Економічна природа доходу та прибутку
Загальним результатом діяльності підприємства (фірми) є його дохід.
Дохід – це певна грошова сума, яку фірма одержує у результаті виробництва й реалізації товарів та послуг за певний період часу.
Категорія “дохід” відображає економічний результат діяльності фірми, її господарську політику, вибір стратегічних та тактичних рішень.
Розрізняють загальний (валовий), середній та граничний доходи. Загальний (валовий) дохід (TR) – це загальна сума грошового виторгу, який фірма отримує в результаті реалізації виробленої продукції. Обсяг загального доходу за інших однакових умов залежить від обсягу випуску та цін реалізації.
Середній дохід (АR) – це обсяг грошового виторгу, що припадає на одиницю реалізованої продукції. За умов досконалої конкуренції його обсяг збігається з ціною; його розрахунок здійснюють за цінами, що змінюються протягом певного часу, або в тих випадках, коли асортимент продукції фірми складається з декількох товарів і послуг.
Граничний (додатковий) дохід (МR) – це приріст валового доходу, отриманий в результаті виробництва й реалізації додаткової одиниці продукції.
На практиці, валовий дохід фірми складається з виторгу від реалізації продукції та позареалізаційних доходів. Позареалізаційні доходи – це кошти, що надійшли на рахунок фірми, але не пов'язані з її виробничою діяльністю: відсотки за вкладами, дивіденди, отримані штрафи, пеня, доходи від валютних операцій та операцій з цінними паперами тощо.
Від розміру доходу значною мірою залежить прибуток фірми.
Проблема прибутку є однією з найбільш складних і суперечних в економічній теорії. Дискутуються як питання про джерела прибутку, так і про його роль в економіці.
Російське слово “прибуток” у “Тлумачному словнику” В. Даля трактується як “зростання”, “збільшення”, “приріст”, тобто “збільшення” первісної витраченої суми капіталу. Виявляється це збільшення тоді, коли товари не тільки вироблені, але й продані. Тому прибуток прямо пов'язують з успіхом у комерційній діяльності. У зв'язку з цим з'являються закономірні питання: в якій сфері створюється прибуток, ким виробляється, за рахунок чого виникає.
Різні школи на ці питання відповідають по-різному.
Меркантилісти вважали, що прибуток створюється в обігу, а його джерелом є зовнішня торгівля. А. Сміт і Д. Рікардо оцінювали прибуток як відрахування з продукту праці робітника. К. Маркс розглядав прибуток як вторинну, похідну і трансформовану форму додаткової вартості, яка може породжуватись тільки найманою працею.
Визначення цієї категорії сучасними західними економістами являє собою компромісне поєднання різних варіантів, головними серед яких є такі:
– прибуток – це дохід від усіх факторів виробництва, тобто рента, відсоток і заробітна плата;
– прибуток – це винагорода за підприємницьку діяльність і введення технічних удосконалень;
– прибуток – це плата за ризик і невизначеність.
Сучасні уявлення про прибуток формуються в руслі трьох основних напрямків: кейнсіанського, інституційно-соціологічного та неокласичного.
Кейнсіанці висувають концепції сукупного прибутку на рівні макроекономіки. В інституційно-соціологічних теоріях прибуток трактується з позицій соціальних, зовнішньоекономічних факторів: турбота про благо всіх членів суспільства тощо. У неокласичних теоріях, найбільш повних, дослідження прибутку ведеться на рівні окремої фірми, яка діє в умовах досконалої і недосконалої конкуренції й за основну мету має максимізацію прибутку.
Фірма підраховує валовий, середній і граничний доходи.
З позицій кількісного аналізу прибуток розглядається як різниця міжваловими доходами від продажу товарів і витратами виробництва.
Залежно від того, що включено до складу витрат, економісти розрізняють бухгалтерський і економічний прибуток.
Бухгалтерський прибуток – це різниця між валовими доходами і бухгалтерськими витратами виробництва (див. відповідну тему).
Економічний прибуток – це різниця між валовими доходами та економічними витратами. Саме вона і є предметом дослідження економічної теорії. Якщо валові доходи фірми дорівнюють її витратам, то економічний прибуток виявляється “нульовим”, чи “нормальним” (нагадаємо, що до економічних витрат неокласики включають прибуток підприємця як плату за його ризик).
“Нормальний” прибуток – це основне поняття прибутку в неокласичній моделі “досконалої конкуренції”. Вважають, що “нормальний” (у Маркса – “середній”) прибуток – це дохід фірми, що є настільки високим, щоб утримати її в обраній сфері діяльності.
В умовах недосконалої конкуренції, якщо фірма має монопольне становище на ринку (газовому, нафтовому, залізничному й т. ін.), вона дістає монопольний прибуток, який може виникати також за сприятливих природних умов (на землях з рідкісними корисними копалинами, сприятливим кліматом тощо).
Важливим для фірми джерелом доходу є засновницький прибуток, що утворюється як різниця між сумою, отриманою від продажу акцій за відкритою підпискою, і реальним капіталом, вкладеним у підприємство. Він привласнюється засновниками акціонерного товариства.
Відносна величина доходів фірми характеризується нормою прибутку.
Норма прибутку – це відношення прибутку до витрат виробництва, виражене у відсотках. Норма прибутку фіксує ступінь фінансової ефективності капіталу та його витрат. Вона виступає в двох основних різновидах.
1. Норма прибутку на авансований капітал:
(9.1)
де p' – норма прибутку на авансований капітал;
p – річна маса прибутку, отриманого фірмою;
К – її авансований капітал.
Вона відображає фінансову віддачу капіталовкладень у розрахунку на рік. Іноді замість авансованого капіталу (К) у знаменнику поданої формули використовують с + V, як суму постійного і змінного капіталу; його певні частини – основний капітал (норма прибутку на основний капітал), оборотні кошти (норма прибутку на оборотні кошти), оборотний капітал (норма прибутку на оборотний капітал).
2. Норма прибутку за поточними витратами (за капіталістичними витратами):
(9.2)
де р' – норма прибутку за поточними витратами;
р – прибуток від реалізації визначеної партії продукції,
к – капіталістичні витрати, тобто собівартість даної партії продукції.
Норма прибутку за поточними витратами виражає фінансову результативність поточних витрат капіталу на відповідну партію товарів. Іноді замість собівартості продукції (к) використовують виторг від реалізації певної партії чи певні компоненти капіталістичних витрат на виробництво й збут продукції (амортизаційні відрахування, матеріальні витрати чи витрати на оплату праці).
Норма прибутку виражає рівень прибутковості, рентабельності підприємства, а тому необхідно знати ті фактори, що впливають на її рівень.
На рівень рентабельності господарської діяльності впливає, насамперед, норма додаткової вартості:
(9.3)
Чим вищою є норма додаткової вартості, тим вищою є норма прибутку. Як відомо,
(9.4)
Підставивши значення додаткової вартості 
у формулу норми прибутку, одержимо пряму залежність норми прибутку від норми додаткової вартості:
(9.5)
З виведеної формули видно, що норма прибутку знаходиться в прямій залежності від кількості задіяної робочої сили (V).
На норму прибутку впливає й органічна будова капіталу (c/V): чим вищою вона є, тим нижчою є норма прибутку, і навпаки:
(9.6)
Величина норми прибутку, крім того, залежить від економії витрат на постійний капітал (с). Підставивши у вже відому формулу значення змінного капіталу (V), виражене через різницю між авансованим і постійним капіталом (КАВ – с), одержимо наступну залежність:
(9.7)
З формули видно, що чим більшої економії буде досягнуто за рахунок використаних засобів виробництва чи постійного капіталу, тим більш високим буде рівень рентабельності.
Найбезпосередніший вплив на зростання норми прибутку чинить швидкість обороту капіталу, вимірювана числом оборотів капіталу за рік. Чим коротшим є період виробництва і час реалізації продукції, тим швидше повертається авансований капітал. А це дозволяє знову пускати його в справу й одержувати на нього прибуток. Норма прибутку розраховується завжди за певний період, найчастіше за рік, і буде тим більшою, чим швидше обертатиметься капітал, зокрема змінний, від числа оборотів якого прямо пропорційно залежить річна маса додаткової вартості, а отже, річна маса прибутку. Тому число оборотів капіталу кратно збільшує прибуток, принесений авансованим капіталом, що може бути зафіксовано в такий спосіб:
(9.8)
де п - число оборотів капіталу за один рік.
Норма прибутку також детермінується кон'юнктурою, тому що прибуток і витрати знаходяться в тісній залежності, з одного боку, від співвідношення попиту та пропозиції на готову продукцію, а з іншого боку, від їхньої взаємодії з приводу матеріальних і трудових ресурсів. Підвищення цін на вироблену продукцію і зниження цін на ресурси збільшують прибуток і його норму, а зниження цін на готову продукцію і підйом цін на ресурси, навпаки, зменшують їх за інших рівних умов.
Як уже зазначалося, виокремлюють форми конкуренції з огляду на сферу її поширення: внутрішньогалузеву і міжгалузеву. Внутрішньогалузева конкуренція існує між бізнесменами однієї і тієї самої галузі за одержання додаткового прибутку, тобто перетвореної форми надлишкової додаткової вартості, і отже, за досягнення високої рентабельності поточних витрат, яка презентована відношенням прибутку до капіталістичних витрат (прибутку до собівартості продукції). Основний об'єкт внутрішньогалузевої конкуренції – якість і собівартість продукції, а також умови її збуту. У ній перемагає (якщо ігнорувати нечесні методи конкурентної боротьби) той підприємець, що випереджає своїх суперників в галузі впровадження нових видів продукції, науково-технічних досягнень, що знижують її собівартість і підвищують якість, а також прогресивних форм організації й оплати праці на стадії виробництва та реалізації товарів, включаючи їх післяпродажне обслуговування.
Міжгалузева конкуренція існує між бізнесменами різних галузей за найбільш вигідні умови вкладення капіталу. Отже, головним орієнтиром у такій конкуренції є рентабельність не поточних витрат, а авансованого капіталу, тобто норма прибутку на авансований капітал у різних галузях. Міжгалузева конкуренція здійснюється у вигляді переливу капіталів з галузей, де склалася низька норма прибутку на авансований капітал, до галузей, в яких ця норма виявилася вищою, тобто в яких на одиницю вкладеного капіталу можна одержати більше прибутку. Перелив капіталу, у вигляді якого відбувається міжгалузева конкуренція, спрямовуючи ресурси з малоприбуткових галузей до високоприбуткових, нейтралізує дію факторів, що обумовлюють розходження в рентабельності капіталовкладень у кожній з них, і тим самим вирівнює галузеві норми прибутку, приводячи до утворення середньої норми прибутку й ціни виробництва.
Середня норма прибутку являє собою відношення загального прибутку (сукупної додаткової вартості) до сукупного суспільного капіталу й визначається за формулою:
(9.9)
Середня норма прибутку, за допомогою якої визначається середній прибуток і ціна виробництва, відображає відношення між підприємцями різних галузей із приводу розподілу сукупної додаткової вартості. Вона фіксує реалізацію основного принципу цих відносин: однаковий прибуток на рівновеликий капітал. Зрозуміло, що такий принцип, по-перше, здійснюється тільки в умовах досконалої конкуренції, а по-друге, діє лише як тенденція постійного вирівнювання галузевих норм прибутку до середньої норми прибутку – тенденція, що нейтралізує настільки ж постійні відхилення галузевих норм прибутку від її середнього значення.
У 70-80-их роках XX ст. середня норма прибутку в США становила близько 8 %. У той самий час у промислових корпораціях вона встановилася на рівні 12,4 %, а в комерційних банках – 12 %. Тобто, усереднення норми прибутку не означає формування однакової норми прибутку для всіх корпорацій і сфер виробництва. Але за рівнозначної концентрації та ефективності виробництва галузеві норми прибутку тяжіють до її середньої величини у національному господарстві.
Міжгалузева конкуренція, яка здійснюється у вигляді переливу капіталу й веде до утворення середньої норми прибутку є характерною тільки для ринкової економіки. Найчастіше, перелив капіталу з однієї галузі до іншої відбувається протягом певного часу. В “Економікс” його кваліфікують як довгостроковий період, протягом якого підприємці з малоприбуткових сфер встигають вилучити свій капітал і вкласти його у високоприбуткові сфери. Такий часовий проміжок багато в чому й пояснює те, що середня норма прибутку існує не як факт, характерний для кожної галузі в будь-який момент, а як тенденція. Остання визначає так званий нормальний прибуток, механізм якого в “Економікс” не роз'яснюється, але який розглядається як достатня плата для утримання підприємницьких здібностей в тих галузях, де вони забезпечуються кон'юнктурою.