Обов’язковість судових рішень

Розумні строки

Державна мова судочинства

(ст. 10 Конституції України, ст. 12 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст. 14 Закону України «Про засади державної мовної політики», ст. 7 ЦПК України, ст. 3 ГПК України, ст. 15 КАС України, ст. 29 КПК України)

Судочинство здійснюється державною мовою. Особи, які беруть участь у справі та не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою або мовою, якою вони володіють, а також послугами перекладача.

У судах, поряд з державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин відповідно до Закону України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин". Заяви, докази учасники процесу можуть подавати регіональною мовою у разі необхідності із залученням перекладача. Використання в судочинстві регіональних мов або мов меншин гарантується державою та забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України.

У межах території, на якій поширена регіональна мова за згодою сторін суди можуть здійснювати провадження цією регіональною мовою.

У кримінальному процесі судові рішення, якими суд закінчує судовий розгляд по суті, надаються сторонам кримінального провадження у перекладі на їхню рідну або іншу мову, якою вони володіють. Переклад інших процесуальних документів здійснюється лише за клопотанням зазначених осіб.

(ст. 6 ЄКПЛ, ст. 157 ЦПК України, ст. 110, 122 КАС України, ст. 28 КПК України)

Вимога про розумні строки судового розгляду покладає на суд обов‘язок вирішити справу без невиправданих зволікань, що дасть можливість надати особі своєчасний і справедливий захист її прав у разі їх порушення.

Суд має розглянути справу протягом якомога меншого часу, але з дотриманням усіх процесуальних прав учасників процесу. ЄСзПЛ визначає такі критерії для визначення того, чи було дотримано розумний строк у конкретній справі: складність справи, важливість справи для особи, поведінка сторін, поведінка держави. До уваги береться увесь строк розгляду справи (а не в якійсь інстанції) аж до виконання судового рішення.

Кримінальне провадження щодо особи, яка тримається під вартою, неповнолітньої особи має бути здійснено невідкладно і розглянуто в суді першочергово. Також пріоритет суди мають надавати розгляду судових справ, які стосуються інтересів дітей.

(ч. 5 ст. 124, п. 1 ч. 3 ст. 129 Конституції України, рішення ЄСзПЛ у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15 жовтня 2009 р., ст. 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст. 14 ЦПК України, ст. 4⁵ ГПК України, ст. 14 КАС України)

Відповідно до частини п'ятої статті 124 і частини третьої статті 129 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України, а обов'язковість рішень суду визнано однією з основних засад судочинства.

Обов'язковість судових рішень гарантована, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Право на судовий захист було б примарним, якщо б правова система держави дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове судове рішення залишалося недіючим на шкоду одній зі сторін. Якщо органи влади відмовляються виконувати чи затримують виконання судових рішень, гарантії, зазначені у статті 6 Конвенції, якими користується особа на час судової стадії розгляду своїх вимог, втрачають зміст[8].

Невиконання судового рішення є підставою для:

- відповідальності, яку встановлено Законом України "Про виконавче провадження" (штраф);

- адміністративної відповідальності відповідно до частини першої статті 185⁶ Кодексу України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року (штраф) - за залишення посадовою особою без розгляду окремої ухвали суду або невжиття заходів до усунення зазначених в них порушень закону, а так само за несвоєчасну відповідь на окрему ухвалу суду;

- кримінальної відповідальності відповідно до статті 382 Кримінального кодексу України (штраф, позбавлення волі, у т.ч. з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю) - за умисне невиконання судового рішення, що набрало законної сили, або перешкоджання його виконанню.

Крім того, якщо невиконання судового рішення є порушенням трудових (службових) обов'язків, це є підставою для дисциплінарної відповідальності.

Невиконання судового рішення, якщо цим особі завдано шкоду, є підставою для цивільної відповідальності. Шкоду, яку завдано невиконанням судового рішення, належить відшкодовувати за загальними правилами глави 82 ЦК України.