Б. Апокрифи

1. Поруч величезних впливів християнської літератури на мову та стиль належить поставити не менш значні впливи на сюжети, теми, мотиви літератури „апокрифічної“.

„Апокрифи“ — це такі твори про події та особи священної історії, що не визнані християнською церквою та не прийняті нею до „канону“ св. Письма. В св. Письмі багато подій освітлено лише загально, багато осіб згадано лише побіжно. Цілком природньо, що у християн, а ще давніше в жидів ці події та особи викликали інтерес та що довкола них зібрався леґендарний матеріял, почасти перейнятій від інших народів („мандрівні сюжети“), почасти вигаданий. Такі леґенди рано зафіксовані писемно; щоб надати їм авторитету, їх часто приписувано патріярхам та пророкам, апостолам та отцям церкви тощо. Деякі твори набули величезного розповсюдження; зокрема ними користалися „єретики“, а деякі з них навіть поставали в єретицьких колах. В кожному разі, поруч апокрифів, які не суперечать християнській науці, є й такі, які висловлюють погляди, що їх ніяк не можна погодити з церковною наукою, а деякі навіть мають блюзнірський характер. Розуміється, церква рано почала ставитися вороже до апокрифічної літератури, поділивши її твори на такі, читання яких дозволене, та на „заборонені“. Списки („індекси“) заборонених творів складалися не раз. У Києві зустрічаємо перекладені згадки про апокрифічну літературу вже в „Ізборнику Святослава“ 1073 р.

2. До найстарішого шару апокрифів належить частина апокрифів старозавітних“, що постали ще на жидівському ґрунті та „доповнюють“ Старий Завіт. Почасти це старожидівські казки. Ця група апокрифів ще збільшилася на християнському ґрунті, бо було бажання встановити тісніший зв’язок між подіями та /50/ особами старозавітними та новозавітними. До типових тем старозавітних апокрифів належить оповідання про творення світу, про Адама та Єву, їх життя в раю та після вигнання з раю, про Ноя і потоп, про життя Мойсея, про Авраама, про Давида та Соломона, про таких осіб, що їх Біблія згадує лише побіжно (Лямех, Мелхесидек). На зразок пророцьких книг Біблії теж утворено апокрифічні твори („Заповіти 12 патріярхів“); в інших оповідається про небесний світ та про кінець світу („есхатологія“).

Не менш широко розвинулася література апокрифів „новозавітних“ на християнському ґрунті. Ці апокрифи оповідають про дитинство Христа, про життя Богородиці, про суд над Христом, про мандрівки та долю окремих апостолів, доповнюють і Апокаліпсис. Апокрифи можуть багато розповісти про „Прю Христа з дияволом“, про сходження Христа перед воскресенням до пекла (саме уявлення про сходження Христа до пекла не суперечить церковній науці). Зв’язує Старий Завіт із Новим, напр., оповідання про „хресне дерево“.

Нарешті, й літературу „житій“, оповідань про життя святих, доповнювано „апокрифічними житіями“, теж не раз відкиданими церквою. До таких оповідань належать житія з казковими епізодами, фантастичними чудесами, неймовірними муками; в інших апокрифічних житіях подані пророцтва про останні часи світу.

3. Поширення апокрифічної літератури, не зважаючи на церковні заборони, було по всьому світі величезне. Апокрифічна література на візантійському Сході та на латинському Заході — приблизно та сама. Натяки на апокрифічну літературу знаходимо вже в Новому Завіті (напр., Послання Іюди, де згадуються пророцтво Сноха, невідомі з Старого Завіту). Апокрифічна література вплинула на такі твори, як західні перекази про чарівника Мерліна, на „містерії“, на Данте, за нових часів на великі епоси з священної історії: в Англії — Мілтона, в Німеччині — Кльопштока. на „Марію“ Шевченка, на „Marienlieder“ Р. М. Рільке. На Україні 17-18 ст. старий матеріял апокрифічної літератури ще доповнювано новими перекладами або переказами західнього походження. Чимала кількість сюжетів та мотивів з апокрифів перейшла до народної словесности, головне до казки; але утворилося багато творів духовно-апокрифічного змісту: до них належить велика частина т. зв. духовних віршів та „народних леґенд“. Не менший вплив мала апокрифічна література на образотворче мистецтво: на іконах, починаючи з давніх часів, є численні деталі, що ґрунтуються на апокрифічних творах. /51/

4. Не легко встановити, які апокрифи були вже відомі в Київській літературі. Найкращим показником є існування старих рукописів і такі дуже старі рукописи існують: з 11 ст маємо „Діяння Павла та Текли“, з 12 ст. — „Хождениє Богородиці по муках“, з 13 ст. — „Слово Афродитіяна“ тощо. Добре свідчать про існування апокрифів і цитати або згадки про них у старій літературі: поруч таких творів, як „Палеї“, які збудовані великою мірою з матеріялу апокрифічних творів, знайдемо натяки на апокрифи і в літописах (кілька апокрифічних мотивів є в проповіді, що її грецький „філософ“ виголошує перед кн. Володимиром Великим), згадка про апокрифічне життя Микити в в „Сказаниї“ про забиття кн. Бориса та Гліба. Надзвичайно численні апокрифічні мотиви маємо в описі Палестини Даниїла-Паломника; натякає на апокрифи Кирило Турівський, каніть у світському „Слові о полку Ігореві“ є відгуки апокрифів („не добром дерева поскидали листя“, що нагадує апокриф „Визнання Єви“). Старовинного походження мають бути і апокрифи, зв’язані з розповсюдженою в Болгарії єрессю т. зв. „богомилів“ (10-11 ст.). За давніших часів мусила прийти до східніх слов’ян і „Євангелія Никодима“ від західніх слов’ян (див. далі). Вказівки старого мистецтва — сумнівні, бо образотворче мистецтво могло просто переймати окремі подробиці з візантійських зразків; знання відповідних літературних творів не завжди було для цього потрібне.

5. До Київської старої літератури вже належали, здається, такі апокрифічні твори: з старозавітних апокрифів — оповідання про Адама; „Визнання Єви“; богомильські оповідання, що приписують певну ролю в утворенні світу дияволові, що з самого початку зіпсував частину твору Божого; про спокуси диявола та „рукописання“, якими Адам себе відписав дияволові; про „хресне дерево“, де розповідається, що череп Адама лежав під деревом, з якого був зроблений хрест Христові, — череп Адамів, таким чином, потрапив на Голгофу, так що кров Спасителя текла на нього, „змиваючи гріхи“ — (типово наївне оповідання, що збудоване на образному виразі св. Письма „змити гріхи“): книга „Єноха“ про видіння Єноха на небі та про його нащадків аж до Ноя; оповідання про Лямеха, який ніби то забив Каїна; заповіти 12 патріярхів, синів Іякова, — моральні повчання (ще старожидівські) сполучені з пророцтвами про Христа. що їх додано християнами; історія Авраама (зокрема цікава його боротьба проти поганства); життя Мойсея; апокаліпсис Баруха; апокаліпсис Ісаї.

6. До новозавітних апокрифів, відомих у східньо-слов’янському світі належать „Євангелія Іякова“, — головне про події з /52/ життя Богородиці, про її дитинство, благовіщення, народження Христа, про долю Іоана Христителя (його мати, св. Єлисавета, ховається з ним від убивців, посланих Іродом, у горі), про смерть його батька Захарії тощо; „Євангелія Хоми“, — оповідання про дитинство Христа, при чому головний зміст — фантастичні чудеса (оживлення птахів, які ліпить хлопчик Христос тощо); Христос тут настільки нехристиянська казкова та жорстока постать, що апокриф не мав великого розповсюдження (найстаріші тексти богомильські 14 ст.). Важлива „Євангелія Никодима“, та з нею сполучені: „Лист Пілата до імператора Тіберія“, „Смерть Пілата“, історія Йосипа Ариматейського, — всі оповідають детальніше, ніж Євангелія, про страсті та смерть Христа, зокрема про його „низходження в ад“; уривки з „Євангелії Никодима“ навіть читано по церквах на страсному тижні; було два його переклади — чесько-моравського (з латини) та болгарського походження; з „Євангеліею Ннкодима“ зв’язані апокрифічні проповіді Євсевія Олександрійського та Єпіфанія Кипрського. Є апокрифічні історії про проповіді апостолів по всьому світі, про їх чудеса, їх смерть. Є богомильські леґенди про Христа, „як його в попи ставили“, „як він плугом орав“ тощо. Розповсюджене „Оповідання Афродитіяна про чудо в перській землі“, де в час народження Христа поганські ідоли в Персії пророкують про нього та „Хождениє Богородиці по муках“ — опис пекла та різних мук у ньому, — подібне — „Откровення апостола Павла“.

7. Улюблені були і апокрифічні житія: Георгія, Никити, Федора Тирона і т. д. Деякі з них, без сумніву, вплинули на оповідання світські (Михайло Поток) та духовні (Юрій, Федор Тирон) про змієборців. Інші апокрифи про святих оповідають про всесвіт та кінець світу, напр., „Питання Іоана Богослова на Фаворській горі“, „Розмови трьох святителів“, „Откровенія Мефодія Патарського“ (чи „Олімпійського“) — дуже улюблене, „Житіє Василія Нового“, „Житіє Нифонта“. Деякі з цих оповідань у нас зовсім не вважалися за заборонені апокрифи.

Є й дрібніші апокрифічні тексти, напр., апокрифічні молитви, з апокрифічними подробицями, а іноді з забобонними елементами.

До цих груп дійсних апокрифів на слов’янському ґрунті іноді приєднували що твори забобонного характеру — більшість згаданих апокрифів є „книги отреченні“, забобонні твори є „книги богоотметні і ненавидимі“. Це, головне, різні „підручники“ для ворожби. Ворожити про майбутнє можна було з грому, з льоту птиць, з блискавиці; розуміється, вгадувати майбутнє пробували і по снах. Ця література зв’язана з апокрифами тільки /53/ тим, що вона теж була заборонена. Більшість її, здається, прийшла лише пізніше та головне до Москви. Літературне значення її невелике.

8. Сюжети апокрифів мали далеко більше значення, ніж їх форма. Мова та стиль апокрифів змінювалися при переписуванні легко, поскільки вони не були під охороною церкви. До того вони перевалено і скомпоновані досить примітивно та перекладені були не з такою увагою та мовним мистецтвом, як церковні тексти. Але сюжети їх здебільша дуже цікаві, часто казкові, і тому надзвичайно легко надавалися до оброблення вже в „світському“ дусі, як казка чи переказ... Деякі, одначе, мали чимале значення і як твори релігійні: напр., зворушливе оповідання про муки в пеклі та про милість Богородиці навіть до грішників; інші добре популяризували християнську науку, напр., наївне оповідання про „дерево хресне“ або такий видатніший літературний твір, як „Никодимова Євангелія“; інші й собі малювали сентиментальні та ідилічні картини з життя Богоматері та Христа, як „Євангелія Іякова“ тощо. В кожному випадку, вплив апокрифів належить не лише до історії марновірства, але і до історії справжньої побожности.

Г. Література світська