див. далі). Квітка ставиться до народних вірувань з типовим просвіченським нехтуванням та навіть легкою зневагою.

Дальшу групу Квітчиних оповідань утворюють оповідання моралістичні. Найтиповіше з них „Добре роби — добре й буде“ (1837), що змальовує ідеального селянина Тихона Бруса, який під час голоду врятовує своєю допомогою цілу громаду, — чи не наслідування Карамзінського „Флора Сіліна“. „Перекотиполе“ (1843) — вбивство в степу, розкрите тому, що вбитий покликав за свідка проти вбивці перекотиполе; в руці вбитого залишився кущик перекотиполя, що стурбував вбивцю, присутнього при огляді мертвого тіла, та привів його до визнання (варіянт широко відомого сюжету з Шіллерової баляди „Ібікові журавлі“). — „Козир-дівка“ (1838) — оповідання про дівчину, що виявляє досить енерґії, щоб добитися до вищих інституцій, „аж до губернатора“, щоб урятувати свого нареченого від несправедливого обвинувачення — може мотив з Пушкінської „Капитанской дочки“?

Перехід до наступної групи „трагічних“ оповідань творить „Сердешна Оксана“ (1841), — історія покритки, що нагадує Шевченкову „Катерину“, але обидва твори писані незалежно один від одного та, здається, майже одночасно; героїня Квітчиної повісти виявляє чималу моральну силу та тим врятовує й себе й свою дитину. Так само „Божі діти“ (1840) — історія двох дітей, яких прийняв за своїх жалісливий сусіда померлих їх батьків; один пішов у москалі, вислужився в старшини під час польського повстання 1831 р. та щасливо одружився.

Окрему групу являють дві повісті з трагічним закінченням, хоч вони загальним тоном і досить близькі повістям попередньої групи з її ідеальними героями. Це „Щира любов“ (рос. 1839) і „Маруся“ (1833). Квітка обробив сюжет „Щирої любови“ також у драматичній формі, український текст видано щойно пізніше. Героїня — дівчина з міщанської родини, відмовляється від одруження з своїм коханим, офіцером, щоб не зіпсувати йому кар’єри, сохне з нудьги та вмирає. — У „Марусі“, героїня повісти вмирає під час відсутности свого нареченого, а наречений іде в ченці. — Обидві повісті досить відмінні настроєм, дуже /365/ сентиментально забарвлені, але не тоном оповідання, що є той самий, що й в моралістичних повістях Квітки: спокійне широке оповідання, та, не зважаючи на сумний кінець, у кінці їх бринять примирливі акорди віри в життя по смерті.

2. Усі твори Квітки відзначаються чималим мистецьким хистом. Сюжети їх прості та, попри різні їх ускладнення та відхилення оповідача від теми (див. далі), залишаються віссю цілого оповідання. Постаті досить різноманітні, але з перевагою ідеальних, що почасти занадто вже піднесені, а почасти просто „добрі люди“, без відтінку надзвичайного героїзму. У вмінні малювати добрих людей, „позитивні типи“, Квітка нагадує декого з письменників інших часів: Марка Вовчка, російського письменника Лєскова. Вміння розповідати в Квітки іноді незрівняне: він розповідає широко, зупиняючися на деталях, чому чимало сприяє його бажання подавати етнографічні та побутові подробиці. Переживання дійових осіб часто подані через зовнішні з’явища: „гіркогірко заплакав“, „блідний-блідний,... очі, мов у мертвого дивляться й не бачуть нічого; руки наче судороги покорчили, а сам як лист труситься“, „руки й ноги затрусилися, у животі похололо, і дух занявсь, а сам ні з місця“ (це — пробудження любови), „здригнув кріпко, наче йому хто снігу за спину насипав“, „тьохнуло в животі“ тощо.

Збудовано усі оповідання Квітки як живу оповідь, що точиться з уст якогось, ближче не схарактеризованого, оповідача, не автора (рос. „сказ“). Розповідач зрідка подає свої завваги: „Та що й казати“, „Господи! як повалив народ...“, „Той рушник... та що то вже гарно вишитий був!“, „О бодай тобі!“ (в дужках) і т. д., або перериває сам себе: „Кете лишень табаки!“, „Тільки у неї і на думці, що... тільки хотів було розказати, об чім наша хорунжівна думала,... таж ось і пришла до неї бабуся“, або навіть про дещо забуває, та згадує пізніше: „Був... якийсь маляр... ось на умі мотається, як його звали, та не згадаю...“ — за сторінку розповідач вже пригадав: „Те, те, те, тепер згадав...“. Це, розуміється, підвищує живість оповідання. Розповідач Квітки — „фіктивний автор“, не схарактеризований ближче, але він має бути людина проста, мабуть неосвічена, до чого мало підходять моралістичні місця (див. далі). Усі дійові особи, за рідкими винятками, панів, що іноді й говорять по-російськи, писаря, хорунжого, сотника — селяни або міщани. Отже, цим рівнем розповідача зумовлені і стиль і мова оповідань. Стиль широкий, поруч оповідань про події іноді подаються широкі малюнки народних сцен та звичаїв: ярмарок, Великдень, /366/ розговіни, весілля, сватання, „гробки“, похорон, чари і т. д. Іноді переказано повір’я, до яких Квітка ставиться іронічно, як до анекдотичного матеріялу. Мова не дуже різноманітна, хоч окремі місця з типовими і для Котляревського грашками зустрічаються: чорти в пеклі говорять по-французьки. селяни псують російську мову („угомонна палата“, „проїсходительство“), робить це й оповідач („проклятий компот“ = капот), „вчений“ писар говорить надміру барвистою слов’янщиною: „Вожделінного умоізступленія, за дневним містопребиванієм, вам, пане сотнику, утреусугубляємо“ — це в традиції вертепу та „Москаля-чарівника“. Російщину скарикатуризовано: „їскаєш“ — форма, якої в російській мові нема. Вжито пісень („Маруся“), приказок та прислів’їв („Швець, знай своє шевство...“, „Їжте очі...“); у фразеології багато народного: „напік раків“, „більш копи лиха не нароблять“, „дрижаки їсти“, „хоч до сто баб не ходи“, „повернути у Брехунівку“: є порівняння народного типу: „Дивиться... очицями, одним у Києв, а другим у Білгород“, „Розливаються, як та річка’’, „Наче його хто трьома кожухами вкрив“ і т. д. Ужито й народних анекдот (окремі місця в „От тобі й скарб“), або улюблених традиційних анекдотичних ситуацій: розмова „козиря-дівки“ з суддею, який не розуміє української мови.

Мова „проста“, але навіть в анекдотичних оповіданнях вульґарні вирази без порівняння рідші, ніж у Котляревського, хоч їх не бракує, та часто в місцях, де вони роблять враження надзвичайної дисгармонії з серйозною ситуацією. Наприклад, „патрет вчеше“, „поведенція“, „шлятись“, „швендяти“, „молодиця гарна, не узяв її кат“, „весілля удрали“, „ляпаса по морді дати“, „вчистив грамоту“, „утне“ (спів у церкві!), „молотити“ (їсти), „учисте по уху“, „мота вареники“ (їсть), „чеше“ (йде), „шкварити“ (бити). Є й рідкі слова (улюблена й Котляревським „тимфа“= „пинхва“), й димінутиви, навіть „сердитенько“; й діялектні (харківські) форми: „мота“, „учисте“ замість „мотає“, „вчистить“. Частенькі короткі дієслівні форми: сіп, гульк, фіть-фіть, черк, плюсь, шелесть, беркиць, зирк, шарах, дриб-дриб-дриб, хряп, ляп і т. д. Лайки рідкі та завжди досить „сальонові“. Але в цілому мова Квітки наближається до якоїсь нормалізованої мови, хоч і „невисокого“, селянського рівня, що може залежить і від селянських тем оповідань. І хоч ця мова не може придатися до малюнків з життя міського та освіченого суспільства, а ще менше для „високих“ ґатунків, проте вона все ж більше надавалася б до „повної літератури“, ніж мова всіх інших письменників українського клясицизму. /367/

Зате словне багатство мови менше, ніж у Котляревського. Хоч і зустрічаємо денеде описи вбрання, страв, напоїв, що вимагають складного словника, такі місця поодинокі. Ось, наприклад, списки, напоїв на чортівському шабаші: „Було і ренське, було і донське, що по четвертаку бутилка; були усякії вина, і червоне, і жовте; були пляшки і засмолювані і дротом позаплітовані; була і вишнівка, і тернівка, і дулівка; було і пиво кабацьке, так, дешевеньке, для усякого розходу, та був і грушевий квас, вже спитий. А усякі горілки окремо стояли; та і до біса ж їх там було! Була і пінна, і полугарна, і запіканка, і полинькова, і корінкова, і на калган, і на соснові шишки гната...“, „Пив мадеру, шатай-моргай, шатай-на-хвіст, реєвеє, барбоське, шалпанську і порчене пиво“; як бачимо, Квітка переходить від матеріялів етнографічної збірки до пародії на псування мови селянином.

3. Звідки походять основні риси Квітчиного стилю? На це питання відповісти не легко. Здається, Квітка великою мірою — письменник ориґінальний, без зразків та без джерел. Писав він розмірно пізно, знав романтичну літературу, але позичив з неї (напр. у Гоголя) лише дрібні мотиви, може, почасти, цікавість до етнографічних подробиць. Проте ставлення його до народного життя ніякою мірою не нагадує ідеологічного захоплення ним романтиків. Квітка епічно про все розповідає, навіть захоплений дечим, напр., красою народного вбрання, але шукає в народі не специфічно українського, а вселюдського. Тим менше вірить він у якийсь глибший сенс звичаїв та вірувань народних: він дивиться на все згори („просвіченість“), і це дає помітити навіть через „сказ“ свого розповідача, що сам — з народу.

Історичні спроби Квітки російські. Наприклад, „Головатый“ 1839 р., „Татарские набеги“ 1844 показують, що він до українського минулого ставиться, як до анекдотичного матеріялу! Це теж типове для клясицизму. Ще менш перейняв Квітка від російського „сентименталізму“ (див. екскурс IV), течії „панської“, не здібної до епічного оповідання, бо вона висуває на перший плян особу „чутливого“ та „сльозоточивого“ автора. Це є ще в перших оповіданнях Достоєвського 40-х років. Прості сюжети Квітки почасти старі (див. вище).

Самий ґатунок народного оповідання не новий. Його зближували з пізнішими спробами „натуралістів“ (див. екскурс V), а саме Жорж Санд, Б. Ауербаха, Ґріґоровича, Турґенева. В дійсності писали подібно до Квітки його російські сучасники М. Поґодін, Даль та Гоголь; їх впливом можна почасти з’ясувати і „сказ“ Квітки. А народне міщанське, купецьке життя /368/ змальовували вже „клясицисти“, в російській літературі — В. Лукін („Щепетильник“ 1765), М. Чулков („Пересмешник“ 1789), Іван Новіков („Похождение Ивана, гостинного сына“ — 1785-6), деякі статті в сатиричних часописах М. Новікова (1772-4), комедії П. Плавільщикова („Бобыль“, „Сиделец“, зібрані твори вийшли 1816 р.), на межи „сентименталізму“ — А. Радіщев („Путешествие“, 1790, та, здається, вже його анонімні статті 1772 р.). Чи знав Квітка багато творів такої традиції — неважне, але почавши як російський письменник, він цікавився російською літературою. Він міг знати і західні спроби „селянського роману“ — в німецькій літературі, наприклад, Пестальоцці з 1781 р., Цшокке — 1823, ідилії Мюллера або алеманські вірші Й. П. Гебеля, які на російську перекладав Жуковський і т. д. З таких творів він міг навчитися й серйозного вжитку народних тем і вжитку народної мови. Це не зменшує заслуг і значення Квітки, який як письменник так само безмежно вищий від своїх попередників з 18 ст„ як Котляревський вищий від Осіпова. Він виробив власний стиль. Цей стиль не виходить поза межі клясичної традиції народного оповідання. Але Квітка — „запізнений“ клясицист, писав він у роки, коли Україна зробилася глибоко „провінціяльною“ країною, що відставала на десятки років від російських „центрів“. Через це він міг подати руку першим представникам „реалізму“, що знову де в чому наблизився до клясицизму.

4. Повісті Квітки цікаві й ідеологічно. Бо він, перебуваючи в традиції клясицизму релігійного, християнського, зумів у своїх оповіданнях подати в живій формі основні думки свого світогляду далеко більше, аніж дуже споріднений з ним духово Котляревський. Християнство 18 ст. закрашене практично. Квітка тому проповідує „християнський гуманізм“: „Брат наш — усяк чоловік, хоч з нашого села, хоч з другого, хоч з города, хоч німець, хоч турок, усе чоловік, усе боже созданіє“; у цьому світі ми всі „такі ж гості, як ти і усяк чоловік — чи цар, чи пан, чи архиєрей, салдат чи личман“. Ця „тенденція Квітки пізніше надзвичайно притягла до нього симпатії „народолюбців“, чи то романтиків, чи то реалістів. Менш помічали численні ноти християнського моралізму: Квітка хоче майже в кожному оповіданні подати якусь „мораль“, корисне повчання, що значно відрізняє його від романтиків, для яких поезія є самоціль. Або він натякає на християнські догмати, як у примирливому акорді „Марусі“; „Дай Господи милосердний, щоб ти там (в іншому світі) знайшов свою Марусю“, чи на християнську мораль, як у „Щирій любови“: „Я /369/ сполнила самий святіший закон Його (Бога): душу мою положила за мого друга, щоб відвернути від нього горе! Себе не змогла, не здужала зберегти... Я старалася... не змогла... я чоловік“, або в „Перекотиполі“: „Так-то суд Божий не потерпів неправди; і хоч як кінці були заховані, так Бог об’явив“. Іноді буває й досить примітивна мораль: „Дуже недобре діло брехати“ („Підбрехач“). Найчастіше „мораль“ широка — на початку або в кінці оповідання. Викладено її тією самою мовою, що і самі оповідання. Цікаво, що Квітка доходить навіть до того, що на початку „Щирої любови“ він подає „арістофанівсько-платонівську“ теорію любови з „Симпозіону“; або в „От тобі й скарб“ — трохи пародійно описує пекло, здається, за Сведенборґом! Квітка, отже, письменник „тенденційний“. Ця тенденція іноді переважає його мистецькі устремління: тоді він „псує“ оповідання, переборщуючи, як у „Добре роби...“, та в багатьох місцях інших оповідань — в „Марусі“ героїня виголошує промову проти... вечорниць! В переборщенні, „ідеалізації“, він не знає меж. Іноді він робить майже карикатурними образи своїх героїв, описуючи їх уже занадто піднесеним стилем: описи завнішньої та духової постаті Марусі або Галочки (з „Щирої любови“) наближаються вже до пародії... на себе самого! Мораль Квітки майже виключно загальнолюдська. Лише де-не-де промайне щось подібне до національного почуття: „Хіба треба соромитись свого роду!“ Сатира на дійсність рідка, лише в „Козир-дівці“ досить різко та дотепно змальовані судові порядки, чи то непорядки, тодішнього часу. Дивно, що Квітка, такий чутливий, іноді без усякого співчуття малює жорстокість: напр., топлення відьом, з яких деякі і дійсно втопилися: „Тут їй і амінь“; „Котру втопили, а котру відволали“ — констатує він, та ще вкладає одному з звичайно таких м’яких селян в уста слова: „Сполощіть мою жінку...“ Отже, тенденція у Квітки і зарізко подана і не цілком послідовна. Якби не ця „тенденційність“ — риса теж старовинна, не романтична, — то Квітка міг би бути нашому часові з усіх своїх сучасників найближчий.

5. Квітка виступив навіть як публіцист, щоправда, лише в передмові до „Салдацького патрета“: „Супліка до пана іздателя“ та в невеликих „Листах до любезних земляків (1839).

Обидві статті Квітки ще яскравіше, ніж його оповідання показують недостатність для утворення повної літератури тих стилістичних та мовних засобів, якими він користується в повістях. „Супліка“ (1833) написана в стилі травестії; „нехай же знають і наших“, „конпонує“, „навернякали“, „заколупне за душу“, /370/ „кишки бліять від сміху“ — така фразеологія ледве чи може викликати враження, що в українській мові можна „втятії“ твір, що був би „і звичайний, і ніжненький, і розумний, і полезний“. „Листи“ (18391 — спроба популяризації для народу певних понять про державний устрій, витримана вже в серйозному тоні, але в площині надзвичайного примітивізму: „Не лежи: сюди-туди мотнися, сокиркой порубай, цілком помахай, скотинкою пороби, от в тебе вп’ять грошики“. Квітка тут уміє дати добрі перекази байок або добре змалювати п’яницю: „Пика йому невмита та... подряпана, волосся розкудовчене, шапки кат-ма!.. Хоч і підперезаний, так один кінець так і волочиться за ним; сорочка розхристана, а часом і порвана, як і свитина; спина вся у глині, один чобіт на нозі, а другий, як спав він у шинку, так знято . . .“ Але і така „серйозніша“ мова може мати лише обмежену функцію. Ідеологія „Листів“ — подібна до пізнішої Гоголевої — ідеологія „реакції“. З нею Квітка сполучає думку: „не все ж для москалів, може треба і для нас щонебудь“; в листі до Максимовича він вимагає, щоб писати на „мові, на якій говорить 10 мільйонів, яка має свої краси, що їх не передати на іншій, свої звороти, гумор, іронію і все, ніби у порядної мови“. Проза Квітки — найвище досягнення „старосвітської“ української літератури народною мовою, показує якраз, що потрібна якась нова ідеологія, щоб піднести мову на рівень з іншими „порядними“ мовами.

Квітка навіть переклав кілька священих текстів, але лише для „Слов’янської читанки“ Срезневського. В цих уривках (заповіді, молитва Господня, початок євангелії Іоана) є лише перші спроби високої мови. Над „Історією України“, що Квітка хотів написані, він, здається, навіть не почав працювати.

6. З інших спроб прози варто згадати писання Гулака-Артемовського, що до травестій од, розуміється, міг подати лише пародійний вступ — „Дещо про того Гараська“: „Воно то бач, по нашому Гарасько, а по-московськн Горацій — О! вже вони хоч що, — перековерсають по-своєму“. Але тим самим стилем пише він і „Писульку“ до редактора „Українського Гінця“ (Вестника). Тут не лише простацькі дотепи, (змішування „латинського“ та „литвинського“), але й словник того самого стилю, що в „одах Гараська“: замість говорити: брязнути, верзти, роздабарювати, паплятн; замість вірші писати: наялозити, пером надриґати, базграти... Фразеологія: яка вже там у хріна робота; родимі ще не повилазили; матері її ковінька; а там сховаюсь в домовину та й покажу їм з-за пазухи от-таку здоровецьку дулю і т. д. Такою мовою, звичайно, не можна писати нічого іншого, крім травестій. — Цікаво, що навіть романтик Гребінка пише українські /371/ статті (передмову та післямову до „Ластівки“ 1841 р.) стилем іншого забарвлення — чутливо-ідилічннм, але того самого рівня: „Уж я так думаю, що нема і на світі кращого місця, як Полтавська губернія“; вихваляючи українських дівчат та пирятинські бублики, він у цьому контексті згадує українську літературу (Котляревського), а прощається з земляками простацькими побажаннями, серед яких не бракує й такого: „Щоб винниці давали нам з кожного пуда відро пінної горілки“. Серед прози такого рівня найбільше впадають в очі стилістичні властивості і серйозна мова оповідань Квітки.