Б. Проповідництво

1. На жаль, порівнюючи з перекладними проповідями, великими кількістю та обсягом, ориґінальні 12-13 вв. творять лише незначну групу. Це здебільша проповіді пишного стилю. Кілька анонімних проповідей з певною ймовірністю можемо віднести до 12 ст. Але маємо також проповіді авторів, відомих нам на імена та схарактеризованих своїми творами як літературні індивідуальности.

2. Найталановитішим проповідником, а може й найбільшим письменником старої літератури можна назвати Кирила Турівського, що був єпископом м. Турова в другій половині 12 ст. Він /137/ походив з заможної родини столиці невеликого Турівського князівства, м. Турова. Народився, мабуть, десь 1130-40 рр. * Його „Житіє“ підкреслює його богословську освіту (недавно доведено, що він користався грецькими творами в ориґіналах) та його аскетизм. Вступивши в молодих роках до манастиря, Кирило вже тоді уславився як письменник. На бажання князя та „людей“ Турівських Кирила висвячено на єпископа. До цього часу належать деякі його твори, м. ін. утрачені листи до князя Андрія Боголюбського, проповіді, молитви та богослужбові твори. Кирилові проповіді зустрічаємо в збірниках поруч проповідей великих проповідників грецької церкви.

3. Вісім проповідей, що напевне належать Кирилові, присвячені недільним святам восьми тижнів коло Великодня, починаючи з „вербної неділі“. Описуючи врочистий вхід Христа в Єрусалим, Кирило закликає слухачів приготуватися до духовної зустрічі Христа. Вхід Господній до Єрусалиму символічно витлумачено як духовне прийняття Христа до „світлиці душі“. — Проповідь на „анти-пасху“ (Хомина неділя) сполучає широке порівняння весни в природі та Великодня з розмовою апостола Хоми з Христом. Дальша проповідь починається з зворушливого „плачу“ Богородиці коло хреста, На допомогу їй приходить Йосип Ариматейський. якому вдається випросити в Пілата тіло Христове і поховати його теж з „плачем“ над тілом Христа. Далі оповідається про мироносиць, до яких звертається з промовою янгол. Закінчує „Слово“ похвала-акафист Йосипові. Дальше „Слово“ оповідає про зцілення „розслабленого“ в купелі Силоамській. Оповідання ведеться в формі діялогічній — Христос розмовляє з немічним, а той з „книжниками“. Інші проповіді, також спираючися на євангельські оповідання, подають їх символічне витовмачення, скупчуючи увагу головно на церковній науці про Христа, на „христології“. Останнє „Слово“ Кирила присвячене протиаріянському соборові, себто теж христології. Отців собору порівняно з вояками. Закінчує проповідь довга похвала-акафист отцям собору.

*) Походячи з Турова, що лежить на українсько-білоруській межі, вихованням та стилем своїх творів Кирило, безумовно, належить Києву. Одначе білоруси мають підстави вважати його за свого старого письменника. Де виголошено його проповіді, невідомо.

Вже давно звернено увагу на те, що загальні думки проповідей Кирила нагадують думки деяких, клясичних зразків грецької проповіді. Недавно доведено, що проповіді Кирила складені за грецькими зразками. Для кожної з своїх перших 7-ми проповідей /138/ Кирило вибрав здебільшого по дві-три грецькі проповіді (перекладені), з яких він бере провідні думки, іноді й головні образи Для останньої проповіді (собор святих отців) він користався в ориґіналі якимсь грецьким історичним твором. Але Кирило не обмежився на ролі простого компілятора, своє завдання він, очевидно, бачив в літературній обробці матеріялу. Він поширює або скорочує свої взірці, сполучує їх в органічну цілість та прикрашує думки грецької проповіді такими реторичними прикрасами, що ліпше промовляють до розуму та серця його слухачів. Якщо встановлення неориґінальности проповідей Кирила зменшує наш інтерес до нього як богослова, то воно ще збільшує його цікавість для нас як письменника та оратора, бо він вступає в мистецьке змагання з своїми великими попередниками, та, — треба визнати, — виходить із свого важкого завдання переможцем. Не дурно його проповіді знаходили в збірниках (таких, як „Торжественник“) місце протягом століть поруч найліпших зразків святоотецького ораторського мистецтва. Треба ближче придивитися до літературного стилю Кирила.

4. Ми вже звертали увагу на „символічний“ характер проповідей Кирила. Їх побудовано на витовмаченні символічного значення релігійних образів. Напр., Великдень, воскресення, є для нього весна:

Нині небеса освітилися, скинули темні хмари, як покривало, та світлим повітрям славу Господню возвіщають, —

мовлю не про ці видимі небеса, але про духовні, про апостолів, що... пізнали Господа та всю тугу забули,... Святим духом овіяні, воскресення Христове ясно проповідують.

Нині сонце, красуючися, на височінь піднімається та, радуючись, землю огріває,

бо сонце правди, Христос, з труни зійшло і рятує усіх, хто в нього вірує...

. . . . . . . . . . . . . . .

Нині весна красується, оживляючи природу земну, і буйні вітри, тихо віючи, плоди умножують, і земля, насіння живлячи, зелену траву породжує, —

весна це красна віра Христова, яка через хрищення оновлює людську природу; буйні вітри — гріхотворні помисли, що через покаяння перемінилися на доброчини та живлять /139/ душекорисні плоди; а земля нашого єства, що прийняла слово Боже, як сім’я,... породжує дух спасіння.

Нині новонароджені ягнята та телята, хутко бігаючи, скачуть та, скоро до матерів повернувшися, веселяться, також і чабани, на сопілках граючи, з радістю Христа славлять:

ягнятами зву лагідних людей серед поган, а телятами — ідоложерців невірних країн,... що, до святої церкви обернувшись, молоко науки ссуть, а вчителі Христового стада... Христа Бога славлять.

Нині дерева паростки випускають, і квіти запашні процвітають, і ось уже сади солодкі запахи видають, і хлібороби, з надією працюючи, плододавця Христа призивають, —

бо раніше ми були, як лісні дерева, що не мають плодів, а нині прищепилася Христова віра до нашого невір’я, та... райського нового буття... чекаємо, також і архиєреї та ігумени, працюючи для церкви, нагороди від Христа чекають.

Або:

Нині трудолюбива бджола, подібна до ченців, показує свою мудрість і дивує всіх; бо як ті ченці, живучи в пустинях, самі себе прогодовують та дивують янголів і людей, так і вони (бджоли), на квіти вилітаючи, готують медовії щільники та постачають людям солодке, а церкві потрібне.

Нині всі красноголосні птиці церковних хорів, гнізда будуючи, веселяться, себто церковні чини: єпископи та ігумени, попи та диякони і дяки, кожний свою пісню співаючи, славлять Господа.

Кирило порівнює священиків, архиєреїв, „усіх церковних вчителів“ з архітектами; Петра та Іоана біля гробу Христового — із Старим та Новим Завітом; Христа після воскресення — з чабаном, який після сну бачить, що його отара розійшлася в різні боки, та збирає її, або з батьком, який прийшов додому з далекої подорожі та якого з радістю зустрічає жінка та діти. Поруч широко розвинених порівнянь зустрічаємо короткі, майже натяки.

5. Улюблений композиційний засіб Кирила є „драматизація“ викладу; він змушує учасників подій євангельської історії виголошувати промови, вести розмови один з одним. Вимагаючи чималого ораторського вміння від проповідника, такі проповіді, розуміється, були живіші та емоційно вразливіші. /140/

До найліпших зразків „драматизації“ в проповідях Кирила належать зворушливі „плачі“ Богоматері коло хреста або Йосипа Ариматейського над гробом Христовим:

„Все створення співчуває мені, сину, бачачи, як Тебе забито несправедливо! Горе мені, дитино моя, світе і творче створення! Що мені зараз оплакувати: чи осміяння Твоє? чи поличники? чи вдари по плечах? чи обпльовування Твого святого лиця? — що Ти їх прийняв від беззаконних за (Твоє) добро. — Горе мені! Тебе неповинного, знечещено, та Ти на хресті прийняв смерть!.. Небо вжахнулося, і земля здригнулася... Бачу Тебе, мила дитино, на хресті завислого, бездушного, без зору... І гірко поранена моя душа: хотіла б з Тобою разом умерти... Нині бачу Тебе як злодія, між двома розбійниками, мерця з пробитими списом ребрами... Не хочу жити, але хотіла б випередити Тебе в пеклі... Слухайте, небеса і море з землею, почуйте плач сліз моїх! Бо вже ваш Творець від священників смерть приймає, єдиний праведник за грішників та беззаконників умирає!.. Горе мені! Кого покличу до спільного плачу, і з ким виллю сліз моїх потоки? Усі Тебе залишили, родичі та приятелі... Де нині збір семидесяти учнів? де найвищі апостоли?.. Горе мені Ісусе!.. Як може стояти земля, бачити Тебе, висячого на хресті?.. Приходьте, подивітеся на таємницю Божого провидіння: як Того, хто все оживляє, самого забито проклятою смертю!“

Подібне й голосіння Йосипа Ариматейського над тілом Христа при похороні:

„Сонце незахідне, Христе, творче всього і Пане створіння! Як доторкнуся до найчистішого тіла Твого, якого не торкаються й небесні сили, що служать Тобі з страхом? Яким серпанком огорну Тебе, що огортаєш туманами землю та покриваєш небо хмарами?

Або які пахощі виллю на Твоє святе тіло, якому дари з пахощами приносили перські царі?..

Яких надгробних пісень заспіваю з нагоди Твоєї смерти,

Тобі, якому угорі невпинно серафими співають?“

Йосип звертається з промовою до Пілата, випрошуючи в нього тіло Христове; Христос розмовляє з невірним Хомою; янгол звертається до мироносиць. Форму розмови має проповідь про розслабленого. Христос питає його, як і в Євангелії, чи хоче він бути здоровим, той оповідає про свій стан: /141/

„Богові молюся, та Він не слухає мене, бо беззаконня мої перевищують мою голову;

Лікарям віддав увесь маєток, але допомоги не дістав;

Немає зілля, що могло б змінити Божу кару;

Знайомі мої нехтують мною, бо сморід мій позбавив мене усякої радости;

І ближні мої соромляться мене;

Чужий став я через своє страждання братам моїм;

Усі люди лають мене, і того, хто втішив би мене, не знаходжу“

Далі йде зображення стану хворого:

„Чи назву себе мертвим, — але мій шлунок бажає їжі, а язик сохне від спраги.

Чи подумаю, що я живий, — але не лише з ліжка не можу встати, але й посунутися не можу: ноги мої не ходять, а руками не лише працювати, але й обмацати себе не можу.

Я непохований мрець, як я гадаю:

ліжко се моя труна,

я мертвий між живими, та живий між мертвими,

бо я живлюся, як живий, а як мертвий, не працюю...

. . . . . . . . . . . . . . .

Голод більше, ніж хвороба, гнітить мене:

бо якщо і страву дістану, не можу поклясти її в уста,

усіх молю, аби мене хто нагодував,

та мій бідний окрух поділяю з тими, що мене годують.

Стогну з сльозами, закатований болями немочі моєї, і ніхто не приходить відвідати мене.

Якщо рештки страв богобоязних людей до мене приносять, то хутко приходять служники Овечої купелі, та не так пси облизували струп Лазарів, як оці мою милостиню пожирають.

Не маю ані маєтка, щоб заплатити людині, що піклувалася б мною...,

Не маю людини, що не нехтуючи мною, служила б мені,...

. . . . . . . . . . . . . .

Не маю людини, що поклала б мене в купіль!“

На цю промову Христос відповідає також промовою, — вся священна історія є, мовляв, служба Божа людині: і створіння світу і вчоловічення Боже: /142/

„Чому мовиш: не маю людини“

Я для тебе став людиною, я щедрий та милостивий, і порушив обіту мого вчоловічення...

. . . . . . . . . . . . . . .

Для тебе берло вищого царства залишив, та мандрую в нижньому, служачи:

я прийшов не для того, щоб мені служили, але щоб самому служити.

Для тебе я, безтілесний будучи, ввійшов у тіло, щоб усіх від душевної та тілесної недуги вилікувати.

Для тебе я, невидний янгольським силам, з’явився всім людям...

. . . . . . . . . . . . . . .

... Я став людиною, щоб зробити людину Богом...

Хто інший вірніше служить тобі?

На працю для тебе я створив все створення.

Небо та земля тобі служать: те вогкістю, я ця плодами.

Для тебе сонце світлом та теплом служить, а місяць з зорями ніч освітлює.

Для тебе хмари дощем землю напоюють.

І земля всяке зілля з насінням та . дерева з плодами на службу тобі вирощує.

Для тебе ріки рибу носять, а пустині звірів годують.

А ти мовиш: не маю людини!

Хто ж є правдивішою людиною, ніж Я, бо не порушив Я обіту мого вчоловічення!“

Про зцілення розслабленого розмовляють між собою книжники... В іншій проповіді оздоровлений сліпонароджений вихваляє Христа, в дальшій проповіді янголи, пророки, святі розмовляють у небі про вознесення Христове.

Отже, цілий ряд проповідей „драматизовано“. Але якими б реторичними не були всі ці промови та розмови, вони вносять у проповіді людські, теплі, близькі слухачеві ноти.

6. Улюбленим стилістичним засобом Кирила є також розвинені антитези — протиставлення. Ця риса мови допомагає слухачам краще тримати зміст проповідей у пам’яті. Здебільшого це протиставлення людської та божеської природи в Христі; таке протиставлення ми вже зустрічали в митрополита Іларіона. Ось як розвиває те саме протиставлення Кирило: /143/

Або в промові янгола до мироносиць:

. . . . . . . . . . . . . . . .

Подібно збудована на протиставленнях похвала Йосипові Ариматейському, похвала воскресенню Христовому тощо. В наведених вище плачах, промовах, теж знайдемо чимало протиставлень.

І плачі, і промови, і антитези, як ми бачили, розпадаються на певні ритмічні одиниці, та, уважно читаючи проповіді Кирила, ми можемо навіть відчути той ораторський ритм, ті риторичні удари, на яких побудована його красна мова. Ще яскравіше виступає ця ритмічність мови в тих місцях, де накупчено паралелі, де з уст промовця виходять подібні одне до одного будовою та змістом речення. Наведемо приклад в ориґінальному тексті, бо переклад знищив би ритм. Великдень є —

„удивление на небеси,

и устрашение преисподнимъ,

и обновление твари,

и избавление миру,

разрушение адово,

и попрание смерти,

въскресение мертвымъ,

и погубление прелестныя власти діаволя,

спасенне же человЂческому роду

Христовымъ воскресениемъ,

обнищание ветхому закону,

і порабощение суботЂ,

обогащение Христовыя церкви,

воцарение недЂли...“

Або оповідання про милосердя Христове, який нас

„близъ къ себЂ приведе,

и всего человЂка здрава сътворивъ,

разслабленаго въстави,

хромыя убыстри,

прокаженныа очисти,

слукыя исправи,

глухіа и нЂмыа добрЂ слышаща и глаголивы сътвори,

сухорукыа укрЂпи,

бЂсы отъ человЂкъ прогна,

слЂпіа просвіти...“

Подібна ритміка зустрічається також у „похвалах“, зокрема, коли їх витримано в стилі акафистів, та навіть в нападах на „єретика“ Арія: /145/

„слыши, Аріе,

нечистива душе,

безглавный звЂрю,

окаянный человЂче,

новый Каине,

вторый Іюда,

плотяный дЂмоне...“

(і т. д. — усього 16 речень). Ритмізовані рядки іноді й римуються, мабуть, лише випадково (обхожу :: послужу і т. п.). Алітерацій немає.

Шукали в деяких рисах проповідей Кирила зв’язків з народною творчістю (фолкльором), але, здається, безпідставно. Так початок повісти про розслабленого:

„НеизмЂрна небесная высота,

не испытанна преисподняя глубина,

ниже свЂдомо Божіа смотреніа таинство“,

хоч і нагадує деякі формули народної поезії, а саме початок деяких варіянтів старини про Солов’я Будимировича, але є лише текстом з св. Письма.

В проповіді про „собор св. отців“ Кирило згадує „піснотворців“, що співають про військові подвиги, порівнює отців церкви з „воєводами“, а боротьбу проти Арія з битвою, але ледве чи це наслідування військового епосу. Радше можемо припускати впливи церковного красномовства на пізнішу народну поезію, ніж навпаки.

Мова Кирила проста та хоч не відходить значно від церковно-слов’янських норм, але користується словами, що є і в народній мові. Проте вся реторична будова його проповідей виходить з традиції „високого стилю“ грецької проповіді. Можна було б думати про „плачі“, як відгук голосінь народних, але вони походження літературного, під впливом апокрифічної „Євангелії Іякова“. Зустрічаємо сліди і інших апокрифів, — „Никодимової євангелії“; в згадці про „рукописання Адамове“ про „плач Єви“, вигнаної з раю, можемо бачити зв’язок з апокрифами „Життя Адамове“ та „Плач Єви“ тощо. Ритміка проповідей Кирила близька до ритміки церковних співів та молитов.

Але Кирило наближує образи, навіяні його взірцями, до рідної природи, до рідного життя. Так в порівнянні Великодня з весною, ідея якого позичена з проповіді Григорія Богослова, Кирило поширює, розроблює образи хлборобські, але зовсім викидає образи мореплавства, чужі більшості його слухачів. /146/

7. Якщо згадуємо проповіді, належність яких Кирилові сумнівна, то лише тому, що проповідницький стиль Кирила, можливо, не був пов’язаний виключно з традицією „високої“ проповіді. Серед сумнівних творів, приписуваних Кирилові, є прості проповіді, як напр., на Зелені свята, що в ній коротко та ясно оповідається про бажання Боже врятувати проповіддю грішників або про важливість церковної науки з таким дотепним закінченням:

„Коли б я щодня роздавав золото або срібло або мед чи вино, чи не приходили б ви самі непокликані та радили б іншим приходити? А нині роздаю слова Божі, що незмірно ліпші за золото та каміння дорогоцінне і солодші за мед та щільники ...“

Можливо, що Кирило був автором цих проповідей, бо не треба думати, що всі проповіді того самого автора мусять бути однакові стилістично.

Хоч і не ориґінальні думками, проповіді Кирила мали чималий успіх у слов’янських літературах, попереходили вони і на Балкани та ввійшли в склад збірок високоавторитетних святоотцівських творів. Вони повходили і до пізніших друкованих збірок проповідей (17-18 ст.), призначених головне для читання. Петро Могила згадує Кирила як одного з визначних проповідників старої Руси, а Кирило Транквіліон Ставровецький навіть наслідує його в своїй „Учительній Євангелії“. Зустрічаємо в 17 в. наслідування його і в російській літературі.

8. Видатнішим мислителем, ніж великий поет-красномовець Кирило, був старший його сучасник Климент (Клим) Смолятич — чернець у Зарубі Київському *, якого 1146 р. висвячено на київського митрополита, без сумніву, завдяки його славі як проповідника та „філософа“, рівного якому за літописом „не бувало на Русі“. Висвячення митрополита без „благословення“ Царгородського патріярха викликало великі ускладнення, і тому аж до 1164 р. Климент був то митрополитом, то лише претендентом на митрополичу катедру. Знаємо, що Климент славився богословською освітою та був прихильником символічної інтерпретації Святого Письма (III. З). Але, на жаль, проповідей, що з певністю можемо приписати Климові, не маємо.

*) Припущення, що Клим білорус, з Смоленська — безпідставне: „Смолятич“ не визначає походження з Смоленська, а радше прізвище за професію (Смоляр) або за ім’ям батька (Смола).

Збереглася проповідь-похвала св. отцям, подібне до акафисту прославлення окремих святих. За належність цього /147/ „слова“ Климові промовляє згадка в ній про забитого 1147 р. в Києві князя-ченця Ігоря. Загальна характеристика святих, чернечого життя та „сміху гідного“ життя „у світі“ збудовані з ритмічних речень. Деякі місця нагадують проповідь про чернече життя, приписувану Іларіонові (II. Б. 6). Авторство Клима непевне. Друга проповідь, „про любов“, — коротша та простіша, збудована на текстах, головне з Іоана, підкреслює значення християнської любови парадоксальним: „без любови ані хрищення нам не допоможе, ані покаяння“, бо любов, мовляв:

Покров від спеки гріховної,

вежа та стіна проти ворогів,

лікування хворим,

ключ царства...

двері небесні,

що ведуть у житла вічні...

І проповідник закликає слухачів:

Ту възлюбимъ,

тою приблизимся къ Богу,

тою сердца своя съплетемъ,

тою душу свою сътворим,

та бо вражду всяку разоряеть,

та приводит ны къ Богу...

Якщо проповіді ці і не належать Климові (друга нагадує його послання — див. III. З — деякими зворотами), то вони, в кожному разі належать до дотатарської доби та доводять, що деякі риси проповідей Кирила Турівського, як ритмічність, синтаксичний паралелізм у будові речень, характеристичні для стилю того часу.

9. До часів Кирила Турівського належить і анонімна проповідь, що відома під назвою „Слово про князів“, та стосується до свята перенесення мощів Бориса та Гліба і закликає князів залишити свої „котори“, усобиці. „Слово“ постало, мабуть, на Чернігівщині, ймовірно з приводу подій 1175 р. Борис та Гліб є для проповідника взірцем покори та миролюбности. Поруч похвали їм, знаходимо політично-загострені думки та заклики:

„Слухайте князі, що ви противитеся старшій братії, війну зчиняєте та поганих наводите на браттю свою! Чи не осудить того Бог на страшнім судищі? Що святі Борис та Гліб перетерпіли від брата свого? Не тільки позбавлення влади, а й позбавлення життя! Ви ж слова братові не можете /148/ стерпіти, за малу обиду підіймаєте ворожнечу смертоносну і поміч берете у поганих на свою браттю!“

Думки свої проповідник потверджує прикладами з Святого Письма, а також з життя князів Володимира, Бориса та Гліба та „з своєї землі“ (Чернігівщина) князя Давида Святославича (помер 1123 р.). Проповідник розповідає про чудеса, що сталися по смерті князя Давида — розсівся верх його теремця (як уві сні Святослава в „Слові о полку Ігореві“), до світлиці влетів білий голуб і сів князеві на грудях. Під час похорону з’явилася зоря, а сонце зачекало, поки князя поховають, бо він „ні з ким не мав ворожнечі. Коли хто на нього підіймався війною, він ту війну покорою своєю перетерпів,... як хтось з братів зробить йому, бувало, кривду, він усе зносив. Кому хрест цілував, то за все життя своє не переступав, коли йому хто не додержував цілування, він однаково додержував. Ніколи не скривдив, ані зла не учинив...“ Давид був блаженною людиною і став він таким, не постригаючися в ченці, мавши жінку та дітей (м. ін. печерський святий Микола Святоша був його син. Див. III. Г. 4). Автор доводить цим прикладом, що і в світі можна спастися — „соромтеся вже ви, що ворогуєте на браттю вашу і на одновірців своїх! Жахніться і плачте перед Богом, інакше втратите славу (небесну) за одне тільки своє злопам’ятство.“

Ця досить проста композиційно та стилістично, але патетична проповідь, цікава для нас і своєю мирною ідеологією, що де в чому нагадує ідеологію автора „Слова о полку Ігореві“.

10. Одне „Поучениє“, написане, мабуть, не пізніше половини 13 ст., залишилося від Юрія Зарубського, ченця того самого манастиря, звідки вийшов і Клим Смолятич. Проповідь аскетична, автор навіть радить не шукати мудрих вчителів, бо і автор, не зважаючи на „грубість“ (простоту), може сказати, що треба, щоб спастися. „Поучениє“ не лише навчає християнських чеснот, але радить уникати світської культури: „скоромоха,... гудця та свирця“, яких люди слухають „для глума“ (розваги); „це краса та радість шалених юнаків“, а християнська музика, християнські „гусла“ це — „красна, красноголоса псалтир, якою треба себе звеселяти перед Паном Христом Богом нашим“. І апологія „простоти“ і прагнення запровадити аскетизм у „світ“ — характеристичні для послідовного аскетизму, що пізніше знайшов в українській літературі такого визначного представника, як Іван Вишенський.

11. В літописі під р. 1199 записана промова-проповідь ігумена Видубецького манастиря Мойсея. Це подяка князеві /149/ Рюрикові Ростиславичеві, що вибудував коло манастиря стіну яка мала охороняти будови манастиря від сповзання землі до Дніпра. Це урочиста пишна привітальна проповідь. Тут зустрінемо весь діяпазон засобів урочистого красномовства: голос самоприниження (не лише про свою „грубість“, але також про „нищетоумиє“ говорить промовець), і розкішне порівняння „чесних слів, боголюбивих вчинків та держави самовладної“ Рюрика, що, мовляв, відомі не лише „в Руських кінцях“, але і далеко за морем, з „світлом соняшним, зростанням місяця, красою зір та часом, що незмінно закони Творця утримує“. Це порівняння навіть філософічно обґрунтоване: щедроту Рюрика можна порівняти із всесвітом, бо, мовляв, „душа богомудрого — мале небо“, себто „мікрокосм“. Щедрість Рюрика має стати прикладом для інших, виводячи їх з „невільництва немилосердства та з пітьми скупости“. Автор не скупиться на біблійні порівняння: „Не на березі ставши, а на стіні, що ти створив, співаю тобі пісню побідну, яко Маріям колись“ (з Старого Завіту). Автор згадує і народні перекази про те, чому манастирська церква на крутому березі Дніпра досі не завалилася через сповзання землі: одні кажуть, що вона сама відсувається від берега, інші, що її утримує золота волосинка, спущена з неба (як св. Софію в Царгороді). Весь цей арсенал символіки, реторики та вчености вжито з приводу події місцевого та досить дрібного значення!

Маємо ще зразок проповіді-похвали не світської цього саме типу. Це проповідь-похвала св. Климентові, мощі якого лежали в старій Десятинній церкві, сполучена з похвалою князеві (можливо тому самому Рюрикові), який „відновив“ церкву. Похвала використовує стару похвалу (11 ст. ?); на жаль, не маючи її повного тексту, не можна порівняти обох творів стилістично. Стиль нової проповіді реторично-ритмічний. Нагадуючи про діла та чудеса св. Климента, автор говорить про значення мощів Климента для Києва в минулому та просить його опіки в майбутньому. „Як дитину в морі“ (в підводній церкві — чудо Климента, оповідання про яке існувало в київській літературі 11 ст.) Климент охоронив під „безсоняшних звірів“, так і тих, що його люблять, хай він охороняє від „невидимих звірів“... і т. д. Закінчення збудоване на думці про „старшинство“ тоді вже політично та економічно підупалого Києва. Автор грає словом „старЂйшенствовати“, що визначає і старість віком і головування, провід:

„Христолюбному та вірному князеві нашому випроси (Клименте) корисне, щоб, крім теперішнього доброго пробування, він і вічного блага сподобився, бо він перейняв /150/ добродійство прабатьківське, відновляючи церкву твою... Тепер нехай він тішиться старшуючи між князями...

Хай радіє і той (митрополит), що, старшуючи між архиєреями, щасливий тим, що твоєї святині доторкується та освячує вірних людей!

Нехай веселяться горожани найстарішого між містами міста нашего, щасливі твоїм заступленням і завжди перебуваючи з тобою!

Нехай світло святкує щасливий твій клир, найстарший з усього клиру (руського)...

Нехай красно святкують усі, що шанують твою пам’ять вірою та любов’ю“.

12. До зовсім іншої атмосфери переносить нас п’ять проповідей Серапіона, єпископа Володимирського (Суздальського). Вони дихають духом моральної суворости. Не диво: Серапіон та його слухачі пережили татарську навалу, руїну Києва та Суздальського краю, повний господарський та політичний підупад, підбиття християнських князівств під владу „поган“. Єдина тема, що проходить ляйтмотивом через проповіді Серапіона, — темп „кари Божої“.

Про Серапіона знаємо небагато: р. 1274 його висвячено з архимандритів Києво-Печерського манастиря на єпископа Володимирського, але вже 1275 р. він помер. Що його проповідницька діяльність не обмежувалася лише на тих проповідях, що дійшли до нас, про це свідчить сам Серапіон, що говорить про свої проповіді: „Багато разів казав я вам“, „завжди сію в ниву сердець ваших сім’я божественне“, „я, грішний, завжди вчу вас“ і т. д. За згадками про певні „кари Божі“: землетрус, небесні знаки, пошесть (1230). татарська навала (1237), нарешті повінь у Дураццо (1273) можемо датувати проповіді. Одну можна з певністю віднести ще до київських часів Серапіона. Ще одну можна також віднести до тих часів на підставі його звертання до слухачів словом „братиє“, три інші належать уже до останніх років життя Серапіона, коли він був уже єпископом, судячи з змісту та звертання до слухачів словами „діти“ (чада). Але всі проповіді належать, розуміться, до „київської школи“ проповідництва.

Перша київська проповідь Серапіона присвячена зловісним знакам — затемненням та нещастям — землетрусові, пошесті, війні. Друга київська і одна з його вже єпископських проповідей присвячені татарській навалі. Ці нещастя, на думку Серапіона, „кари Божі“ за гріхи людські, над цими гріхами він /151/ зупиняється. Дві єпископські проповіді Серапіона скеровані проти забобонів, — проти переслідування відьом та чаклунів-волхвів та викопування тіл померлих неприродною смертю, потопельників та удавлеників. За ці забобони Бог і карає людей. Усі проповіді Серапіона зображують сучасність як наближення кінця світу. Відсіля їх моральна суворість та поважний тон.

Ця суворість не виключає дбайливої літературної обробки. Його проповіді витончені не менше, аніж Кирила Турівського, лише зміст їх не символічний, а реальний. Основним мистецьким засобом Серапіона є ритмізація мови, що разом з накупченням образів „кар Божих“ та „гріхів людських“ тим сильніше може вплинути на свідомість слухачів. Актуалізація думки через повторення призначена в Серапіона не для ченців та не для вищих кіл суспільства, а безумовно, для „простого“ народу. Ось як він повтореннями присилює свої: слово:

Ми не слухали євангелії,

не слухали апостола,

не слухали пророків,

не слухали світил великих..,

Або:

Багато разів казав я до вас, бажаючи відвести від вас злі звичаї, але бачу, що ви ніяк не змінюєтеся:

Хто був розбійником, розбою не залишив,

хто краде, крадіжки не зоставив,

хто ненавидів приятелів, ворожнечі не припинив,

хто гнітить та грабує інших, не наситився,

хто брав відсотки, відсотків брати не перестав,

. . . . . . . . . . . . . . .

хто розпусник, розпусти не кинув,

хто лаявся та пиячив, звичок своїх не покинув.

Інде:

Не було кари, що нас би оминула і нині безперестанно карає нас (Бог), але

не звернулися ми до Господа,

не покаялися в наших беззаконствах,

не відступили від злих звичаїв наших,

не очистилися від бруду гріховного,

...Тому не зупиняється лихо, що нас мучить... /152/

Або:

Правду залишили.

любови не маєте.

зависть та обман жирують серед вас,

і зарозумівся дух ваш.

Маєте поганські звички:

в чаклунів вірите.

палите вогнем неповинних людей.

Так само Серапіон перелічує кари Божі — знаки небесні, пошесті та хвороби, навалу поганську та всі нещастя, з нею зв’язані:

Ми бачили, як сонце загинуло,

як місяць затьмарився,

як зірки змінялися,

а нині землетрус своїми очима бачили...

. . . . . . . . . . . . . .

прийшов до нас нарід жорстокий,

містами нашими заволодів,

церкви святії зруйнував,

отців і братів наших забив,

матерів та сестер наших знечестив...

Страшно єсть людині підпасти гніву Божому.

Чого ми не бачили, що на нас прийшло в цім житті?

чого ми не накликали на себе?

яких кар від Бога не прийняли?

Чи не заполонено землю нашу?

чи не захоплено міст наших?

чи не попадали батьки та брати наші трупом на землю?

чи не завели жінок наших та дітей у полон?

чи останніх не обернули у гірку неволю чужинці?

Ось уже сорок років буде туги та муки,

і податки важкі на нас не припиняються,

голод, пошесті в нашому житті,

і з насолодою хліба нашого їсти не можемо,

і стогін наш і печаль сушать кості наші.

Хто ж нас до цього довів?

Наше беззаконня,

наші гріхи,

наша непослушність,

наше непокаяння... /153/

Бог —

навів на нас народ жорстокий,

народ лютий,

народ, що не щадить юної краси,

хвороби старих,

молодости дітей...

. . . . . . . . . . . . . . .

Зруйновано божественні церкви,

занечищені посуди святі,

потоптані святі місця,

єпископів пожер меч,

кров отців та братів наших, яко вода, рясно напоїла землю,

князів наших, воєвод міць заникла,

багатирі наші повні жаху втекли,

більшість братів та дітей наших заведено в полон,

села наші бур’яном поросли,

і велич наша упокорилася,

краса наша загинула,

багатство наше пішло їм на здобич,

працю нашу забрали погані,

земля наша стала майном чужинців,

в ганьбу ми були сусідам землі нашої,

в посміх були ворогам землі нашої...

Ритмічність, що в перекладі вельми затерта, ще посилює повторення тих самих слів в окремих реченнях („наше“, „наш“ і т. д., „видЂхомъ“ = бачили, „аще“ = якщо, тощо). Алітерацій майже нема. Іноді закінчення сусідніх речень римується:

Землю наша пусту створиша,

и гради наши плЂниша,

и церкви святия розориша,

отца и братию наша избиша...

Реторичні засоби, яких уживає Серапіон, нечисленні, але типові: це постійні запитання до слухачів, ніби проповідник не лише вимагає від них виконання приписів Божих, а хоче дістати на це їх власної згоди. Рідкі виклики („О, безумиє злоє!“, „О, маловіриє!“ або „Чи це ваше покаяння?“). — Найчастіше тон проповіді — ніби розмова з слухачами. Забивають відьом: „Один це робить із ворожнечі, інший, бажаючи гіркої тієї користи, а інший, не повний розуму, бажає лише вбити, пограбувати, але чому та кого вбити, не знає...“ Антитези зустрічаються рідко. /154/

Завжди сію в ниву сердець ваших сім’я божественне,

ніколи не бачив, щоб воно проросло та дало плід.

Великими Господь нас сотворив,

а ми через неслухняність малими зробилися...

як ми стали малі,

робимо себе великими...

Зате любить Серапіон гарні порівняння:

„Не так тужить мати, бачачи дітей своїх хворими, як я, грішний отець ваш, бачачи вас хворими на беззаконні вчинки“; „завжди сію в ниву сердець ваших сім’я божественне“; „як звір хоче насититися тілом, так і ми жадаємо і не перестаємо, щоб усіх загубити. Звір, ївши, насичується, а ми насититися не можемо“; „не будьте ніби комиш, що його хитає вітер“, „не може чабан утішитися, як бачить, що вівці захоплює вовк, як я втішуся, коли бачу, що комусь з вас щось заподіє злий вовк-диявол?“ тощо.

Образи Серапіона зростають до страшних образів останнього суду, останніх днів землі й людства, прихід яких він передчуває та про які говорить; „кари Божі“ іноді зображує він як кари останні:

„Земля, від початку твердо поставлена та нерухома, за наказом Божим нині рухається, гріхами нашими струшена, беззаконня нашого носити не може“; „Нині (Бог) землею трусить та хитає: беззаконні гріхи численні струсити з землі хоче, як листя з дерева“...

Але Серапіон не тільки проповідник про кінець світу, він хоче вселити в серця своїх слухачів і надію —

„Погляньте сердечними очима на вчинки ваші, зненавидьте та відкиньте їх, прийдіть до каяття. Гнів Божий ущухне, милость Господня ізіллється на нас, та ми в радості поживемо в землі нашій; „завжди в любові Божій залишившися, мирно поживемо“...

Дві дальші проповіді, щодо яких авторство Серапіона непевне, дуже подібні до розглянених уже. Можливо, що це є наслідування проповідей Серапіона якимсь іншим автором.

13. Не зупиняємося на інших проповідях, що їх належність до пізньої князівської епохи ймовірна або й певна. Вже ті твори, що ми їх розглянули, свідчать про високий розвиток цієї галузі нашої старої літератури. /155/

Треба звернути увагу на різноманітність староукраїнських проповідей, навіть серед тих, розмірно нечисленних, що збереглися до нашого часу. Старохристиянська проповідь не однотипова, тому цікаво підкреслити, що старі українські проповідники не наслідували якогось одного типу, а очевидно, наслідуючи різні типи, бажали задовольнити духовні потреби різних кіл слухачів. Цього не зрозуміла стара соціяльно-політична школа історії літератури. Значення старої проповіди не було для неї безсумнівним. На витончений стиль Кирила Турівського дивилися, як на непотрібну гру, „реторичні вправи“, В дусі раціоналістичних та позитивістичних поглядів свого часу (кінця 19 в.) визнавали якесь значення лише за моралізаторськими проповідями, яких як ми бачили, теж не бракувало в старій українській літературі. Ця оцінка, розуміється, неісторична. Поруч моральних повчань до завдань проповіді належить також виклад основних питань християнської віронауки. Що виклад віронауки може йти різними шляхами, теж ясно. Кирило Турівський пішов шляхом викладу віронауки в образах, метафорах та символах. Що цей шлях цілком виправданий історією, немає сумніву, бо з бігом часу до нього повертаються представники різноманітних історичних епох. А що виклад філософічно-богословських думок християнства, з культурно-історичного погляду не менш важливий, аніж боротьба проти пияцтва, визиску та інших моральних вад, в цьому ледве чи можна сумніватися. Літературно офрмлена та витончена проповідь Кирила Турівського та його „школи“ (себто того самого напрямку) має значення не лише в історії української літератури як одна з її блискучих сторінок, але також і в українській духовній історії.