Б. Початки

1. Клясицизм прийшов до української літератури не як певна бойова теорія, яка у певному відпорі до панівного барокка виборола собі місце, а потім і перевагу в літературному світі, як це бувало в інших літературах. Ні, клясицизм прийшов майже непомітно, без боротьби з барокковою літературою, яка зі своєю слов’янсько-українською мовою різного забарвлення мусила зникнути, коли українське життя робилося цілком провінціяльним і колишні центри літературного життя, зокрема Київська Академія, віддали усі свої живі сили на користь нових „всеросійських“ центрів.

Деякі бароккопі українські письменники, здебільшого духовні почали переймати нові клясичні літературні форми. Помічаємо, напр., певні елементи нового, не бароккового, простішого, гармонійнішого стилю в проповідях (не в п’єсах) Г. Кониського. Ще ближче підходить до стилістики клясицизму „Історія Русів“. Але цей твір, писаний майже суто-російською мовою, стоїть взагалі на окраї української літератури. /332/ Наприкінці 18 ст. виступили як російські клясичні поети, українці; найвизначніші з них були Іпполіт Богданович (1743-1803), Василь Капнист (1757-1823). що обидва належать до найяскравіших зірок російського клясицизму та споріднені між собою значним ідилічним забарвленням своїх віршів, та менш талановитий невтомний журналіст Василь Рубан (1739-95).

2. Без сумніву, цей перехід до нового літературного стилю в культурно впливових нових центрах. Петербурзі та Москві, відбився б і на Україні, та може й відбився безпосередньо в творах декого з поетів, твори яких залишилися в рукописах. Але здебільшого перехід до нового стилю визначав перехід до російського клясицизму, з його іншою, неукраїнською мовою. Ця мова почала переходити вже і в стилістично бароккову літературу (Сковорода). Отже, загрожував уже певний заник української літератури як своєрідного цілого. Тут прийшла на допомогу та нова психологія, яку утворив клясицизм з його двірським духом. Українська мова придавалася ще, напр., для пародій, що їх знала вже і бароккова література, або до „сальонових“ наслідувань народних пісень, улюблених навіть у Петербурзі. Але в пародіях нового часу помічаємо віяння якогось нового духу. В авторах їх почуваємо вже людей, зачеплених духом просвічености — їх ставлення до релігійної сфери несерйозне, іноді навіть блюзнірське: помітимо і якийсь новий „панський“ дух, типове для тієї самої просвічености зневажливе ставлення до вірувань простої людини; нарешті про нові часи свідчать і з’явища розкладу української мови: вживаючи мови народної, деякі автори не можуть уберегтися від іноді численних русизмів.

3. Не дуже важко виділити з численної літератури українських віршів 18 та початку 19 ст. твори, що пересякнені цим новим духом. Але елементи клясичної стилістики в них значно слабші, ніж елементи духа просвічености. Іноді характеристична і мова, бо, пишучи досить чистою українською мовою, автори вживають мови не дійсно-народної, а вульґарної, ставляться до мови, як і до всього народного з певним презирством, з нехтуванням.

Ось, напр., вірші про Різдво Христове:

Для сих родин всяк християнин вминає ковбаси.

Баби, діди, пиво, меди, горілку варену

кухликом п’ють, з книшами труть свинину печену.

Хлопці, дівки навпередки бігають під хатки

і, як вовки або свинки, скиргичуть колядки... /333/

До цієї картини приєднується картина того, що робиться у небі:

І увесь тут загудів люд, мов літом ті бджоли:

беруть жінок, ідуть в танок, затикавши поли...

. . . . . . . . . . . . . . .

Пророк Давид там же сидить і в кобзу іграє,

пісню святу Спасу Христу з Псалтирі читає.

Чорнявий Хам сидить теж і ріже в сопілку,

сам добре п’є і всім дає квартою горілку...

Це панська поезія з просвіченським майже блюзнірством та мовними русизмами. Подібна й великодня вірша:

Подали їм хліб і сіль,

кождому по чарці пива.

Тут Давид наробив дива:

приударив в гуслі так,

що скакать хотів усяк,

Сара кинула і ложку,

піднімала гарно ножку...

. . . . . . . . . . . . . . .

Засміявся тут і Бог.

Тут і бабки, тут і внучки

всі побралися за ручки

і пішли у хоровод...

або інший варіянт тієї самої вірші:

Кажуть, будем молодиці

негодяйки, ледащиці

і пугливі, як зайці —

аж неправда, молодці!

Се ж Марія серед ночі

пустилася зо всій мочі

плакати на гроб Христов,

на Голґофу, між кустов.

. . . . . . . . . . . . . . .

Чого, Марусе, так ти плачеш?

Я воскрес — сама ти бачиш.

Жиди же як на пуп кричать,

що не рушена печать...

. . . . . . . . . . . . . . . /334/

А Христос був на роботі, —

покаляв собі чоботи,

покіль пекло погасив,

і Адама воскресив...

Пачасти жахливі наголоси (наробив, пустилася) та русизми (приударив, ножку, негодяйки, між кустов і т. п.) змушують власне до визнання цієї літератури теж одним зі з’явищ підупаду, а не розквіту, як це вважали іноді історики літератури.

4. До вже згаданих творів з елементами клясичного стилю, належать, без сумніву, принайменше деякі вірші о. Івана Некрашевича (80-90 роки 18 ст.). Почасти його вірші писані ще засобами бароккової поетики та зв’язані прямо з традицією Київської Академії: як напр., віршована подяка (1787), або діялог „Спор душі з тілом“ (1773), але трохи пізніші вірші належать до якихось нових ґатунків: „Ярмарок“ та „Сповідь“ це ніби щось середнє між барокковою інтерлюдією та клясичною ідилією. Новий ґатунок і приятельські віршовані листи. Та найцікавіше в них — їх майже чиста народна мова:

...а мене бо навчили отець мій і мати

колядівок і щедрівок, Бога зухваляти,

говію я щороку, п’ятінку шаную,

не їм, не п’ю, не роблю до вечера в тую.

От бризнула на губу, як сир одкидала,

чого я не робила, ввесь рот полоскала.

Ісусе, прости мене, грішную такую,

а більше я на собі нічого не чую...

І тут той самий погляд на народ згори, як у пародіях на канти. Та твори Некрашевича наближає до творця українського клясицизму та нової української літератури, Котляревського, передусім їх чиста мова. Здається, що Некрашевич прийшов до неї тим самим шляхом, що Котляревський — через травестійні ґатунки клясицизму. В цілому — він не таке вже видатне, але цікаве з’явище на межі старої та нової літератури, на межі двох стилів — барокка та клясицизму.

Типовий для клясицизму ґатунок — сатира, репрезентована кількома творами місцевого значення. Але чогось видатнішого на цьому полі не маємо. Сатиричні спроби залежать, мабуть, від російської та польської сатири клясицизму. /335/